Кровне питання-2

«Кажуть, у вас є кров, можна її купити?» Телефонні дзвінки з таким запитанням мені доводиться чути щодня. Відповідь одна: «Так, є, але купити не можна. Нехай приїжджає машина «швидкої допомоги» із лікарні, де лежить ваш родич, з офіційним запитом — виручимо».

Ми дожили до того, що кров возять родичі в громадському транспорті, купують за готівку, далеко не завжди отримуючи юридично правильно завірені документи та чеки. Бізнес? Свавілля!

Відвіку відомо, що в службі крові працюють дуже відповідальні, чесні, віддані справі люди. Вони знають: помилка неприпустима: неправильно наклеєна етикетка, вказав не ту групу крові — і настає смерть хворого. Проте глибоко укорінена система хабарів, наче метастази, проникає навіть у свята святих. Бліді та перелякані родичі бігають з кабінету в кабінет відділень і станцій переливання крові. Коли у вухах звучать слова лікаря: «Де хочете, там і беріть кров, інакше ми не зможемо врятувати...», вони готові віддати останнє.

За даними ВООЗ, в Україні на одного жителя потрібно 12—15 мл крові, а в нас є 8—8,5 мл. Водночас у звітах служби крові можна побачити приголомшливі цифри: в окремих областях до 50% заготовленої крові через закінчення терміну придатності утилізується. Не існує єдиного координуючого центру, контролю планування в службі крові, тому ми зіштовхуємося з дефіцитом чи надлишком крові. А в результаті страждає хворий.

Проблеми цієї архіважливої служби понад два роки тому були порушені в публікації «Кровне питання» («ДТ», №46, 2002 р.). Проте відтоді змін на краще не відбулося. Хоча, слід зазначити, ще 1998 р. колегія Мінздоров’я України визнала стан служби крові, гематології та профілактики СНІДу в Україні кризовим, таким, що потребує термінової реорганізації. Щоб якось зв’язати воєдино всю службу крові, зробити її більш інформативною та керованою, 2000 року мною була запропонована проста система її комп’ютеризації. В цьому мені дуже допоміг інформаційно-обчислювальний центр при столичній міськдержадміністрації, який очолює А.Кубичко. Вперше в Україні почали створювати бази даних донора у відділеннях переливання крові та міському центрі крові. Провівши відповідні розрахунки, я звернулася до тодішнього міністра охорони здоров’я В.Москаленка. «У мене немає грошей навіть на інсулін для діабетиків», — відповів він. Тоді я пішла до президента УСПП А.Кінаха. Треба віддати належне Анатолію Кириловичу, він мене уважно вислухав, перейнявся проблемою й від свого імені написав листа до Мінздоров’я. У ньому, зокрема, зазначалося: «УСПП готова взяти участь у реалізації вказаних завдань і пропозицій разом з Міністерством охорони здоров’я».

Відповідь міністерства не змусила на себе чекати: «У даний час готують пропозиції щодо включення нових завдань до Національної програми інформатизації на 2002—2004 роки в розділ «Інформатизація соціальної сфери, у тому числі стосовно розробки нових комп’ютерних технологій в системі управління національною службою крові в Україні». І донині комп’ютеризації немає, тема закрита й забута. Листи, відправлені міністру А.Підаєву, взагалі залишилися без відповіді.

Служба крові позбавлена єдиного системного керівництва, вона безпритульна, тому беззахисна, уразлива й непрестижна. Користуючись цим, адміністрації лікувальних установ нехтують багатьма важливими трансфузіологічними протоколами, нав’язують свої правила гри. Грубо порушуються інструкції з переливання крові, відсутня культура її переливання, ігноруються показання до гемотрансфузій, приховуються ускладнення, трансфузіолог втрачає право слова. А від цього потерпають хворі.

Бюджетних грошей у лікувальних установах на службу крові не вистачає, вірніше, адміністрації не вважають за потрібне розподіляти їх на відділення переливання крові, а керівництво трансфузіологічної служби про нас просто забуло. Нас не чують ні Мінздоров’я, ні Академія медичних наук. Листи з проханнями про допомогу залишаються без відповіді. Зовсім випадково промайнула інформація: Мінздоров’я розподіляє апарати для плазмаферезу фірми Baxter і низькотемпературні холодильники для заморожування плазми, причому лише на станції переливання крові. Чому лише на станції? А трансфузіологічні відділення? Чи хтось із керівництва службою крові цікавився, як ми взагалі існуємо? Ніхто й ніколи за останні 15 років. Як ми живемо, розповім на прикладі нашого трансфузіологічного відділення Інституту хірургії та трансплантології АМН України.

З 2001 року інститут активно включився в реалізацію державної програми з трансплантації органів. За минулі роки проведено 20 родинних трансплантацій печінки від живого донора, здійснюються пересадки нирок, серця, складні операції на великих судинах, внутрішніх органах. Усі ці хірургічні втручання вимагають великих запасів компонентів крові.

Так, на одну пересадку печінки необхідно протягом доби в середньому 20 літрів свіжозамороженої плазми, 10 літрів еритромаси. Траплялося, коли майже одночасно проводили пересадки серця, печінки й нирки різним хворим і в усіх була однакова група крові. За рік у відділенні заготовляють понад 2000 літрів крові, вся вона переробляється на компоненти. У нас постійно є близько 1000 літрів свіжозамороженої плазми — стратегічний запас, який здатний врятувати від кровотечі сотні людей, причому хворим видається лише карантинізована плазма, тобто не раніше трьох місяців після заготівлі. Відділенням організоване переливання великих обсягів крові з обов’язковим використанням сучасних фільтрів окремо до кожного компонента крові. Три лікарі-лаборанти здійснюють індивідуальний добір крові при масивних гемотрансфузіях, використовуючи найсучаснішу гелеву технологію швейцарської фірми Dia-Med, проводячи в рік понад 77000 аналізів.

Усі трансфузіологічні відділення науково-дослідних інститутів працюють автономно, не маючи свого центру крові. Міський центр крові обслуговує лише лікарні, які перебувають у комунальній власності. Вся відповідальність за забезпечення пацієнтів клінік інститутів лягає лише на плечі завідуючих трансфузіологічними відділеннями, які самі не в змозі збільшити кількість донорів, у них немає бригад для виїзду на підприємства для забору крові. Плата за донорство надто низька, щоб залучати інших донорів, крім родичів хворих, адже система донорства в країні давно зруйнована. Відділення позбавлені можливості придбати апаратуру для обстеження донорів, плазмаферезу.

За останні чотири роки в наше відділення не закуповувалася сучасна апаратура. Після тривалих переговорів 2003 року вдалося отримати в подарунок від зарубіжних друзів чудову центрифугу фірми Kendro, у чому дуже допоміг Ротарі Клуб. Завдяки іншим друзям через МНС безплатно одержали два спеціалізованих низькотемпературних холодильники. Та цього замало. Сотні літрів плазми зберігаються у відділенні в побутових холодильниках, які не витримують навантаження, й вона періодично розморожується, стає непридатною для переливання. І така неприваблива ситуація існує практично в кожному відділенні переливання крові.

Нам, трансфузіологам і гематологам, заборонили навіть думати про якість наших вітчизняних тест-систем для обстеження крові на небезпечні інфекції. Так, ми боремося за вітчизняного виробника, але чомусь при цьому забуваємо про пацієнта. Як можна змиритися з 50% хибнопозитивних відповідей по сифілісу, СНІДу, гепатитам? Це ненормально! А де гарантія, що всі негативні відповіді справді негативні? Про це в лабораторіях прийнято говорити лише пошепки, інакше можна втратити роботу. Тисячі донорів доводиться відбраковувати, утилізувати їхню кров через хибні відповіді тест-систем, їх недосконалість.

А який моральний збиток завдано здоровому донору, якому повідомили хибну інформацію і рекомендували обстежитися в Центрі СНІДу? Можна уявити, який стрес відчуває при цьому вагітна жінка… Чому б нам не запозичити досвід Німеччини, де в обов’язковому порядку первинне обстеження донорів проводять і німецькими, і американськими тест-системами водночас. У нас таке обстеження здійснюється лише вітчизняними тест-системами…

Щороку в Україні зменшується кількість донорів. Багато наших трансфузіологів вважають: причина цього в низькій платі за здавання крові, погані соціальні умови життя в країні. Сьогодні донорами є, зазвичай, люди з низькими зарплатами, безробітні, які змушені здавати кров. Міністерство охорони здоров’я України 05.10.2001 року видало наказ «Про затвердження спільного плану заходів Міністерства охорони здоров’я України, Академії медичних наук України та Товариства Червоного Хреста України щодо виконання програми профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2001—2003 роки», де чітко запропоновано розробити систему залучення населення до донорства шляхом проведення освітньо-виховної роботи тощо. Системи донорства як не було, так і немає. З кого питати за результат роботи, якщо виконавців так багато? Та й чи питав хто?

Мені доводилося стажуватися в Німеччині, Італії. Там донори переважно люди з вищою і середньою освітою, які свідомо і безоплатно здають кров. В Італії, наприклад, існує потужна пропаганда донорства. Для школярів, студентів, службовців, хатніх робітниць випускають барвисті журнали, брошури. До пропаганди донорства залучені засоби масової інформації. За всю роботу з організації донорства відповідає одна організація — AVIS, яка фінансується державою. У Німеччині цим займається Товариство Червоного Хреста.

Вважаю, Товариство Червоного Хреста України має повернутися до пропаганди донорства. До цієї роботи необхідно підключити досвідчених психологів, менеджерів, які для різних верств населення відпрацюють методи, підходи впливу на їхню свідомість. Досвід розкручування реклами прокладок, памперсів, ліків, Поплавських у нас багатий.

Служба крові, як і вся наша медицина, серйозно хвора й заслуговує на те, щоб на неї, врешті-решт, звернули увагу. Для цього необхідні такі кроки.

Розпочати слід з відродження донорства, комп’ютеризації всієї служби крові, причому найближчим часом, стандартизації заготівлі, виробництва компонентів крові, оцінки якості; централізації виробництва компонентів крові (тобто трансфузіологічні відділення невеликих лікувальних установ не повинні займатися переробкою крові на компоненти, їхня функція має зводитися до індивідуального добору крові хворому, а заготовлену кров потрібно передавати у великі центри).

Необхідно оснастити станції переливання крові, трансфузіологічні відділення сучасною апаратурою для тестування крові, плазмацитоферезу, спеціальними холодильними установками для заморожування та збереження компонентів крові.

Потрібно здійснити аналіз якості вітчизняних тест-систем для обстеження крові на ВІЛ, гепатити, сифіліс із залученням практичних лікарів-лаборантів, вірусологів, трансфузіологів на підставі порівняння результатів дослідження паралельно з високоякісними імпортними тест-системами.

У практичній трансфузіології також потрібна реорганізація. Необхідно активно впроваджувати аутодонорство і не для захисту дисертацій окремих лікарів, а масово, що давно використовується в усьому світі. Потрібно терміново оновити застарілі інструкції з переливання крові, заборонити використання визначення сумісності крові на чашках Петрі, перейти лише на проведення непрямої реакції Кумбс. Визначення сумісності крові мають здійснювати лікарі-лаборанти, трансфузіологи, а не практичні лікарі (хірурги, гінекологи тощо), як це робиться нині. Доступним має стати широке застосування кровозамінників, зокрема для парентерального живлення хворих, щоб максимально виключити використання для цих цілей компонентів крові.

Хочеться сподіватися, що з приходом нової влади зміниться ставлення і до нашої, всіма забутої, але надзвичайно важливої служби крові.