Прийміть нас у суспільство

Про життя в інтернаті я знаю не з чуток, оскільки — випускниця школи для сліпих дітей. В інтернаті навчалася з першого і по останній, дванадцятий, клас, життя поза тепличними умовами, створеними в моїй альма-матер, просто не уявляла. Переступивши поріг рідної школи, пережила дуже сильний шок і розчарування — життя виявилося набагато суворішим, ніж я думала, а навичок долати труднощі, на жаль, не набула.

На щастя, я виграла стипендію на навчання протягом року у Сполучених Штатах Америки. Організацію, котра надала стипендію, створив американський уряд, щоб допомогти підростаючому поколінню країн колишнього Радянського Союзу сформувати правильне уявлення про демократію. Програма насамперед орієнтована на здорових школярів, але, оскільки в Америці інваліди вважаються повноцінними членами суспільства, — не обділили увагою й наших. Здобувши перемогу у відборі, розгубилася: як же я, майже сліпа, поїду в чужу країну, житиму в чужій сім’ї, та ще й навчатимуся у звичайній масовій школі? Річ у тому, що в Америці в інтернатах виховуються лише ті діти, котрі з причин комплексної інвалідності зовсім не можуть навчатися у звичайних школах. Проте бажання побачити світ і вивчити мову взяло гору над сумнівами, і я зважилася на цю «авантюру».

Моя американська сім’я не була новачком у спілкуванні з незрячими, оскільки їхня тринадцятирічна донька Лорел теж була сліпою, а її мама працювала асистентом незрячих у звичайній школі. Спочатку я не могла повірити в те, що дівчинка з дитячого садка навчається зі здоровими дітьми і її сприймають цілком нормально. Мені здавалося, що на неї там діти пальцями тикають, а вчителі ставлять оцінки просто так, оскільки вважають її нездатною до навчання. Адже якби Лорел раптом потрапила до нашої загальноосвітньої школи, то ні в технічному, ні в психологічному плані та не змогла б надати їй прийнятних, не кажучи вже про комфортні, умов навчання.

З тяжким серцем я пішла у свою американську школу. І — о диво! Ніхто на мене не плював, не ставив мені підніжок, та й, узагалі, якщо в когось я й викликала підвищений інтерес, то тільки через жахливий акцент. Мене сприймали цілком нормально. Більше того, після уроків ровесники запросто приймали мене у свої компанії і проводили зі мною вільний час.

Безперечно, не зовсім усе гладко, зате в дитини-інваліда з перших років життя складається правильне уявлення про реальний світ, з усіма його труднощами й випробуваннями. Така дитина відразу вчиться пристосовуватися до світу здорових людей і, крім того, заявляє навколишнім, що вона теж існує, що вона і хоче, і може жити як усі. Наведу приклад: у США на уроці історії вчителька розділила клас на невеличкі групи і роздала кожній кілька малюнків, які зображували події того історичного періоду, який ми вивчали. Завданням же дітей було — всім разом, в писемній формі розповісти, що намальовано на картинці. Моя група спочатку розгубилася, не знаючи, як залучити мене до роботи, та й учителька теж не відразу зметикувала. Проте я запропонувала учасникам групи описувати мені те, що зображено на малюнку. Добре володіючи темою уроку і маючи розвинену уяву, я розуміла все з напівслова й пропонувала свою версію викладу. При цьому слід узяти до уваги, що спілкування відбувалося англійською, тобто чужою для мене мовою, з людьми, котрі виросли в зовсім іншій культурі. Наша група впоралася однією з перших, а діти, котрі допомагали мені, сказали, що й наступного разу радо працюватимуть зі мною, просто я сама маю казати їм, як саме ми можемо співпрацювати.

То невже ж американці мають вищий рівень духовної культури? Ні, я так не вважаю. Просто, маючи досвід спілкування з інвалідами з самого дитинства, американці знають, як поводитися з цими людьми в тій чи іншій ситуації. Вони сприймають їх як повноцінних членів суспільства, фізичні вади яких компенсуються масою інших чеснот.

В Україні ж дитина, котра виросла в інтернаті, куди вона найчастіше приїжджає з іншого міста і їздить додому лише на канікули, цілком випадає з «природного середовища проживання» і по поверненні почувається самотньою й нікому не потрібною. На жаль, причина труднощів на шляху до інтеграції інваліда в суспільство — інтернати, в яких, через закритість закладу, моделі спілкування відрізняються від тих, що існують у реальному світі. Наші інтернати, хоч як прикро це констатувати, значно поступаються не тільки американським, а й вітчизняним масовим школам. І річ зовсім не в тому, що діти-інваліди не такі розумні, як їхні здорові однолітки. Навпаки, діти з фізичними вадами, маючи обмеження в доступі до сучасних розваг, які, відверто кажучи, найчастіше не сприяють розвиткові інтелекту, інколи бувають талановитішими, ніж їхні здорові ровесники. Проблема полягає в тому, що зрізи знань в інтернатах мають умовний характер — так усім простіше й зручніше. І тоді постає питання: навіщо вчителям навантажувати себе та дітей обсягом знань, якого вимагає Міністерство освіти, якщо ніхто нічого не перевірятиме? Так, випускники інтернатів для сліпих дітей раніше були звільнені від складання державних іспитів, а сьогодні — від незалежного тестування. Замість таких, здавалося б, необхідних контрольних заходів вони просто мирно розмов-ляють зі своїми вчителями і роз’їжджаються по домівках. Проте більшість, завдяки протекції школи, вступають у вузи або технікуми, де відразу ж зіштовхуються з проблемою нестачі знань і, як наслідок, відстають у навчанні, не кажучи вже про невміння налагодити контакт із одногрупниками та викладачами. Таким інтернованим дітям важко позбутися думки, що їм усі щось заборгували й зобов’язані, і примуситисебе працювати, а не канючитиоцінку та увагу, сподіваючись на жалість. Для порівняння скажу, що інваліди в Америці складають іспити нарівні зі здоровими дітьми, що просто зобов’язує їх не поступатися одноліткам у рівні знань та навичок. Наприк­лад, випускник американської школи, у тому числі й інвалід, навіть абсолютно незрячий, зобов’язаний володіти ком­п’ютером і основними програмами, такими як Microsoft Office, Internet Explorer і навіть PowerPoint.

Безумовно, навчання дитини з фізичними вадами у звичайній школі неможливе без відповідної апаратури і допомоги фахівця. Незрячий учень в Америці на час навчання в школі отримує в користування портативний комп’ютер Braille Note, що є невеличким приладом зі спеціальною клавіатурою і тактильним дисплеєм, ноутбук із відповідним програмним забезпеченням для отримання завдання в електронній формі і принтер для роздрукування своїх робіт, а також асистента, котрий, утім, допомагає не одному учню, а всій групі району, до якого він прикріплений. Такі помічники не тільки вирішують питання, які виникають у процесі навчання, а й піклуються про освоєння сліпою дитиною місцевості, навчають її користуватися палицею, побутовою технікою, вчать робити покупки в магазині тощо.

Звісно, спеціальна апаратура й асистенти коштують недешево. Проте якщо уявити, що більшість інтернатів буде закрито, а гроші, які держава виділяє на їх забезпечення, підуть на закупівлю спеціалізованої техніки та на зарплату асистентів, — то фінансове питання буде вирішене. Інша річ, що армія працівників інтернатів не бажає втрачати нагріті місця, а наша влада — перейматися потребами інвалідів. І проблема тут не тільки в доцільному використанні державних коштів, а в побудові суспільства, яке живе не за законами дикої природи, а забезпечує рівні можливості і права для всіх своїх членів, суспільства, яке не намагається під маскою милосердя відгородити себе від інвалідів, а прагне почути, зрозуміти і прийняти нас такими, якими ми є.