Сім смертей і вічне життя гетьмана Мазепи

У середині осені 2010 року журналістські дороги привели мене до придністровського міста Бендери (Молдова).

Гостей з України зазвичай ведуть до Бендерської фортеці, де встановлено пам'ятний знак Конституції Пилипа Орлика, і до Варниці, на високий берег Дністра, де великий український гетьман Іван Мазепа відійшов у кращі світи. На цьому місці теж стоїть скромна гранітна плита, яка нагадує про ту сумну подію.

І одразу виникає логічне запитання: "А де ж похований великий гетьман?". А відповіді державної ваги і досі немає. Є суперечка версій, легенд та міфів, яку можна назвати інформаційною війною. Комусь хотілося б знайти могилу і вшанувати її відповідно до статусу українського гетьмана, а потім зробити своєрідним репером історичної пам'яті. А комусь вигідна версія, згідно з якою його прах спалили чи викинули в Дунай, або ще гірше - вивезли до Москви.

Галац і галичани

Ось із таким сумнівним багажем вирушив я восени 2017 року до румунського Галаца, будучи впевненим, що старовинне місто, Дунай, місцеві люди й якісь залишки колишньої доби щось та й підкажуть мені, як уже не раз було в моїй практиці. За ризик і блукання дістав щедру винагороду. Біля пам'ятника Мазепі, що в парку Свободи, зустрів українську делегацію на чолі з третім українським президентом Ющенком. У її складі, крім екс-очільника держави, - директорка Батуринського музею Наталія Реброва; колишній надзвичайний і повноважний посол України в Румунії доктор історичних наук Теофіл Рендюк.

Вони кажуть, що знають точне місце поховання великого гетьмана. І я, звичайно ж, я їду з ними. Ми опиняємося на високому березі Дунаю, на невеличкому п'ятачку поміж коробок багатоквартирних будинків, які нагадують наші хрущовки. Ніщо не вказує на те, що в цьому місці понад 300 років тому був похований український гетьман. Маленька грядочка. Молоденька яблунька... "Це тут?!" - вихоплюється в мене недоречне запитання. Всі мовчать. Так, це тут. А я ж кілька разів проходив по набережній повз це місце шукаючи пам'ятник, але оку так і не вдалося зачепитися за щось істотне, пов'язане з предметом пошуку!

Сильне, магічне місце. Тут розумієш тисячолітній характер війни з Росією, війни видимої і невидимої, активної і пасивної. Те, що я тут почув і побачив, а також зустріч із професором Теофілом Рендюком допомагають скласти всі пазли загадкової історії поховання Мазепи в одну картину. Цей науковець, перебуваючи тривалий час на посаді українського посла в Румунії, зумів зібрати і проаналізувати унікальні румунські, шведські, французькі й інші джерела, завдяки яким відтворив чимало забутих сторінок історії Козацької доби.

Шлях до Єрусалима

Схоже, що й придністровські українці заплуталися в численних версіях, коли вирішували, де ставити пам'ятний знак на честь Мазепи. Поставили у Варниці, нібито на тому місці, де він помер. Однак Теофіл Рендюк доводить, що гетьман жив у Бендерах під захистом фортеці, а у Варниці його поховали на території невеличкої православної церкви, яка простояла до 1932 року. Тому цілком можливо, що той знак стоїть на місці першого поховання гетьмана. Похорон був пишним і велелюдним. Та жодне з джерел не згадує про обід. Але він був. Ну як же без нього? У православному товаристві, мабуть, не було козака, який не перехилив би чарки за гетьмана. Недовго опиралися сну козаки, яких поставили охороняти свіжу могилу. Аж під ранок прокинулися від несамовитого собачого гавкоту. Продерли очі - а біля могили метушаться якісь тіні... Бахнули навмання з рушниць, і вмить розсипався той моторошний бісівський клубок, затупотіли, віддаляючись у глиб степу, кінські копита. Кинулися до могили - а домовина розрита. Щоправда, розграбувати її злодії не встигли. Довелося вранці знову кликати священника і ховати гетьмана вдруге. Варту подвоїли і тримали коло церкви аж до березня 1710 року.

Це був той період, коли в козацькому середовищі завершувався процес визрівання думки про наступника Мазепи. Козацьку раду було призначено на 5 квітня, однак доти мали перепоховати гетьмана в надійному місці. Залишати його в чужинській землі не можна було з трьох причин: тут не діяли християнські закони й звичаї; ця прикордонна місцина була в полі досяжності сатрапів Петра І, який наказав знайти і доправити до нього Мазепу живим або мертвим; гетьман заповів, щоб його поховали в єрусалимському храмі Гроба Господнього, якому за свого життя надсилав щедрі пожертви, зокрема велику ікону, оздоблену сріблом та золотом, із зображенням біблійних сюжетів. Викопали домовину, поклали на підводу і рушили у бік Ясс - тодішньої молдовської столиці. Причому Орлик усім оголосив, що Мазепу поховають в одній з церков молдовської метрополії. Ця заява і напрямок, узятий козацькою валкою, збив з пантелику не лише царських шпигунів, а й багатьох істориків, які потім шукали його поховання в Яссах. Зупинившись у якомусь селі на півдорозі до Ясс, прибічники нового гетьмана розпустили чутки, що козаки залишаються тут ночувати. Та щойно село заснуло, рушили у протилежному напрямку - на Південь. План був такий: дістатися Галаца, далі - суднами Дунаєм до моря, затим Егейським морем до міста Тір, а там уже суходолом до Єрусалима. Проте коли прибули до Галаца, їх спіткала проблема: турки навідріз відмовилися перевозити тіло православного, хоча Андрій Войнаровський пропонував їм величезні гроші, а на руках у козаків був фірман - дозвіл правителя великої Османської імперії на поховання в Єрусалимі. Знав про те й тодішній правитель Молдови Ніколаос Маврокордатос.

Була вже весна, з кожним днем теплішало, треба було зважуватися на якусь дію. Дізналися від місцевих, що в Галаці є церква Святого Георгія, яка називалася ще й Єрусалимською, бо канонічно підпорядковувалася храму Гроба Господнього в Єрусалимі. Козаки сприймають цю звістку як знак долі. Якщо не вдається дістатися Святих Місць, то чому не поховати свого ватажка "в Єрусалимі" символічно? На тому й порішили. Домовину поставили в церкві Пречистої Діви Марії, а тим часом у церкві Святого Георгія, яка була майже поруч, за якийсь кілометр, викопали гробницю прямо перед вівтарем. Від церкви до церкви за гробом - людський потік. Прощавай, гетьмане, тепер уже назавжди! Це вже було третє поховання і третя панахида.

...1711 року, рівно через рік після поховання, поблизу Галаца відбулася сутичка між повсталими румунами й турками. До міста увірвалися яничари разом із татарами. Від місцевих вони дізналися, що в церкві Святого Георгія поховано великого українського гетьмана разом із його скарбами. Похапцем зняли надгробну мармурову плиту з гербом Івана Мазепи, відкрили домовину, забрали шаблю, оздоблену діамантами, інші прикраси, а останки скинули з пагорба. Та коли турки відійшли, місцеві православні на чолі зі священником храму Святого Георгія, який отримав великі гроші, щоб поминати Мазепу при кожній службі, відшукали прах гетьмана і знову поховали перед вівтарем з відповідним православним ритуалом. Накрили те місце плитою з родовим гербом Мазепи, а точніше, двома її уламками, що залишилися від мародерського набігу турків. То було четверте (!) перепоховання гетьмана.

Могила і церква залишалися незайманими аж до 1835 року. 100 років поминали в тій церкві Мазепу, аж поки в ній не заступили на службу грецькі монахи-фанаріоти, які не знали, хто такий Мазепа. 1835 року помирає начальник Галацького порту Дерекчі-паша, потурчений православний, який задля кар'єри взяв турецьке ім'я і став пашею. Коли тяжко захворів і був уже однією ногою в могилі, його родичі заходилися шукати місце для поховання. Місця вздовж стін були зайняті. Заплатили великі гроші митрополитові й священнику, які вже не мали обов'язків перед козаками, а тому дали дозвіл на поховання в склепі Мазепи, точніше, на ущільнення, бо труни гетьмана не викинули, а посунули вбік. Отже, відбулося ще одне, п'яте, перепоховання гетьмана, адже його могилу знову розрили.

Як розповідає професор Теофіл Рендюк, на Балканах, зокрема в Румунії, склалася традиція, за якою родичі померлого через сім років після поховання викопують його останки, миють, вбирають у новий одяг і знову ховають, уже навічно. Повторюють поминання: 9-й, 40-й день, роковини. 1842 року таку саму процедуру виконали й з останками Дерекчі-паші й Мазепи. Для останнього це було вже шосте перепоховання.

Незабаром, через чвари бояр і багатих людей за право бути похованим у церкві, де вже не було для цього місця, господарі Валахії і Молдови ухвалили рішення не лише заборонити ховати багатіїв у церквах, а й вилучити звідти всі останки раніше похованих. Дійшла черга й до Дерекчі-паші з Мазепою. Гетьмана перепоховали в сьомийі останній раз не на церковному цвинтарі, а на почесному й видному всім місці праворуч від входу. Зверху поклали білу мармурову плиту у формі прямокутника 40 на 60 см із зображенням орла і написом, фотокопія якого збереглася до наших днів. Це підтверджують і церковні джерела, і свідчення очевидців та паломників. 1845 року дослідник і видавець молдовських літописів М.Когельничану після відвідин церкви Святого Георгія в Галаці писав, що останки Дерекчі-паші разом з останками Мазепи після панахиди перенесли до нового склепу праворуч від входу до церкви. Згадану мармурову плиту бачив і французький дипломат Адольф д'Авріль, про що він написав у своїй книзі, виданій 1876 року.

1877-го в Галаці розквартирувалася російська військова частина, яка поверталася з російсько-турецької війни. Лейтенант цієї армії українець Скадовський, прогулюючись містом, зайшов до церкви Святого Георгія. Згодом у спогадах він написав, що очам своїм не повірив, бо не очікував знайти тут могилу легендарного гетьмана, чиє ім'я відразу оживило в його пам'яті яскраву сторінку української історії.

Сім поховань! Хоч-не-хоч, а доводиться вірити в містичну силу анафеми, накладеної на Івана Мазепу Московською церквою відразу після того, як він уклав союз зі шведами. Це означає, що московити оголосили поза Божим законом не лише гетьмана, а й саму ідею свободи і незалежності українського народу. Так ось чому видатний український кінорежисер Юрій Ільєнко назвав свій фільм про нашого героя "Молитва за гетьмана Мазепу"! Він одним з перших зрозумів нагальну потребу в потужній тривалій молитві всього світового українства й цивілізованого світу за його душу і діло...

Ще 74 роки спокою. 1962 року над церквою Святого Георгія почали згущуватися хмари. Муляла вона комусь і, вочевидь, не так румунським, як московським керманичам, котрі хотіли стерти з обличчя землі навіть згадку про святе місце. Церкву зачепили тросами й стягнули в Дунай. На її місці вирили котлован під житловий будинок. Свідчення про цю подію суперечливі. Хтось стверджує, що всі поховання були перенесені в інше місце, а хтось - що екскаваторники побоялися копати глибоко, тому зняли лише верхній шар ґрунту, не зачепивши місця притвору...

У пошуках гетьмана

...12 жовтня 2017 року. Берег Дунаю в Галаці. Дійові особи ті самі, хіба що долучилися директор місцевого історико-краєзнавчого музею Крістіан Килдерару і професор історії Дан Буйкліу.

Теофіл Рендюк: "Ми перебуваємо на плато, де була церква, десь метрів за десять від входу. За 400 метрів звідси - діюча церква Пречистої Діви Марії. Їх зв'язували підземний перехід і дорога. Можна використати для розрахунку й оці 400 метрів... Пан директор пропонує мудру ідею: підняти топографічний план і план міста 1950-х років, накласти на це місце, тоді точно будемо знати, де буде ця церква, буде видно, яка частина церкви потрапила під блок, а яка залишилася..."

Віктор Ющенко: "Ви можете зробити це за тиждень? Бо ми хочемо відправити клопотання в Міністерство культури і науки. Було б гарно при цьому спиратися на аргументи..."

О.К.: "Ідеться про розкопки?"

Віктор Ющенко: "Так, розкопки".

Чиновник: "Якщо якісь останки будуть знайдені, залишається одне - експертиза, адже мати Мазепи похована в Києво-Печерській Лаврі..."

О.К.: "Що потім? Перепоховання в Батурині?"

Віктор Ющенко: "Так, він має повернутися додому. Івану Степановичу вже набридло по чужих світах поневірятися..."

Можна було б поставити на цьому крапку, але ноги самі ведуть на набережну. Пробираюся крізь тепле павутиння дунайського бабиного літа і плетиво суперечливих думок. Яке враження справить на Україну і на весь світ повернення Мазепи на рідну землю? Гадаю, це буде явище, яке за результатом, потужністю і змістом нагадуватиме Великий вибух, але вибух духовний, який, можливо, розбудить від багатовікової летаргії нашу здатність мислити, опиратися чужим впливам.

Піднімаюся на узвишшя, де сяє банями церква Пречистої Діви Марії, - близнючка церкви Святого Георгія за стилем і архітектурою. Колись це були генуезькі фортеці, перебудовані у православні храми. Нагадаю, що Мазепа тут теж перепочивав, перед останнім "переходом" до церкви Святого Георгія. Маленької, затишної, але безмежної для молитви. Чому його тут не поховали? Ця думка настільки природна й логічна, що деякі міфи й легенди стверджують, ніби останнім прихистком гетьмана стало саме це місце. І його теж треба долучити до переліку українських Єрусалимів...