Академік Жанна Возіанова: «У нас зустрічаються інфекційні захворювання, про які раніше навіть не підозрювали»

Візит до лікаря Ігор відкладав до останнього, йому не вперше переносити на ногах ГРЗ. Сподівався, що, як завжди, виручать «старі друзі» — розчинний аспірин і міцний гарячий чай із медом. Та мало того, що біль у горлі не минав, ще й по чоловічій лінії почалися проблеми. Якщо перше його мало хвилювало, то друге позбавило сну і спокою — усе ламав голову: звідки виникла ця припухлість і чим вона може обернутися? Щоб не ризикувати здоров’ям, вирішив вибрати престижну клініку, записався на прийом. Молодий лікар після швидкого огляду хмикнув: «Нині навіть школярі знають, що венеричні хвороби краще лікувати негайно, а ти так запустив! Ну, нічого, і не таке лікували!» Дав рекомендації і виписав рахунок на солідну суму. Коли від прописаних ліків і процедур Ігорю стало ще гірше, він серйозно злякався — напевно, від нього щось приховують... Порадитися з приводу такої делікатної проблеми ні з ким не наважився. Вирішив звернутися до іншої клініки — може, там фахівці досвідченіші, не даремно ж її скрізь рекламують. Доктор зустрів привітно, співчутливо кивав головою і, звісно ж, пообіцяв вилікувати. Знову ліки й процедури, а хлопцю дедалі гірше та гірше... Захвилювалися батьки й відвезли сина до інфекційного відділення міської клінічної лікарні, яку кияни віддавна називають Жовтневою, — у столиці всі давно знають, що з «нерозпізнаним» діагнозом найкраще звернутися сюди. Нарешті з’ясувалося: насправді Ігор страждав від банального паротиту, який і дав ускладнення у вигляді припухлих яєчок — орхіт. Будь-який педіатр поінформований про це підступництво «свинки» і знає, як допомогти пацієнту, щоб зберегти його чоловіче здоров’я, адже неправильне лікування може призвести до безпліддя...

Ігорю ще поталанило — історія хвороби завершилася для нього благополучно, хоча залишився гіркий осад і недовіра до фахівців розрекламованих дорогих клінік. Якби сталося це не торік, а сьогодні, так і поневірявся б він по кабінетах і лікувався від нерозпізнаної хвороби. Нині в подібній ситуації проконсультуватися та обстежитися ніде — інфекційне відділення Центральної міської клінічної лікарні (ЦМКЛ) закрито. Кажуть, тимчасово — на ремонт. Корпус обнесений добротним парканом, інформаційний щит стерильно чистий. Жодного слова про те, хто й що тут робить і коли закінчить. Як завжди, киян про це ніхто не інформував, тому перші тижні після закриття телефон не замовкав, часто приходили хворі, розгублено переступали з ноги на ногу перед зачиненими дверима приймального відділення, намагаючись з’ясувати, куди тепер звертатися зі своїми проблемами. Та чергова медсестра тільки розводила руками: «Не знаю!»

Міська влада запевняє, що корпус закритий на капітальну реконструкцію. Відтоді минуло кілька місяців, але так само чистий інформаційний щит і ніяких робіт ні в будинку, ні навколо нього. Іронія долі — майже десять років колектив відділення домагався ремонту, але після того, як поетапно почали впорядковувати поверхи та відремонтували аудиторію для студентів, міський відділ охорони здоров’я своїм наказом змусив усіх виселятися буквально в пожежному порядку.

Знаєте, скільки всього інфекційних ліжок у тримільйонному Києві? Близько сотні для хворих на СНІД, і ще 285 — для решти, причому 120 із них — в інфекційному відділенні міської лікарні та кафедри інфекційних хвороб Національного медуніверситету. Неважко підрахувати, скільки їх залишилося після закриття даного відділення, і це в той час, коли епідемічна ситуація з багатьох інфекційних захворювань дедалі загострюється.

— Протягом багатьох років наше відділення працювало в жахливих умовах, за 20 років жодного разу не робився ремонт, навіть поточний. Студенти сиділи в аудиторії в пальтах, а під час дощу зі стелі капала вода, — розповідає кореспонденту «ДТ» відомий інфекціоніст, професор Жанна Возіанова. — Дійшло до того, що я відмовилася читати лекції в таких умовах. Аудиторію нарешті відремонтували, але відділення так і залишилося в аварійному стані. Якось я навіть відмовилася приймати відомого американського професора-інфекціоніста — не хотілося ганьбити Київ і Україну на весь світ. Та й це не допомогло привернути увагу міської влади до наших проблем. Урешті-решт в 2002 році вийшов наказ про закриття нашого відділення на час поточного ремонту. Ми, звісно ж, погодилися. Почали шукати, куди можна перевести хворих, виявилося — нікуди. Річ у тім, що саме в нашому відділенні знаходиться майже половина всіх боксованих палат у місті. Відповідно до інструкції, в інфекційних клініках хворих розміщують за нозологічними формами, по одній-дві, максимум три особи в палаті — щоб уникнути внутрілікарняного інфікування. Наказ скасували. Ми запропонували: робіть поточний ремонт, поверх за поверхом, а тим часом необхідно будувати інфекційну лікарню. Населення Києва стрімко зростає, збільшується кількість хворих, а число ліжок залишається колишнім (у столиці на 10 тисяч населення ліжок набагато менше, ніж у цілому по Україні). Я про це неодноразово говорила на нарадах міського відділу охорони здоров’я, але підтримки не було, навпаки, потихеньку скорочували штати, зменшували кількість персоналу, із трьох пропускників залишили один.

Стан інфекційних захворювань — це показник соціального, політичного й морального здоров’я суспільства. У нашій же країні справжні цифри намагаються підмінити зручними. Щоб у цьому переконатися, досить порівняти дані про смертність від інфекційних хвороб та їхніх наслідків — у США за рік це становило 33% у загальній структурі смертності (дані за 1997 р.), а в нас за звітами Мінздоров’я за аналогічний період усього 1,67% (причому інформація про наслідки інфекційних хвороб у звітах узагалі відсутня).

По Києву статистика теж своєрідна. Нещодавно я ознайомилася з порівняльною таблицею про кишкові інфекції в різних країнах і містах. Виявляється, у нас захворюваність уп’ятеро менше, ніж у Москві, майже всемеро менше, ніж у Санкт-Петербурзі... Картина, як ви розумієте, залежить від того, як оформляти дані. Наприклад, інфекціоністи Росії тривожаться, що зростає кількість випадків уродженої краснухи — за рік реєструють 500—600 таких дітей. А наше Міністерство охорони здоров’я звітує, що за останні три роки в Україні не було жодного випадку уродженої краснухи. А немає інфекції — немає проблеми...

— Які хвороби найбільше турбують інфекціоністів? У столиці так багато приїжджих із різних країн і континентів...

— Насамперед, потрібно зайнятися гепатитами. Лякає їхня багатоликість — уже відомі дев’ять вірусів, і кожний із них має підтипи, які потребують ретельного вивчення та індивідуального підходу. Адже в Києві дотепер немає гепатологічного центру, хоча в багатьох регіонах України вони вже створені та працюють. У столиці, хоч як дивно, гепатитами, зокрема й вірусними, займаються гастроентерологи, що є порушенням усіх норм. Сьогодні це не менша проблема, ніж СНІД, на який звернено всю увагу та кинуті величезні кошти.

Ще не закінчилася епідемія дифтерії (про це не кажуть, але в ЦМКЛ такі хворі не переводилися, лише за період епідемії понад 4 тисячі пацієнтів пройшло через наше відділення).

З минулого року помітно зросла кількість випадків менінгококової інфекції. Цієї весни від менінгококового сепсису помер 16-річний школяр. На жаль, урятувати його не вдалося. Річ у тім, що інфекційних хворих намагаються лікувати амбулаторно до останнього, орієнтуючись на стандартний діагноз ГРВІ, до стаціонару везуть, коли вже всі мислимі та немислимі строки минули. А неправильне лікування може навіть прискорити фінал.

Останніми роками при загальному зменшенні кількості хворих, яких направляють до стаціонару, помітно збільшилася кількість важких і дуже важких. Саме це й змусило нас відкрити реанімаційне відділення на п’ять ліжок, яке працювало з повним навантаженням. До речі, у системі міської охорони здоров’я лише 10 ліжок для інфекційної реанімації. Чи не надто мало для такого мегаполісу, як Київ?..

Фахівці фіксують і зростання захворюваності на кір серед дорослих, що може викликати важкі ускладнення з ураженням різноманітних відділів центральної нервової системи. Якось до нас привезли студентку в найтяжчому стані, ми її витягли буквально з того світу. Потім був тривалий період реабілітації, їй навіть довелося робити пластичні операції, щоб «приховати» сліди кору.

Як і раніше, актуальні кишкові інфекції, що, втім, не дивно з огляду на високий рівень забруднення води. Парадоксально, але жодне інфекційне відділення Києва не має очисних споруд! До того ж ці діагнози ставлять із дуже великою неохотою, частіше пишуть «гастроентерит», що дозволяє перевести хворих із розряду інфекційних у гастроентерологічні. До речі, у нас і черевний тиф є, але про це не прийнято казати. В Одесі навіть пляжі закривали через загрозу зараження.

До інфекцій не можна ставитися зневажливо, це дуже небезпечно. До того ж, зростає резистентність збудників до антибактеріальних препаратів, тому що варто людині кілька разів пчихнути — йому ставлять ГРЗ і відразу призначають антибіотики. І незабаром пацієнт має і збудників, що пристосувалися до цих препаратів, і дисбактеріоз. Як його лікувати далі?..

— А «не наші» інфекції зустрічаються ?

— Результати наукових досліджень в окремих регіонах засвідчили, що в нас зустрічаються і малярія, і лихоманка Західного Нілу, і геморагічна лихоманка з нирковим синдромом, й інші інфекційні захворювання, про які раніше навіть не підозрювали. Та, як правило, ці хвороби проходять під іншими діагнозами, отже, і лікують «не від того».

Якщо в столичних поліклініках важко провести діагностику, то про віддалені райони годі й казати! У лікаря найчастіше немає нічого, крім його рук і голови. А при мізерній зарплаті говорити про можливість його самовдосконалення просто безглуздо. Чи слід дивуватися, що теплої пори року ставлять діагноз «літній грип»! Якщо у вас визнають таку хворобу — негайно міняйте лікаря! Влітку грипу не буває! У нас, як свідчить практика, це універсальний діагноз: майже 98% всіх інфекційних захворювань у Києві списують на грип і ГРВІ. Адже це дуже зручно — об’єднати десятки різноманітних хвороб із респіраторним синдромом і навіть без нього в одне: тоді й специфічна діагностика ні до чого, й епідемію грипу можна оголошувати хоч щороку. А це вже привід для карантину, проведення масових вакцинацій та інших заходів, що вимагають чималих матеріальних витрат. Нинішнього року багато галасу було, багато сил і коштів на боротьбу з епідемією витратили, але... грипу в ЦМКЛ я так і не бачила!

Під діагнозом грип чи ГРВІ ховають усе — від геморою до туберкульозу. Ми якось підрахували, що за один рік через наше відділення пройшли хворі приблизно з 50 різноманітними захворюваннями, але направлені зі стандартним діагнозом «грип». І що найстрашніше — багато пацієнтів потрапляли до нас у найтяжчому стані після того, як уже пройшли лікування вдома або в приватних клініках. Це стає проблемою! Зрозуміло, що далеко не кожна клініка може мати таку базу, як наша, але як без цього приймати та лікувати інфекційних хворих?

У нас було зібрано сучасне дороге обладнання для діагностики, яке невідомо де й коли буде встановлено. Від цієї руйнації постраждали насамперед кияни — адже немає рівноцінної заміни тій клініці, яку закрили. Куди ми лишень не зверталися — від мера до президента — у нас назбиралося три ящики паперів, і все одно ми, а точніше кияни, залишилися без інфекційної клініки. Нам, щоправда, обіцяють, що ремонт буде виконано у найкоротший строк, добудують кілька поверхів, і замість облупленого будинку ми отримаємо палац, але, судячи з усього, грошей наразі вистачило лише на паркан. Щоправда, у пресі повідомлялося про те, що велику частину території міської клініки купив якийсь інвестор, котрий буде тут щось будувати й наводити лад. Чи входить до його бізнес-проекту інфекційна клініка — це велике питання...

Багатьох медиків, утім, як і пацієнтів, дуже засмутив факт зникнення інфекційного відділення в міській клінічній лікарні. Крім того, тут базувалася кафедра інфекційних хвороб Національного медуніверситету імені О.Богомольця, яку багато років очолювала Жанна Возіанова. Довідавшись про примусове виселення «в нікуди», вона подала заяву про звільнення. Щоправда, пам’ятаючи про зобов’язання перед своїми дисертантами й студентами, вона залишилася професором кафедри. Новий завідуючий — її учень, кандидат медичних наук Анатолій Печінка. На його плечі звалилося нелегке завдання, особливо коли врахувати, що нову адресу кафедри чиновники визначали самостійно, не прислуховуючись до жодних побажань. Частину кафедри та клініки наразі розмістили в одному зі старих корпусів районної лікарні №15 на Подолі. Якщо в міській клініці за всіма правилами могли розмістити хворих із 15, а то й 18 нозологічними формами, то тут це ніяк не вдасться — палати великі, без умивальників, туалет один на всіх в кінці коридору, що для інфекційного відділення просто катастрофа. Додайте до цього прогнилу підлогу, іржаві труби й стане зрозуміло, що тут і здорові довго не протягнуть, не кажучи вже про хворих. До честі Анатолія Михайловича, йому все-таки вдалося підготувати аудиторії до навчального процесу, а в корпусі гримить ремонт, якому кінця наразі ще не видно. За планом у палатах розмістять гепатитних хворих. Напевно, згодом усе владнається, але студенти вже не матимуть можливості спостерігати й вивчати таке розмаїття інфекційних хвороб, як це було в міській лікарні.

На новому місці свої робочі матеріали професор Ж.Возіанова ще не розпаковувала — у неї немає ні кабінету, ні навіть робочого кутка. Ситуація безглузда, принизлива, але не для вченого, а для тих, хто її створив. Жанна Іванівна двічі зустрічалася з мером Києва О.Омельченком, намагаючись звернути його увагу на проблеми інфекціоністів, а точніше — проблеми охорони здоров’я столиці. Якщо будують за бюджетні гроші інші об’єкти, то чому не знайшлося коштів на сучасну інфекційну лікарню? Коли після першої зустрічі минуло чимало часу, але нічого не змінилося, вона ризикнула потурбувати його ще раз. Та, на жаль, на прийом до мера навіть академіків не пускають. Розповідають, що вона вчинила як істинна жінка — у «корисливих» цілях використала 8 Березня. Напередодні свята в мерії вшановували заслужених і прославлених киянок, правда, її — жінку-академіка — на торжество чомусь не запросили. Вона прийшла сама та, побачивши мера, рішуче попрямувала до нього. Начальник міської охорони здоров’я остовпів від несподіванки: «Жанно Іванівно, а ви що тут робите?..»

Напевно, незабаром стане відомо, що ж насправді розміщатиметься в інфекційному корпусі. До речі, тут відвіку стояли заразні бараки, які згодом знесли і на їхньому місці побудували лікарню, на ті часи просто розкішну. Відомо, що гроші на її будівництво кияни збирали всім миром, велику суму надіслав також російський імператор — на подяку за те, що тут врятували життя його сину. Лікарню назвали спочатку Олександрівською, потім — Жовтневою, а нині просто міською. Та 14 гектарів зеленої території на Печерську — дорогого варті, тут не до сентиментів. По Києву ходять уперті чутки, що на місці старих корпусів збудують офісні центри, відкриють фітнес-клуби та клініку краси. Після цього навряд чи сюди пустять таку неспокійну сусідку, як інфекційна клініка. Та чи стане спокійніше від цього у місті?