Вечірній дзвін - Культура - dt.ua

Вечірній дзвін

7 грудня, 16:54 Роздрукувати Випуск №47, 8 грудня-14 грудня

Трагедія розумної людини жахлива тоді, коли її валять із ніг — не арістотелі, а дрібні паскудники. 

© Олександра Люта / Facebook

У Львові, в Національному театрі імені Марії Заньковецької, цього року вийшла вистава "Перед заходом сонця" за однією з найкращих класичних п'єс ХХ століття авторства Герхарта Гауптмана. В головній ролі — Богдан Козак. 

Цю виставу довелося побачити двічі, з невеликою часовою дистанцією. Спочатку в Києві, під час гастролей заньківчан на сцені Національного театру ім. І.Франка. Зовсім недавно — на львівській сцені, а, як відомо, удома навіть стіни акторам допомагають. У київські враження закралася роздвоєність: велика гауптманівська історія ніби тільки-тільки намацувала для себе нову велику чужу територію, але обжитися на ній як слід ще не встигла. І з цієї причини у виставі виникав "ефект" якихось протягів і пролежнів, даремних пауз і необов'язкової дисгармонії. 

Подумалося, що німецький костюм наділи не на той манекен, і обоє мучаться, опираються одне одному. Хоча головної акторської партії всі ці окремі деталі не стосувалися. 

І ось — Львів. 

Театр ім. М.Заньковецької — вважаю, не тільки для мене, а й для багатьох, — без жодної двозначності, символізує цікаву машину часу. Такий собі чудодійний агрегат, який миттю перенесе тебе в один театральний вечір, скажімо, з 2018-го — у 1968-й. До речі, не найгірший рік для театральних пошуків в Україні, оскільки тоді до великого горизонту вже наближалися театральні постаті С.Данченка, Б.Ступки, Ф.Стригуна.

Отож деякі репертуарні особливості чудового театру в його нинішньому художньому стані раз у раз воскрешають у пам'яті одну потішну історію, яку вже й не пам'ятаю звідки вивудив — чи то з Інтернету, чи то з газети. Буцім у Європі якась господарка будинку замкнула намертво на ключ свою упорядковану квартиру — ще в 1939-му. А потім ці ж її хороми "зламали" — у 2009-му. Через 70 років! І, о Боже, у квартирі майже нічого не змінилося: все як новеньке, все як раніше. Тільки пил нашарувався та міль полетіла в інші світи. 

перед заходом
zankovetska.com.ua

Таке самозбереження традиційних культурних театральних цінностей у великій, багатонаселеній, дуже навіть комфортабельній "квартирі" ім. М. Заньковецької, з одного боку, становить, як на нинішні часи (часи постдраматичних ідеологів і експериментаторів-сканувальників) навіть певну естетичну художню цінність. Зрештою, консерватизм — не головне зло у світовій культурі. З іншого боку, навіть на прикладі теперішньої прем'єри ("Перед заходом сонця") постійно й напружено вдихаєш, а потім видихаєш, передчуваючи й очікуючи якихось інших ритмів, рим, навіть рифів нашої сучасності — у переломленні на стару, але зовсім не немічну п'єсу. 

Дуже люблю цю п'єсу. Вважаю її в наших вітчизняних театральних світах навіть недооціненою. Цей гауптманівський текст 1931-го — завжди безпрограшна ставка на великого актора у вечірній період його творчої долі. Це ж і своєчасний матеріал, у якому справді відбиваються й наші сьогоднішні конфлікти — особистості та соціуму, характеру і звичаїв, часу й лихоліття. 

П'єса Гауптмана, як відомо, передчувала, а може й передбачала близькі темні часи коричневого радикалізму в Німеччині, дегуманізацію Європи, всього світу. Інтуїт і пророк Гергарт Гауптман, що обожнював Гете і сам себе частково втілив у образі свого ж Маттіаса Клаузена, був надто розумним чоловіком, аби не усвідомлювати, в які часи він живе, і до чого ці часи можуть призвести, і як ці часи позначаться на середовищі й на майбутньому.

До речі, один із видатних театрознавців ХХ століття (пам'ятаю його тексти з дитинства) Борис Зінгерман саме й акцентував увагу в цій п'єсі — на проблемі середовища, яке фатально впливає на долю центрального героя, на долю країни і світу. 

Певна річ, жодних таких виразних режисерських "рим" із сьогоденням — на основі тексту — у львівській виставі немає. І, може, вони навіть і не передбачалися нашим режисером-класиком Аллою Бабенко. 

Мабуть, Алла Григорівна думала: та хай уже собі конструюють ті чи інші паралелі або меридіани на тему тоталітаризму ті, хто моторніший, молодший, постмодерніший, а я, мовляв, розповім вам, хлопчики й дівчатка, інше — суто сімейну історію, яка тоном і манерою більше нагадує англійську сімейну сагу, ніж жорсткуватий і ущипливий німецький сюжет.

Саме в таких англійських сімейних тонах і тече на заньківчанській сцені історія таємного німецького радника Маттіаса Клаузена (Богдан Козак) та його дітей — Беттіни, Оттілії, Егмонта, Вольфганга, а також юної коханої високоповажного чоловіка — красуні Інкен Петерс. Дівчини, в яку таємний радник у свої 70 років закохався не без пам'яті, а якось цілком свідомо, наче за заповітами мудрого Гете. Але, як відомо, навіть ця його інтимна й філософська передбачливість зовсім не врятувала сонце кохання від неминучого заходу. 

Так, ця вистава Алли Бабенко відкрита, як душа нарозхрист, для будь-якого лихого й навіть аргументованого наскоку з боку "прогресивного" крила актуальної критики. 

Та, оскільки я критик "старорежимний", любитель не лише актуальних викликів, а й цінностей вічних, делікатно констатую таке. 

Справді, у виставі замало цікавих сценічних рішень, помітний демонстративний ліміт яскравих деталей, які розфарбовують і збагачують життя постановки. Тут недосить і завжди бажаної в таких драматургічних випадках сценічної напруги, оскільки п'єсу Гауптмана можна розглядати не тільки як сімейну драму, а й як високу трагедію. І дехто це робив раніше, небезуспішно. 

Художник Олександр Оверчук, розумно усвідомлюючи "висоту" драматургічної планки Г.Гауптмана, асоціативно натякає, що навіть будинок головного героя здалеку чимось нагадує храм, що поривається вгору. Оскільки й герой, Маттіас Клаузен, — особистість піднесена, духовна, поривається до ідеалів філософських і філологічних. 

Він взагалі — ходяча енциклопедія й невтомний ритор. Здається, тексти цьому чоловікові писав не так Гауптман, як сам таємний радник Ґете: щось міцне й вічне ріднить цю трійцю. 

У такому будинку-храмі, з неодмінною бібліотекою, з картинами-глобусами, і плине сімейне життя добропорядних бюргерів, відповідально й навіть від усієї душі розігране хорошим складом Національного театру ім. М.Заньковецької. 

Удома, на їхній рідній сцені, та ще й при переповненому залі (ця вистава раптом виявилася у Львові аншлаговим хітом!) кожен із акторів, уже хто як може, віддає гауптманівській класичній історії і частину свого набутого сценічного досвіду, і своє нинішнє творче хвилювання. Це гра в класику, коли ролі виписані ого-го як хоробро. Це також гра в класику, коли вони, заньківчани, ще пам'ятають, якою вона для них була — перед заходом сонця. 

Тим часом у сімействі Клаузена, яким його показують актори-заньківчани, немає явних лідерів і протагоністів, уся ця сім'я з друзями вкупі бачиться мені на сцені добротним зведеним хором і досить-таки злагодженим ансамблем, завдання якого — грати не тільки в класику, а грати — середовище. Саме таке середовище, без облич із "необщим выраженьем". Ці люди середовища — у виставі Бабенко — чинять навмисне зло, може навіть не зовсім усвідомлено, без якоїсь очевидної ворожнечі до батечка Маттіаса. Просто так влаштований їхній світ, просто бізнес є бізнес, просто в житті, на їхнє (і наше) розуміння, є правила, яких порушувати не слід, оскільки відступ від якихось базових раціональних (німецьких) основ може призвести до "загибелі богів". Тих "богів", якими їх для себе придумало це середовище. 

Тим часом ця постановка, зумисне чи мимоволі, саме й пропонує один дуже важливий мотив — загибелі Бога. Та тільки одного-єдиного, яким і є в цій виставі Маттіас Клаузен, зіграний Богданом Козаком. 

***

У цій ролі, можливо як у жодній іншій, чудовий актор зустрічається чи не зі своїм драматургічним "альтер-его". Обидва дуже розумні, обидва соціально й творчо активні. Кожен із них вірує в те, що сонце розуму ніколи не застують лихі хмари безумства, а також хмари наклепу чи біснування. 

У ролі, зіграній Козаком, дуже важлива інтелектуальна підстібка. Сам цей актор — інтелектуал і розумник. І ось за його Маттіасом Клаузеном зразу й виникає цілий пласт колишньої європейської культури, з її активною боротьбою за примарні ідеали, за гуманістичні цінності. 

Скажемо, в Гауптмана досить чітко окреслено конфлікт людського інтелектуального світла (яке несе світу Клаузен) і безсовісної пітьми, втіленої в його сімейці, а отже — у всьому суспільстві. 

І, можливо, вперше я глибше замислився на основі цієї п'єси над профілем діяльності Клаузена — таємний радник, — оскільки Богдан Козак не може зіграти людину без таємниці, без її минулого. У різних його героях, і в цьому насамперед, є не тільки зовнішня постава, гарний образ, а й глибоко прихований "чоловічок усередині", відповідальний за сімейні секрети й скелети в шафах. І, власне, таємний радник — посвячення людини у більші знання, ніж ті, які мають інші, прості смертні. 

І ось коли герой Козака, вражений підступністю дітей, рушає до портрета покійної дружини, а потім, схопивши до рук холодну зброю, починає нею шматувати дитячу іграшку (як ляльку вуду), одразу й розумієш, що не все в минулому житті цієї людини було таким солодким та благосним. І завдяки акторові, його трактуванню образу Клаузена, зразу й здригаються спогади про натураліста-Гауптмана, який трагедії багатьох своїх героїв пояснював виключно минулим, кровними узами, спадковими проблемами. 

Раз у раз у німецькому будинку-храмі з'являється дурна лялька людського зросту. Вона переслідує героя та його домочадців. Щось співає або дивно кривляється. Актуальні критики, можливо, побачать у цій ляльці — дитячі мрії коханої Інкен, а я, "старорежимний", бачу в цій ляльці від Алли Бабенко — тінь минулого, за якою ховається загадкова дружина Маттіаса Клаузена. Жінка, що народила йому, можна сказати — святій людині, абсолютно не тих, на кого він розраховував і на кого будував плани. Спадковість, так би мовити. 

Видно й зрозуміло, що роль Клаузена ретельно розібрана й виважена головним актором вистави — Богданом Козаком. У ролі є і великий план, який одразу ж задає потрібний тон виставі. У цій ролі є необхідні нюанси, які передають і нервовість, і пафос цієї вже літньої людини. 

Маттіас Клаузен, яким його грає Козак, — людина, котра уникнула ознак розпаду, фізичного й інтелектуального. Він дуже активний, голос його впевнений. Свій вік він ховає за діяльним вторгненням у поточне життя — чи то свято, чи то проблема. 

Абсолютно за Гауптманом, Богдан Козак передає в цій же виставі й ідею такої собі "немарної старості", — а цією ідеєю був одержимий сам драматург. Мовляв, немає жодних проблем віку, якщо дух твій невгамовний, якщо життя здається не підсумком, а лише продовженням насолод і пізнань. Як казав уже цитований тут Б.Зінгерман, "старість у Гауптмана завжди сильніша за молодість, тому що людина має жити довго, лише зміцнюючи свої тілесні й душевні сили". 

Сюжет із юною Інкен Петерс (я бачив у різних виставах двох різних актрис, але від перестановки доданків сума не змінювалася, обидві по-своєму цікаві) — у трактуванні Б.Козака, — природно, не так остання пристрасть літнього чоловіка до юної діви, як черговий етап пізнання великодосвідченого мудреця, таємного радника, який може щось цінне порадити навіть Господу Богу. 

Ця чи інша Інкен — для таких мудрих чоловіків — часто лише фрагмент ними ж змодельованої системи, часто не їхня оголена емоція, а виключно тяжіючий розум, який передбачає і фізичне оновлення завдяки зустрічі з прекрасним, і філософське переосмислення попереднього досвіду. І якщо виділяти ключовий конфлікт у виставі, то навряд чи це конфлікт світла й пітьми (батько і сімейство), добра і зла (кохання та гроші), пристрасті й підступності, — тут я все прочитав інакше. Тут конфлікт розуму й вульгарності. Розумний Маттіас Клаузен, який, здавалося б, усе передбачив і все прорахував у своєму житті та в житті інших, раптом зіштовхується зі звичайною життєвою вульгарністю, втіленою в його ж сімействі. І таке зіткнення, для нього, філософа-розумника, — страшніше за трагедію Ліра. Шекспірівський старець, за деякими режисерськими версіями, хоча б був маразматиком, натомість цей, Клаузен, — ясний розум і німецький розрахунок, і незмигний погляд за горизонт.

 

Розумний човен розбився об вульгарність. 

Життя дало тріщину саме в тому місці, яке йому здавалося абсолютно безпечним. 

Треба бачити хвилини розпачу, прожиті на сцені Козаком, коли його герой не кричить і не скаженіє, а щиро дивується — людській дурості, вульгарності й невдячності. Тому, що, зрештою, це й приведе його ж до самогубства. З рідними поганцями жити неможливо. А з коханою дівчиною неможливо виглядати переможеним, зломленим. Причому поверженим не античними богами (про яких він усе знає напам'ять), а ось цими — маленькими, хижими, звичайними родичами, які заполонили його будинок і пошкодили його розум. 

Трагедія сильної людини цікава тоді, коли вона протистоїть рівнозначній силі. 

Трагедія розумної людини жахлива тоді, коли її валять із ніг — не арістотелі, а дрібні паскудники. 

У моменти своєї непередбаченої поразки й непрогнозованого падіння голос Клаузена-Козака звучить особливо тривожно, особливо надривно. Цей його голос — як тріснутий знесилений і вже тонучий дзвін. Голос мудрої людини, яка розуміє, що сонце життя заходить тільки тоді, коли з життя іде розум. 

Маттіас Клаузен — велика роль видатного актора — вечірній дзвін, мелодія якого нагадує молитву

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво