Один у полі воїн — один у небі Бог

Тривожний дзвін повторився п'ять років тому. У ніч на 11 грудня 2013-го благальні дзвони Михайлівського Золотоверхого знову били на сполох.

Молодий дзвонар Іван Сидор разом зі студентами-богословами чотири години вдаряли у дзвін, піднімаючи столицю, коли "Беркут" і солдати внутрішніх військ намагалися зачистити Майдан.

До центру потяглося безліч киян - і спроба ліквідувати Євромайдан провалилася! Для майданівців з тієї ночі брама Михайлівського монастиря була відчинена. У люті лютневі дні 2014 року закривавлені євромайданівці, рятуючись від осатанілої беркутні, знаходили прихисток саме в Михайлівському. Протягом життя Майдану собор був для оборонців незалежної України і охоронцем, і обігрівачем, і трапезною, і лазаретом, і храмом, де відспівували загиблих… Церковнослужителі собору не припиняли відправ і розповсюджували листівки на підтримку Майдану.

26 січня 2014 року в соборі відспівали його загиблого тезку Михайла Жизневського.

Історія Михайлівського Золотоверхого монастиря розпочалася 910 років тому з літописної згадки про закладення онуком Ярослава Мудрого князем Святополком-Михаїлом храму в ім'я святого Архістратига Михаїла. Можливо, недавня перемога над половцями була однією з причин, що спонукала князя Святополка збудувати церкву, оскільки архангел Михаїл вважається верховним командувачем опору Божого війська нечистим силам.

З ХІІ століття на території монастиря ховали князів. Під час монголо-татарської навали чужинці пошкодили собор і зняли його золочені бані.

І тільки 1496 року монастир відродили. Після численних відбудов і розширень упродовж XVI століття монастир став одним з найбільших і найбагатших в Україні.

За сприяння гетьмана Богдана Хмельницького 1655 року покрили міддю й позолотили бані церкви Архістратига Михаїла. Відтоді вони, сяючи, прикрашали Київ майже триста років, та й надалі прикрашали б…

Собор був однією з найкращих споруд Києва.

Але тут навалилася більшовицька орда, і знову почалися пограбування: церковні цінності - золоті й срібні предмети, діаманти, протягом віків щедро даровані монастирю князями, гетьманами, простими вірянами, - усе конфіскували. Ченців вигнали, а житлові приміщення стали гуртожитком для атеїстів.

Від брутальності 1930-х Михайлівський Золотоверхий собор не врятувала ні давня історія, ні художня цінність. Новітні чужинці-манкурти поглумилися над собором так само жорстоко, як і над тисячами інших храмів. На місці безцінного собору вони забажали вкопати другий "київський ящик" - симетричну копію головного будинку ЦК КПУ (в якому нині Міністерство закордонних справ). У 1934-1937 роках собор, дзвіницю й частину інших споруд монастиря безжально знесли. Золоті куполи вже не мали права височіти над похмурими будинками, рівно як і в сірій людській масі не повинно було бути лицарів духу, а почуття благоговіння мали викликали лише партійні вожді та їхня новітня релігія.

У роки перебудови, отримавши від студії "Київнаукфільм" дозвіл на кінодослідження комуністичної руйнації Києва, ми відкривали - насамперед для себе - жахливі подробиці дикунства. Важко було уявити масштаби "чистки" рідного міста: більшовицькі герострати зруйнували понад 70 церков, соборів і дзвіниць! Навіть дикий Батий, підійшовши до Києва, був заворожений його золотими куполами і просив здати місто, щоб не руйнувати його. А от "совки", які зростали серед золотої величі Києва, з легкістю виконували кремлівські вказівки.

1987 року в назві нашого фільму "Пам'яті загиблих споруд" ще не могло бути навіть згадки про церкви, бо відповідна заявка в той час не пройшла би в атеїстичному Держкіно СРСР. Тим паче не можна було називати у фільмі загальну кількість храмів, зруйнованих у Києві, бо масштаби злочину вражають - 70% усіх культових споруд! Це жахливо - унікальне історичне обличчя древнього міста втрачено назавжди…

Центральним героєм фільму я обрала Михайлівський Золотоверхий собор, з яким пов'язана сімейна історія. Мама розповідала, як у серпні 1937-го сталінці підривали собор, а він довго не піддавався. Матусин тато, мій дідусь Антон, сказав тоді моїй молодесенькій мамі: "От згадаєш мене - мине час, років сорок, і все відновлять".Він не міг змиритися з тим варварством, не міг жити й удавати, що злодіяння - це норма! Його розстріляли в січні 1938-го. Людей честі знищували прицільно…

Аби видати злочин за законну дію, сатаністи-сталінці змушували провідних діячів культури підписати акт про необхідність знести "малоцінний собор". Фахівці розуміли незаперечну унікальність собору, але єдине, що могло врятувати їхнє життя, - це підпис під актом. Серед підписантів виявився, наприклад, відомий художник Ігор Грабар…

Ми зафільмували свідчення колишніх студентів професора Іполита Моргілевського. Підписавши акт, він ридав як дитина і каявся перед студентами. Треба сказати, що й жити йому залишалося недовго. Тяжко переживаючи знищення видатної пам'ятки Давньої Русі, Іполит Владиславович спішно розпочав обміри й точну фіксацію споруд монастиря. Висока якість проведеної роботи дала змогу сучасним будівничим точно відтворити архітектуру собору.

Були й ті, хто відкрито висловлювався за знесення собору. Наприклад, Олександр Довженко одним з перших 1932 року заявив, що "при вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься "піти", він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект".

Микола Макаренко

Єдиного сміливця, який зважився не підписати акт, - археолога, мистецтвознавця Миколу Макаренка розстріляли в січні 1938 року, на 10 днів раніше, ніж мого діда. Коли я принесла додому фотографію Миколи Омеляновича, матуся сплеснула руками: "Ой, як же він нагадує мені тата!"

Треба сказати, що в усьому Києві 1987 року не можна було знайти фотографії Миколи Макаренка.

І єдиним, хто її зберіг, був світлої пам'яті професор Iван Шовкопляс - археолог, історик, музеєзнавець, якого влада теж переслідувала за проукраїнську позицію. 1973 року за надуманим обвинуваченням його відсторонили від роботи в Інституті археології НАН України, звільнили з посади директора Археологічного музею.

З минулого року в Києві нарешті з'явилася вулиця Сім'ї Шовкоплясів. Усі знають вулицю О.Довженка.

Коли ми зібрали сотні підписів за увічнення імені Миколи Макаренка, виявилося, що в Києві є вулиця Макаренка. І не одна, а цілих дві! У Деснянському й Дніпровському районах. Але обидві - на честь радянського педагога Антона Макаренка! І третьої вулиці бути не може. Навіть дві - занадто!

Хтось із перехожих біля стіни Михайлівського Золотоверхого монастиря іноді звертає увагу на єдину в Києві згадку про Миколу Макаренка - його металеве погруддя з порожніми очима. Там неточно вказані роки життя й нічого не сказано про подвиг цієї незвичайної людини. А тим часом діяльність Миколи Макаренка, вченого світового рівня, у нашій історії позначена настільки вагомим внеском, що й до сьогодні ми не можемо оцінити його повною мірою.

Він - один з найбільших вітчизняних учених, але ім'я його тривалий час було в забутті. Така доля спіткала багатьох, хто віддав життя за культуру свого народу. А Микола Макаренко зробив для Києва, для України, для людства надзвичайно багато.

Син козака-хлібороба з Сумщини, він став студентом Cанкт-Петербурзького археологічного інституту. Був заступником інспектора в школі Імператорського товариства заохочення мистецтв; мав звання надвірного радника Міністерства народної освіти, викладав історію мистецтв, був обраний членом Російського археологічного товариства, Полтавської вченої архівної комісії. Дослідницьку діяльність розпочав в Ермітажі, співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в часописі "Старые годы", викладав на Вищих архітектурних курсах, вивчав мистецьку спадщину Михайла Ломоносова і Тараса Шевченка. У молоді роки М.Макаренко виїздив до Німеччини вивчати пам'ятки романської доби, брав участь в експедиції з вивчення старовини в Туреччині.

Працюючи в Ермітажі, щороку бував в Україні, ретельно обмірював і описував старовинні церкви, керував археологічними розкопками скіфських курганів. Він задумав скласти й видати історію українського мистецтва…

Будучи щирим українцем, Микола Макаренко одним з перших прийняв громадянство УНР. Сподіваючись на прогресивні зміни в Україні, він залишив почесну посаду в Ермітажі й переїхав до Києва, де взяв активну участь у роботі історико-філологічного відділу ВУАН. Разом із колегами створив бібліографію про київську архітектуру часів Середньовіччя, склав документацію і кошторис для реставрації старовинних храмів.

Дослідив Софійський собор, пам'ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору… Брав участь в археологічних розкопках Ольвії, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, на Білоцерківщині, досліджував Спаський собор у Чернігові. Був дійсним членом Українського наукового товариства, головою секції мистецтв УАН, приват-доцентом Київського університету, професором Української державної академії мистецтв.

З 1920-го - науковий співробітник історично-філологічного відділу ВУАН. У 1921-1929 роках - член Cофійської комісії. М.Макаренко був серед патріотів, які врятували від знищення Софію Київську.

У нашому фільмі є тодішній архітектурний план Урядової площі: на місці древньої Софії - убогий сквер…

По всій території СРСР гегемон руйнував архітектурні шедеври великих предків. Із 54174 церков у Російській імперії після більшовицької навали з них діяло менше ніж 13%. З 1025 монастирів лишилося 15… Яка колосальна руйнівна енергія була спрямована на безжальне знищення духовної та культурної спадщини!

У протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року написано, що М.Макаренко як голова Археологічної комісії ВУАН "рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії". Після цього за вченим було встановлено нагляд ДПУ.

Будучи директором Музею мистецтв ВУАН, Микола Омелянович дуже багато зробив для дослідження й збереження унікальної спадщини Богдана і Варвари Ханенків. Продовжував формувати музей, поповнюючи його колекцію, складаючи і публікуючи каталоги й описи. Цей музей, який нині носить ім'я своїх засновників, став одним з найкращих у країні багато в чому завдяки участі М.Макаренка. Він повернув з Москви 90(!) ящиків з іконами, творами живопису й ужиткового мистецтва. Що викликало хвилю обурення і провокаційних випадів проти цієї безкомпромісної людини. Почалося цькування, упереджене ставлення до всього, що він робив. А діяв учений активно, і претензій до нього було достатньо. Перевірки в музеї йшли одна за одною. Він заважав радянським чиновникам, неукам і негідникам.

1930 року він, професор Київського університету, Архітектурного інституту, Академії мистецтв, Політехнікуму, був змушений виїхати з Києва. Викладав в Одеському художньому інституті. З 1932-го - керівник сектора рабовласницького суспільства при секції історії матеріальної культури ВУАН. Був у складі комісії ВУАН, яка вивчала археологічні пам'ятки на місці майбутнього Дніпрогесу. Наступного року його позбавили членства у Всеукраїнському археологічному комітеті (ВУАК).

Особливо вражають масштабні роботи, проведені під керівництвом М.Макаренка, на Маріупольському могильнику. Робота була архітерміновою, бо на лівому березі річки Кальміус, при її впадінні в Азовське море, саме на місці могильника запланували побудувати завод "Азовсталь". Працюючи до виснаження, команда Миколи Макаренка врятувала 130 поховань V тисячоліття до Р.Х., чотири поховання неолітичної скелянської культури. Передчуваючи близький арешт, учений поспішав опублікувати результати своїх досліджень. За один рік він написав і видав 1933 року останню свою фундаментальну працю - "Маріупольський могильник", у якій переконливо доводив світове значення описаної ним приазовської скіфської культури.

З Лондона особисто М.Макаренкові надійшло запрошення взяти участь у науковій конференції. На нього чекало заслужене світове вшанування. Але тутешня неандертальська влада вже готувала іншу долю єдиному захисникові Михайлівського собору. Відоме в науковому світі ім'я Миколи Макаренка стримувало від того, щоб розстріляти його негайно, тому знищували "поетапно". 1934 року Миколу Омеляновича вислали до Казані. За ним поїхала вірна дружина. Декабристки не перевелися й за часів тоталітаризму - Анастасія Сергіївна покинула комфортну квартиру в академічному будинку в центрі Києва. Тепер вони мешкали в дерев'яному будиночку, де воду треба було носити з вулиці, де "всі зручності у дворі". Микола Омелянович викладав у художньому технікумі, консультував Центральний музей, реставрував Петропавлівський собор.

1936 року за доносом приставлених сексотів М.Макаренка знову заарештували. Цікавий документ я отримала нещодавно з Казані. Сексот Прокопович (син священика), даючи показання, записав слова Миколи Макаренка: "Якщо хочеш щось надрукувати, то обов'язково друкуй у більшовицькому дусі, інакше зустрінеш безліч перешкод. Ударництво, особливо в галузі науки, стахановський рух - це ідіотство. Це черговий крик-блеф. В історії, мабуть, іще не було такого гніту, який ми маємо в Радянському Союзі".

Видатного вченого, хворого на туберкульоз кісток, відправили відбувати покарання до Томська - у трудколонії №2, на свинофермі. 1937 року заарештували втретє - як учасника "кадетсько-монархічної повстанської організації".

4 січня 1938-го професора М.Макаренка розстріляли.

"Суспільство загнане, забите, боягузливе і не самостійне. Звикли за 200 років бути у підпорядкуванні. Те почуття ЛЮДИНИ, яке зберігалося і проявлялося в українця у ХVІІ ст., тепер зникло безслідно, а на його місці стало жалюгідне боягузтво і безмежне терпіння. Що хочеш з ним роби - він стерпить…Комуністи - мої найзапекліші вороги",- так писав М.Макаренко.

Характер Микола Омелянович мав складний, ніколи не боявся відверто висловлювати свою думку. Його давній друг професор Одеського художнього інституту Максим Гронець казав про нього: "Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра".

У квітні 1960 року 83-річна Анастасія Сергіївна Макаренко звернулася до Томського управління КДБ з проханням переглянути справу її чоловіка. Отримавши довідку про його реабілітацію і прочитавши її, вона не витримала серцевого нападу і померла.

Перед мужністю Миколи Омеляновича Макаренка, перед вірністю його вдови хочеться схилити голову і стати на коліна.

На початку 1990-х УПЦ Київського патріархату почало збирати кошти на відтворення собору. Грошей вистачило лише на початкові дослідження, і було зрозуміло, що без державної підтримки й без допомоги діаспори унікальної пам'ятки українського бароко не відбудувати. Для мене велика честь, що наш фільм "Пам'яті загиблих споруд" став послом доброї волі - його було розтиражовано в ООН для збору коштів діаспори.

А ще до того фільм почав пропагувати Тит Геврик - дійсний член Української академії наук у Нью-Йорку, дійсний член і голова мистецтвознавчої секції Наукового товариства ім. Шевченка у США, колишній головний архітектор Пенсильванського університету.

І тепер, коли на масивній стіні Михайлівського собору я бачу мармурову дошку із золотим переліком фондів і меценатів діаспори, я радію з того, що якусь лепту у відбудову вніс і наш фільм. Барокова дзвіниця першою постала у первозданному вигляді. Собор відкрили в День Києва. Патріарха Філарет освятив монастир. У лютому 2001 року чотири фрагменти фресок XII століття з Ермітажу повернулися до Михайлівського собору.

П'ять років ми від Спілки кінематографістів писали вищому духовенству листи з проханням поставити підставку для квітів під погруддям Миколи Макаренка біля стіни Михайлівського монастиря. Бо незручно нам, перехожим, підтикати квіти за плечі на постаменті. Нарешті професор богословської академії Дмитро Степовик відповів за все постійно зайняте духовенство. Порекомендував мені самій замовити й оплатити квітничку.

Я погодилася і попросила прослідкувати, щоби студенти-богослови й монахи поливали квіти. Тоді професор знову переклав цю справу на мене і попросив не відволікати духовенство від важливих справ. Незбагненно, навіщо так послідовно захищати духовних людей, які мешкають за цими стінами, від неформального вшанування подвигу людини, яка віддала життя за їхній собор? Як же семінаристи й ченці знатимуть Миколу Макаренка, якщо їхнє керівництво байдуже? За супердуховними справами з року в рік немає діла до "живот отдавшего за другі своя"?

У листах ми також просили провести для семінаристів конференцію до ювілею М.Макаренка, до роковин його розстрілу, пропонували надати фільм. На жоден лист відповіді не було. Відбудовувати церкви - то тільки половина справи. Храми повинні бути осередками боротьби за духовність…

Трагічна історія, але квітничок допомогли поставити... полеглі в Донбасі воїни, коли тисячі їхніх фотопортретів на стіні монастиря заповнили всі площини й сягнули воріт, біля яких - погруддя Миколи Макаренка... Коли ставили квітнички новітнім героям, поставили й забутому. Метафорична історія. Живі не почули живих. Убиті допомогли вбитому.

У нашому фільмі "Пам'яті загиблих споруд" є інтерв'ю 1987 року. Ми питаємо кияночку, яка щоранку вигулює собаку на галявині, де до 1937 року стояв Михайлівський собор:

- Що було на цьому місці?

- Тенісні корти.

- А до того?

- Не знаю. Хоча я була гідом, але не знаю.

Київська богословська академія стоїть за кілька кроків від тієї галявини, на якій тепер височіє відновлений Михайлівський собор. Кожні чотири роки академія випускає молодих священиків. Але чи здатні вони щиро молитися за душу праведника, якщо гіди богословської академії - професори, доктори наук - не відразу згадають, хто такий Микола Макаренко?.. Коли нинішній проректор, завідувач кафедри церковної історії протоієрей Віталій Клос тільки-но закінчував богословську академію, темою його дипломної роботи була історія Михайлівського Золотоверхого монастиря. Два роки поспіль публікував протоієрей статті про святу Варвару - "Назустріч 1700-річчю мученицької смерті", але про Миколу Макаренка в розмові з нами він тільки й сказав: "Я з ним особисто не знайомий".

Мабуть, тисячу років тому за вибір великодушної мученицької смерті раба Божого Миколу зарахували би до лику святих. І якщо його високий дух для нас вартий забуття, то ми самі формуємо своє бездуховне майбутнє.

Торік, окрім вечорів у бібліотеках, згадування на радіо і вшанування в музеї, 140-річний ювілей Миколи Омеляновича Макаренка для широкого загалу пройшов непоміченим. Як і цьогорічні 80-ті роковини його розстрілу.

За цілий рік комісія з перейменувань Київради так і не надала імені Миколи Макаренка скверу на лінії між Михайлівським і Софійським соборами. А тим часом - це лінія спротиву видатного вченого. Не передаючи прикладу живої пам'яті, вдячності й любові, забуваючи і не відчуваючи краси вчинку Миколи Омеляновича, ми вбиваємо його остаточно.

Архангел Михаїл - захисник Києва і Михайлівського монастиря - є верховним командувачем опору Божого війська нечистим силам. А дух забуття - то і є дух сил хаосу, тобто нечистих сил.

Михайлівський Золотоверхий продовжує боротьбу Миколи Макаренка за незалежність України. Але про подвиг його нині знають дуже небагато людей. Єдиний син Миколи Омеляновича Орест трагічно загинув 17-річним на розкопках 1927-го. Духовні нащадки Миколи Макаренка - ми, і саме ми маємо місію всією громадою зберігати пам'ять про нього.

Дзвони Михайлівського, бийте на сполох, коли пам'ять про героя вмирає!