ЮРІЇВ ДЕНЬ

Ось і настав нарешті час, коли в маси безголосих і безправних мажоритарників з’явився шанс відігратися за той стан фрустрації, у якому вони перебували протягом першого місяця роботи парламенту. Принаймні їм так здалося. І це негайно відбилося на рівні знервованості, що помітно зросла серед депутатського корпусу, який уже було заспокоївся. «Наша Україна» продовжує зберігати монолітність лав і в цьому плані не цікава. А ось її конкурентка... Головних ролей, певна річ, на всіх завжди бракує. Хтось повинен обмежувати свою присутність на сцені фразою: «Їсти подано!» Але «Єда» скінчилася. І було б наївно сподіватися, що всі півтора десятка «голодних» одномандатників почнуть у плановому порядку записуватися в п’ять партійних фракцій, у які «Єдиній Україні» було наказано розійтися.

Ось тут і заграло зневажене під час розподільно-підготовчого періоду в законодавчому органі відчуття політичної самоідентифікації в тих, хто змушений спілкуватися зі своїм виборцем аж ніяк не з допомогою партійної програми. Тим паче якщо на виборах, навіть маючи партквиток, вони мусили конспіруватися під самовисуванців, аби не викликати в електорату стійкої ідіосинкразії. До речі, багато хто з обізнаних із попереднім складом Верховної Ради стверджує, що якісні показники мажоритарної частини парламенту нинішнього помітно кращі. Маючи на увазі наявність інтелектуально-організаційно-ділових здібностей, а також досвіду роботи у владній вертикалі й на інших керівних посадах. Не беремося судити (хоча б через відсутність поки що реальних проявів чогось такого), наскільки правильна ця оцінка, але щодо амбіційності сумнівів немає: новачки в цьому анітрохи не поступаються старожилам.

Чим партійні вожді могли спокусити «вільних стрільців», оголошуючи набір у свої парламентські об’єднання? Аргументи фінансового характеру, коли й могли на когось вплинути (тут багато одномандатників самі, як то кажуть, із досить пишними вусами), вже вичерпали себе під час сколочування гіперфракції. Пообіцяти гарантоване місце в прохідній частині партійного списку на наступних парламентських виборах? Як засвідчив досвід Аграрної партії, чиє керівництво саме в такий спосіб замість планованих 28-ми зуміло нашкребти лише 16 твердих прибічників реформи на селі, ноу-хау не спрацьовує. Полякати неприємностями на бізнес-грунті? Але всі, кого можна було цим залякати, уже встигли злякатися тоді, коли інші погоджувалися (або не погоджувалися) із вищезгаданими аргументами. Та й немає в партбосів, відверто кажучи, можливостей виконання погроз. І Банкова їм у цьому не помічниця. Там резонно вирішили: коли Батьківщина уже в безпеці, партійці цілком можуть вважатися дорослими самостійними хлопчиками.

Одне слово, настав час, коли мажоритарники могли від усієї душі потішитися псуванням крові партійцям. При цьому їх анітрохи не бентежило, навпаки — ще більше надихало, що втрачених часу й можливостей не повернути. Особливо значну втрату нервових клітин було зафіксовано в лідерів Народно-демократичної партії. Подейкують, нібито Валерій Пустовойтенко, який досі перебуває в глибокому образі державного діяча високого рангу, м’яко кажучи, дуже розсердився, не дорахувавшись доброго десятка заяв про вступ у його фракцію. Що вдієш: кругообіг фаворитів біля президентського трону. На зміну старим приходять нові «герої», котрі не йдуть в обхід, створюючи партійні структури та громіздкі громадські об’єднання, а чимчикують прямісінько на Банкову, де їх завжди раді прийняти й підтримати. У Верховній Раді їхня особиста присутність зовсім не обов’язкова, вона може бути позначена наявністю депутатського мандата, скажімо, у брата й кількох вірних бізнес-партнерів. А коли залучити до співробітництва ще й кількох авторитетних політиків-старогвардійців без якої-небудь помітної бізнесової домішки й узяти нейтральну, але благозвучну назву, вийде повноцінне депутатське об’єднання. «Демократичні ініціативи» з екс-віце-спікером Степаном Гавришем на чолі й із двічі екс-спікером Іваном Плющем у своєму складі — яскравий того приклад.

Загалом-то, гнів Анатолія Толстоухова й Валерія Пустовойтенка стосовно харківського губернатора і знатного ендепіста Євгена Кушнарьова видавався логічним: із шістнадцяти членів «Демініціатив» — семеро власників партквитків двічі демократичної, з яких четверо (Василь Салигін, Людмила Давидова, Дмитро Святаш і Михайло Добкін) — харків’яни. Ось тільки не зовсім за адресою.

Та сама прописка й в Ернеста Галієва («Укрсиббанк»), Олександра Фельдмана («Концерн АВЕК і К°»), Дмитра Святаша («Автоінвестбуд»), Олексія Ярославського (НВФ «Техпроект»). Їх пов’язують не тільки єдине рідне коріння, а й спільний бізнес-центр, що уособлюється президентом «Укрсиббанку» Олександром Ярославським. За деякими даними, у тісних ділових контактах із ним перебувають і Борис Райков (ВАТ «Азот») із Дмитром Сандлером, які вступили в «ДІ». Останній свого часу разом з Олександром Фельдманом, Ернестом Галієвим та Олексієм Ярославським входив до складу «чудової» сімки, вигнаної з «Нашої України» після голосування за Володимира Литвина.

Не беремося судити про достовірність цих даних, але дехто стверджує, нібито Євген Кушнарьов демонстративно дистанціювався від процесу створення групи, наскільки це можливо, з огляду на те, що Людмила Давидова, якщо вірити поінформованим джерелам, років десять супроводжувала кар’єрне сходження Євгена Петровича на посаді його секретаря, а Олександр Фельдман для харківського губернатора також не чужа людина. Як бачимо, це не допомогло йому уникнути надмірного загострення стосунків з однопартійцями. Проте інтереси рідного краю та спільної справи, найімовірніше, виявилися набагато вагомішими. Ідеологія новоствореної групи, викладена Степаном Гавришем на презентаційній прес-конференції, невигадлива і проста: лобіювати інтереси народу, сприяти демократичним реформам. Але, як ви розумієте, це лише яскравий фантик. Усередині упаковки — значно прагматичні цілі й наміри. Про них недосвідчені в мистецтві жонглювання політичними евфемізмами «демініціативні» депутати-новобранці проговорилися на тій самій презентації: коли парламент, так і не сподобившись створити більшість, потерпатиме від неможливості знайти консенсус, добрі самаритяни з «Демократичних ініціатив» кластимуть свої дорогоцінні голоси на ту чи іншу шальку терезів. «Чудовий бізнес!» — зааплодувала прогресивно мисляча частина журналістського корпусу. І, подейкують, уже обкатаний окремими народними обранцями, котрі досі значилися позафракційними.

Проте є в групи ще одна «родзинка». Тоді як уся країна жила в напруженому очікуванні появи окремих груп та фракцій у рамках уже міжфракційного блоку «Єдина Україна», їй сповістили про народження незапланованої «дитини», яка відразу зреклася своїх «батьків», проголосивши повну автономію. Настільки виклична самостійність свідчить про надзвичайну вагомість кураторів об’єднання, котрі можуть собі дозволити власну депутатську групу і яким, у свою чергу, дозволили виступати із сольним номером. Кажуть також, нібито це компенсація за моральну шкоду, якої депутати, що входять у кістяк об’єднання, зазнали під час спікеріади, будучи змушеними носити на собі тавро зрадників.

І такого «явлення Христа народу» цілком вистачило б, аби надати елементу несподіванки процесові розлучення «Єдиної України», який обіцяв бути нудним у своїй передбачуваності й запланованості. Проте на цьому сюрпризи не скінчилися. Подивившись на кількісний склад більшості утворених на основі «Єди» фракцій, що не перевищує двадцять депутато-голосів, організатори заходу побачили явний дисбаланс у тому, що в Партії регіонів намітилася рекордна цифра — п’ятдесят мандатів. Такий кричущий прояв нерівності вирішили усунути. Тим паче що свого часу серед «донецьких», що, втім, трапляється з будь-якою великою бізнес-політичною структурою, вже прокльовувався конфлікт по лінії власне представників шахтарського краю та прибічників регіональної ідеї стосовно не лише окремо взятої області. Останнім часом сепаратистські настрої вщухли, але підігріти їх знову було не дуже складно. Період формування парламентських об’єднань — найкращий час для цього. У результаті «Регіони України», в яких залишилося 35 «багнетів», залишила група з п’ятнадцяти чоловік. Як і в попередньому випадку, її реальний лідер перебуває поза стінами парламенту. Проте його повноважні представники цілком спроможні компенсувати відсутність шефа в сесійному залі. Спочатку передбачалося, що главою нового об’єднання буде Григорій Бондаренко, який прийшов у ВР із заступників голови Державної податкової адміністрації України, сформувавши разом зі ще одним колишнім заступником Миколи Азарова — Ігорем Кальниченком, а також екс-головою Севастопольської ДПА Іваном Вернидубовим та помічником глави ДПАУ Миколою Кругловим основу для депутатської групи «Європейський вибір». Судячи з назви, часу для того, щоб добряче над нею поміркувати, у творців не було. І, віддаючи данину тому, кому вони зобов’язані своєю появою, «євровиборці» просто взяли головний постулат щойно прослуханого послання Президента.

А для усунення навіть тіні сумніву щодо відданості гаранту, керувати «ЄВ» було надано честь екс-главі контрольного управління адміністрації Президента Валентину Савицькому, молодому і маловідомому політикові, що з лихвою окупається його попереднім місцем роботи.

Розповідають, що головною причиною відходу «азарівців» від «регіоналів» стала образа за невиконану обіцянку віддати їхнім представникам хоч один парламентський комітет. Великі надії ніби покладалися на комітетську реорганізацію, у результаті якої був би виокремлений комітет у справах податкової реформи. Тепер донеччани збентежені: що, мовляв, вони могли вдіяти, коли збільшити число комітетів не вдалося, а їм самим був наданий за квотою лише один портфель. При цьому, аби задобрити стражденних, їм і так було віддано всі чотири пости перших заступників голів комітетів, які мали відійти Партії регіонів. Однак неможливість пережити відсутність керівних постів — це лише привід. Причина ж відходу значно простіша: якби дозволив кількісний склад українського парламенту й у ньому було б разів у п’ять більше мандатоносців, власною фракцією обзавелися б усі хоч трохи значні постаті вітчизняного політикуму. Палко бажав сформувати свою групу перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина. І для цього в нього навіть були деякі людські ресурси. Як виявилося, парламент можна структурувати і за фаховою ознакою. І знатний металург України ледь не об’єднав у ВР своїх колег за професією. Та інші об’єднавчі чинники виявилися все-таки сильнішими. Вадим Гуров, який мав очолити віце-прем’єрську групу, опинився в «Народовладді» Богдана Губського. Що наштовхнуло спостерігачів на думку про те, ніби перший віце- справді твердий у бажанні очолити уряд країни, як про це розповідають ті, хто має можливість спостерігати його в дії. А група Губського, як стверджують, є головною опорою нікому не потрібного після того, як якийсь час був потрібен усім, Володимира Литвина. Безпартійний спікер давно зметикував, що шукати підтримки у партійних фракціях йому після розвалу «Єди» не слід. І зробив ставку на неідентифіковану в ідеологічному сенсі групу мажоритарників. Якщо, звісно, Богдан Губський не візьметься за старе і не почне підігравати соціал-демократам, із приводу чого у Володимира Михайловича, як кажуть, періодично виникають побоювання, партнерство цих людей (Дубина, Литвин і ряд яскравих особистостей із бізнес-середовища) зможе згодом виправдати другу частину в назві групи.

Зазнавши обрізання, «Регіони України» втратили своє лідерство за кількісним складом (35 депутатів) серед «єдиноукраїнців». Найбільшою (38 народних обранців) стала фракція «Трудової України». Щоправда, лише після того, як перейменувалася у фракцію «Промислово-трудової України», що відбулося після злиття «трудовиків» із ПППУ Анатолія Кінаха. Над загадкою цього альянсу уже три дні б’ються кращі фахівці політичного аналізу. Версій і припущень — море. Та найімовірніша причина злиття парламентської філії нинішнього прем’єр-міністра з фракцією головного претендента на його заміну проста, як усе геніальне. У кінахівців не вистачило людей, а тігіпківцям зайві бійці ніколи не були обтяжливими. Та й не варто, напевно, перебільшувати глибину стратегічної думки, котрою керувалися творці нових парламентських об’єднань. Оскільки значною мірою ними вирішувалися тактичні завдання найближчого політичного майбутнього, в якому нинішня конфігурація парламенту ще не раз встигне видозмінитися. Принаймні не втягнутими в зграєзбивальний процес залишaється ще 41 мажоритарник, ця головна рушійна сила тектонічних явищ у Верховній Раді.