Сестра наша — Гамлет - Культура - dt.ua

Сестра наша — Гамлет

27 листопада, 2017, 16:52 Роздрукувати Випуск №45, 25 листопада-1 грудня

Маска Гамлета — розгублений вираз лялькового обличчя. 

У центрі Львова, в Театрі "І люди, і ляльки" (на вулиці Олександра Фредра, 6), у крихітному залі лише на 40 місць дають прем'єру великої трагедії — "Гамлет" В.Шекспіра. Режисер — Олексій Кравчук, художники — Олександр Сергієнко та Оксана Россол, у ролі принца данського — актриса Надія Крат.

Львів'яни знають цей маленький затишний театрик, він розміщується в одному зі старовинних житлових будинків (зведених, звісно, ще за давніх часів). Відчиняєш масивні двері під'їзду — і відразу шусть у крихітний казковий простір.

Тут різне було. Була навіть пожежа. Але, як відомо, справжні ляльки — не горять, вони постійно феніксують. 

Попри все, тут насичений репертуар, особливо для малечі: зайчики-побігайчики, пустотливі жабенята, інші ласощі. 

І теперішній "Гамлет" — із трьома годинами докладної сценічної дії (справжніми шекспірівськими пристрастями, з людьми-ляльками в головних ролях) — безперечно, новий крок у розвої сценічного осередку, маленького прихистку для лицедіїв та іграшок. 

Режисер Олексій Кравчук, учень Володимира Кучинського, сам ніби той Гамлет, мандрував різними дорогами (від Луганська до Києва, потім — знову до Львова), не лякається тісного простору, не зупиняється перед можливим мінімалізмом "віддачі публіки", тобто лише сорока глядачами.

Власне, він ставить виставу ще й про 41-го глядача. Одночасно й учасника подій. Яким і є цей Гамлет, чоловік-жінка, лялька-актриса, брат-сестра, "вєсьмірШекспір". 

Андрогінний Гамлет, поза сумнівами, раз у раз розтинає четверту стіну мініатюрного залу, обживається серед сорока принишклих глядачів, почувається здебільшого своїм серед своїх. 

Бо ж, власне, він-вона (Гамлет) і є — 41-м, одним із нас. Тих, котрі знову й знову перечитують услід за режисером з давніх-давен відомий текст. 

Люди і ляльки у львівському "Гамлеті" об'єднані художньою "технологією" доволі міцної, деталізованої та, в доброму сенсі, традиційної вистави, без радикальних вихилясів. Людина раз у раз виринає з лялькової оболонки, лялька раз у раз підміняє людину. 

Сама лялька — як засіб сценічної виразності — завжди чудова знахідка для режисера, котрий може подати таку ляльку по-різному, у її різних споконвічних форматах. 

Львівський "Гамлет", згідно з режисерським задумом та моїм відчуттям, і передбачає рефлексивний шлях людини та її лялькового альтер-его — шлях самопізнання, самопорозуміння, самоствердження, самоаналізу. 

Класичне "Бути чи не бути?" — в цій інтерпретації — загострено сприймається саме як намагання живої істоти зрозуміти бодай саму себе: хто я є в скаженому світі, заселеному потворами-карикатурами-перевертнями, — маска-маріонетка чи людина; чоловік чи жінка; брат чи сват? 

Навдивовижу так сталося, що перед виставою трапилася на очі книжка Станіслава Виспянського "Студії над "Гамлетом". Режисер, драматург, сценограф свого часу занурювався у світ трагедії, усвідомлюючи саме оцей шекспірівський ланцюг — саморозуміння-самопізнання. А ще — ствердження (на основі шекспірівського світу-міфу) споконвічної антитези: Гамлет — день і ніч, людина і маріонетка, чоловік і жінка. 

Те, що Кравчук обрав на головну роль саме жінку, актрису Надію Крат (знану майстриню на ролі побігайчиків), помітно зміщує у львівській версії окремі акценти. Але не в бік Сари Бернар чи Алли Демидової, великих актрис, які також колись епохально грали принца. 

Це рух у бік шекспірівської "12 ночі", де Віола та Себастьян — губляться-знаходяться, де комедія різдвяного маскараду — ще ось-ось і може перетворитися на трагедію. 

Надія Крат відчуває і відтворює свого Гамлета не те щоби чоловіком чи жінкою, її Гамлет — то насамперед сестра наша. 

Як писав колись Б.Пастернак — "Сестра моя — жизнь". 

Сестра приречена і горда, жалібниця і бунтівниця. 

Її місія в цій виставі — на позір резонерська, а внутрішньо — страдницька. Її діалог з чудернацькою лялькою — конфлікт загальний і локальний. 

Постійно потрапляючи в єство маленької зали, актриса "без віку" не економить ні сил, ні голосових зв'язок. Розбурхано та відчайдушно вона протестує проти божевільного карикатурного світу, в котрий і вона, сестра наша, також потрапила, повернувшись нібито в Ельсінор. 

А то давно не Ельсінор. То скажений ляльковий будинок. 

І символічні двері на сценічній долоньці й символізують оцей його (її) химерний шлях: від реальності — до ірреальності, від людського єства — до лялькової подоби. 

Ось так прочиниш дверний отвір — і відразу з корабля на бал. 

Ляльковий бал-маскарад О.Кравчук облаштовує дотепно, майстерно, трепетно відчуваючи ляльку як живу, але вже понівечену душу. 

І, вочевидь, він навмисне гіперболізує задано карикатурні ляльки, аби прірва між милими-чистими обличчями його талановитих акторів та зовні жахливими масками — була ще глибшою, ще трагічнішою. Клавдій, Полоній, Гертруда, Офелія, Лаерт, загалом, то бісові ляльки, уражені проклятим вірусом "Влада". Вона і спотворює ті обличчя, не кажучи про душу. 

Той вірус демонізує майже кожного лялькового персонажа. І, власне, львівський "Гамлет" — відчайдушний ляпас карикатурній владі, де би вона не "владарювала": в Ельсінорі чи ближче до нас. 

Обачний режисер, втім, повсякчас хоче ніби виправдати "їх", натякаючи, що в кожній земній істоті нібито є й інший бік місяця — світлий, гуманний. І тому його шекспірівські персонажі передбачають свідомий "розтин". Є світла людина-лялькар-поводир (у темних сутінках сцени) і є сама карикатурна лялька-потвора (на першому плані). 

Серед такого дуалізму маска Гамлета — розгублений вираз лялькового обличчя. Він (вона) не карикатура, а відлуння "Крику" Мунка. 

Передбачаю, що лялькарі О.Кравчука у своїх попередніх кар'єрних здобутках навряд чи мали справу з матеріалом такої видатної складності, як "Гамлет". До того ж у блискучому перекладі Ю.Андруховича. Митці з театру на вулиці О.Фредра не є парадно-титульними акторами з високобюджетних національних драм. І саме те, що вони ними не є, надає львівській камерній виставі особливих відтінків внутрішнього неспокою, пронизливого щему, дитячої безпосередності. 

А ще — високої наївності. І якогось ледве прихованого лементу, що постійно тривожить їх усіх: мовляв, як же ми "все оце" зіграємо і вас переконаємо? 

Не хвилюйтеся, любі, граєте добре, дуже добре, абсолютно всі (Надія Крат, Володимир Мельніков, Людмила Зборовська, Тетяна Шелельо, Едем Ібадуллаєв, Василь Сидорко).

Пронизливий "крик" Гамлета-сестри повсякчас зривається у цій виставі в небесну височінь, а потім стрімголов падає до ніг глядача, перетворюючись на талий сніг, на брудну воду, на чисту сльозу. 

І цей "крик" згодом звучить у твоїй голові, як саундтрек інфернального лялькового роману. 

Вона, бідна, і грає свого Гамлета, у прямому сенсі, — на розрив аорти: без страховки, без раціонального усвідомлення, що лише один необачний крок — і зірветься у безодню. 

Ця вистава не передбачає економ-варіантів, у плані акторських енерговитрат. У цьому її сила, щирість, ексклюзивна дивина. 

Тим часом поєднання людей і ляльок, а також своєрідне режисерське трактування п'єси-лабіринту передбачає і вервечку чудових сценічних метафор, і абсолютно "не сучасне" зачарування авторським словом. 

У цьому сенсі багатий Андрухович мав би виписати спеціальну премію бідним акторам. Бо вони з такою вже увагою ставляться до слова його перекладного, що годі де таке шукати. 

І, як би то не було дивно, цей ляльковий Гамлет — ще й театр слова. 

До речі, це не дуже модний сьогодні формат у актуальному театрі. 

Втім, така немодність інколи перетворюється і на авангард. Бо авторське слово три години поспіль ніби вперше веде тебе лабіринтами відомої п'єси, повсякчас виблискує новими смислами саме (!) у виконанні лялькарів, які з відчайдушною щирістю пропонують сорока глядачам — серйозну казку для дорослих на ніч. 

Після страшних казок довго не оговтаєшся, не заснеш. Будеш згадувати, наприклад, величезні ночви, в яких люди "купають" ляльок (саме тих, які уособлюють брудне зло). І ніщо не може відмити бруд із карикатурних фізіономій Клавдія, Гертруди. Бо те Зло давно в'їлось у маску. 

Є інші метафоричні витівки, коли ляльковий Шекспір звучить на межі дорослого крику і дитячого зойку. Це, зокрема, міні-апокаліптична сцена, коли мертві ляльки перетворюються на гробок — на сцені-цвинтарі, а валіза перетворюється — на домовину. 

Є моторошна сцена з гробарем-ліхтарем, у якого очі — як дві свічки в череві старого гарбуза під час Хеловіну. І він нахабно лякає — і нас, тих, кого сорок, і його — сорок першого. 

Виявляється, вічний вогонь у цьому шекспірівському світі здатен пломеніти лише під мертвою макітрою старого душогуба-гробаря, бо ж усі інші живі вогні — давно погасли.

У маленькому просторі на основі Шекспіра режисер саме і облаштовує "цей" світ тривимірно — як ляльково-літературний цвинтар давніх культурних знаків, як "театр у театрі", як карикатурний портрет потворної влади, котру давно не переймає гамлетівське "Бути чи…?" 

Звісно, "бути", адже в кожної ляльки своя версія — чому саме "бути". 

Для Розенкранца і Гільденстерна таке "бути" в тому, що два приятелі-шпигуни, за версією режисера, однояйцеві близнюки — дві однотипні ляльки-рукавички, якими керує одна рука. 

Для Лаерта і Гамлета таке "бути" — у фатальній сцені смертельної дуелі, коли після глядацького "Ох!", вони беруть до рук рапіри у вигляді маленьких лялечок. І цієї ж миті скажений макросвіт із великими ляльками-карикатурами перетворюється на мікросвіт, де лялька — то холодна зброя. 

Здається, такі камерні (за зовнішніми параметрами), але відчутно масштабні (за внутрішнім потенціалом) режисерські сюжети — без галасливих піар-претензій — і є чисте полотно живого сучасного чуттєвого театру. За яким необов'язково бігти-летіти за кордони, за океани. Бо ж він, скромний, але справжній театр, постійно десь поруч — наприклад, на вулиці О.Фредра. Він тішиться своїми дитячими ілюзіями або тужить, як пронизливий вітер. Він звучить як застуджений голос сорок першого глядача — Гамлета. Котрий, як виявилось, не Гамлет, а сестра наша. Тобто ціле життя. Бо ж так само — тужить, страждає, радіє або ціпеніє. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво