ЛІКАР, ЯКИЙ ЛІКУЄ ГАРМОНІЄЮ І... ЛОСКОТОМ

Автор : Петро Усатенко
24 травня 00:00

Одна з двох невеличких кімнат, де лікар приймає хворих, скидається на картинну галерею. Вперше переступивши поріг, відвідувач зупиняє погляд на двох вишиваних іконах...

 

Валерій Миргородський

Одна з двох невеличких кімнат, де лікар приймає хворих, скидається на картинну галерею. Вперше переступивши поріг, відвідувач зупиняє погляд на двох вишиваних іконах. Їх власноручно вишила й подарувала лікарю вдячна пацієнтка. Свого часу вона прийшла до нього в повному розпачі. А почалося все з того, що багатодітна мати, яка має трьох дочок, знову завагітніла. Лікарі визначили, що четверта дитина теж буде дочкою, і заборонили їй народжувати. Мовляв, навіщо вам ще одна дочка, адже у вас серйозні проблеми зі здоров’ям? Потрібно видаляти щитовидну залозу, оперувати жовчний міхур та апендикс, але спочатку — зробити аборт. Після кількох сеансів лікування в лікаря Миргородського жінка відчула себе цілком здоровою. На світ Божий з’явилася четверта дочка, яка стала улюбленицею в сім’ї.

— Найчастіше наша медицина ставиться до людини як до механізму — щось підкрутили, відтяли, почистили й викинули. Не вміючи лікувати, медики вважають за краще різати, — каже київський лікар-фізіолог, кандидат біологічних наук, директор центру біонічної медицини «Акутон» Валерій Миргородський. — Адже в організмі людини все взаємозалежне. Головний заповіт Павлова — в жодному разі не можна видаляти щитовидку, тому що вона — вмістилище душі людської. У людини з видаленою щитовидкою зникає життєлюбство, вона не знає, навіщо живе, помічено, що такі люди схильні до суїциду.

Примітно, що центр біонічної медицини міститься поруч із Введенським храмом, де зберігається чудотворна ікона Божої матері. Крім того, Введенський (Микола Євгенович) — один із найбільших фізіологів минулого століття, принципи якого сповідує лікар В.Миргородський. Взагалі Валерій Миколайович — людина з власною філософією і своїм поглядом на проблеми сучасної медицини. А ще лікар Миргородський вважає, що немає нічого складного, про що не можна було б розповісти простою людською мовою.

«Мої відкриття назвали «артефактами»

— Валерію Миколайовичу, розкажіть трохи про себе. З чого розпочиналися ваші наукові пошуки?

— Шлях дослідника я починав в Інституті фізіології ім. О.Богомольця. Мені пощастило працювати під керівництвом академіка Д.Воронцова — патріарха вітчизняної нейрофізіології та фізіології мозку. У 60-ті роки мені вдалося на основі експериментальних даних зробити відкриття, які стали потім базою для створення нового напряму не лише в нейрофізіології, а й у медицині. 1969 року основні результати моєї роботи були опубліковані в провідному американському медичному журналі Brain Research. Я вперше отримав характеристики всіх нейронів, які керують внутрішніми органами; описав типи тонічної імпульсації та пристрій, з допомогою якого мені вдалося їх зафіксувати. Але... деякі колеги назвали мої відкриття «артефактами».

Не знаю, як склалася б моя наукова доля, якби я й далі працював у цьому інституті. Після мого звільнення з лабораторії вегетативної нервової системи (у чому важливу роль зіграла і моя «необережна» поїздка за кордон, що було лише на руку недоброзичливцям) залишився унікальний матеріал. Досить сказати, що після публікації моїх матеріалів у закордонному журналі на адресу інституту надійшло понад сотню запитів з усього світу на відбитки статті.

Ріки назад

— Поясніть докладніше, у чому полягали ваші відкриття?

— Будь-яка направлена діяльність іде лише через передавання інформації. Основний її канал — нервові імпульси. Кожен орган отримує конкретну керуючу інформацію не просто з центральної нервової системи, а з колосальних скупчень нервових клітин, розміщених поблизу різних органів. Це свого роду виконавча влада. Мої експерименти дозволили встановити код імпульсів, якими регулюється діяльність органів, і описати його. Застосування цих кодів з лікувальною метою і становить суть біонічної медицини.

Як бореться з хворобою організм? Активізуючи захисні сили, він намагається вивести захворювання назовні у вигляді випоту, температури, ознобу, болісних відчуттів, змін на шкірі тощо. А що робить у такій ситуації офіційна медицина? Вона, образно кажучи, повертає ріки назад, тобто намагається зняти біль, озноб, знизити температуру і т.п. Тоді як організм спокійно витримує температуру до 38,5°С без будь-яких органічних порушень. У нас же вже при температурі 37,5 у дитини їй починають давати пігулки. Навіть шестимісячним малятам сміливо призначають антибіотики, прийом яких погано позначається на роботі печінки, нирок і навіть призводить до глухоти. З такими проблемами до мене звертається чимало батьків.

Струми, які несуть інформацію

— Кажуть, ви розробили оригінальну діагностику та методи лікування. У приймальні стоїть комп’ютер для опрацювання даних. Тут-таки зберігаються графіки перебігу захворювання в пацієнтів...

— Мій метод — своєрідний синтез електроніки та східної медицини. Після закінчення інституту в’єтнамської голкотерапії я почав займатися рефлексотерапією. Та з’ясувалося, що лікувальна дія сучасних електронних засобів, які імітують частоти симпатичних імпульсів, ефективніша, ніж при простому введенні голок (голкотерапія — метод геніальний, але суто східний, зрозумілий далеко не кожному європейцю).

Організм постійно сигналізує про негаразди. Для цього він має у своєму розпорядженні особливі інформаційні точки, розміщені на кистях і стопах. Найскладніший і найважливіший момент — зняти цю інформацію. Я розробив спеціальний пристрій, який диференціює ці струми. Мій метод дозволяє точно встановити першопричину хвороби. Нещодавно мені вдалося створити апарат, чутливий датчик якого, коли ним торкнутися больової точки, видає серію специфічних звуків. Це дозволяє обходитися без опитування хворого на предмет, де, як і що в нього болить.

Не менш важливий і температурний контроль. У східній медицині існує теорія, що різні захворювання загострюються в різний час доби, викликаючи певні температурні коливання. Приміром, в астматиків погіршення настає до четвертої години ранку, у хворих на виразку шлунку — о восьмій вечора та восьмій ранку. Я пропоную пацієнтам заміряти температуру свого тіла в різний час доби, а потім опрацьовую дані на комп’ютері, складаючи графік, який допомагає діагностувати захворювання.

Ще один чудовий апарат, який я використовую під час діагностики та лікування, — вимірювач пружності м’язів. У широку медичну практику вже впроваджені прилади на кшталт «Міоритму», застосовувані для реабілітації космонавтів. Сьогодні ці апарати можна купити в усіх магазинах медтехніки, вони використовуються в багатьох медичних та спортивних установах. У мене працював основний розробник цього приладу кандидат технічних наук Віктор Кій (на жаль, нині покійний). Наші апарати для стимуляції м’язів апробовані практично у всіх напрямах клінічної медицини.

Костоправи докорінно не мають рації

— Отримані результати найяскравіше можна продемонструвати на прикладі лікування сколіозу, — пояснює Валерій Миколайович. — Завдяки нашому апарату можна керувати тонусом м’язів і всіх парних внутрішніх органів, а це й є той найтонший механізм, який лежить в основі сколіозних процесів. Адже річ не лише в кістках та м’язах. Проблема набагато глибша й полягає в робочому тонусі органа, сегментарно пов’язаного з місцем сколіозу. Так, при правобічному сколіозі я виявляю опущену ліву нирку. Тому й лікувати потрібно насамперед її.

Хоча буває все набагато прозаїчніше. Нещодавно до мене на прийом прийшла пацієнтка, якій після візиту в інститут ортопедії запропонували зробити дві операції на хребті. У неї був «запущений» сколіоз. Провівши вимір пружності м’язів, з’ясував, що м’язи паравертебрального стовбура зліва були вдвічі-втричі слабкішими, ніж праворуч. Я навіть не провів їй жодного лікувального сеансу, лише порадив дівчині тричі на день віником замітати всю чотирикімнатну квартиру. (До цього по дому вона нічого не робила, мабуть, через погане виховання та наявність хатньої працівниці.) Буквально через місяць ніякого сколіозу вже не було.

Вважаю, що у виникненні сколіозу винні не лише шкільні парти. Тому костоправи та інші народні цілителі, які вирішують проблему на рівні кісток, докорінно не мають рації. Потрібно лікувати весь організм, і тоді можна досягти реальних результатів. Це стосується будь-якого захворювання.

«Волоскові» енергії

— Ще близько двадцяти років тому я розробив нові методи рефлексотерапії під назвою «мікрокінезітерапія». Базуються вони на принципах професора М.Введенського, який довів, що організм, як і людина в цілому, набагато «чутливіший» до лагідних слів, до сказаного пошепки, ніж до звичайної мови. Можна, приміром, покласти долоню на плече людини, й вона повернеться до вас. А можна просто провести волоском по шиї — і вона підстрибне. У кожної «чутливої» точки на тілі є свій сегмент у хребті, який, у свою чергу, пов’язаний з певним органом. Тому залишається лише визначити, з яким органом треба «тихо поговорити». Ефект цього «шепоту» буває просто разючий: зникають «невиліковні» хвороби. Через найтоншу трубку-«волосок» можна не лише «поговорити» з будь-яким органом, а й отримати від нього інформацію через шкіру. (До речі, французи створили в себе навіть інститут мікрокінезітерапії.)

Є в мене й інші ексклюзивні методи, зокрема когерентного впливу. З допомогою такого впливу можна викликати ефект у певному органі з найрізноманітніших ділянок тіла. Скажімо, з біологічно активної точки на нозі, вусі чи спині. Ще один метод дозволяє викликати рухову активність потрібного органа, діючи на сегмент хребцевого стовпа частотами, які, сумуючись, «приходять» за призначенням.

— Чи є у вашому арсеналі поняття «інформотерапія»?

— Під цим терміном я розумію абсолютно всі впливи різними енергіями. Тобто лікувати, у принципі, можна всіма фізичними явищами, які є довкола нас. Треба лише знати, як і від чого. Ми оточені потоками енергії — дерев, каміння, світла, кольору, звуку тощо. На нас — добре чи зле — може впливати як міська архітектура, так і планування власної квартири, її обстановка. До речі, зараз чекає на видання написана мною книжка «Людина і дерево».

Інколи доводиться працювати з людьми, які вже зневірилися у своєму зціленні. З такими пацієнтами буває найтяжче. Адже не секрет, що хворий повинен вірити лікарю. Взагалі, людину потрібно лікувати, починаючи з душі, через її вольові риси. І якщо вона здатна повірити в добро, себе саму та сенс життя, то обов’язково видужає. Поки є елементи віри, любові, творчості, можна говорити про лікування. Якщо ж людина зайшла в енергетичну безвихідь невіри, їй однозначно ніхто ніколи не допоможе.

Чим лікувати «і те, і це»?

Вироблено класифікацію хвороб, уся філософія якої побудована на «так» чи «ні». Насправді все набагато складніше. В організмі будь-які хвороби проходять не за принципом «або-або», а «і те, і це».

Питається, чи є в природі ліки, якими можна лікувати «і те, і це»? Адже в більшості є «і те, і це». Приймаючи ліки «від серця», ми думаємо, що вони подіють на серце. Та ні. Організм «не пропускає» нічого такого, що прямо діє на що-небудь узагалі. Хоч би які ліки ми приймали, все це проходить через шлунок і кишечник, печінку та нирки, включно зі щитовидною залозою, всім кров’яним руслом. І лише після цього отримуємо, крім бажаного ефекту, й низку побічних.

Немає нічого гіршого та дурнішого, ніж лікування чого-небудь прямо. Наведу приклад. Нещодавно в мене була пацієнтка, яка тривалий час лікувалася безрезультатно за кордоном від гаймориту. Я її вилікував за один сеанс, впливаючи не на гайморові пазухи, а на «очищення» жовчного міхура, де були застійні процеси: концентрація стафілокока в жовчних шляхах надходила в гайморові пазухи.

У моїй практиці були випадки повного вилікування холециститу після успішної профілактики мигдалин. Або позбавлення від гаймориту після успішного лікування холециститу та мигдалин.

На сьогодні офіційна медицина до хворого ставиться найчастіше без належного співчуття. Її методи не завжди гуманні. Хіба можна такими назвати рентгенівське опромінення, введення ізотопів, не кажучи вже про призначення масових операцій з «видалення» чогось. Адже живемо не у воєнний час. Тому в нормі лікар має лікувати, а не різати, і виходити при цьому з методів, які щадять людину.

Звичайно, військово-польова та хірургія «швидкої допомоги» заслуговують найвищих похвал. Проте я вважаю, що різати треба лише тоді, коли менш радикальні методи лікування вичерпані.

***

Оскільки в медицині, за словами Валерія Миколайовича, процвітає демагогія та немає справжніх, дійсно корисних для хворого законів, він вирішив заповнити цю прогалину. Базуються вони, насамперед, на принципах здорового глузду, чого, на думку доктора, так бракує сучасній медицині. Гадаю, деякими з них зацікавляться читачі.

Закон болю

Цей основний закон медицини майбутнього гласить, що біль — результат неправильного ставлення до себе. «Захоплююючись» благами цивілізації, лінуємося готувати свіжу їжу, використовуємо консерванти, не користуємося своїми власними м’язами — найголовнішим джерелом корисних речовин в організмі.

Тому біль — це сигнал про помилку, якому ми повинні завдячувати. З болем слід навчитися розмовляти, вести з ним діалог, а не намагатися загасити його хімічними ліками. Лікувати головний біль аспірином — неуцтво.

Жоден лікар не вступить у діалог із болем краще, ніж сама людина, яка знає про свої неправильні вчинки. Починати потрібно насамперед із боротьби з тваринними інстинктами, які й викликають неузгодженість між двома людськими началами: духовним та матеріальним. Тому намагатися ліквідувати біль із допомогою хімічних препаратів — це все одно що обрізати дроти сигнальним лампочкам, які загорілися, попереджаючи про небезпеку.

Закон лікарський

— У будь-якої людини, що зайшла до аптеки, може зарябіти в очах від багатьох назв ліків, які й запам’ятати майже неможливо. Одного разу мені спало на думку: добре б усі ці назви систематизувати, приміром, за семантичним принципом, точніше, за основним коренем, — розповідає В.Миргородський. — «Пропустивши» через комп’ютер назви понад 300 ліків, я отримав слово «зло» або «зол». Особливо чітко воно проглядається в таких назвах, як алазол, левомізол, легразол, фталазол, фуразолін, фуразолідон, преднізолон, гіперназол, дермазолон, тенідазол, клотрімазол тощо. Проблема в тому, що назви цих ліків ми сприймаємо не латинською, а нашою рідною мовою. Ви що, лікуєте злом, добродії медики та фармацевти? Від зла буває тільки зло — це основний закон здорового глузду.

Наскільки логічніші назви хоча б кондитерських виробів і з яким задоволенням вони читаються. Це лагідні назви на кшталт «Лакомка», «Білочка», «Мишка». Енергетика слова унікальна: ним можна як убити, так і вилікувати. І відбивається вона не лише на людському обличчі, а й на внутрішніх органах людини.

Закон лікаря «швидкої допомоги»

У медицині існують 142 вузькі спеціальності. Часто буває, що захворювання одне, а назвати його можуть при цьому по-різному. Тому постає запитання: куди ж потрапить хворий, коли приїде «швидка»?

Хворого з одним захворюванням можуть покласти в десять різних лікарень. Залежно від того, де розірвалася судина при атеросклерозі, пацієнта можуть відправити в нейрохірургію (інсульт), кардіологію (інфаркт), гастроентерологію (виразка) тощо. Фактично хворого можна відправити, як посилку, а куди його повезуть, залежить від «листоноші» — лікаря «швидкої допомоги».

Закон апендикса

Вже сама собою процедура натискання на цей чутливий орган, проведена з метою діагностики, небезпечна. До того ж її можна легко уникнути.

Найсерйознішим свідченням еволюційної невипадковості апендикса в людини є той факт, що в нижчих мавп червоподібного відростка немає і лише у вищих приматів він трапляється у формі, близькій до людської. Це свідчить про те, що апендикс — не рудиментарний орган або такий, що відмирає, навпаки — він є еволюційним досягненням, яке виникло на рівні вищих мавп та людини.

Коли приблизно 140 років тому Чарльз Дарвін писав свою книжку про походження людини в розділі про червоподібний відросток, то назвав лише два відомих йому випадки апендициту, які закінчилися смертю. Отже, найбільший еволюціоніст, дослідник порівняльної анатомії та патології знав за все своє життя лише два таких випадки. Що ж сталося з людством, якщо нині майже кожен початкуючий хірург може «похвалитися», що врятував десятки життів від явного перфорованого апендициту? Можливо, ми почали дружно вироджуватися?

Природа нічого зайвого «у навантаження» нікому й ніколи не давала. Апендикс — це насамперед запасник мікрофлори, необхідної для підтримки травлення, особливо в режимі нерегулярного харчування. Є наукові дані про те, що він — ще й найважливіша черевна лімфатична залоза і виконує в організмі особливу радіопротекторну функцію.

Здавна існують способи корекції апендиксу, «що розбушувався». Ще 5 тисяч років тому були «знайдені» точки, які керують його скороченнями, завдяки чому він самоочищається. У такий спосіб мені доводилося знімати напади апендициту випадковим попутникам у поїздах чи інших громадських місцях. При цьому використовував просту батарейку з радіоприймача: «+» і «-» акутонами (ан- і кат-електротонами) викликав стани гальмування і збудження сліпої кишки. І біль зникав.

Та деякі інші

Закон дерматологічний гласить, що чим ближча до шкіри діагностика та лікування, тим далі від причини шкірного захворювання. Тобто разом із дипломом лікар-дерматолог отримує ніби заборону дошукуватися причин шкірних захворювань. Тому вузькі фахівці насправді нічого не лікують. Адже причина всіх шкірних захворювань, крім опіків, порізів та травм, не міститься на шкірі.

Закон для геронтологів найанекдотичніший. Формулювання його просте: спочатку сам доживи до ста, а вже потім отримуй звання академіка-геронтолога.

Закон «пухиря» найзагадковіший. Організм, як той «пухир», намагається викинути будь-яку інфекцію (шляхом випоту, ознобу, високої температури, місячних у жінок). Величезне значення має насамперед для жінок. Їхній організм — як потяг із дванадцятьма зупинками на своєму шляху. Тисяча жінок щорічно гинуть після видалення матки. Адже місячні цикли — це ще й енергетичні коливання.

У моїй практиці були десятки випадків, коли до мене приходили жінки до 40 років, які мають маленьких дітей, а я їм уже не міг допомогти. Одна з таких пацієнток померла в 39-річному віці через місяць після операції. Тому таке «лікування» — все одно що вбивство. Та хірургів переконати неможливо. Коли я їм пояснюю, у чому проблема, багато хто навіть не розуміє, про що я кажу.

А річ у тому, що потяг, який їде з зупинками, має зупинятися. Ось під час зупинки й треба «впоратися» з операцією. Просто дивовижно, як хірурги досі не зрозуміли, чому в одних прооперованих — хороший результат, а інші — гинуть.

Закон післяопераційного періоду (або особливої відповідальності хірурга).

Річ у тому, що в нас хірург, у принципі, ні за що не відповідає — йому важливо мати добрі стосунки з патологоанатомом, який зробить будь-який висновок. У цивілізованих країнах до зарплати хірургів не входять жодні оплати за проведення операції, доки не мине 45 днів від часу її проведення. І цей досвід, поза сумнівом, мають перейняти й законодавчо закріпити в усіх медичних установах України.

— Напевно, має бути якийсь узагальнюючий закон? Чимало медиків уже давно говорять про інтегративну медицину.

— Справжня медицина має бути лише інтегративною. Будь-який вузький підхід, без урахування всіх чинників та наявних в арсеналі лікувальних засобів — це просто неуцтво. Ми, лікарі, повинні підсумовувати всі кращі напрацювання у всіх галузях медицини, не має значення, як вони називаються, але важливо, щоб вони були результативними, раціональними й продовжували життя людині. Це і є інтегративний підхід. Кожному знайдеться місце: і хірургам, і гомеопатам, і рефлексотерапевтам, і масажистам тощо. Та при цьому кожна скрипка має звучати в оркестрі у свій час і на своєму місці. Тоді й вийде симфонія, така співзвучна зі словом «гармонія».