Збройовий армреслінг

Минулий тиждень президент і прем’єр планували присвятити обороннопромисловому комплексу та військово­технічному співробітництву України з іноземними державами. Хоча спостерігачеві може здатися, що вийшло тільки наполовину, насправді учасники дивного змагання за володіння збройовим бізнесом, яке стартувало в серпні минулого року, висловилися повністю. Тому що скасоване засідання Ради національної безпеки і оборони України із заготовкою рішення стосовно ОПК — цілком промовиста відповідь.

Тиждень почався з демонстрування прем’єр­міністром України Віктором Януковичем підвищеної уваги до долі ОПК: він провів нараду з питань розвитку оборонки, на якій недвозначно заявив, що Росія сьогодні — основний партнер України у сфері ВТС, але при цьому щорічно рівень ВТС України з Росією знижується. Із вуст глави уряду пролунав і прозорий натяк на неспроможність роботи головного українського спецекспортера — держкомпанії «Укрспецекспорт», яка має у своєму складі п’ять дочірніх підприємств і пропускає через своє сито приблизно 80—85% щорічних обсягів українського збройового експорту. Втім, прем’єр забив шайбу і сам собі. Наприклад, чесним визнанням, що в Україні досі немає внутрішнього ринку оборонної продукції, а робота галузі — незадовільна.

Фактично нарада відкрила другий раунд прем’єрсько­президентського змагання за таку специфічну сферу впливу, як військово­технічне співробітництво.

Старі міфи про головне

Росія справді була й залишається найбільшим партнером України у сфері ВТС. Але Росія реалізовує власні військово-технічні інтереси, і Україна з об’єктивних причин дедалі менше вписується у формулу російського ВТС.

Маючи на території України потужний інформаційний важіль у вигляді двох десятків респектабельних редакцій ЗМІ і набагато більшої кількості оглядачів, Москва легко домоглася, щоб сигналом до згортання оборонно-промислової кооперації двох країн вважався оголошений у 2003 році намір України стати членом НАТО. Насправді є сенс пригадати про часові віхи українсько-російського ВТС.

Витіснення України зі спільних проектів розпочалося у другій половині 90-х після не дуже афішованого розпорядження Бориса Єльцина. Насамперед послугами українських розробників знехтували при створенні нової МБР «Тополь». Незважаючи на те, що 12 із 20 кращих міжконтинентальних балістичних ракет було створено у Дніпропетровську. У цьому є логіка — не можна потрапляти в залежність від партнера в такій чутливій сфері, як створення стратегічних наступальних озброєнь. До речі, добрий урок для України, яка перебуває у критичній залежності від РФ і нічого не робить, аби від неї звільнитися.

Потім настала черга символів слов’янської дружби. Коли на виставці ILA-2000 європейці відмовилися від спільного літака Ан-70, Росія переорієнтувалася на свій власний проект Іл-76МФ. Теж цілком логічно: навіщо зберігати робочі місця іноземної держави, якщо можна створити свої.

Відмова від регіонального літака Ан-148 також зрозуміла, оскільки проект реалізовується на шкоду національному проекту RRJ. З цієї ж причини плавно почала зменшуватися кооперація всередині ОПК: якщо спершу в проектах поставок російських літаків Су-30МКК і Су-30МКІ в Китай та Індію брали участь 44 українських підприємства, то на початку нового тисячоліття їх залишилося два. Україна випала і з кооперації зі створення нових зенітно-ракетних систем С-400.

Конкуренція на світовому ринку озброєнь породила дублюючі виробництва комплектуючих. Маючи профіцит бюджету, вигідніше вкладати в замкнені цикли виробництва, ніж «годувати» іноземні, хоч і братні підприєм­ства. Заводи РФ освоїли виробництво цілого спектру збройової номенклатури і комплектуючих, які традиційно йшли з України. Правда, малі серії поки що не покривають усіх запитів ринку, тому до України доводиться звертатися. І стосовно освоєних ракет «повітря-повітря» Р-27, двигунів РД-36 для стратегічних і тактичних крилатих ракет, двигунів ВК-2500 для вертольотів, нашоломних систем та радіоліній для бойових вертольотів.

Додатковим імпульсом для згортання коопераційних проектів стала розбіжність пріоритетів із переоснащення власних зброй­них сил. Росія заклопотана програмою створення бойового літака п’ятого покоління та нових систем ППО, тоді як Україна — своїм військово-транспортним літаком, досить витратною програмою національного корвета. У 2006 році з’явилася ще одна амбіційна програма створення оперативно-тактичної ракети, яка теж поки що не фінансується. Україні сьогодні нічим доповнити російські проекти, а український ринок ємністю 50—70 млн. дол. щорічно РФ мало приваблює.

Однак навіть у таких умовах двостороннє ВТС сьогодні на підйомі. Практично всі експортовані Росією вертольоти оснащені українськими двигунами. Це велика географія постачань — від Чехії до Венесуели. Російські фрегати, які поставляються зарубіжним замовникам, також оснащені українськими турбінами. Безглуздо перелічувати все із розлогого списку. Зате слід відзначити, що люди, котрі готували інформацію для прем’єр-міністра, схоже, ввели главу уряду в оману. Тому що обсяги ВТС України з РФ за 2006 рік утричі (якщо зовсім точно — у 2,96 разу) перевищили обсяг поставок у 2005 році. Більше того, поставки у 2006 році в 1,4 разу перевищують такі за 2003 рік — час своєрідного піку військово-технічної дружби і прийняття (з участю прем’єрської фракції) закону, який ставить за мету наш рух до НАТО...

Звичайно, можна говорити, що Україна опинилася в хорошій ситуативній залежності від викликів ринку. Більшість країн планети активно переозброюється, Росія одержує великі замовлення, а Україна бере активну участь у їх виконанні. Але хай там як, факт залишається фактом. Хоча стратегічних проектів залишилося менше, кооперація з переважної більшості номенклатури озброєнь залишиться ще на три-п’ять років, а з деяких — до зникнення самих видів зброї. Наприклад, РФ визнала, що не може створити власну автоматизовану систему контролю ракет, яка виробляється в Києві. Схоже, не зуміє РФ створити і ті вироби для високоточних засобів ураження, які поставляють ЦКБ «Арсенал» або львівська «Лорта». Список таких заводів не перевищує двох десятків, та поки що вони є.

Сьогодні можна констатувати, що ВТС двох країн перейшло у прагматичну сферу. Наприклад, якщо РФ за півтора року підвищила вартість ліцензії на модернізацію МіГ-29 удвічі (з 17 млн. дол. до 34 млн. дол.), то Україна вирішила модернізувати свій парк МіГ-29 самостійно. Якщо РФ не бажає передавати виробництво бортових радіолокаційних систем для МіГ-29, то українські підприємства створили власну БРЛС. Можливо, вона поступається тій, яку виробляє НДІ ім. Тихомирова, але, як стверджують експерти, цілком співвідносна з продукцією «рідного» розробника — московського «Фазотрон-НИИР».

Тож з Україною (чи членом НАТО, чи нечленом НАТО) РФ співпрацювати буде. Проте дуже дозовано з вище перелічених причин.

Самбо чи айкідо?

Втім, річ зовсім не у ВТС України з РФ. Єдине, що слід довести урядовій команді, — «Укрспецекспорт» працює погано. Бо компанія як основний механізм військово-технічної політики країни сама по собі є метою. Тому нарада прем’єр-міністра виявилася лише провісником підготовлених рішень до наступного засідання Ради національної безпеки і оборони України. А відразу ж після наради з’явилося доручення глави уряду щодо формування на базі держкомпанії «Укрспецекспорт» держконцерну з такою самою назвою. Беручи до уваги той факт, що реорганізацію спецекспортера може затвердити лише рішення РНБОУ, можна припустити, що в появі такого рішення ніхто не сумнівався.

Суть рішення, яке проштовхується, зводиться ось до чого: при Кабінеті міністрів має бути створений новий орган виконавчої влади, який візьме у свої руки і ОПК, і ВТС. Монополія на торгівлю зброєю збережеться у держави. «Укрспецекспорт» має вирости до концерну, але організаційно — ввійти до складу нового урядового органу. Його дочірні підприємства збережуть статус окремих юридичних осіб і працюватимуть під власними брендами. А фактично всі підприємства ОПК, які перебувають в управлінні Міністерства промислової політики України, Міністерства оборони України та Національного космічного агентства України, мають бути перепідпорядковані урядовому органу, що його можна умовно назвати «Міністерство ОПК». Хоча статус органу потенційно може бути й вищим, якщо його очолить віце-прем’єр-міністр.

Незважаючи на те, що деякі позиції оформленої у проект рішення РНБОУ ідеї справді революційні (наприклад, усі ще живі рештки ОПК можуть бути зібрані під спільний дах і знайти єдиного господаря), у нього закладено кілька небезпечних бомб. Кажуть, глава секретаріату президента Віктор Балога, побачивши проект рішення, яке, по суті, обрізає вплив президента на політику в цій сфері, дуже здивувався. І, зокрема, тому що у В.Ющенка в команді так багато людей, готових його залишити...

Найбільш вибухонебезпечним місцем є те, що ОПК і ВТС можуть опинитися в одних руках. Розвиток ОПК і ВТС — принципово різні завдання. Розвиток оборонно-промислового комплексу пов’язаний (або має бути пов’язаний) із ув’язуванням завдань Збройних сил України з можливостями оборонної промисловості. І, відповідно, формуванням у тісному контакті з військовим відомством держоборонзамовлення. Це управління «оборонкою» у частині розробок, модернізації виробництв, створення нових при впровадженні перспективних технологій, закупівля ліцензій, організація офсетних схем тощо. Тобто величезна господарська й організаційна діяльність. Із якою — тут прем’єр абсолютно має рацію — Мінпромполітики не впорюється. ВТС — не менш важлива, але вже зовнішньополітична діяльність, пов’язана з лобіюванням українських ідей, зважуванням політичних чинників співробітництва з тією чи іншою державою. Вона охоплює, у тому числі, інформаційне й інше специфічне забезпечення, проведення не менш специфічних переговорів та операцій.

Тому поставити «Укрспецекспорт» (основний механізм реалізації військово-технічної політики держави) в один ряд з іншими підприємствами ОПК — означає зламати систему, яка підтвердила свою життєздатність. Необхідно підкреслити, що український ОПК, на 95% орієнтований на експорт, навпаки, має бути організований з урахуванням цієї орієнтації. Навіть у державах, у яких держоборонзамовлення динамічно зростає, експортно орієнтовані підприємства «підтягують» під спецекспортерів. Яскравими прикладами можуть служити російське ФДУП «Рособоронэкспорт», польський Bumer або південноафриканський Denel. Кожен із цих державних спецекспортерів сьогодні має в управлінні понад десяток підприємств. Хоча, здається, Польща, яка щорічно витрачає на переозброєння понад 800 млн. дол., найменше потребує такого посилення спецекспортерів.

Безумовно, підводним рифом є й подальша роль створеної 5 березня ц.р. Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю на чолі з Валерієм Хорошковським. Раніше саме орган, правонаступником якого стала Міжвідомча комісія, приймав політичні рішення у сфері ВТС. Хоча, також об’єктивно, було чимало проблем у тому, що рішення були тільки «політичними побажаннями», а ось відповідальність лягала на плечі директорів підприємств — спецекспортерів, які підписували контракти. Але якщо орган із паралельними функціями з’явиться в Кабміні, то непотрібним рудиментом виявиться саме Міжвідомча комісія, а реальне управління ВТС перейде в розряд зовнішньоекономічної діяльності Кабміну.

Нарешті як бути зі створюваними брендами, наприклад — авіаконцерном? Теж включити до складу урядового органу, створивши додаткову надбудову? Але тоді зникає логіка створення цієї інтегрованої структури. Припускаю, що авіаконцерн — апетитний як мінімум завдяки наявності в його складі авіакомпанії «Авіалінії Антонова» з парком «Русланів». Взагалі ж, намір переформатувати вертикаль управління ресурсно багатих підприємств (проект рішення передбачає включення до складу урядового органу навіть авіаперевізника Міноборони — Української авіаційної транспортної компанії) теж наводить на певні думки... Втім, проект, підготовлений у Кабміні для РНБОУ і, за чутками, схвалений у секретаріаті Ради, може й не стати рішенням — хіба мало готувалося в Україні рішень, похованих ще до народження? По суті, відповідь на запитання: «Хто контролюватиме ВТС — президент із Балогою чи прем’єр із Радченком?» залежить від того, до якої сфери зарахують цей вид діяльності — зовнішньополітичної чи економічної.

Залишається лише додати: авторові абсолютно байдуже, хто стане біля штурвалу військово-технічного співробітництва України з іноземними державами. Аби в державі була й реально реалізовувалася військово-технічна політика, здійснювалося управління оборонно-промисловим сектором. Однак поки що з жалем можна констатувати одне: нові схеми розробляються для задоволення амбіцій окремих гравців, посилення й ослаблення тих чи інших політиків, а кроки, які роблять сторони, спрямовані на переділ сфер впливу. Підвищення обсягів збройового експорту метою так і не стало. Може, тому, що кожна зі сторін поки що зайнята своїм власним міражем і інтересом.