Серце Києва виривають з корінням - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Серце Києва виривають з корінням

12 жовтня, 16:25 Роздрукувати Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня

Історія із закриттям кінотеатрів викликає праведні хвилі професійного й патріотичного хвилювання.

© life.bodo.ua

Скандал із закриттям столичних кінотеатрів "Кінопанорама" і "Україна" може мати продовження — у вигляді нового громадського руху, який якраз і боротиметься за тих, що закриваються, і намагатиметься шукати діалог із тими, хто закриває. 

Як відомо, ще на початку жовтня припинив роботу кінотеатр "Україна" (на вулиці Городецького), який досі збирав на ідеологічно важливі прем'єри президента, Кабмін, депутатів Ради й усю світську рать Каті Осадчої. 

"Кінопанорама" (на Шота Руставелі) теж практично згорнула роботу, хоча залишилися деякі події, на які колись продавали квитки. 

Причини закриття — на поверхні. Для власників цих будівель кінопрокатна діяльність нібито вже не особливо вигідний бізнес, оскільки конкуренція загострилася, практично в кожному торговельному центрі по кілька кінозалів. І до того ж "Україна" і "Кінопанорама" — давно приватна власність, з легкої руки колишньої столичної влади. Тому власники що хочуть те й роблять. За повідомленнями ЗМІ, "Кінопанорама" з 2009 року належить бізнесменові Мохаммаду Захуру (чоловікові відомої співачки Камалії), а "Україна" з 2004 року у власності Ігоря Воронова і Євгена Вилгіна. 

Приватна власність — святе. Ну а святе місце порожнім не буває. На вулицях Городецького й Шота Руставелі щось неодмінно та проросте — у вигляді бізнесу готельного чи торговельного, майбутнє покаже. 

Однак сама ця історія із закриттям кінотеатрів уже який тиждень викликає праведні хвилі професійного й патріотичного хвилювання. Адже йдеться ж не просто про коробки-стіни для прокату попкорнової полови — йдеться про культурний ландшафт центру столиці, її історичну пам'ять, її культурні й культові знаки. Якщо зовсім образно — то дискусія про серце Києва, яке виривають буквально з корінням. 

Таким чином, укотре історико-культурна пам'ять виходить на арену дискусій із прагматичними й законно обґрунтованими бізнес-інтересами (закон на боці бізнесу в цій ситуації, історична пам'ять — за нами). 

Здавалося б, логічний і розумний шлях розв'язання кінотеатральної "проблеми" — не закриття, а хоча б трансформація самих цих залів, зі збереженням їхнього споконвічного призначення — кінопрокат. А також, можливо, й розвиток у цих залах концертної, театральної діяльності, оскільки столиці потрібні і нові концертні зали, і нові театральні приміщення. Тобто міг би бути "серединний шлях", згідно з філософією буддизму, від старого кінотеатру — до нового культурного центру, якщо все це розумно прораховано і якщо це вигідно і власникові, і киянину, і гостеві міста. 

Власники "Кінопанорами" тим часом уже заявили про можливе перепрофілювання будівлі. Доля "України" теж викликає тривогу. 

На цьому етапі всіх хвилювань, передчуттів і тривог — пропоную нижче три монологи кінематографістів, які говорять про минуле культових кінотеатрів, а також намагаються з надією подивитися в їхнє майбутнє. 

Вікторія ЛЕЩЕНКО, програмна координаторка Docudays UA

Простір культури звужується. Це особливо відчуваєш працюючи у сфері культури. "Кінопанорама" і "Україна" — артерії кінофестивального життя. Туди завжди могли потрапити молоді із започаткованою ініціативою, у яких не вистачало ресурсу розміститися у "гламурніших" сусідів. 

І неочікувано артерії перекрито. І це дуже тривожно. 

По-перше, тому, що ми раптом нарешті усвідомили: два культові столичні кінотеатри вже давно не належать місту. Що ми, як глядачі цих кінотеатрів, весь цей час спали, а коли почали прокидатися — нічого не можна зробити. (І велике питання, чи прокинулися!) Ми усвідомили тільки зараз, через десять років, що кінотеатри продано. 

По-друге, що при активному розвитку кінофестивального руху і його аудиторії, стратегічно важливі локації для цього зростання зникають. Це якийсь парадокс. З одного боку, ми з колегами стільки сил і життя поклали, щоб створити популярні й престижні як в Україні, так і за кордоном кіномайданчики. Без зайвої скромності, ми здійснили прорив. Десять років тому, коли я починала, як "Молодість", так згодом і Docudays UA поміщалися в Будинку кіно. Тепер це події, задіяні в десятках локацій. Сюди приходять не тільки кінопрофесіонали, а й, у глобальному розумінні, кияни. Мені здається, наші напрацювання втрачають сенс, адже нам просто нікуди піти. Уже мовчу, що щороку ми змушені оплачувати оренду кінозалів за комерційною ціною. Ми просто не можемо піти в блокбастери — там ціна непосильна. 

По-третє, є системна проблема, що стосується немережевих кінотеатрів у принципі. У будь-якій нормальній країні вони субсидуються державою або європейськими фондами на кшталт Eurimage. У нас же ці кінотеатри відрізані від таких ресурсів. Вони чомусь мають перетворитися на комерційно успішну модель. Їх передають у руки бізнесу. І це, на мій погляд, породжує потенційний конфлікт у суспільстві. Бо навіть якщо й передавати їх бізнесу, у суспільства й міста мають залишатися важелі впливу. 

Так, я, звичайно, прочитала новину про те, що на місці "Кінопанорами" буде бутик-готель з кінокімнатою під назвою "Панорама". Добре те, що новина сама по собі відкриває можливість спробувати вибудувати діалог культури суспільства та бізнесу в нашому місті. Мені дуже хочеться, щоб саме так і відбулося.

кинотеатры кинопанорама
44.ua

З іншого боку, ми всі розуміємо, що кінотеатр перебуває зараз у дуже небезпечній ситуації, у тому розумінні, що він може зникнути. Якщо діалог виявиться утопією, ми втратимо частину нашої історії, частину себе. 

Мене турбує, що досі немає ніяких новин про "Україну". Мені здається, було би правильно, якби журналісти зробили офіційні запити. Це унікальний кінотеатр, який отримав історичний шанс. Саме тут український дисидентський рух заявив про себе. Просто вражає, що стихійний капіталізм в Україні позбавляє його шансу бути хоча б просто кінотеатром. 

У мене є багато запитань до нас самих. І мені хочеться, щоб ми поставили їх собі. Щоб ми почали це обговорювати. Щоб ми прокинулися. Я закликаю всіх представників культурного ком'юніті мобілізуватися й висловитися з цього приводу. Мені хочеться вірити, що тривожні новини останніх тижнів стануть каталізаторами довгоочікуваних змін. 

Марія СТАРОЖИЦЬКА, режисерка

Три роки тому, ще коли ми з Анастасією знімали наш фільм "Війна химер", усіх охочих покликали прибирати в кінотеатрі ім. Гагаріна на Сирці, мовляв, незабаром його відремонтують і можна буде дивитися кіно неподалік від дому. Ми разом з іншими сусідами вигрібали гори сміття і мріяли, що тут відбудеться наша прем'єра. 

Кінотеатр стоїть занедбаний дотепер. І таких мертвих кінотеатрів у місті багато — "Дружба", "Зоряний", "Екран" — можна довго продовжувати, один за одним зникають окремі храми кінематографа, їх змінюють безликі зали всередині торговельних центрів, перетворюючи кіно з мистецтва на предмет споживання. 

Так, можливо, це і є незворотний хід історії — мамонти приречені, інші часи, можна розчулюватися побачивши телефонну будку, але ніхто вже не відмовиться від мобілок. Тому, коли раптом власник "Кінопанорами" повідомив про її закриття, а ми запропонували провести прощальний "Останній сеанс", директорка Наталя Соболєва хвилювалася, чи не буде так, що прийде осіб зо двадцять, і буде від цього ще прикріше й тужливіше… Але в залу на чотириста людей, унікальне приміщення з неповторною акустикою, прийшло півтори тисячі киян, черга до каси видовжилася до синагоги, люди кілька годин прощання з улюбленим кінотеатром стояли в проході й сиділи на підлозі біля екрана. 

Виходить, усе не так просто, мамонт цілком може вижити і жити довго й щасливо. Кінотеатр — це місце колективної зустрічі з кінематографом, видом мистецтва. Перегляди пліч-о-пліч з іншими глядачами дають неповторне відчуття повного проживання запропонованої режисером історії, отримання спільного емоційного досвіду. 

І вже сама по собі створилася ініціативна група, зібрався мітинг біля Київради з вимогою повернути глядачам "Україну" і "Кінопанораму", не залишати кінематограф без кінотеатрів у центрі міста. Тому якось дивно для влади однією рукою вкладати мільйони державних грошей у нову хвилю українського кінематографа, а другою — мовчазно сприяти зникненню майданчиків для показу фільмів цієї самої хвилі. 

Питання, звичайно, непросте. І зараз переважають емоції: саме в "Кінопанорамі" ми змогли здійснити постановку п'єси "Котел" до перших роковин Іловайська, тут була прем'єра "Війни химер" на фестивалі Docudays UA, показ до Дня добровольця… У багатьох кінематографістів схожі рефлексії і про продану-перепродану "Україну". Тому хочеться зараз одного: публічно й прозоро розглянути інтереси глядачів, держави в особі міської влади і власників кінотеатральної нерухомості, знайти оптимальний вихід. 

Поліна КЕЛЬМ, кінорежисерка

Так сталося, що "Кінопанорама" для мене стала дуже особливим місцем, бо саме там монтувала свою стрічку "Позитив" про монтажниць кіноплівки. Саме там досі є обладнання для перегляду фільмів з кіноплівки. Хоча це не заважає мені бачити проблемні моменти, які мав кінотеатр. Проте проблеми в управлінні не відкидають можливості створити культурний майданчик у центрі міста. 

Бо саме такими майданчиками й стали "Кінопанорама" і "Україна", проводячи в себе фестивалі й концерти, створюючи унікальний культурний досвід для Києва. 

Саме в "Кінопанорамі" під час проведення Docudays UA я побачила фільм Олени Ван Дер Хост "Діти води", який перевернув мій світогляд. Це був майданчик для молодих кінематографістів і театралів, щоб зробити свої перші кроки у професії. Завдяки тому, що оренда коштувала недорого, а зала велика, можна було зібрати хорошу аудиторію для першого показу. 

Проте кінотеатри "Кінопанорама" і "Україна" — це не просто місця, де можна було дивитись артхаусне кіно. Ці місця мають історичний контекст, що так важливий для створення сучасного культурного простору. Саме з показу фільму "Тіні забутих предків", Сергія Параджанова та виступу під час нього Василя Стуса розпочався активний дисидентський рух.

Прикро спостерігати, як нині посилився тиск у різних культурних напрямах. То закриваються культурні майданчики, то намагаються знищити історичні пам'ятки й місця, не зважаючи на суспільний запит (наприклад, спорудженням церкви на території Історичного музею), то знести "тарілку" на Либідській чи велотрек, то поховати ідею музею на Поштовій площі тощо. 

Натомість нам пропонують нові торговельні центри, магазини, розважальні шоу і танці з зірками. Це все нагадує "451 градус за Фаренгейтом" Рея Бредбері. Але насправді в суспільстві вже сформувався запит на зміни, цікавість до власної культури. Та влада і далі продовжує не чути його. Проте ігнорування змін не означає, що цей процес можна зупинити. Зміни вже настали. 

"Кінопанорама" для мене — це такий собі український "Мулен Руж". Там і досі можна подивитися кіно з кіноплівки, є можливість проводити дні німого кіно, адже зала дозволяє поєднувати музикантів та екран, аби ніхто не заважав одне одному, і при тому її акустика дає змогу реалізовувати амбітні проекти. 

Саме завдяки таким місцям Київ і зберігає свій шарм: просто посеред метушні центру маємо улюблені для багатьох киян осередки культури. В усьому світі стараються зберегти все, що створює унікальне обличчя міста. Бо кого нині здивуєш безликими магазинами, парковками та бізнес-центрами! 

Гадаю, нам треба створити спільний культурний простір —громадську організацію, яка опікуватиметься цими питаннями і яка допоможе розробити загальний план розвитку інфраструктури таких просторів. Адже те, що сталося з кінотеатрами в центрі Києва, дає змогу поглянути в глиб проблеми. 

Влада, і не лише київська, не переймається питаннями культури. А тому громадськість повинна ставати активною і проявляти ініціативу. Бо скільки таких кінотеатрів, будинків культури, бібліотек не лише в Києві, а й в Україні! Що з ними станеться чи вже сталося? 

Плануємо завдяки об'єднанню зусиль урбаністів, кінематографістів та всіх небайдужих громадян створити реєстр таких будинків і повернути їх до профільної діяльності. Бо майбутнє суспільство формує не лише рівень доходу на душу населення, а й можливість бачити сучасне мистецтво, долучатися до нього, ставати його частиною. Це нагадує мені рух "Української Просвіти" на початку ХХ століття. І тому особливо прикро, що про зміну власника та його плани громаду повідомили лише через десять років після продажу об'єкта. А у випадку кінотеатру "Україна" минуло 14 років. Мені здається, що такі культурні об'єкти при зміні власника і профілю обов'язково мають проходити громадські слухання. 

Це не бізнес-проект, де продається абстрактна земельна ділянка. Ці кінотеатри є історичними і культурними об'єктами. 

Саме в "Кінопанорамі" проходили авторські покази стрічок Іллєнка. Тут фільмував своє кіно Олександр Балагура, який згодом отримав за нього приз на відомому кінофестивалі FID Marseille. До речі, фільм Балагури саме про втрачений час. Це дуже символічно. 

Проте я сподіваюся, що ми ще маємо можливість зупинити це, почути одне одного. Без культури не буде суспільства, не буде України — перевірено непростою історією нашої держави. 

У нас багато скептиків. Проте якщо нічого не робити, то нічого й не буде. Вважаю, що ситуація з кінотеатрами — це такий собі лакмусовий папірець для влади, бізнесу та суспільства. Вона показує, наскільки ми чуємо одне одного і що є така межа, якої не варто переходити, бо суспільство не змовчить. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Бурундук Бурундук 14 жовтня, 04:49 Був на Брест-Литовському прсспекті (історичну назву знищили при Горбачові, а нову я не визнаю) дуже затишний кінотеатр ім. Олександра Довженка. Із зимовим садом у вестибюлі, перед сеансом у кафетерії продавали різну смачну дрібноту, візиткою була кава-глясе, був уже зручний прохолодний зал, з потрібним нахилом підлоги, так що голови глядачів, які сиділи у передніх рядах, не надто заважали перегляду фільмів навіть дітям з перших класів. Але ім'я класика не допомогло вижити кінотеатру, вже в 1990-х рр. його прибрала до рук якась бандитська гопота, яка зробила в ньому нічний клуб "Айсберг", проте цього їм виявилося замало, і потім на його місці побудували "свічку" (такі речі не відбувалися б так легко без потурання корумпованих київських чиновників, які отримували за допомогу в руйнуванні об'єктів соціальної сфери відповедне заохочення від зацікавлених осіб. Подібні історичні об'єкти можна приватизовувати тільки без права перепрофілювання, зрештою великі зали завжди будуть мати попит для заходів з великою кількістю учасників, і якщо вони зникають в певних частинах міста, це створює незручності для місцевих жителів, їм щоб зібратися разом для вирішення своїх проблем, тепер доводиться їхати, Бог знає куди. згоден 3 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 20 жовтня-26 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво