Уроки наслідків агрогігантоманії - Сільське господарство - dt.ua

Уроки наслідків агрогігантоманії

23 жовтня, 2014, 21:55 Роздрукувати Випуск №39, 23 жовтня-31 жовтня

Концентрація і монокультуризація у сільському господарстві: чи зможе Україна скористатися історичним досвідом США та СРСР

Концентрація і монокультуризація у сільському господарстві: чи зможе Україна скористатися історичним досвідом США та СРСР.

Складна політична та економічна ситуація в країні не могла не вплинути на розвиток аграрного сектора та його інвестиційну привабливість. В особливо скрутному становищі опинилися гіганти аграрного бізнесу та їх репутація на міжнародних ринках, у тому числі фінансових. Згідно з підрахунками агентства Agrisurvey, за рік капіталізація 15 українських аграрних компаній, які представлені на міжнародних фондових біржах, знизилася більш як на 300 млн дол. Поступово зростає кількість агрохолдингів, фінансове становище яких близьке до банкрутства. Так, компанія "Кернел", одна з найбільших українських аграрних груп, завершила 2014 фінансовий рік із чистим збитком 98,3 млн дол. Один із найбільших сільгоспвиробників — агрохолдинг "Мрія" — у серпні оголосив технічний дефолт. Господарський суд Харківської області порушив справу про банкрутство головної компанії агрохолдингу Sintal Agriculture, який ще недавно входив до складу найбільших за розмірами земельного банку.

Ця небезпечна тенденція набиратиме обертів. Хоча протягом останніх років суспільству цілеспрямовано нав'язувалася думка про невразливість і успішність аграрних гігантів, про те, що ефект масштабу забезпечить переваги агрохолдингів у виробництві, а ціни на агропродовольчу продукцію лише зростатимуть, і українські агрогіганти не тільки виведуть країну у світові лідери, а й "розв'яжуть проблему голоду на Землі". Однак життя розставляє все на свої місця. Вчені неодноразово, в тому числі й на сторінках DT.UA, попереджали про небезпеку гігантоманії у сільському господарстві, про обмежену дію тут ефекту масштабу, про високі ризики монокультуризації та недиверсифікованості аграрного бізнесу, про волатильність цін на продовольство (вони можуть не лише зростати, а й падати) тощо. 

Незважаючи на попередження, аграрні магнати продовжують тиснути на суспільство і за рахунок бюджету вирішувати свої бізнесові провали, вимагаючи збереження пільг. Вони продовжують консолідацію земель: якщо в 2013 р. великі холдинги обробляли близько 12% орних земель, то цього року — понад 20%. Великий бізнес продовжує контролювати більш як 30% українського врожаю сільськогосподарських культур та прагне нарощувати експорт аграрної сировини.

Концентрація аграрного виробництва у надвеликих розмірах обмежує можливості сільського господарства та його потенційно позитивні впливи на економічний розвиток України. При агрогігантоманії можливості сільського господарства для потреб розвитку залишаються незатребуваними. Подібні процеси переживали інші національні економіки ще на початку
ХХ століття. Американські дослідники глибоко аналізують цей досвід. Можливо, їх висновки та історичні уроки радянської доби дадуть привід політикам, чиновникам і представникам великого аграрного бізнесу звернути увагу на прорахунки минулого і, за домовленістю, спільними зусиллями надати шанс українському сільському господарству, орієнтованому на сімейне фермерство, справді стати локомотивом національного економічного відродження.

США

До початку ХІХ ст. сільськогосподарська діяльність була основним способом життя у Сполучених Штатах Америки. У 1892 р. було створено Міністерство сільського господарства, яке американці називали "міністерством американського народу". Сільське господарство базувалося на дрібних господарствах розміром до 160 акрів (близько 65 га), що вважалося достатнім для утримання родини. Дрібні фермери визнавалися основою американського суспільства, адже 50% населення США працювало на фермах сімейного типу. Виробництво всіх основних видів сільськогосподарської продукції (пшениці, кукурудзи, хмелю, м'яса тощо) постійно нарощувалося, що, зрештою, спровокувало перевиробництво і сільськогосподарську депресію 1893–1894 рр. Поширення банкрутства серед фермерських господарств призупинило зростання їхньої кількості, натомість розпочався процес капіталізації.

Стимулювання залучення капіталу у сільське господарство зумовило утворення надвеликих ферм, що отримали назву "бонанзи" (від англ. bonanza — золоте дно, джерело великої наживи). Історія становлення бонанз пов'язується з будівництвом транснаціональної залізниці через землі штатів Міннесота та Дакота, яке здійснювалося компанією "Північна тихоокеанська залізниця" (The Northern Pacific Railroad Company, NPRC). Будівництво було схвалене Конгресом США у 1864 р., у зв'язку з чим NPRC отримала близько 40 млн акрів (160 тис. кв. км) державної родючої землі.

Застава землі використовувалася для отримання грошей під будівництво. Коли NPRC майже збанкрутіла, для продовження будівельних робіт і розрахунків з інвесторами запровадили обмін облігацій компанії на земельні ділянки навколо залізниці. За період 1875–1878 рр. 70% усіх операцій з продажу землі здійснювалося шляхом обміну облігацій. Власниками родючих земель ставали люди, які до цього не мали жодного стосунку до сільського господарства. Частина колишніх менеджерів Northern Pacific Railroad Company, консолідувавши земельні масиви, створювали бонанзи для виробництва зерна, при цьому вони застосовували набутий у промисловому будівництві досвід.

Середній розмір бонанз у Дакоті й Міннесоті становив майже 40 тис. га, хоча окремі з них консолідували понад 80 тис. га; переважну більшість оброблюваних площ займали посіви пшениці. Поступово бонанзи поширювалися й на територіях інших штатів. Земельний банк бонанзи формувався за рахунок великих земельних ділянок або окремих ферм, інколи на території різних штатів. Хоча ферми, що входили до складу бонанз, мали певну автономію, управлінські рішення приймалися централізовано головним менеджером за погодженням із власниками. Виробничі процеси на бонанзах, які ще називали фабриками-фермами, організовувалися на принципах промислового виробництва. Запровадження уніфікованих індустріальних підходів давало змогу швидкими темпами наростити обсяги сільськогосподарського виробництва. На перенесення засад промислового виробництва у сільське господарство у цей період значно впливала модерністська ідеологія безапеляційної довіри до переконливих масштабів централізації виробництва стандартизованої масової продукції та механізації. Вважалося: якщо ці підходи виправдали себе у промисловості, то вони спрацюють не гірше і в сільському господарстві. Такий спрощений (індустріально уніфікований) підхід до сільського господарства дуже швидко засвідчив свою неспроможність забезпечити результат у середньостроковій перспективі, не кажучи вже про довгострокову.

За висловлюванням сучасних американських вчених Джеймса Скотта та Дебори Фіцжералд на тему становлення промислової моделі виробництва зерна у США, "багато сил довелося докласти, щоб перевірити цю ідеологію на практиці". На початку 90-х років позаминулого століття у США було створено низку великих індустріальних ферм. У період економічної депресії багато з них збанкрутували, у результаті чого близько тисячі неліквідних господарств перейшли у власність банків і страхових компаній, які не могли їх продати. Основна причина полягала у тому, що ці підприємства мали вузькоспеціалізований профіль, і їхнє придбання було ризикованим інвестуванням. Як зазначають дослідники, індустріальні гіганти виявилися неконкурентоспроможними порівняно із сімейними фермерськими господарствами. "При тому, що в них було стільки вкладено, враховуючи їхні високі фіксовані витрати в платіжних відомостях і відсоток на капітал, ці господарства ставали вразливими за несприятливих кредитних умов і нижчих реалізаційних цін на тих територіях, де вони були розташовані. А сімейна ферма могла тугіше затягнути пасок або використати інші крайні заходи виживання", — вважають згадані вчені.

Найуспішнішим прикладом сільськогосподарського гіганта індустріального типу того часу було підприємство "Кемпбелл Фармінг Корпорейшн", засноване Томасом Кемпбеллом у південно-східній частині штату Монтана у 1918 р. Завдяки одіозній постаті самого Кемпбелла, воно проіснувало найдовше — до 1966 р. Незважаючи на всі коливання світової сільськогосподарської кон'юнктури, Кемпбелл вів бізнес до своїх останніх днів. А вже через короткий час після його смерті корпорація зазнала значних фінансових труднощів. Спадкоємці Кемпбелла розпродали батьківський бізнес частинами.

На етапі становлення корпорація контролювала 95 тис. акрів землі (40 тис. га) і спеціалізувалась на виробництві пшениці. Томас Кемпбелл був впливовою людиною, тому земельний банк формувався за безпосередньої підтримки і за рахунок субсидій від Міністерства внутрішніх справ і Міністерства сільського господарства Сполучених Штатів Америки. Значну частину землі орендували у місцевих індіанських племен. Фінансове забезпечення здійснювалося за рахунок державних субсидій і залучення інвестицій від приватних вкладників. Попри приватні інвестиції, підприємство ніколи не отримало б землю без допомоги і підтримки уряду. При продажу акцій господарство Кемпбелла рекламувалося як "індустріальне диво"; населення США інвестувало у цей проект 2 млн дол.

Індустріальний тип мислення в організації сільськогосподарського виробництва базувався на стандартизації якомога більшої кількості операцій у виробничому процесі. За висловлюванням самого Кемпбелла, ведення його господарства на 90% промислове і лише на 10% власне сільське господарство. Базуючись на цих вихідних засадах, він вибрав для вирощування лише дві витривалі сільськогосподарські культури, що потребують невеликого догляду між посадкою і урожаєм, — пшеницю і льон. Земля, яку захопив Кемпбелл, була переважно цілиною, з високою природною продуктивністю, і не потребувала добрив; конфігурація полів сприяла використанню машинної техніки. Тобто вибиралися найпростіші, найбільш стандартизовані культури і сільськогосподарська земля відповідної конфігурації, щоб полегшити застосування індустріальних методів виробництва. Відповідно формувалася модель найму робочої сили з різним типом зайнятих. Робочий день тривав 12 годин, ніякі запізнення чи дострокове припинення роботи не допускалися. Через кілька років у Кемпбелла працювало близько 20 постійних працівників, яких він наймав на цілий рік. Протягом літа в період між посівом і збиранням врожаю додатково наймалося близько 50 осіб, а в період збору врожаю залучалася найбільша група додаткової робочої сили у кількості близько 250 осіб.

За даними Дебори Фіцжералд, які базуються на аналізі первинних документів, багато років у фінансовому сенсі корпорація ледь зводила кінці з кінцями. Хоча наприкінці 1920 р. ферма отримала близько 1 млн дол., усі гроші було спрямовано на покриття великих боргів, а не на виплати акціонерам чи інвесторам. Витрати були астрономічними за сільськогосподарськими стандартами. До кінця 1919 р. Кемпбелл витратив 830 тис. дол. на машинну техніку та обладнання, понад 141 тис. — на дороги, загорожі, землевпорядкування
та виробничі будівлі, більш як 110 тис дол. виплатив орендаторам і 156 тис. неефективно інвестував у тваринництво, і це не повний список. У 1928 р. витрати Кемпбелла все ще були високими. Місячні рахунки на паливо для машин і транспорту становили від 4 до 10 тис. дол.; витрати на робочу силу — від 7 до
19 тис. дол.; харчування працівників ферми в середньому — близько 2500 дол. Посуха повторювалася час від часу до 1926 р. і знову повернулася у 1929-му. У 1931 р. Кембелл засіяв 32 тис. акрів пшениці, але не зібрав жодного бушеля через посуху, і в 1934-му ферма переживала скрутні часи, покриваючи лише свої рахунки, такими малими були врожаї.

Джеймс Скотт, досліджуючи наслідки гігантоманії у сільському господарстві на прикладі "Кемпбелл Фармінг Корпорейшн", зазначає: "Хоча корпорація і проіснувала до смерті Кемпбелла в 1966 р., вона не довела, що індустріальні господарства перевершують сімейні за ефективністю та прибутковістю. Індустріальні господарства справді мали переваги порівняно з дрібними, але вони були іншого плану. Їхні величезні розміри надавали їм переваги у доступі до кредитів, до реального політичного впливу (відносно податкових преференцій, додаткової матеріальної підтримки, запобігання позбавлення прав господарювання у разі прострочення платежів тощо), до вигідних ринків (маркетингу). Втрати від недоліків у кваліфікації персоналу та якості праці перекривалися значною політичною й економічною підтримкою від уряду".

У період кризи великі бонанзи виявилися найуразливішими до потрясінь на ринках, умов господарювання та кліматичних змін. Малі й середні фермерські господарства швидше адаптувалися до змінюваних умов: управління витратами тут було спрощеним, витрати мінімізувалися за рахунок підвищення інтенсивності праці та скорочення виробництва. На початку 90-х років минулого століття більшість бонанз закінчили свою діяльність, на відміну від малих ферм, які змогли успішно пережити кризу.

Хоча бонанзи у сільському господарстві функціонували короткий проміжок часу, вони змінили устрій американського сільського господарства та уявлення щодо можливостей нарощування обсягів виробництва.

СРСР

Незважаючи на принципові політичні відмінності, радянська аграрна ідея 1920–1230 рр. мала фактично ту ж мету, що й американська: перетворення села і сільського господарства за зразком великих промислових підприємств міста. У 1928 р. Радянський Союз розпочав офіційну кампанію із впровадження американського досвіду індустріалізації сільського господарства.
11 липня 1928 р. пленум ЦК ВКП (б) прийняв резолюцію "Про організацію нових (зернових) радгоспів". Для виконання резолюції була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР від 1 серпня 1928 р. "Про організацію великих зернових господарств".

Для виконання рішень липневого 1928 р. пленуму ЦК ВКП (б) було налагоджено відносини із США задля обміну спеціалістами і виділено чималі кошти на купівлю техніки для сільського господарства. У Нью-Йорку заснували штаб-квартиру компанії "Амторг", яка закуповувала техніку та за щедру винагороду наймала американців для роботи в радянській країні. У 1929 р. (на початку Великої депресії у США) Радянський Союз закупив у американських виробників тракторів більше, ніж вони змогли продати у себе в країні. За підрахунками Міністерства торгівлі США, між січнем і березнем 1930 р. обсяг продажу тракторів до СРСР становив приблизно 20 млн дол. У липні того ж року Радянський Союз замовив ще тракторів і комбайнів на 40 млн дол. У певному сенсі радянський ринок мав більше значення для американських виробників, ніж власний ринок.

У зв'язку з тим, що у Радянському Союзі не було наукового та практичного досвіду гігантоманії у сільському господарстві, уряд звернувся по допомогу до американських ідеологів великого індустріального виробництва М.Вілсона і Г.Вейра. На початку грудня 1928 р. вони разом з кількома іншими однодумцями у готелі міста Чикаго розробили генеральний план досягнення поставлених радянським урядом цілей. У своєму звіті М.Вілсон і Г.Вейр зазначили, що фактично СРСР має прийняти систему вирощування пшениці, яку застосовує Томас Кемпбелл у Монтані. Однак вони зазначали, що деякі складові системи господарювання у Монтані (наприклад, "своєчасність операцій") буде значно складніше забезпечити у Радянському Союзі. Їхній план зводився до того, що це виключно технічне (майже шаблонне) завдання, яке можна вирішити без урахування соціальних, психологічних, політичних або культурних особливостей. Саме можливість простого запозичення американського досвіду М.Вілсон вважав такою привабливою у радянській ситуації.

До кінця 1928 р. було створено десять високомеханізованих агрогігантів із виробництва зерна, що контролювали майже 1 млн га сільськогосподарської землі. У 1930 р. функціонувало 14 радгоспів із середньою земельною площею 80 тис. га. На оброблюваних землях культивувалися зернові культури, серед яких основною була пшениця, яка займала в 1931 р. 69% усієї посівної площі і 71% — у 1932 р. Вузька спеціалізація підприємств була зумовлена основними вимогами великого виробництва, найголовнішим серед яких є масовість продукції, що випускається, висока стандартність сортів і глибокий поділ праці.

За різними оцінками, з 1928-го по 1932 р. до 2000 американських технічних експертів відвідали Радянський Союз як радники. Значну їхню частину було залучено до навчання радянських спеціалістів з інженерних робіт. Це були співробітники таких відомих американських компаній, як "Дженерал Електрик", "Форд" і "Катерпіллер", які відправляли механіків, інженерів і виконавців на кілька місяців або навіть років до СРСР. Американські радники стверджували, що між американським і російським сільським господарством була низка подібних ознак. Природні умови та сільськогосподарські ландшафти вирощування зернових були подібні. В американському індустріальному сільському господарстві рівні ділянки землі були головною умовою для успішного використання техніки. Тракторам і комбайнам було потрібне місце для розвороту та безперервного руху, і лише великі ділянки землі могли забезпечити фінансову віддачу від інвестування у таке дороге устаткування.

За роки першої п'ятирічки американсько-радянська гігантоманія індустріального сільського господарства мала надзвичайний успіх. У звітах уряду наголошувалося, що ці перетворення базуються на іноземному, насамперед американському досвіді та техніці, але на соціалістичній системі управління, яка дає можливість збільшити розміри іноземних аналогів у три-чотири рази.

Найвідоміші перші пілотні проекти індустріалізації було закладено у Ростовській області; один із них мав назву радгосп "Гігант", інший — навчально-дослідний радгосп №2, центральну садибу якого було розташовано в районі роз'їзду Верблюд. В американській літературі він згадується під назвою радгосп "Верблюд". Розглядалися проекти створення на базі цих гігантів агрокомбінатів, що включали б усі навколишні колгоспи і радгоспи.

Під радянсько-американський радгосп "Верблюд" було виділено 200 тис. га родючих сільськогосподарських земель навколишніх сіл, які передбачалося використовувати як для виробництва дешевого зерна, так і для демонстраційних показів. За підтримки радянського уряду заступником директора радгоспу №2 було призначено американського радника Г.Вейра.

Радгосп був забезпечений електро- та водопостачанням, каналізацією, централізованим опаленням. На роботу у радгосп залучили велику кількість американських фахівців, а також вітчизняних працівників, які не були селянами. Увесь земельний масив радгоспу був поділений на вісім полів, кожне мало свій окремий табір з власним управлінням, складом, механічним цехом, клубом, місцем для харчування, а також вагончиками і наметами, в яких жили працівники. Трактори і комбайни до роботи готували на місці. Для забезпечення технічної підтримки в полі чергували кваліфіковані механіки-американці, які на конях надавали майже негайну допомогу, бо трактори і комбайни часто ламалися. Техніка була ненадійна, а багато механізаторів — неосвічені молоді люди, які не мали досвіду практичної роботи. Сільськогосподарські роботи в пік сезону тривали майже цілодобово.

Улітку 1930 р. Томас Кемпбелл здійснив візит до СРСР і був запрошений у радгосп "Верблюд". Свої позитивні враження від радянської гігантоманії він виклав у книжці під назвою "Росія: ринок чи загроза?", яка вийшла у США у 1932 р. Кемпбелл наголосив, що радянський експеримент неможливо просто ігнорувати: революція розбудила величезні соціальні сили, і він щиро радий, що експериментальним полем комуністичного врожаю стала Росія, а не Сполучені Штати.

Для радгоспу "Гігант" радянський уряд у 1928 р. виділив величезний масив незайнятої землі площею майже 130 тис. га, з яких лише 9% були оброблюваними, а понад 90% становили цілинні землі. Навесні 1929 р. поля "Гіганта" засіяли, і радгосп зібрав хороший урожай — у середньому по
70 пудів з гектара, тоді як у сусідніх селах і хуторах селяни-одноосібники отримали лише по 40 пудів. Успіхи "Гіганта" радянська влада рекламувала по всій країні. Радгосп почали відвідувати делегації селян із різних регіонів країни. Тогочасна пропаганда зазначала, що тільки за 1930 р. "Гігант" відвідали 50 тис. екскурсантів. Вони переконувалися в перевагах великого соціалістичного господарства над дрібним, одноосібним. У 1930 р. площа полів радгоспу сягнула 240 тис. га і майже зрівнялася з площею такої європейської держави, як Люксембург (2600 кв. км).

У зразкових радгоспах "Верблюд" і "Гігант", які використовували родючі землі, монокультуру пшениці без сівозмін, мілку оранку, скорочення парів і перебували на повному державному утриманні з американською технікою та спеціалістами, у перші два роки не було особливих проблем. Однак до кінця першої п'ятирічки (1932 р.) настав спад у радгоспному виробництві, який найбільше зачепив радгоспи-гіганти. Вони практично втратили керованість, що виявлялося насамперед у недотриманні аграрних технологій і значній втраті продуктивності. У 1932–1933 рр. у радгоспах "Гігант" і "Верблюд" збирали не більш як 3,5–4 центнери зерна з гектара. План за зерном радгоспи виконували менш як на 30%. Техніка ставала дедалі більш ненадійною, поля стрімко заростали бур'янами, скорочувалася кількість працівників. Розпочалися процеси розукрупнення.

Висновки

Основними причинами швидкого економічного краху сільськогосподарських гігантів стала неконтрольована концентрація землі і виробництва у надвеликих розмірах. Недотримання правил доброї сільськогосподарської практики дуже швидко спричинило виснаження цілинних земель, неконтрольованість виробництва призводила до порушення оптимальних строків посівів, оранки під озимину, відведення парів, збирання врожаю. Через гігантські розміри посівів були великі втрати при збиранні та обмолоті зерна, що обсипалося або згнивало у скиртах. Порушення аграрних технологій ще більше виснажувало землю і робило її непридатною для вирощування високих врожаїв. Значну негативну роль відіграв людський фактор: низький рівень культури праці, кваліфікації працівників, зрівнялівка, відсутність мотивації працівників, нестабільність бригад і ланок.

Радянське сільське господарство ще кілька років натужно долало наслідки своєї форсованої гігантоманії. При перших ознаках катастрофи американських радників було відправлено за межі СРСР. Їм заявили, що Радянський Союз тепер і сам впорається з великим аграрним виробництвом, а значить, не потребує більше зарубіжної агродопомоги. "Американо-радянська агрогігантоманія 1920–1930 рр. залишилася в історії великим драматичним пам'ятником — тупиком аграрної еволюції".

За даними Дебори Фіцжералд, для американців запрошення відвідати ферми Радянського Союзу і допомогти запровадити на них сільське господарство на промисловій основі було надзвичайною можливістю розширити експеримент із масового виробництва пшениці на великих земельних ділянках. СРСР запропонував значно більші ділянки землі, ніж ті, на яких було організовано американські ферми на промисловій основі. Американським аграрникам була надана можливість експериментувати, практично нічого не витрачаючи і ні за що не відповідаючи. Цей експеримент давав можливість розробити методику планування по-справжньому великомасштабних ферм (значно більших, ніж були у США) і отримати відповіді на ключові технологічні запитання: скільки годин може працювати комбайн без перерви; скільки людей потрібно, щоб зорати певну кількість гектарів, скільки знадобиться для цього часу тощо. Всі питання, що виникали під час роботи на радянських полях, тепер розглядались у значно більшому масштабі, демонструючи переваги та недоліки практики фермерства на індустріальній основі.

Як зазначає Джеймс Скотт, попри малий обсяг часу, який американські аграрники провели у СРСР, здобуті ними знання мали неабиякий вплив на американське сільське господарство у 1930-х роках. Вони керувалися не своїми політичними симпатіями до Радянського Союзу і не тим, що були зачаровані радянським способом життя. Ці люди були одержимі ідеями централізації та гігантоманії. Швидше за все, американці допомагали тому, що радянські плани вирощувати пшеницю в промислових масштабах і на промисловий лад були подібні американським тогочасним уявленням щодо напряму, в якому повинно розвиватися американське сільське господарство. Проте прихильники промислового виробництва у надвеликих розмірах не враховували, що вищі ціни та подальша механізація знову призведуть до надлишків виробництва.

Хронічне надвиробництво разом із рецесією 1920–1921 рр. стали передвісниками наступного двадцятирічного періоду занижених цін на сільськогосподарську продукцію та низьких доходів ферм. Лише економічний підйом періоду Другої світової війни повернув американському фермерству можливості економічного відродження. Після Другої світової війни сільське господарство США перетворилося на бізнес, стало на шлях трансформації в індустріально розвинену галузь, але з урахуванням гіркого досвіду гігантоманії та збереження за сімейним фермером статусу привілейованого члена суспільства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №19, 25 травня-31 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво