Гарантія «ангела»

Не було б цієї статті, якби люди, в котрих, за їхніми словами, немає ні бажання, ні грошей на те, щоб поборотися за свою київську двокімнатку, швиденько передавши ключі новому її власнику, раптом оспорюють рішення суду про повернення боргу мені. Хоча борг цей символічний. Тому що взяла цей борг у моєї багатодітної сім’ї (Ніна — п’ять років, Альоша — два, Софійка — рік) тепер уже покійна Гураль Галина Степанівна, первинна власниця згаданої квартири. Вона ж мати Анатолія Гураля і дружина Івана Гураля, які за законом є її правонаступниками й відповідають за її боргами майном, успадкованим від Галини Степанівни. Проте виявилося, що вчорашня власниця торговельного бізнесу, квартири в Києві й, по суті, годувальниця своєї сім’ї та сім’ї свого сина не залишила після себе навіть тумбочки, яку можна було б віддати кредиторам. Зате борги перед ними обчислюються десятками тисяч «зелених» і борговий шлейф тягнеться як мінімум із 2004 року...

Не було б цієї сумної історії, якби не моя найкраща подруга Яна Гураль, котра, знаючи, що ми збираємо гроші для поліпшення житлових умов, бо тоді планували народити третю дитину, вмовила дати їй у борг гроші на купівлю земельної ділянки. Для забезпечення повернення боргу вона запропонувала оформити позику на її свекруху, на яку буде оформлюватися земля. В листопаді 2005 року ми з чоловіком погодилися позичити на місяць без відсотків і без застави 128 тис. грн., адже свекруха була власницею столичної квартири, а в Яни власності не було. Повірили ангельському личку й запевненням Яни, мовляв, з нами неодмінно розрахуються. А вона не мене пожаліла, хоча знала, що я ще не оговталася після трагічної смерті мого двадцятирічного брата, котрий загинув у армії, слідом за яким загинув і батько.

Далі події розвивалися з надзвичайною швидкістю. Яна відразу ж знайомить свою свекруху з моїм чоловіком. У п’ятницю йому повідомляють, що часу дуже мало, гроші потрібні не пізніш ніж через два дні. Факт передачі грошей запропонували підтвердити розпискою Галини Гураль. З огляду на дружні стосунки з Яною, цілковиту їй довіру й термінову потребу в грошах, ми з чоловіком погодилися дати в борг без оформлення позики нотаріально.

Гроші не повернули ані через місяць, ані через рік. Обіцянки повернути все сповна перетворилися на нескінченне «завтра»... Як можлива компенсація пропонувалися земельні ділянки, джип, гарантії фірм, але в остаточному підсумку нічого цього не було зроблено. Сумніви у щирості боржника підтвердилися інформацією про те, що ще у 2004 році квартира Галини Гураль була продана з аукціону за борги перед якимось Семеновим. Потім була перепродана ще раз. При цьо­му сім’я Гуралів продовжувала в ній спокійно мешкати, а у 2005-му навіть вони примудрилися зареєструвати на цій площі немовля Яни Гураль. Крім того, з’ясувалося, що, беручи в борг, від нас потаїли невиліковну хворобу Галини Степанівни й довгий шлейф боргів.

Аби поставити крапку в історії з нескінченними обіцянками, я, бувши на дев’ятому місяці вагітності (ми чекали третю дитину), вмовила чоловіка піти до Яни, взявши із собою дітей. І люди, які раніше здавалися нам надзвичайно порядними (саме тому ми й дали в борг), грубо виставили нас за двері. На мої слова про те, що ми прийшли мирно поговорити про ситуацію, Янина мати сказала: «Тобі що, їсти нічого? То я можу дати на хліб».

Так «гостинний» прийом людей, котрим я довірила сімейні заощадження, обернувся для мене ще й дитячою травмою — діти тривалий час не могли отямитися, ще довго після цього вони здригалися та кричали уві сні. Про те, чого натерпілася дитина, яку я весь цей час носила під серцем, взагалі не хочеться згадувати. Рана досі не загоїлася, адже ми з Яною сусіди, і мимоволі нам і нашим дітям доводиться бачитися.

Ми звернулися до суду, в якому на той час уже розглядалися позови інших кредиторів до Галини Степанівни. Виявилося, вона з легкістю підписувала розписки і брала в борг, обіцяючи організувати земельну ділянку, молодіжний кредит або просто просила надати їй тимчасову грошову підтримку. Навіть у керівника свого ЖЕКу примудрилася позичити. Із поверненням у неї якось не виходило, зате жила сама небідно й допомагала сім’ї сина, щедро обдаровуючи свою невістку. Сама вона тривалий час не працювала, а 2006 року дістала першу групу інвалідності.

Треба віддати належне: на попереднє судове засідання Галина Гураль прийшла й борг підтвердила, при судді обіцяючи повернути його через три тижні. Мовчки підписала повідомлення про арешт її квартири.

А через дванадцять днів Галини Степанівни не стало. Судова справа була припинена. Ще через кілька місяців з квартири був знятий арешт як накладений помилково. Це відбулося після звернення до суду Ігоря Семенова. Того самого, який у 2004 році придбав квартиру на торгах «Укрспец’юсту» (колись сумно відомого численними зловживаннями з дер­жавною власністю) за борги Г.Гураль. Щоправда, звернувся до суду він уже не як власник квартири, а в ролі представника наступного власника — В.Якубець, за довіреністю.

Цікаво, що на торгах із продажу квартири Г.Гураль було всього два учасники. Аби перемогти, Семенову виявилося достатньо додати до стартової ціни, яка була в півтора-два рази нижче ринкової, всього 116 грн.

Сумніви в законності першого відчуження квартири викликає простий перегляд акта проведення торгів і свідоцтва, яким нотаріус В.Бєлугіна засвідчила право власності Семенова на квартиру. Документи містять численні виправлення, зокрема й дати видачі довідки, яка підтверджує право власності на квартиру, що її надає ЖЕК і реєструє БТІ. Виправлена дата видачі довідки, хоча її номер залишився незмінним. Не відповідала дійсності й зафіксована в документах площа квартири.

Незрозуміло, як можна було продавати квартиру по боргах дружини, коли вона належала за правом спільної власності і її законному чоловіку Іванові Гуралю.

Удруге квартира була продана 2006 року (продавець — Семенов, покупець — Якубець). При цьому про появу нового власника в ЖЕКу, за словами його керівника, нічого не було відомо. Квартира продавалася двічі, і жоден із покупців не виселив і не виписав сторонніх людей. Рахунки з оплати комунальних послуг і квартплата також виписувалися на Г.Гураль.

Напередодні та після смерті Г.Гураль кредитори активізувалися. Посипалися судові позови до Дарницького районного суду. Зачекавши шість місяців, мій чоловік перевів вимоги про повернення боргу на правонаступників. Вони за законом і за рішенням суду були зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в рамках вартості успадкованого майна. І чоловік виграв суд. Перемога була швидше моральною, адже боржники, здається, зробили все, аби жодної копійки не повернути. Вони стверджували, що напередодні програли суд власникові квартири і вже віддали ключі. Запевняли, що все майно Г.Гураль перебуває у квартирі, доступу до якої вони тепер не мають (хоча, зважаючи на все, так звідти й не виписалися). З наявних у власності двох заарештованих автомобілів ВАЗ один якимось чином їм вдалося продати, другий, за словами Івана Гураля, стоїть на приколі, швидше за все, у розібраному стані, хоча нещодавно колесив по Києву.

Навіть маючи на руках позитивне рішення суду, ми з чоловіком не мали ілюзій щодо повернення знецінених за два з половиною роки особистих заощаджень. Але апеляції від людей, яким шкода було почати розрахунок із символічної гривні, ми не очікували. Вже коли витрачати гроші на апеляцію, то насамперед намагаючись повернути собі квартиру. Тим паче що навіть суддя у нашій справі запевняла правонаступників про можливість принаймні отримати компенсацію за свою частину житла. За іронією долі чоловік готовий був розглянути питання безкоштовної юридичної підтримки в цій справі, але Гуралі на це не пішли, замість цього поспішили віддати ключі від квартири новому хазяїну. Адже, боронь Боже, тумбочку, яка там стоїть, можуть реалізувати державні виконавці.

А можливо, свою компенсацію вони вже отримали й лише розігрують спектакль перед численними кредиторами, скаржачись на свою бідність? Як мені було боляче, коли старша донька просила таку ж іграшку, як у Стьопи Гураля (мама і тато якого сиділи без роботи), а я не могла собі цього дозволити, бо віддала в сім’ю Гуралів навіть дитячі 8,5 тис. грн.

Для мене особисто ці події — пряме підтвердження того, що нас жорстоко обдурили, скориставшись нашою довірою. Яна забула свої обіцянки в разі, коли щось станеться, самостійно повернути борг. Пропонує пробачити його так. (Не погодилася навіть в рахунок повернення боргу зрідка допомагати мені з дітьми, бо я не мала грошей на няньку.) А ще киває на подругу Г.Гураль Людмилу Тимофіївну, мовляв, та брала на себе зобов’язання повернути борг, але десь пропала.

В міліції до нашої проблеми, зрозуміла річ, немає інтересу. Там не хочуть розбиратися в цих хитросплетіннях, пасивно підтримуючи своєрідний сімейний бізнес: більше взяти й нічого не віддати. Не хотіли цього робити за життя Г.Гураль, а після смерті й поготів. Тричі нам відмовляли в порушенні кримінальної справи стосовно Яни Гураль, і днями втретє прокуратура Дарницького району м. Києва скасувала міліцейську постанову про відмову.

Надія є, але дуже хитка. Бо в нашій країні не працює ані мораль, ані закон. Гроші безапеляційно переважують найтепліші людські стосунки. Янина мама єхидничає, мовляв, довести нічого не можна. А втім, що тут доводити, адже гроші не пішли разом із Галиною Гураль. Вони тут, працюють на близьких їй людей.

А може, все ж таки доведемо. Життя довге, хороших людей нам ще зустрінеться немало. Може, хтось що-небудь і підкаже (т. 8-095-591-66-50, nikul@bigmir.net ).