Закритий суд, або Чому "відправлення правосуддя є продажним і кривдним"

Спектр претензій до постреволюційної влади, висунутих симпатиками новітніх українських революцій, досить широкий.

У центральній, яскравій частині спектра - забуття ідеалів і обіцянок Майдану, імітація реформ, ціни й тарифи. По темних краях накопичуються приватні образи різних верств і соціальних груп: десь недодали військовим пенсіонерам, десь образили підприємців.

Моя претензія до влади повинна за всіма статтями бути в центрі уваги суспільства, бо має необхідні ознаки загальності й моральності, однак фактично вона знаходиться на маргінесі суспільної уваги. Наприклад, не знайшла вона відображення в "Дзеркалі прав людини" (DT.UA, №5, 2018) - у матеріалі висвітлюються результати чи не єдиного за роки незалежності соціологічного дослідження про права людини. А відповідна петиція на президентському сайті зібрала лише 98 голосів.

Йдеться про вільний доступ українських громадян до правосуддя, який перекрито захмарно високими ставками судового збору. За скасування заборони доступу до сайту "ВКонтакте" враз було зібрано необхідні 25 000 обурених підписів. А за скасування судового збору - 98. Ці цифри показують співвідношення громадян і підданих у країні. Інтереси останніх обмежені хлібом і видовищами, цінами й тарифами. А також "Одноклассниками" та "ВКонтакте"; обстоювати ж свої інтереси в суді, як це личить громадянам, для них не є ключовою громадянською чеснотою, за яку слід боротися. В уявленні підданих усе вирішується по блату, завдяки кумівству, хабарам, начальством... Яка різниця, у скільки обійдеться їм відправлення правосуддя?

Щоб подати позов до адміністративного суду (а судитися з владою - один з обов'язків громадянина!) у 2009 р. я мав сплатити 1 грн. 20 коп. судового збору. Зараз - 704 грн. 80 коп. Зростання - в 587 разів. Повторюю словами: у п'ятсот вісімдесят сім! А м'ясо і долар США подорожчали всього в чотири рази.

Підлість цю сотворив уряд Яценюка, його "заступники" пішли ще далі. Нібито йдучи в Європу, де правосуддя, як нам розповідають, задоволення не з дешевих. Справді, Європейський суд з прав людини "згоден із тим, що вимога сплатити судові витрати слугує заходом, який утримує потенційні сторони в справі від необґрунтованих і надмірних претензій". Але якщо англійцеві задоволення висунути необґрунтовану претензію обійдеться сьогодні в 2% мінімальної зарплати, то українцеві – 5,3%. Виходить, що український законодавець вважає претензії своїх громадян більш необґрунтованими й надмірними, ніж британський. (Приклад безглуздої британської претензії: позов до археолога за плюндрування могил. "Спустив весь свій статок на судові витрати. Сподіваюся, що йому забракне пороху на мене", - пише А.Конан Дойль у "Собаці Баскервілів".)

Не в тому навіть річ, що навчи дурня Богу молитися, то він і лоба розіб'є. Ідеться про те, що європейська реальність не відповідає європейській ідеї (невідповідність речі поняттю - будь-який гегельянець назве це нормальним). Західні принципи правосуддя суперечать платному правосуддю, бо походять від римського права, де плата за відправлення правосуддя вважалася неприпустимою й аморальною.

На світанку Республіки набожні римські громадяни приходили шукати правосуддя в понтифіків. Сторони вносили заставу; переможцеві заставу повертали; той, хто програв, міг утішитися тим, що його заставні гроші пішли богам (у подальші часи заставу відчужували в скарбницю). "За позовами у 1000 й більше асів стягувалася [у касу понтифіків] судова застава [у сумі 500 асів], за позовами на меншу суму - 50 асів, так було встановлено законом XII таблиць. Якщо спір ішов про свободу якоїсь людини, то хоч би її ціна була й найвищою, той самий закон містив припис, щоб ішлося про заставу [за людину, свобода якої оскаржувалася] [усього лише] в розмірі 50 асів" (Гай, Інституції, IV, 14).

Жахливо формальний процес являв собою вервечку сакральних слів, жестів, дій; найменше відхилення від форми і букви гарантувало програш. Звісно, понтифіки всіляко пильнували таємницю своїх legis actiones (позови й позовні формули). Як ми нині сказали б, корупційна складова подібного стану речей була дуже велика, і громадянам доступ до правосуддя був фактично обмежений. Але знайшовся герой, такий собі Флавій, "який викрав і оприлюднив книгу про позови й позовні формули, яка й дістала від його імені назву Jus Flavianum. За це вдячний народ обрав його у 304 р. едилом" (І.Покровський).

Розібратися в складних формулах Jus Flavianum міг далеко не кожен. Зрозуміло, що юриспруденція стала цариною патриціїв. Як люди шляхетні, що нехтували працею за наймом, вони не могли брати плату за свої послуги в суді. "Для красномовця, що охоче бере на себе працю і - відповідно до звичаїв наших батьків - без тривалих умовлянь і безоплатно веде справи багатьох людей, широко відкрита можливість виявляти благодіяння й захищати в суді" (Цицерон).

Широко відкритою виявилася також можливість приймати подарунки від вдячних клієнтів. Як кажуть, іноді дехто з патриціїв подарунки, траплялося, приймав такі, що в 204 р. до Р.Х. народний трибун Марк Цинцій провів закон, який забороняє приймати плату або подарунки від підзахисних. "Чому ухвалено було Цинціїв закон про подарунки й винагороди? Тому, що плебеї вже й так платили сенату податки й податі" (Тит Лівій), і цих податків і податей має бути достатньо для відправлення державою своїх функцій, а інакше що це за держава?

Ущербність римської держави в імперську епоху позначилася запровадженням оплати судових витрат (sportulae). У судах вигадували все нові й нові способи вилучення грошей у сторін; за кожен рух паперу, кожне зусилля канцеляриста вимагали грошей. Імператор Костянтин намагався було повернутися до республіканських норм і скасувати sportulae, але в результаті його наступники змогли лише внормувати судові збори.

"До нас дійшов перелік sportulae, так званий ordo salutionis, що ходив у провінції Нумідія в часи правління імператора Юліана; аналогічний перелік епохи Юстиніана I, часто цитований, втрачено. Історик пізньої античності Крістофер Келлі запропонував цікаве пояснення живучості sportulae, розглядаючи їх як механізм, що захищає імперських магістратів від напливу необґрунтованих і легковажних претензій" (Zachary Chitwood, 2017).

Як бачимо, сучасні європейські законники солідаризуються з їхніми пізньоримськими попередниками в бажанні відгородити суд від народу, і таку рецепцію римського права навряд чи можна вітати, бо навряд чи маємо спадкувати практику суду в пізній Римській імперії.

"Імператор Костянтин після двадцятип'ятирічного царювання шкодував про те, що відправлення правосуддя є продажним і кривдним, і висловлював щире обурення тим, що й аудієнції судді, і квапливе закінчення ним справ, і зволікання з розглядом, і його остаточні рішення продавалися публічно або ним самим, або підлеглими йому чиновниками. Повторення нікчемних законів і марних погроз доводить, що ці злочини не припинялися, а можливо й те, що вони залишалися безкарними" (Едвард Гіббон).

* * *

Кваліфікуючою ознакою диктатури є закритий суд: "Аппія Клавдія консул Сервілій за згоди патриціїв призначає диктатором, оголошується набір, і суди закриваються... Через гальську навалу диктатор оголосив суди закритими, привів усіх юнаків до присяги і, вийшовши з величезним військом з міста, став табором на близькому березі... Після повернення війська в Римі поновилося судочинство" (Тит Лівій).

Для українського плебсу суд сьогодні закритий. Виходить, настає диктатура?