Адвокати всієї країни, об’єднуйтеся!

Сьогодні багато кажуть про реформування судів і правоохоронної системи, і хоча реальних позитивних зрушень на цих напрямах небагато, проблема на слуху. На відміну від питань, актуальних для вітчизняної адвокатури. Хоча без участі професіональної, незалежної адвокатури ні правосуддя, ні можливість змусити рахуватися з правами затриманого не можуть існувати в принципі.

Непросту історію вітчизняної адвокатури можна згадувати, мабуть, починаючи ще із Судових статутів Олександра II. І відтоді ж можна констатувати упередження ставлення можновладців, які уособлювали державу, проти сутності адвокатури, неприйняття й агресивне заперечення її призначення. Не одну сотню років зневажливе ставлення до адвоката було зведене в ранг політики держави, що активно в ньому не мала потреби.

Кульмінацією підходу, якого кожна влада дотримувалася традиційно, незалежно від політичного режиму, стали роки «революційного правосуддя» і десятки років, коли суди власноручно боролися з усім, що в очах держави видавалося злочинним, а за винесення виправдувального вироку суддя міг розпрощатися з партквитком.

«Ми зруйнували в Росії, і правильно зробили, що зруйнували, буржуазну адвокатуру», — радів 1920 року В.Ленін. І закликав брати адвокатів у залізний кулак, «тому що ця інтелігентська наволоч часто паскудствує». До речі, навіть у тих умовах адвокатура, представники якої роками були, по суті, декорацією в судах, зуміла дати дивовижні приклади мужності при виконанні професійного обов’язку.

Як стоять справи з адвокатурою в наш час? З одного боку, непогано. Грубої риторики й відвертого утиску адвокатів держава собі більш не дозволяє, вона вже не регламентує їхню кількість, і гонорари найщасливіших сучасних представників професії навіть не снилися їхнім попередникам. Є, звісно, невдоволені таким станом справ, ностальгуючи за чергами під своїми кабінетами в юридичних консультаціях за фактичної відсутності конкуренції. Проте існує чимало об’єктивних «цехових» проблем, які зачіпають усіх представників професії без винятку. Пекучих питань, що стосуються щоденної діяльності адвокатів і потребують вирішення вже не один рік, посильних лише професійній спільноті однодумців. Спільноті, якої немає. Попри існування Спілки адвокатів України і створення Асоціації адвокатів України. На рівні лайок проблема реформування адвокатури перебуває вже не один рік. Професійні спілки й асоціації не досягають консенсусу з основних питань організації діяльності адвокатури. А члени розрізненого адвокатського стану, котрі не мають адміністративних амбіцій, здебільшого цим, схоже, не дуже занепокоєні.

Чи є потрібним і чи є можливим створення єдиного професійного об’єднання адвокатів України? Достатньо для ведення практики членства в адвокатурі чи необхідно перебувати також у якійсь спілці, товаристві, асоціації, тобто юридичній особі? Як відстояти професійні права та гарантії адвокатської спільноти і як реально можна боротися власними силами за чистоту її лав, а отже, за репутацію і престиж професії? Як гарантувати високий фаховий рівень осіб, які надають адвокатські послуги? Чи справедливо чинить держава, зобов’язуючи адвокатів подавати фактично безкоштовну правову допомогу й зобов’язуючи їх сплачувати за оренду приміщень для юридичних консультацій ледь не на рівні казино? Чи логічно й обгрунтовано представнику вільної професії претендувати на пільги з оподаткування та пенсії на рівні суддів і працівників прокуратури? Як домогтися того, щоб надання професійних послуг, наприклад, представнику опозиції, яка дратує владу, не загрожувало адвокату репресіями?

Тільки спільно адвокати можуть, наприклад, домогтися припинення порочної практики, коли суддя може покарати несимпатичного йому адвоката, позбавленого права оскаржити такого роду дії служителя Феміди. Фактично адвокат беззахисний перед суддею, котрий, підігруючи одній зі сторін, залишається глухим до аргументів другої і схильний розглядати її дії як неповагу до суду з усіма подальшими дисциплінарними наслідками.

Та, на жаль, складається враження, що виступаючі з ідеями реформування адвокатури і, насамперед, створення реального адвокатського самоврядування (на чому наполягає і Рада Європи), переважно переслідують «адміністративні» цілі, не втрачаючи надії вибудувати систему під себе. Занадто вже ласим є плід. Це ж не просто збирання членських внесків, а насамперед — абсолютно реальний важіль впливу на колег по професії у вигляді дисциплінарних, кваліфікаційних інстанцій. І поки превалюють такого роду устремління, нічого, мабуть, не зміниться. Ні для адвокатів, ні для нас — споживачів, клієнтів, підзахисних.

Замість того щоб створити потенційно одне з найпотужніших у державі лобі, що відстоювало б професійні інтереси (а заодно й забезпечивши ухвалення закону, який регламентує такого роду діяльність), адвокатство звело свою законотворчу діяльність до того, що одна група товаришів планомірно обходить народних депутатів, усіляко ганьблячи законопроект про адвокатуру, поданий другою групою.

Тим часом, адвокатури поповнюються молодою поросллю, котру перший же робочий досвід позбавляє будь-яких фахових орієнтирів, окрім суми гонорару. Сьогодні юристи-початківці, приходячи на перше місце своєї роботи, зіштовхуються з тим, що керівник адвокатської контори (якийсь колишній слідчий) дає їм майстер-класи з підготування лжесвідків до судового засідання. Ну, а тим, хто занадто перейнявся у вузі теорією адвокатської етики, без натяків пропонують пошукати собі інше місце роботи. Адвокат-початківець бачить перед собою лише один переконливий приклад — адвокати-зірки, які заробляють свій хліб завдяки чіткому знанню — кому, за що і скільки потрібно занести, і несумісному з професією безсоромному піару.

Напевно, дуже важко бути адвокатом «без страху і докору» у сформованій системі тотальної корумпованості державних органів і судової системи. Та й, з другого боку, чи готові ми, клієнти, у своїй більшості з розумінням поставитися до того, що розмір гонорару адвоката неправильно ставити в залежність від результату справи? Чи кожен із нас, у разі виникнення проблеми, з обуренням відкине можливість домогтися потрібного рішення суду із допомогою не зовсім правових методів? Запитання риторичне.

Проте безсумнівно, що в цілому суспільство зацікавлене в народженні адвокатської спільноти, яка заслуговує на довіру та повагу. Спільноти, яка суворо пильнує свою професійну честь. І реформа адвокатури — це не просто внутрішнє питання різношерстої і шматованої важкопримиренними протиріччями адвокатської спільноти. Недосконалість інституції адвокатури зачіпає або може зачепити кожного з нас. Відомі, наприклад, випадки, що свідчать: клієнт може виявитися геть беззахисним через непрофесіоналізм свого адвоката або... перед своїм адвокатом, який, вивчивши матеріали справи, переходить на бік опонента чи вступає у справу на боці опонента під час розгляду в наступній інстанції. Реальних важелів мінімізувати такі ризики практично немає — окрім внутрішньоцехових правил поважаючої себе професійної спільноти. І таких питань, які піддаються лише внутрішньому регулюванню, чимало. Чи зможуть українські адвокати зробити реальний крок до того, щоб стати представниками однієї з найшанованіших професій? Адже історія знає подібні приклади, що здаються просто неймовірними з погляду нашого порівняно недавнього історичного досвіду і реалій сьогодення.

Окреме місце в історії світової адвокатури належить французьким адвокатам, і адвокатській спільноті Парижа зокрема. Їхня самоорганізація, регламентації професійної діяльності й етичні принципи дивують сьогодні, через сторіччя. Навіть окремі, цілком, здавалося б, ідеалістичні звичаї французьких адвокатів, насправді виявлялися сповненими глибокого практичного змісту. Не випадково досвід самоорганізації цеху французьких адвокатів став прикладом для професійних об’єднань різних країн і епох. Можливо, сьогодні, у баламутні часи, коли ідеали, у тому числі — професійні, етичні норми розмиті й нівельовані, про цей досвід доречно згадати.

У середні віки станові установлення у Франції складалися поступово, шляхом звичаю та практики, не тільки незалежно від законодавчої влади, а й усупереч їй. У скрутних випадках адвокатам не раз доводилося вдаватися до крайніх заходів, що полягали у відмові від виконання професійних обов’язків.

У 1720 році адвокат Жен, читаючи під час дебатів закони, за звичаєм, не зняв свій професійний головний убір. Голова зробив йому зауваження. Жен сповістив про це спільноту. На загальних зборах, скликаних із цього приводу, ухвалили, що поведінка Жена узгоджувалася з одвіку встановленим звичаєм, і голова неправий. Через це збори вирішили призупинити виконання своїх обов’язків. За кілька днів парламент визнав, що «адвокати мають право читати закони, не знімаючи капелюхів». Колеги паризьких адвокатів у провінції виявляли таку ж єдність.

У XVIII столітті ні дисциплінарні проступки адвокатів, ні покарання за них не регламентувалися законом. Це вироблялося шляхом звичаю: «сама спільнота зрозуміла, що його існування було б хитким і навіть неможливим за безкарності зловживань, і присвоїв собі право суворо переслідувати тих, хто, будучи прийнятий до спільноти, заплямував би її гідність порушенням сталих традицій і правил», — писали французькі дослідники історії адвокатури.

Іноді адвокати не задовольнялися дисциплінарними стягненнями і вдавалися до інших заходів стосовно колег, які завинили: переривали всі зносини з ними і навіть виключали зі списку. Канцлер Пойє, у минулому адвокат, втративши посаду канцлера, хотів повернутися до колишньої діяльності. Але спільнота відмовилася внести його до списку на тій підставі, що своєю поведінкою у званні канцлера він заплямував гідність адвокатури.

Водночас було запозичено погляд на гонорар, прийнятий в римському праві, на відміну від Юстиніанового кодексу. Винагорода за захист у суді або порада перестала бути платою за особисту послугу. Її стали трактувати як почесний дарунок із боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати через суд.

От які відомості наводить у своїй найдокладнішій праці «Організація адвокатури» (1893 р.) чудовий вчений Є.Васьковський, досліджуючи історію французької адвокатури.

· Займатися адвокатською діяльністю може лише особа, внесена до списку адвокатів і допущена до стажу. Скрізь, де існує список, право вести усний захист у судах належить виключно адвокатам. Адвокат має право безперешкодно зноситися із заарештованим клієнтом.

Адвокат свідчить у шапці, яка символізує незалежність цієї професії; він не повинен дозволяти собі ні у своїх промовах, ні в паперах жодних нападок на закони, громадський порядок і добрі звичаї.

· Адвокатська професія несумісна з усіма адміністративними та судовими посадами, якщо вони не безоплатні, з обов’язками нотаріуса, повірника й інших чиновників, з обов’язками професорів університету, за винятком професорів юридичних наук, із усіма платними заняттями й агентурами і з усякого роду торгівлею.

· Іноземець не може бути адвокатом, якщо він не буде натуралізований у Франції.

· Кандидат в адвокати не допускається до стажу, якщо він не надасть достатніх доказів своєї моральності. Тривалість стажу — три роки. Внесення до списку здійснюється лише в тому разі, коли буде визнано, що стажист задовольняє умови делікатності, безкорисливості та чесності, якими має вирізнятися адвокатська професія.

· Час внесення до списку встановлює порядок старшинства між адвокатами того самого стажу. Стаж полягає в обов’язковому відвіданні засідань суду і конференцій, керованих головою спільноти. Конференції проходять один раз на тиждень під керівництвом голови спільноти і за участі одного члена ради і двох старших адвокатів.

· Адвокат має бути людиною з незаплямованою репутацією (особи, засуджені судом до обмеження права або ганебного покарання, до практики не допускалися); відрізнятися цілковитою безкорисливістю; не бути залежним ні від кого, окрім своєї спільноти.

· Голова адвокатської спільноти обирається загальними зборами всіх адвокатів, внесених до списку, абсолютною більшістю голосів наявних виборців. Рада спільноти обирається тими ж зборами відносною більшістю голосів. Обов’язки ради спільноти: вирішувати питання щодо прохань про допущення до стажу та про внесення до списку; піклуватися про підтримання честі та гідності спільноти; стежити за поведінкою стажистів; карати за проступки, допущені адвокатами під час виконання їхніх обов’язків. Дисциплінарні покарання, що їх може накладати рада: попередження, догана, тимчасова заборона практики, що не перевищує року і виключення зі списку. Адвокат, якого піддали тимчасовій забороні практики, заноситься в кінець списку.

· Адвокат має в суді цілковиту свободу мови. Він має право казати все, що вважатиме за потрібне для інтересів клієнта, критикувати показання свідків і експертів, зачіпати навіть їхні особи і, якщо переступить межі поміркованості та делікатності, то підлягає не кримінальному переслідуванню за образу та наклеп, а дисциплінарному стягненню. (Водночас, розголошення адвокатської таємниці, навіть коли він допитується в суді як свідок, за кримінальним законом карається ув’язненням до шести місяців і штрафом. Кабінет адвоката може підлягати обшуку, а папери клієнтів, що зберігаються у нього, арешту лише в двох випадках: якщо сам адвокат — винуватець або співучасник злочину або якщо папери не належать до числа ділових.)

· Політичні переконання, промови та твори адвокатів не підлягають дисциплінарній владі.

Жодне з покарань не може бути застосоване до адвоката перш ніж він буде вислуханий чи запрошений головою за п’ять днів до засідання. Адвокат, якого піддано тимчасовій забороні практики або виключенню зі списку, може принести апеляцію до апеляційного суду протягом десяти днів із часу повідомлення йому рішення ради. Прокуратура в жодному разі не має права оскаржити рішення ради.

Як випливає з рішень ради паризької адвокатури, виключення зі списку застосовувалося у разі порушення найважливіших правил професії — несумісність, зловживання довірою, спекулювання нерухомістю, порушення присяги, обман, аморальна поведінка, що доходить до скандалу, лихварство, гонитва за клієнтурою. Тимчасова заборона практики накладалася за складання умов про гонорар, підшукування клієнтів, вимагання гонорару наперед, неповага до магістратури. Відповідно до закону 1822 р., «давні звичаї адвокатури залишаються в повній силі».

Незалежність для адвоката — це і право, і обов’язок. Вона наказує адвокату захищати справедливу справу, не зважаючи ні на свої особисті інтереси, ні на могутність супротивника.

Адвокат мусить строго дотримуватися вікових традицій своєї спільноти і захищати завжди і скрізь її права та привілеї. Він має триматися з гідністю, яка личить його званню, як у своєму консультаційному кабінеті, так і в залі суду. Коли його людська гідність належить одному йому, то гідність його як адвоката належить цілій спільноті. От чому в той час як його приватне життя — недоторканне святилище, дисципліна має право жадати від нього звіту про його вчинки, коли вони можуть компрометувати честь і гідність усієї спільноти.

Недостойно адвоката клопотатися про клієнтуру. Потрібно, щоб клієнти шукали його, а не він клієнтів. Тому всі засоби, спрямовані на залучення клієнтів, починаючи з газетних оголошень і закінчуючи табличками на дверях, безумовно, заборонені. Тим більше адвокату не дозволено залучати собі клієнтуру, укладаючи угоди з чиновниками, маклерами і повірниками.

Професія адвоката по своїй суті вільна. Він має право, не оголошуючи мотивів, відмовитися від справи, довіреної йому. Однак звичай спільноти наказує адвокату не відмовляти у своїй допомозі бідним.

Від цивільної справи, яку адвокат прийняв за згодою, він може відмовитися, якщо переконається в її несправедливості. Цей принцип запозичений із римського права.

У разі, якщо юридичний бік справи викликає в адвоката сумніви, він може прийняти її. У разі ж сумніву в моральному боці справи він повинен відмовитися.

До кримінальних справ застосовується інший принцип: адвокат може вести будь-яку справу, навіть якщо він сумнівається в безневинності клієнта, оскільки гуманність диктує: кожний підсудний має бути захищений. Роль адвоката полягає в тому, щоб виставити на огляд сумніви або викликати милостиве ставлення до підсудного.

Якщо адвокат вів справу однієї сторони, він не повинен захищати або давати поради іншій стороні в тому ж процесі, бо цим він порушує адвокатську таємницю.

Недостойно адвоката підтримувати в одному процесі думку, яку він спростовував в іншому. Чинити так означає викликати щодо себе закид у хиткості своїх переконань.

Чесність адвоката вважається таким беззаперечним фактом, що він ніколи не дає розписки про одержання паперів, які йому довірені. І коли адвокат повідомляє, що він їх повернув, то йому вірять на слово, без присяги. Це одне із найдревніших і найпочесніших правил професії. Немає прикладу зловживання ним.

Адвокат відповідає за свої поради не більше, ніж суддя за свої рішення. Якщо той чи інший помиляється, то припущення залишається завжди на користь їхньої сумлінності. Для адвоката це древній звичай, що освячений чинним законом.

Безкорисливість диктує, щоб адвокат був поміркований у своєму гонорарі. Гонорар, запропонований клієнтом адвокату, є винагородою за вказану послугу, доказом подяки. Отже, не може допускати ні такси, ні примусу.

Адвокат має право одержувати винагороду за свою працю. Але він не повинен укладати з цього приводу жодних умов. Хоча чинне законодавство припускає позов про гонорар, але в Парижі і більшості інших міст незмінно застосовується правило древньої адвокатури, за яким всяка судова вимога сплати гонорару заборонена адвокату під страхом виключення зі спільноти. Адвокат мусить приймати ту винагороду, що дає йому клієнт із доброї волі.

Якщо адвоката просять захищати справу поза місцем його проживання, то він не порушить правил безкорисливості і делікатності, коли побажає, щоб винагороду було йому вручено або, принаймні, обіцяно. Найкоректніша делікатність не змушує приносити несправедливі жертви.

У всіх справах за призначенням, кримінальних або цивільних, адвокату заборонено приймати гонорар, навіть коли його запропонують.

Попри те, що соціально-політичні умови Франції зовсім не сприяли розквіту адвокатури, ця професійна спільнота залишалася на диво стійкою, на рідкість вірною найкращим зі своїх традицій. І досі вона залишається неперевершеним зразком професійної самоорганізації адвокатів, що гарантувала її незалежність і чистоту лав.

Так докладно нагадати про шлях, пройдений французькою адвокатурою, що забезпечила своїй спільноті високий рівень незалежності, повагу та довге життя в історії, ми вирішили насамперед із метою задати тон, сподіваємося, конструктивній дискусії про майбутнє української адвокатури, про її шлях до самоорганізації. Яка, сподіваємося, через багато років послужить зразком комусь іще.