Іван Уривський: "В українській класиці — надзвичайно потужна енергія"

У березні минулого року режисер Іван Уривський, за результатами опитування театральних критиків, став лауреатом театральної премії "Дзеркало сцени-2017" (за виставу "Украдене щастя" в Київському театрі "Золоті ворота"). Яким видався минулий рік для нашого лауреата? Про це та інше - в інтерв'ю DT.UA.

Забігаючи наперед, уже від себе зазначу, що минулий рік для молодого режисера був хоч і напруженим, але результативним: театральна премія, дві прем'єри у двох театрах. В Одеському українському театрі ім.В.Василька - "Турандот" за К.Гоцці (лютий), в Одеському Театрі ляльок - "Містифікація" за О.Купріним (листопад), про цю виставу докладніше в матеріалі DT.UA "Зачарований". Зараз у роботі - Гоголь, знаменита п'єса "Одруження". Є й інші творчі ідеї, про які молодий режисер передчасно говорити не поспішає.

- Іване, за останні півроку театр ім.В.Василька, в якому ти працюєш, пережив чимало випробувань: скандальні вибори директора, смерть художнього керівника Ігоря Равицького, очікування нового керманича. Яким бачиш майбутнє цього театру? І що дав тобі - як митець - чуйний і делікатний Равицький?

- Так, справді, останні кілька місяців для нашого театру видалися непростими. Ігор Миколайович Равицький довго і сумлінно сколочував театральну трупу. І як результат - у нашому театрі працюють талановиті, добрі люди. Переконаний, що вони зможуть пройти й нинішні випробування.

Ігор Миколайович, чудовий режисер і добра людина, дуже любив цей театр. Ця його любов проростала майже в кожному закутку театрального дому. Ця любов буквально променилася на кожного театрального працівника.

Тепер його дуже бракує. Часто згадуємо його.

Гадаю, новий керівник театру, Юлія Пивоварова, зможе зберегти те хороше й цінне, що створював Ігор Миколайович роками. І, безумовно, з часом з'являться й нові імпульси в розбудові нашого театру. Ігор Миколайович Равицький та Валентина Михайлівна Прокопенко заклали в Одесі міцний фундамент українського театру.

- Судячи з відгуків одеських ЗМІ, тут доволі прихильно сприйняли твою версію купрінської "Олесі" під назвою "Містифікація" - вже в Театрі ляльок. Що лишилося для тебе нерозкритим у тексті Купріна, адже це вже друге твоє звернення до нього?

- Текст такого ґатунку (для мене) - як глибока яма. Дивишся в неї, а там - темно й страшно. І вже коли стрибаєш у ту яму, то ніколи не впадеш на дно, бо насправді його нема. Ти опиняєшся в якомусь іншому вимірі, в якійсь вирві. Вона тебе буде довго "крутити", а потім візьме й "виплюне" на поверхню. І згодом настане момент, коли захочеш повернутися в одну з таких авторських "вирв", тобто до певного тексту.

З "Олесею" саме така ситуація. Мені захотілося повернутись у "вирву" Купріна. Мені здавалося, що ця історія потребує певного переосмислення - з боку режисера.

Прийом, використаний у виставі "Золотих воріт", потребував саме "ревізії". І ось коли вже в одеській виставі на сцені з'явилися великі ляльки - поруч із драматичними акторами, - для мене все ніби стало на свої місця. З'явився новий вимір старої історії. Адже тепер усе відбувається не навколо героїні Олесі, а навколо героя - Івана Тимофійовича. Його ми й занурили в цю "Містифікацію". Можливо, на таке натякав і Купрін? І для нього це також суто чоловіча історія? Хтозна.

Власне, "Містифікація" допомогла і мені самому розкрити те, що раніше залишалося в тексті незрозумілим, недосяжним.

- "Містифікація" в Одеському Театрі ляльок - українською мовою. Це певний прорив. Хоча інколи окремі гастролери й натякають - мовляв, в Одесі категорично не сприймають вистав українською мовою. А ти ставиш лише українською. Отже, "сприймають" чи категорично не сприймають?

- Одеса - українське місто. Водночас - це багатонаціональне місто. Зокрема, театр ім.В.Василька - єдиний театр в Одесі, в якому вистави йдуть виключно українською мовою.

За час роботи в нашому театрі я жодного разу не зіткнувся з якимось "категоричним неприйняттям" української мови. Просто є певна частина глядачів, яка вихована на халтурних антрепризах. Отож такі глядачі взагалі не сприймають серйозного театру.

Але, наскільки я це відчуваю, одеський глядач дуже любить українську класику і вистави українською мовою. На багатьох таких виставах - аншлаги.

У таких тем є єдиний конструктивний шлях - якомога більше цікавих,

якісних вистав на одеських сценах українською мовою.

- Тим часом, на жаль, в Україні рідко можна побачити гастрольні проекти іменитих європейських митців. Звісно, лишається інтернет, хоча відеоверсії ніколи не відтворять театральної атмосфери. Отож які значні вистави - навіть у Мережі - останнім часом вразили тебе, зачепили за живе, стали еталоном сучасного театру?

-На фесті PORTO FRANKO влітку я вперше "наживо" переглянув виставу геніального Еймунтаса Някрошюса. Це був "Майстер голоду" за Кафкою. Доти бачив його вистави лише в Мережі. Саме такі вистави й залишають присмак справжнього високого світового театру.

Такий присмак високого європейського театру лишився й і після вистав Рімаса Тумінаса - теж одного з найулюбленіших моїх театральних режисерів.

Взагалі, литовський театр - один із моїх найулюбленіших.

Стежу за німецьким театром: Тальхаймер, Остермаєр. Вражають вистави Філіпа Жанті (навіть відеоверсії). Переглядаю вистави Роберта Вілсона.

Але останнім часом чомусь хочеться купити квиток, поїхати, наприклад, до Києва й переглянути останні прем'єри українських режисерів. Вони також надихають. Сучасний український театр - для мене особисто - процес живий і доволі цікавий.

- А, власне, що вкладаєш у словосполучення "сучасний театр"? Яким він є, і яким, можливо, мав би бути в Україні?

- Сучасний театр - театр різний. Без обмежень, на будь-який смак. І чим більше такого театру, тим краще (звісно, якщо він якісний).

Кожен у самому собі має знайти свій театр. І кожна хороша вистава має знайти свого глядача.

І все, що відбувається в українському театрі - прогресивне й суперечливе, - насправді і є сучасним. Такий театр може бути жахливим, може бути прекрасним, може бути архаїчним і авангардним. Але такий театр - тут і зараз. Я сприймаю театр візуально й емоційно. Якщо ці два чинники збігаються, тоді для мене й виникає сучасний театр, яку б стилістику не передбачала та чи інша вистава.

Театру, щоб називатися "сучасним", необов'язково гнатися за актуальними темами, використовувати модні прийоми, - достатньо буде творити такий театр цікаво, щиро, відверто, талановито - з любов'ю.

- Якщо говорити про певні методики, про певні фахові пріоритети у творенні тієї чи іншої постановки, то до чого (до кого), до яких джерел звертаєшся під час роботи - в період репетицій?

- Намагаюся знайти художню правду в тому сценічному світі, який вигадуємо спільно з хореографом, художником, акторами. У такому світі може не бути жодних правил, там взагалі може не бути логіки. Але художня правда мусить бути. Тут важливо об'єднати навколо себе людей, які хочуть працювати і яким це потрібно.

А потрібна - історія.

А далі - творче задоволення від процесу роботи, навіть коли складно й інколи щось не виходить. Треба бути в постійному пошуку. Бо пошук інколи важливіший за результат. А сам шлях до результату - щоденна праця, інтуїція, збіг обставин, певний фарт. Можливо, саме тоді й потрапляєш на правильний шлях у творенні вистави?

Стосовно "Турандот" Карло Гоцці. Щоб знайти саме такий правильний шлях, мені знадобилося зробити дві різні вистави. А вже потім зрозуміти, що вибрані шляхи - неправильні. І я відчайдушно вирішив робити вже третій варіант "Турандот", який і є в репертуарі нашого театру.

- Найнесподіваніша й найкумедніша рецензія на одну з твоїх постановок, пам'ятаєш?

- Одного разу прочитав відгук у соцмережі, але не на свою постановку. На виставу нашого театру "Щастя поруч", - це вистава Дмитра Богомазова за п'єсою І.Франка "Украдене щастя". Отож у відгуку було таке: "Щиро дякую, Іване, за цю виставу!".

Така щира "помилка" глядача - для мене насправді велика честь і щира радість, бо є режисери, які завжди взірець у професії.

А, взагалі, рецензії професійних критиків дають змогу поглянути на власну виставу новими очима. Бо інколи відкривають речі, про які ти в процесі роботи навіть не думав! А вони, виявляється, у твоїй виставі народжуються, існують. Це надихає й спонукає до детального аналізу власної роботи.

- Ти послідовно береш для одеської сцени українську тематику. А яких українських авторів ще мрієш розкрити, відкрити - і для Одеси, і для себе ?

- В українській класиці надзвичайно потужна енергія. Там багато невідомого й невідкритого. Це мене і приваблює.

Українська тематика для мене - щось дуже близьке й рідне. Комусь таке "щось" може видатися архаїкою… Але якщо струсити пил часів, то відкриваєш для себе іншу і невідому сторону українського Всесвіту.

У моєму режисерському "портфелі" є тексти Кропивницького, Лесі Українки, Карпенка-Карого, Котляревського, Франка, є твори Гоголя. Сподіваюсь продовжити процес відкриття цього Всесвіту.

- А без чого молодий режисер може жити в театрі, і без чого він не повинен там жити?

- Режисер не може жити без талановитих акторів, без творчого пошуку, без хороших людей навколо, без розумного глядача. Без свободи не можна.

Тим часом режисер може спокійно існувати без пліток, без інтриг, без дурнів…

- Сьогодні режисери твого віку, апелюючи до засад постдраматичного театру, прагнуть відійти від тексту, від автора. А як вибудовуєш свій "діалог" із текстом, із автором - саме ти? На прикладі постановок за творами І.Франка, М.Коцюбинського? Як, наприклад, виникло несподіване рішення київського "Украденого щастя", де вояк Михайло виявився привидом?

- Можливо, в певному сенсі я старовір… Оскільки вважаю найголовнішим у виставі саме автора. І намагаюся як можу відкрити певні грані саме авторського художнього світу - чи то реальні, чи то потойбічні. Або взагалі ніким незбагненні.

Я вірю, що тільки автор закладає певні коди, яких інколи неможливо розшифрувати. Але намагання режисера і певні його спроби це зробити - тобто розкрити автора - для мене й становлять процес творення вистави.

Так було і з "Украденим щастям" в "Золотих воротах". Мені здалося, що тут мають зійтися два світи - побутовий світ Миколи (як хазяїна) і потойбічний світ Михайла, який є руйнівною силою у Франка.

Таким чином, ми намагалися створити місток між реальним і містичним світами. На цьому містку, в результаті, й розгортається сюжет нашого камерного "Украденого щастя".

Авторський текст - як стіна, яку треба ніжно зруйнувати, щоби побачити те, що "за" стіною. А вже потім - цеглинка по цеглинці - варто знову відновлювати ту авторську стіну.

Така "стіна" (вже у виставі) може бути кривою, сирою, будь-якою, але вона збудована саме тобою. І головне - з тієї ж цегли, що і в автора.

Коли береш класику, то мимоволі заходиш у діалог з іншим світом, з людьми, яких уже нема, які жили сто чи більше років тому. Тільки тоді й відбувається "синтез" минулого і сучасного. Мертве стає живим - за рахунок енергії сьогодення. А намагання відкрити автора завжди змінює і тебе самого.

- Цікаво, чи переглядаєш інколи старі театральні фоліанти ХХ ст., де різні фахівці й митці намагалися пояснити, "як" правильно творити театр або певну виставу? Адже ХХІ ст. різко змінило уявлення про сценічні процеси. Втім, що, на твій погляд, лишається незмінним?

- Теорія, яку вкладають у голови студентам у творчих вишах, не завжди допомагає в практичній роботі над виставою. Але і без теорії не можна. Тому знову й знову повертаємося до надбань Курбаса, Мейєрхольда, Гротовського, Станіславського.

Просто зараз у театрі багато що змінилося, набуло нового сенсу, інших форм. Це зрозуміло, час не стоїть на місці. Але якщо, наприклад, прочитати Чаббак, то вона говорить майже про те саме, що й Станіславський свого часу, - тільки доступніше для сучасного актора або режисера.

Театр постійно маніпулює з часом. І час постійно маніпулює театром. Отже, не треба шукати в такій грі і в таких маніпуляціях переможця.