Знайдено рецепт ідеальної української кінокомедії - Культура - dt.ua

Знайдено рецепт "ідеальної" української кінокомедії

11 листопада, 16:19 Роздрукувати Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада

Цей криголам рухається назустріч "Титаніку" й "Аватару"? 

Земля затремтіла, небеса вибухнули, — в українському прокаті встановлено черговий рекорд: комедія "Скажене весілля" за п'ять тижнів заробила понад 50 млн гривень, а подивилося картину понад 600 тис. глядачів. 

Лідери вітчизняного прокату змінюються щосезону, штовхаючись ліктями на п'єдесталі пошани. З такими темпами, як тепер, уже важко наворожити, хто в історичній перспективі виявиться най-най: "Дзідзьо" з усіма сексуальними наслідками, "Слуга народу" з його передвиборною парадигмою? Чи новий претендент на сиквели — чарівний і ґрунтовний Василь Середюк із нинішнього фільму-рекордсмена? 

Касові обороти, з якими ця картина вибивається в люди, навіюють звабливо оптимістичні міражі: мабуть, цей криголам рухається назустріч "Титаніку" й "Аватару"? 

Ще 4 жовтня "Скажене весілля" з хазяйським розмахом облаштувалося у прокаті. І навіть я, як свідок секти чесних глядачів, урочисто заявляю: на денному сеансі, куди вирушив свідомо, глядачів було під зав'язку: це солодке слово "аншлаг" не наснилося. 

Природно, після п'яти тижнів прокату ніякі оперативні рецензії вже не розглядаються (хоча наші держоргани й закликають ЗМІ писати чисту правду трохи пізніше, щоб не відлякати потенційного глядача на випадок чого). Із запізненням оформлюються переважно або мадригали (як тут), або протоколи про виконану роботу. 

Отже. Чинник успішності фільму годилося б шукати не тільки у веселому сюжеті, що ніжно тролить ксенофобію в нашій чарівній провінції; не тільки у вдалому кастингу, який цей самий сюжет освятив і розцвітив; не тільки в медійних викликах, які осяюють картину (Винник, Монатік, інші). Для вдалої комедії (а цей фільм цілком щиро й відповідально слід визнати удачею в потоці новітньої української масової культури) важливі не тільки технологічні чи виробничі розрахунки. Для потішної, легкої, бешкетної (інколи навіть цитованої населенням) кінокомедії насамперед і потрібна... така сама легка, весела, дотепна світла особистість. Котра цей творчий процес і передбачуваний результат, скажемо так, "освятить" своєю вітальністю. І ще — розумінням жанру: як, із ким та для кого працюємо. 

Така світла особистість знайшлася, вона є в титрах і на екрані. Шоумен і продюсер Юра Горбунов. Припускаю, що зірваний касовий куш — не в останню чергу його заслуга. Як людини дотепної й адекватної, що модерує (на своєму рівні) світ цієї картини у продукт для розумного і незлобивого обивателя. 

Тобто для глядача, який свідомо не очікуватиме від кіновитвору висоти чи ницості кінознахідок (як у Тоні Ноябрьової чи Марисі Нікітюк), а отримає те, на що й розраховував. Хороший настрій, а він у багатьох тепер у дефіциті. Чергове перелицювання комічного сюжету про батька-недотепу. Яскраву картинку, з наповнення якої видно, що гроші не вкрали, а витратили на радість людям. 

Горбунов із товаришами, як і належить відповідальним кіновиробникам, переносить нашу чудову масову аудиторію обивателів і злостивців — у світ реально-іреальних комедійних комбінацій. 

З одного боку, тут усі типажі — як родичі. Практично, всі вони впізнавані, трохи приперчені, архетипи з українських райцентрів. 

З другого — це ж не райцентр, а якийсь, прости Господи, Гоґвортс. Або переосмислення давніх "Кубанських козаків" — із казково відлакованою ніби реальністю, з будинками-хоромами, з суцільним достатком. З абсолютною безтурботністю, яку порушує хіба що проблема темношкірого нареченого для любимої доньки Василя Середюка. 

У безтурботному світі наших нових, так би мовити, "кубинських казахів" усього, як і годиться, вдосталь. І ледь не ідеально. Їжа й інтер'єри, побут і звички. 

Не наполягаю, але події в кінокомедії, можливо, відбуваються на Волині чи на Житомирщині, де місцеві облради уже вигнали "російськомовний культурний продукт", із усіма відтінками його попсових настроїв ("синій"), тому простір місцевого щастя озвучений виключно регламентованим саундтреком. Так, це знову Винник і його веселі друзі. 

Та ось цей завмерлий рай у вигляді райцентру (з високими парканами й дорогими котеджами), ця мила фабула про доброго тестя (трішки-трішки ксенофоба), сам цей фільм-парафраз на тему народної пісні "У сусіда хата біла...", весь цей, так би мовити, бенкет духу раз у раз провокує глядача (а глядач у нас доскіпливий та розумний) і на певні додаткові підтекстуальні асоціації. 

І в цьому, на мій погляд, теж є чинник успішності. Оскільки глядач наш масовий, п'ятирічками випестуваний "Вечірнім кварталом", уже не просто "глядач", а неодмінний здобувач і споживач якоїсь дулі в кишені, натяку чи прихованого сюрпризу — на загальній фольклорній основі. 

Таких сюрпризів тут два. 

Одним із них, на щастя кастинг-директора, став хороший актор із Київського національного театру імені Івана Франка — Назар Задніпровський. Добрий чоловік і чесний трудівник, продовжувач великої акторської династії. На сцені його можна побачити у виставі "Моя професія — синьйор з вищого світу". І там же, на сцені, вас може вразити його дивна артистична схожість із "першою особою". Саме тією, про яку ви й подумали. А це вже другий сюрприз. (До речі, таку ненавмисну зовнішню схожість актор Задніпровський тактовно обігрував і в деяких телевізійних шоу).

У фільмі Влада Дикого, у зв'язку із Задніпровським, сталося те, що зміцнило саму кінокомедію з її художнього, так би мовити, боку. На головну роль запросили — нарешті!— не естрадну маску (з двома барвами артистичних можливостей — кривлятися або заїкатися), а талановитого театрального (комедійного) артиста. І він, як це інколи трапляється, ненавмисно додав фільму певної творчої "ваги", подарував йому сюжетну двозначність. Оскільки хитрющий глядач зразу ж і вгадує за маскою директора краєзнавчого музею Середюка риси "першої особи". Без жодних намірів когось обстібати чи висміяти. 

Просто в картині трохи зміщується заданий ракурс, — маленький райцентр із вервечкою його внутрішніх наївних подій комусь здасться вже великим "центром", де теж усе прекрасно й непорушно. Особливо — характери. 

Отже, Назар Задніпровський і Юра Горбунов (припускаю, що Юра до цього й додумався) всередині легковажної сімейної комедії на тему "дружби народів" трохи намагаються ще й обіграти матрицю комедії характерів. На кшталт класичного Мартина Борулі, який хоче як краще (для доньки й сім'ї), а виходить — як завжди. 

Комедія конкретного характеру, створена актором, досить правдоподібна, впізнавана. Назар якраз і не грає комедійну винятковість, скориставшись схожістю з "першою особою", а грає він поширене уявлення про батька (народу), який іноді заходить на манівці, помиляється, а глядач йому радісно підморгує, співчуває. Ми ж усі часом блукаємо й помиляємося, прагнучи будувати щастя близьких відповідно до своїх "стандартів", а не так, як вони самі того прагнуть. 

Фільм ненагло "грає" й на нинішньому інформаційному полі, при цьому (жанр не дозволяє) оминаючи теми драматичні й політичні, але акцентуючи увагу на політкоректності. Сам український характер, який оспівує ця комедія, представлений досить доброзичливо, незлостиво, без зверхнього попліскування по плечу. І навіть заявлена авторами міжнаціональна тема — українська наречена та африканець-наречений (із Парижа) — розкрита, назагал, без пережимів і спекуляцій. 

Після радісних оплесків переповненого залу під фінальні титри картини подумалося, що якось поспішили в нас із ідеєю перейменування станції метро "Дружба народів". Саме на "дружбу народів" наш глядач і відгукується досить жваво, бадьоро й толерантно. 

Лінійка кінокомедій, запущена в Україні останнім часом, природно, найприбутковіший і масами очікуваний формат. Як переконують результати касових зборів, не тільки поп-зірка (в головній ролі) — завжди запорука прибутку. Адже запорука успіху не тільки у ставці на щось наперед безпрограшне, а частіше — у творчих деталях: у сукупності таких ось розумно передбачених художніх компонентів.

У дослідника масової культури Джекі Стейсі є ціла праця на цю тему, дослідження про взаємини кіноперсонажів і кіноглядачів — їхні невидимі світу сльози та взаємні ігри. 

Джекі Стейсі, зокрема, стверджує, що один із чинників успішності того чи іншого комедійного фільму в контексті масової культури — це глядацька ілюзія "втечі від дійсності": від проблем, небезпек, обмежень. Особливо — в епохи великих депресій та безперервних воєн. Саме в цей час багато кіноглядачів і хочуть утекти — якнайдалі — на колгоспні поля до "кубинських казахів", у райські райцентри, де вулицями тиняється Винник. 

Ще один чинник успішності масового кінопродукту в епохи депресій, на думку Стейсі, — "категорія ототожнення": героя з політиком, себе з персонажем, своїх гірких сподівань із успіхом якогось екранного фріка. 

І, нарешті, це теж важливо, — "категорія споживання". Тут, на території веселого жанру, передбачають купівельну спроможність — прагнення "придбати" сам фільм оптом і вроздріб: його сюжет — як керівництво до дії; його героя — як сувенір на пам'ять. Масова культура живе за своїми законами. І нікуди від цих законів не подітися.

Підбиваючи проміжний (бухгалтерський) підсумок стосовно найкасовішої (на цьому етапі) української кінокомедії, не помилюся, якщо традиційно напророчу таке. Директор Середюк через рік з'явиться в сиквелі; в нього народиться внук (або внучка, а то й двійнята); з дружніх африканських країн до нього приїдуть темношкірі родичі. І тоді почнуться ще ті "Свати". Удачі!

Титри

Режисер фільму — Влад Дикий. 

Продюсери — Юрій Горбунов, Ірина Костюк, Надія Коротушка. 

Сценаристи — Микола Куцик, Олексій Приходько. 

У головних ролях —
Назар Задніпровський,
Поліна Василина,
Джиммі Воха-Воха,
Леся Самаєва, Олександр Кобзар. 

Бюджет — 10,8 млн грн. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво