Мирослав Кульчицький і одеський концептуалізм - Культура - останні новини театру, кіно, музики і мистецтва - dt.ua

Мирослав Кульчицький і одеський концептуалізм

13 липня, 16:46 Роздрукувати

Семен Кантор поділився спогадами про Мирослава, про спільні проекти, нову арт-епоху, яку ці проекти формували. 

Сім років тому почалося співробітництво Музею сучасного мистецтва Одеси з Мирославом Кульчицьким (1970—2015), куратором, знаковою постаттю сучасного українського мистецтва. 

Директор МСМО Семен Кантор поділився спогадами про Мирослава, про спільні проекти, нову арт-епоху, яку ці проекти формували. 

мирослав кульчицкий
Мирослав Кульчицький

Мирослава не стало на 45-му році життя — 20 лютого 2015 року. Усього місяць він не дожив до гучної міжнародної виставки зі своєю участю в Інституті сучасного мистецтва Філадерльфії (США). Без нього ж улітку 2015-го відбулася й IV Одеська бієнале сучасного мистецтва, співкуратором якої був Мирослав. 

Він закінчив Одеський економічний університет. Працював у різних медіа сучасного мистецтва — фото, відео, інсталяція. З 2000-го до 2003-го був директором Центру сучасного мистецтва (Одеса), співзасновником Інституту сучасного мистецтва (Одеса). Також був учасником численних виставок і проектів — у Празі, Стокгольмі, Турині, Торонто. Природно, в Одесі, в Україні. 

— Свій художній метод Мирослав характеризував як публічний експеримент із реконтекстуалізації соціокультурних феноменів, як своєрідну спільну з глядачем практику, як лікування від замиленості погляду, художні окуляри й очні лінзи і навіть як нову ефективну зброю, пропоновану для застосування у війні з машинами зору, медіальними фільтрами, що узурпують наше бачення реальності, — розповідає директор Музею сучасного мистецтва Одеси Семен Кантор. — У середині 2011 року відбулася виставка "Праворуч і ліворуч від тексту" Мирослава Кульчицького. Ми показали там усе, крім відео у великій кількості, бо в нас тоді ще не було потрібної кількості телевізорів. 

мирослав кульчицкий_1
"Бідна Ліза"

Із цього часу почалося співробітництво нашого музею з Мирославом. Ми придбали багато його робіт. А ще в його особі придбали класного куратора. 

Ще 2010-го він порадив мені купити (це була перша покупка відеоарту в Україні музейною інституцією) відеороботу Юрія Лейдермана "Хасидський Дюшан". Тоді ж з'явився перший в Україні зал одеського концептуального мистецтва у приміщенні на Французькому бульварі.

Найголовніший, звичайно, 2013 рік, коли Мирослав Кульчицький і Михайло Рашковецький стали співкураторами Одеської бієнале. А я був їхнім вічним опонентом-скептиком. 

Ми задумали і провели третю, але по-справжньому, з відповідною назвою першу Одеську бієнале сучасного мистецтва. Вона вже була міжнародною, і в цьому дуеті Михайло і Мирослав абсолютно чітко простежувалася ситуація: Михайло — вельми вибуховий товариш, як і я, Мирослав же тонко, з легкою іронією заспокоював нас обох. 

Якщо на П'ятій бієнале вже був open call, і ми приймали заявки з усього світу, було 500 заявок з 45 країн, а залишилося 107 заявок із 32 країн. Тоді не було, ми вибирали. 

І от Мирослав робив ці експонати чистими. Вони швидко ставали послідовними, менш емоційними і дуже логічними. Позбувався зайвої сентиментальності, якихось родимих плям попередніх підходів, якогось постмодернізму, трансавангардних штук, які вже виглядали дуже чужерідно й анахронічно. 

У цьому роль Мирослава була дуже великою. Крім того, він тоді був відомий в Україні набагато менше, ніж за кордоном. І ми активно використовували його зв'язки. Він листувався з художниками в Інтернеті, крім того, в нього англійська мова була ліпшою, ніж у мене. 

Після 2013 року були два етапні кураторські проекти Мирослава — "Сценарії майбутнього-1" і "Сценарії майбутнього-2". 

Загалом, я вважаю, все, що відбулося і відбувається в Одесі нині, оці події, Третя бієнале і два "Сценарії майбутнього" і ще плюс галерея "Норма" Ігоря Гусєва — чотири точки, які змінили якісний арт-простір Одеси і, певною мірою, ми отримали вплив і за її межами. 

Разом із Мирославом в 2013—2014 роках ми створили музей уже в новому будинку на Бєлінського. Там ми зробили експозицію — перший поверх в основному відвели постмодернізму. Мирослав запропонував, здавалося б, зовсім банальну ідею: все мистецтво Одеси можна розташувати в одному просторі, між холодним (концептуалізмом і контекстуалізмом) і модернізмом, його послідовниками (тоді ще слова "метамодернізм" не було). 

Це був його наратив. 

От він вніс цей наратив у побудову експозиції. У принципі, все, що ми туди відібрали, ми відбирали вдвох. Недаремно його виставка називалася "Праворуч і ліворуч від тексту" — текст був головним. 

У нас з'являлися нові роботи, нові простори. 

Коли нас запросив Національний художній музей із проектом ENFANT TERRIBLE, це була перша виставка "провінційного" музею в таких масштабах у Києві. Ми постаралися показати, що одеський концептуалізм — головне, чим ми маємо пишатися і вважати його внеском не тільки в сучасне місцеве мистецтво, а й узагалі в мистецтво України. Коли нас запросили, ідеєю був не ENFANT TERRIBLE, а довга й нудна назва "Одеська концептуальна традиція". 

І там, коли йшлося про 1980-ті, це був концептуалізм, у дев'яностих — контекстуалізм і неоконцептуалізм нульових, ми ж хотіли показати все це разом, комплексно. Це була ідея Мирослава. 

На момент здійснення цього проекту він, на жаль, уже пішов із життя. На мою долю випало цю справу продовжувати… 

Для мене дуже важлива іронія Мирослава дев'яностих, двохтисячних. На цій іронії було вибудувано всі його кураторські проекти. Якщо експонати відбирав тільки він, вони майже завжди були іронічними. 

Його авторські роботи — "Дай!" (конвертики, розкриті на зразок дзьобиків, куди грошики треба кидати). "Зважений патріотизм" — коли національними орнаментами почали розмальовувати машини, і це було майже так само іронічно, як червоний піджак у дев'яності. Він це дуже швидко відчув. 

У нього була прекрасна серія "Дрібна правка". Він помічав класні назви реклами, пов'язані з зовсім іншим контекстом. 

Останнє відео Мирослава, яке він зробив перед Венеційською бієнале — "Війна в затоці була". До Перської затоки це не має стосунку. Іде ролик, чудовий, професійний ролик для туристів — краєвиди одеської затоки… 

У Мирослава було три захоплення: поезія, музика, "Манчестер Юнайтед". В останніх двох я його не підтримував, бо не розуміюся ні на одному, ні на другому. А в оцінці поезії ми були з ним одностайні. 

Дуже гарна музика супроводжує цей ролик, я не знаю чия, і раптом через півтори хвилини цей розслаблюючий ролик вибухає на 15 секунд кадрами фотохроніки, знятої 2 травня 2014 року. Страшними кадрами. Раз — і знову затока. Фінальні титри: "Війна в затоці була".

мирослав кульчицкий_2
"Війна в затоці була"

В одному зі своїх проектів Мирослав пропонував мешканцям Одеського зоопарку роль глядачів виставки, в інших — спровокував колег на створення казкових історій і прогнозів на майбутнє для улюбленого міста. 

І весь час йому здавалося, що найліпший проект попереду, що найщасливіші роки щойно настали, а Венеційська бієнале своєю чергою прийме його роботу…

В 2012 році наш музей був у досить занедбаному триповерховому будинку, ми займали другий поверх, який упорядкували. А сходи запропонували використати для виставки "У передчутті музею" задерикуватим художникам на кшталт Діми Дульфана, Сашка Венецького, Романа Громова. 

Маша Гончар вивісила оголошення: "Надаю допомогу в розумінні сучасного мистецтва" зі своїм номером телефону. Було оголошення "Лікую Массю від усього", і на відривних талончиках напис: "Мась". 

А Мирослав зробив зовсім інше: дві таблички. Перша — "Це ще не музей". А друга — "Можна торкатися руками". 

На тій "сходовій" виставці були й забавні графіті, переосмислені плакати, об'єкт "Авось" (пташина клітка з сумовито звисаючими двома авоськами — це справді був іще не музей, а тільки передчуття музею, який нині відзначає своє десятиріччя в зовсім іншій якості, а якість Кульчицький пильнував дуже прискіпливо, адже він з музичної сім'ї, будь-яку фальш відчував гостро, болісно. Для музею досі важливе й цінне зроблене ним при житті. 

мирослав кульчицкий
"ОфісніІгри"

І хоча наше життя пролітає швидко, мов кадри на знаковій роботі Кульчицького й Чекорського "Highway Nyman", яка стала своєрідним епіграфом до всієї виставки, яка нещодавно була в "Арсеналі", дехто встигає зробити дуже багато чого — навіть усупереч згасаючим силам і неготовності цілого світу (іноді так здавалося) визнати цінність твоїх авторських ідеалів. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 14 липня-20 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво