Як народжувалася казка і помер міф

Історія хвороби. Коротко

З 1999 року їхні шляхи переплітаються туго, немов коса. Призначену віце-прем’єром до уряду Ющенка Юлію Тимошенко оточення Леоніда Кучми намагалося звільнити з першого ж дня. Прем’єр витримав рік — безпрецедентно тривалий строк опору президентові, — не роблячи подання на її відставку.

Потім була «Україна без Кучми». Тимошенко на барикадах. Кучма, Плющ і Ющенко своєю заявою «стріляють» по ній.

Потім відставка Віктора Андрійовича з посади прем’єра. Довгі вагання щодо оголошення про перехід в опозицію. Тимошенко ж усіляко намагається втягнути екс-прем’єра в активну боротьбу, вірячи в результативність акції «Повстань, Україно!» і тиску мас на Кучму. Віктор Андрійович умовлянням не піддається, фактично віддаючи перевагу статусові спостерігача. Він не бере участі в підготуванні акції, та все-таки виходить на Європейську площу в день мітингу. Поставлений ним підпис під найрадикальнішою антикучмівською заявою, написаною Юлією Тимошенко, дає старт до репресій влади стосовно бізнесу прихильників Ющенка.

На момент президентської кампанії взаємини Юлії Володимирівни та Віктора Андрійовича сформувалися повністю. Йому не до вподоби її авантюризм, радикалізм, вона ставиться з презирством до його нерішучості й угодовства.

Нині зрозуміло, наскільки різними є ці люди. В Ющенка — економічні погляди ліберально-праві. У Тимошенко — монопольно-ліві. Ющенко намагається об’єднати навколо себе якнайбільше людей із метою делегувати їм повноваження і саморозвантажитися. Команда Тимошенко, за великим рахунком, за всі роки її політичної діяльності не змінилася, авторитарний підхід Юлії Володимирівни до керівництва цими п’ятьма людьми відкоригувався лише в останні місяці — від втоми й розгубленості. Зрештою, навіть за гороскопом його символ — вода, її — вогонь. Єдине, що було спільного в Тимошенко та Ющенка, — це... Кучма. Саме цим пояснюється їхній передвиборний союз. Оцінивши примарність своїх шансів на перемогу у президентських перегонах, Юлія Тимошенко підписує з Віктором Андрійовичем угоду про єдиний передвиборний фронт, у секретному протоколі до якого міститься обіцяння їй прем’єрства. Тимошенко відпрацьовує кампанію Ющенка чесно й ефективно. І якби технологія Кучми реалізувалася і Юлію Володимирівну вдалося б спрямувати під час кампанії проти Ющенка, він не був би президентом. Це зрозуміло всім, окрім його безпосереднього оточення. Якби Ющенко не став президентом, Тимошенко не сіла б у прем’єрське крісло. Це теж зрозуміло. Вони розрахувалися за векселями.

Щоправда, розрахунки здійснювалися непросто: адже, незважаючи на наявний таємний протокол, Віктор Андрійович перед Новим роком доручив Петрові Порошенку формувати уряд. «Я хочу, аби ви зрозуміли, що мені набагато комфортніше буде працювати з прем’єром Порошенком, ніж із вами. Посаду секретаря РНБОУ з розширеними повноваженнями я пропоную вам як альтернативу і прошу відмовитися від зазіхань на прем’єрське крісло». Так у ті дні Юлія Тимошенко розповідала своїй команді про зміст розмов із новообраним президентом. «Вносити кандидатуру прем’єр-міністра — це ваше право, але добровільно від цієї посади я не відмовлюся. Якщо ви вважаєте за можливе — порушуйте взяті на себе зобов’язання», — відповідала вона Вікторові Андрійовичу. За сукупністю чинників — вимоги Майдану «Юлія — прем’єр»; очевидної складності роботи першого посткучмівського уряду; наявності чорнилами скріпленої обіцянки — Віктор Ющенко перед вильотом до Москви визначився: «Я вирішив, ти — прем’єр». Саме в такий спосіб цей неприродний союз було пролонговано ще на вісім місяців. Ключовим словом, що визначало стосунки між Тимошенко і Ющенком у цей період, є недовіра. Похідними цього стану стали, наприклад, такі моменти:

по-перше, Ющенко самостійно формує склад Кабінету міністрів. Тимошенко зі «своїх людей» до влади вдається привести лише Олександра Турчинова — на посаду глави СБУ;

по-друге, президент не дозволив Тимошенко на посаді прем’єра реалізувати її конституційні права у сфері інших кадрових призначень. Згідно з даними апарату Кабміну, озвученими екс-віце-прем’єром Миколою Томенком, більш як 50 кадрових призначень Ющенко провів без належного подання прем’єр-міністра;

по-третє, президент практично не брав участі у забезпеченні підтримки законопроектів Кабінету міністрів у Верховній Раді. Його прихід до сесійної зали у «жаркий» день голосування законопроектів, необхідних для вступу України до СОТ, не свідчить про те, що главою держави велася планомірна робота з підтримки стратегічних ініціатив Кабміну;

по-четверте, прем’єрові заборонено на гарматний постріл підходити до НАК «Нафтогаз України»;

і, нарешті, Петрові Порошенку президент віддає посаду секретаря РНБОУ з розширеними повноваженнями. Його роль — противага Тимошенко, контроль за її діями і створення альтернативного центру ефективного вирішення цілої низки питань, що дає змогу розділити між РНБОУ і Кабміном чергу ходоків, які шукають політичної або комерційної підтримки у влади. В такий спосіб президент усвідомлено зав’язує гордіїв вузол, який він «із гіркотою» розрубав своїм останнім рішенням.

Кругообіг Зінченка
в політиці: революціонер — функціонер — революціонер

Ініціаторами призначення Олександра Зінченка на посаду керівника президентської кампанії Ющенка, якщо хто забув, дійсно, були Петро Порошенко та Микола Мартиненко. І коли Микола Володимирович, коментуючи скандальну відставку Олександра Олексійовича, дорікнув невдячному екс-держсекретареві словами з Висоцького «Он ел с ладони у меня», це, напевно, була правда. Вітчизняні фінансисти ющенківської кампанії ухвалили тоді рішення замінити Романа Безсмертного, в якого на той час уже, що називається, замилилося око, на свіжу фігуру зі сторони. Можна припустити, що резони, якими вони керувалися, стосувалися не лише спільних інтересів команди Ющенка. Як відомо, від Зінченка очікували певного інтелектуально-організаційного внеску в кампанію, а також певних порухів у налагодженні взаємин із представниками російського істеблішменту. Принаймні для зовнішнього користування застосовувалося таке обгрунтування необхідності включити Олександра Олексійовича до команди Ющенка. Але були для цього й інші спонукальні мотиви, про які воліли не говорити. На той час Роман Безсмертний дедалі помітніше виявляв свій норовливий, незговірливий характер. І згадані представники ющенківського бізнес-оточення (утім, не тільки вони) розуміли, як непросто доведеться їм, коли Роман Петрович із крісла керівника виборчого штабу перекочує до кабінету глави президентської адміністрації. Виступивши ж хрещеними батьками Зінченка й «нагодувавши його з долоні», ініціатори заміни Безсмертного вирішили, що можна буде розраховувати на чуйність із його боку і, як наслідок, на тісне конструктивне співробітництво з ним, коли він стане керівником президентської канцелярії. Нарікання колишніх соратників екс-держсекретаря на його невдячність вельми скидаються на докори, які лунали на адресу Зінченка з вуст його колишніх партнерів по СДПУ(о) під час шлюборозлучного процесу Олександра Олексійовича з есдеками. Але вони не викликають співчуття не тільки тому. Прихід Зінченка до ющенківської команди був не благодійною акцією, а радше купівлею контрольного пакета акцій підприємства, яке обіцяло прибуток. Інша річ, що розрахунок на солідні дивіденди не виправдався.

Хоча на самісінькому початку ніщо не віщувало такої розв’язки. Попри те, що відгуки про Зінченка як про керівника виборчої кампанії були здебільшого негативними, після перемоги Ющенка він серйозно розраховував на пост прем’єр-міністра, про що й повідомив Вікторові Андрійовичу. Шанс очолити уряд Зінченко мав. Як третій кандидат, котрий часто стає компромісною фігурою в результаті боротьби за портфель двох найсильніших номінантів. У якийсь момент новообраний президент уже думав про таке рішення. Але завзяте небажання Юлії Тимошенко відмовлятися від формальних домовленостей узяло гору. Зінченко ж задовольнився реваншем, в’їхавши в кабінет свого колишнього партайгеносе й перейменувавши отриману ним посаду на «державного секретаря України», від чого багатьох пересмикнуло.

Утім, на цьому новаторські впровадження нового керівника президентської канцелярії не закінчилися. Свого часу Роман Безсмертний представив на суд тоді ще кандидата в президенти Ющенка аж три концепції реорганізації адміністрації глави держави. Одна з них (до речі, взята за основу) передбачала ліквідацію адміністрації як такої і створення принципово нової структури — апарату президента. Планувалося майже триразово скоротити навколопрезидентських чиновників, скасувати інституцію помічників глави держави і позбавити посадових осіб апарату юридичного права на автономне адміністрування. Але Олександр Зінченко знехтував усі ці напрацювання. Відповідно ж до положення про секретаріат президента (розробляти яке його главі, як подейкують, допомагав Олександр Турчинов), повноваження і штат цього органу не тільки не були скорочені, а виявилися ще більшими. Ющенко, пообіцявши під час виборів звести роль адміністрації до статусу «канцелярії, що забезпечує життєдіяльність президента», заперечувати не став. Наполіг лише на тому, щоб до структури секретаріату був уписаний ще й кабінет президента України, керівником якого став перший помічник глави держави Олександр Третьяков. Цей квазіорган згодом обріс своїм апаратом, чисельність якого перевищила кількість працівників секретаріату. У принципі, вже одним цим президент прирік своє оточення на протистояння та конфлікти. Особливо коли врахувати самолюбну вдачу тодішнього держсекретаря, змушеного миритися з настільки явним нехтуванням його амбіцій.

Згодом Віктор Ющенко дедалі більше віддає перевагу своєму першому помічникові, перерозподіляючи на його користь повноваження ключових постатей свого офісу. Суб’єктивними причинами цього є значно давніші й тісніші стосунки, котрі пов’язують президента з Олександром Третьяковим, у будинку якого родина Ющенків жила в найнебезпечніший для неї період під час президентської кампанії. Ющенко значно більше довіряє Третьякову. Тим більше що саме він стає засобом забезпечення рівня життя сім’ї Віктора Андрійовича, її побутових умов, які відповідають новому статусові Ющенка. Об’єктивні ж причини помітного охолодження президента до керівника свого секретаріату криються в стилі роботи Олександра Зінченка. Коротко цей стиль можна охарактеризувати як імітацію бурхливої діяльності за мінімального результату. В Ющенка з’являються підстави для невдоволення роботою державного секретаря, а також для підозр у зловживанні ним президентським факсиміле.

Менеджерські здібності Зінченка, на думку більшості з тих, котрі працювали з Олександром Олексійовичем, залишають бажати кращого. Йому не вдалося зібрати під своїм проводом людей, здатних виробляти якісний інтелектуальний продукт. На обіцянки залучити до роботи секретаріату 24-річних випускників Гарвардського університету багато хто лише знизав плечима. Це було б зрозуміло, якби наш президент був професором Гарварда. Він же всього лише чекав від свого офісу концептуальних напрацювань і стратегічних планів розвитку країни. І бажано не тільки в галузі авіаційної промисловості. Як розповідають, на роботу до секретаріату дуже часто брали людей, яких свого часу не прийняли або звільнили з адміністрації Леоніда Кучми за профнепридатність. І слова Віктора Ющенка, котрий днями обурювався з приводу того, що Кабінет міністрів на чолі з Юлією Тимошенко приписує собі авторство практично всіх гідних похвали ініціатив влади, пролунали зовсім не за адресою. Адже насправді так воно і є.

Не зумів Олександр Олексійович налагодити й ефективний документообіг. Нерідко листи, відправлені із секретаріату, надходили до міністерств і відомств із суттєвим запізненням, яке не давало змоги відреагувати на них належним чином. Неоперативність і рівень підготовки аналітичних і довідкових матеріалів для проведення різноманітних нарад, консультацій і переговорів також часто викликали нарікання. Зінченко намагався займатися літакобудуванням, україно-російськими відносинами, проблемами вітчизняного телебачення тощо. Але в результаті не знайшов свого місця ніде, втративши вплив на президента і не ставши гравцем на політичній арені країни. Хоча в його силах було притримати той чи інший указ або пролобіювати будь-чиє призначення. Подейкують, наприклад, що екс-держсекретар доклав чималих зусиль до того, щоб Олексій Івченко отримав посаду керівника НАК «Нафтогаз України», а також щоб витіснити прем’єра із зони впливу на цю структуру. Але це було на початку держсекретарювання Зінченка. Згодом він утратив свою впливовість у кадрових питаннях. Доказом чого була історія із заступником глави Державної митної служби Салагором, який увійшов у конфлікт зі своїм безпосереднім начальником Скомаровським. Скомаровский, як кажуть, був людиною Порошенка, тоді як Салагор — людиною Зінченка. Тому у відставці Салагора чимало людей угледіли програш держсекретаря в цьому бою із секретарем РНБОУ.

Втім, слід зауважити, що поняття «людина Порошенка» і «людина Зінченка» дещо різняться. У той час як для Петра Олексійовича головний митник країни був знаряддям боротьби проти програми «Контрабанді — стоп!», для Олександра Олексійовича заступник головного митника був засобом приборкання невгавучої енергії секретаря РНБОУ і відстоювання зневаженої справедливості. Хоча бували випадки, коли держсекретар також користувався своїм становищем, намагаючись, приміром, «коригувати» роботу правоохоронних органів. Київський УБОЗ, який здійснював оперативний супровід кримінальної справи проти однієї з фірм, яка обманним шляхом відбирала у громадян чималі грошові суми, провів цього літа низку санкціонованих обшуків в офісах цієї фірми із залученням спецпідрозділу «Сокіл». Як випливає з рапорту, відправленого виконувачем обов’язків начальника УБОЗ ГУ МВС України в Києві полковником міліції Гелетеєм на ім’я міністра внутрішніх справ, через кілька днів після операції йому зателефонував державний секретар Олександр Зінченко. Олександр Олексійович, голос якого Гелетей упізнав, оскільки не раз чув його виступи на телебаченні та на Майдані (крім того, Зінченко відрекомендувався секретареві начальника київського УБОЗу), «у різкій формі і на підвищених тонах» почав обвинувачувати полковника міліції та його підлеглих у тому, що вони займаються «заказняками». На запитання, про що йдеться, Зінченко, як стверджує Гелетей, назвав саме ту фірму, в якій недавно проходив обшук, і запитав, «навіщо УБОЗ туди поліз, що за маски-шоу влаштував і навіщо втручається в діяльність порядних бізнесменів». Після того як Зінченкові повідомили, що особи, які потрапили в поле зору УБОЗу, становлять оперативний інтерес, він заявив, що добре знає цих людей і що вони не можуть учинити нічого поганого, а також порекомендував працівникам УБОЗу «по-хорошому забути й ніколи більше не згадувати» цих людей.

Ми наводимо цей випадок зовсім не для того, щоб створити завершений негативний образ екс-держсекретаря. Цей персонаж української політики — постать далеко не однозначна, а місцями суперечлива. Але про це трохи нижче. Тут же слід зазначити, що Олександр Зінченко — просто дрібний порушник порівняно з іншими представниками президентського оточення і, ніде правди діти, із самим главою держави. Розповідають, що коли в одній із західних областей України за підозрою в контрабанді було затриманого одного з власників гірського готелю, на мобільний телефон заступника начальника обласного управління СБУ зателефонувала людина і, представившись президентом України, зажадала звільнити затриманого. Демонструючи абсолютно природну реакцію психічно здорової людини, працівник служби послав «телефоніста» за відомою кожному слов’янинові адресою. Він просто навіть у найглибшому маренні не міг уявити, що таке можливо в реальності! Коли президент передзвонив і чоловік оцінив весь жах того, що сталося, включаючи власне становище після вимовлених ним слів, у нього стався серцевий напад.

При всьому цьому Олександр Зінченко абсолютно не унікальний: рідкісний представник ющенківського оточення може похвалитися здобутками на дорученій йому ділянці роботи і не менш рідко натрапиш на чиновника, котрий жодного разу не скористався телефонним правом. І насамперед це стосується опонентів Олександра Олексійовича. Зате в іншому він особливий: схильний до конформізму, Зінченко, як це вже одного разу було доведено, не здатний миритися з речами, які суперечать його розумінню моралі та справедливості. Не зв’язаний досі з певними бізнес-інтересами, екс-держсекретар не спокусився можливостями розжитися ними, які з’явилися завдяки посаді. Заслуговує на повагу й те, що він не став нехтувати конституційними вимогами і негайно склав депутатські повноваження, щойно перейшов на роботу в секретаріат. Його спроби оптимізувати роботу підвідомчого органу не обмежилися затвердженням згадуваного положення про секретаріат президента. За словами Владислава Каськіва, якого Віктор Ющенко покликав на допомогу в розробці концепції реформування президентської канцелярії, Зінченко здатний на конструктивний діалог і співпрацю. Намалювавши свою схему секретаріату, розповідає лідер «Пори», він продемонстрував її Зінченку ще в середині літа. Той був не в захопленні від пропозицій, у яких не передбачалося вагомого впливу держсекретаря на державну політику. Але згодом Зінченко передзвонив Владиславу і повідомив, що «поборов у собі звіра». Особисте відступило на другий план перед суспільним.

Судячи з усього, така боротьба точилася в душі Зінченка й останні кілька тижнів, які передували відставці. Його заява про відставку, яку в результаті президент підписав, була вже четвертою. Подейкують, що цього разу намір Зінченка піти був рішучим. Рішення про це він ухвалював при вимкненому телефоні, залишившись сам на сам із дружиною, яка останнім часом служить йому єдиним авторитетним порадником. І оплески журналістів, які прозвучали після того, як Олександр Олексійович прочитав свою заяву на прес-конференції в понеділок, — найкраще підтвердження того, що Зінченко зробив правильний вибір. Гадаємо, того дня йому аплодували в багатьох будинках, де телевізори були настроєні на канали, що демонстрували й повторювали виступ екс-держсекретаря. Та ні, не гадаємо, а точно. Як засвідчило соціологічне дослідження, проведене серед жителів Києва на прохання «ДТ» Київським міжнародним інститутом соціології, майже 45 відсотків киян переконані: заява Зінченка викликана не чим іншим, як бажанням привернути увагу президента й суспільства до небезпечних явищ у владі. Багато, правда, й тих, хто вважає, що екс-держсекретарем рухало прагнення звести особисті порахунки з Порошенком — 23%. Однак ще менше (19 відсотків) серед респондентів людей, які схиляються до думки, що Олександр Олексійович хотів привернути до себе увагу перед парламентськими виборами.

Причиною виходу Зінченка на прес-конференцію з викривальними заявами на адресу Петра Порошенка, Олександра Третьякова та Миколи Мартиненка стало те, що президент не почув його аргументів. До речі, кажуть, що Віктор Ющенко був обурений спічем Зінченка. І хоча той попереджав главу держави про можливість такого кроку, Ющенко або не вірив у це, або не очікував саме такої міри відвертості від Олександра Олексійовича. А ось люди повірили опальному екс-держсекретареві. На запитання соціологів, кому зі сторін конфлікту вони більше вірять, 51,3% жителів столиці відповіли: «Зінченку». Тільки 2,5% відсотка повірили його опонентові. Майже півтора відсотка не втаємничені в суть справи, близько семи вагалися з відповіддю. І 37,7% не вірять у цій ситуації нікому.

До речі, про недовіру. Лише 23,5% опитаних киян переконані в тому, що Генеральна прокуратура і МВС здатні провести об’єктивні розслідування висунутих Олександром Зінченком обвинувачень, а 8,1% не знають, що відповісти. І понад 68 відсотків не вірять, що правоохоронні органи здатні на це, оскільки перебувають під тиском. Ось він — справжній стан справ! 73,1% респондентів вважають, що при новій владі корупції не стало менше. Позитивну тенденцію до її зменшення помітили 20,4%. І це в столиці, жителі якої все ж таки територіально ближчі до тих органів, куди можна поскаржитися на беззаконня, і трохи більш поінформовані стосовно своїх прав. Втім, можливо, значна кількість песимістів серед киян пояснюється тим, що вони краще поінформовані про події в країні. У тому числі і про особливості українського правосуддя. Тоді як в об’єктивність судового процесу, якщо Мартиненко і Порошенко подадуть у суд на Зінченка за наклеп, вірять 26,9% опитаних, 45,1 % впевнені: незалежно від аргументів, суд винесе рішення на користь представників влади.

А ось що стосується довіри президенту, то в 63,3% жителів Києва ставлення до Віктора Ющенка не змінилося. У кожного десятого воно навіть поліпшилося. І глава держави міг би радіти таким цифрам. Якби не 27 відсотків тих, кого Віктор Ющенко глибоко розчарував. Саме стільки опитаних зізналися в тому, що їхнє ставлення до президента погіршилося.

Однак із президентом усе більш-менш зрозуміло. А ось що очікує збурювача спокою глави держави? У тому, що, навіть із урахуванням усіх обставин, Олександр Зінченко зробив учинок із великої літери, значно менше людей сумніваються, аніж вважають: Зінченко — молодець, він сказав те, про що люди давно говорять між собою. І серед киян таких 46,6%. Тільки 4,3 % називають екс-держсекретаря зрадником, який ударив по президенту. Ще 6,7% упевнені, що він пустобрех, який не навів переконливих аргументів. Людей, здатних на вчинки, серед українських політиків зовсім небагато. І за політичне майбутнє Олександра Зінченка, схоже, переживати не варто. Пішовши саме таким чином із влади, він забезпечив собі запас поваги й авторитету. А ось що стосується тих, хто в ній залишається... Майже 36 відсоткам киян уже набридли конфлікти у владі, і вони відчувають лише розчарування. Здається, такі настрої властиві не тільки столиці.

Торг тут недоречний

Вчинок Зінченка став каталізатором розв’язки, яка давно назрівала. Після завершення кадрової революції досить швидко формуються дві групи з власними лідерами та оточенням. Умовно їх можна окреслити так: з одного боку — Порошенко плюс Третьяков, Жванія, Червоненко, Мартиненко; з другого боку — Тимошенко плюс Турчинов, Томенко, Терьохін, Бродський. Неважко припустити, якій групі довірятиме президент.

Протиріччя між Банковою і Грушевського, між Тимошенко й Ющенком із Порошенком набухали з кожним днем. На запитання: «Котра година?» обидві сторони відповідали запитанням: «А навіщо це вам?» Можливості сісти за стіл переговорів і щиро з’ясувати стосунки в перших осіб уже не було, оскільки їх історична взаємна недовіра плюс масована обробка кожного оточенням виключали таку можливість. Ющенко довіряв своїм, Тимошенко — своїм. «Вона вирішила піти у відставку за два місяці до виборів і кинути вас, Вікторе Андрійовичу. Жодному її слову вірити не можна». «Він не подасть тебе прем’єром, нізащо. А йти в блоці з усією його компанією — убити свій рейтинг назавжди». «Це вона організувала скандал навколо вашого сина, замовивши матеріал журналістам «УП», і це — лише початок. Її мета — повна ваша дискредитація до квітня наступного року». «Він не сприймає ніяких аргументів. Хоч які факти йому поклали б на стіл про діяння Третьякова, Порошенка, Червоненка, він твердить про те, щоб ми не зводили рахунки зі своїми політичними опонентами й не стежили за його людьми». «Подивіться, як вона піариться. Фрадков чи білоруський прем’єр сидять нишком, дають прес-конференцію раз на півроку. Вона ж не злазить з екрана». «Скільки можна терпіти! Вони розграбували НАК, вони хочуть у Фіртоша купити за 2,5 млрд. частку в «Росукренерго», вони вкрали Іллічівський порт. Це все вилізе, ти хочеш проасоціюватися з усім цим?» «Вона у змові з «Приватом». Вони повернули їй борги, а тепер на спільний із нею офшор купують 40 відсотків «Плюсів». Це валить усі наші домовленості з Пінчуком про канали». «Він особисто телефонував Притиці, особисто дзвонив Коломойському. У тебе ілюзія, що ти ведеш боротьбу з Петром і Пінчуком, ти воюєш із ним»...

Коротше кажучи, частина аргументів і тієї, й другої сторони була цілком правдивою, частина була помилкою, частина — свідомою дезінформацією лідерів. Ці й багато інших закидів пролунали під час триденних переговорів, у яких брали участь: із боку Тимошенко — Юлія Тимошенко, із боку Віктора Ющенка — Віктор Ющенко, Роман Безсмертний, Олег Рибачук, Анатолій Кінах, Петро Порошенко, Олександр Третьяков. У переговорах також брали участь відносно нейтральні Борис Тарасюк і Віктор Пинзеник.

Три дні й три ночі шукали вихід із патової ситуації. Унаслідок консультацій, переговорів, дзвінків і нескінченних нарад виникло два варіанти.

Перший. Його Віктор Андрійович назвав «м’яким». Президент відправляє у відставку Петра Порошенка — секретаря РНБОУ, Олександра Третьякова — першого помічника президента і Миколу Скомаровського — главу Державної митної служби — зі свого боку. Тимошенко ж, із свого боку, жертвує віце-прем’єром Миколою Томенком і міністром економіки Сергієм Терьохіним. Крім того, президент відправляє у відставку її довічно праву руку — Олександра Турчинова, главу СБУ, а також знаходить варіант заміни, на його думку, лояльного до Тимошенко Святослава Піскуна на свого генпрокурора. Це — перша умова. Тепер — друга. Передвиборний список очолює Віктор Ющенко й одержує відповідно квоту в 66 відсотків від складу списку. Тимошенко дістається 33. У нього вона не має права включати: представників ПРП, представників Рухів, представників «Пори», Олександра Зінченка, Михайла Бродського, Олександра Турчинова, суддів (починаючи від Маляренка та закінчуючи тими, хто насмілився заявити про чинення тиску на них із боку Петра Порошенка). Президент має право вето на кожну кандидатуру, яку Тимошенко має намір внести у свою частину списку.

(Аналогічного права в Тимошенко немає.) Розмов про гарантію висування Тимошенко після виборів на посаду прем’єра — також немає. І третя умова: Тимошенко виходить на спільну прес-конференцію з Віктором Ющенком і таврує ганьбою «брехуна» Олександра Зінченка.

Президентська сторона стверджує, що Юлія Тимошенко дала згоду на цей варіант у середу ввечері, це дозволило президенту на прес-конференції заявити про те, що вони з Тимошенко про все домовилися, але потім вона змінила свою точку зору й у четвер уранці порушила домовленість. Тимошенко ж, у свою чергу, у розмові з кореспондентом «ДТ» заявила про те, що ні на один із варіантів вона згоди не давала й взяла час для роздумів до 9-ї години ранку четверга. Юлія Володимирівна, від якої нам і стало відомо про подробиці запропонованого варіанта, стверджує, що о 8 ранку подзвонила президенту й сказала, що не може прийняти цей варіант і пропонує інший. Який — вона не уточнила. У результаті реалізований був «нульовий варіант» — відставка всіх. Кажуть, цю ідею в переговори привніс Роман Безсмертний. Унаслідок запуску цього варіанта Тимошенко та її прибічники втратили владу де-юре і де-факто. Порошенко й Третьяков — тільки де-юре. (Простий приклад. Того самого дня, коли лічильник передвиборної коаліції обнулився, Віктор Ющенко призначив новим керівником Служби безпеки України Ігоря Дрижчаного. Якби на цей пост президент призначив батька Петра Порошенка, то, повірте, Петро Олексійович радів би так само...)

Більшість радників Віктора Ющенка були за «нульовий варіант». Сама Тимошенко та її радники — проти. Президент вагався, відчуваючи непередбачуваність розвитку подій, відповідальність за прийняте рішення та його наслідки. Рішення йому далося непросто. Непросто, але з інших причин, його було прийняти і Юлії Тимошенко. Та є підстави думати, що обидві сторони, крім тривоги за країну й власного політичного майбутнього, відчули полегшення: більше нікому не потрібно прикидатися, чекати удару в спину. Настала визначеність, а вона завжди краща за невідомість.

Згоріла стодола — най горить і хата!

Президент зупинився на так званому нульовому варіанті. Глава держави:

— у повному складі відправив на політичний спочинок Кабінет міністрів;

— звільнив Петра Порошенка від посади секретаря Радбезу;

— усунув від виконання службових обов’язків свого першого помічника Олександра Третьякова;

— підписав указ про зняття керівника Служби безпеки Олександра Турчинова.

Серед звільнених виявилися також глава Державної митної служби Володимир Скомаровський і президент Національної телекомпанії Тарас Стецьків, який раніше подав прохання про відставку. Наступним (легко прогнозованим) кроком мало стати вигнання з Генеральної прокуратури Святослава Піскуна. Однак, пам’ятаючи історію про звільнення-відновлення Святослава Михайловича, президент (наскільки відомо) доручив своїм стряпчим розробити юридично бездоганну схему, як позбутися нинішнього боса ГПУ.

Те, що сталося, справедливо було б названо найбільш масовою кадровою чисткою в історії України. Наскільки правильним було рішення Віктора Ющенка? Чи є воно морально відповідальним, політично зваженим і технологічно ефективним?

Щоб спробувати максимально об’єктивно відповісти на це запитання, спробуємо на мить абстрагуватися від наших сумних реалій. Уявімо собі абстрактну демократичну державу, в якій сталася історія, аналогічна нашій. Вихідні умови ті ж: високопоставлений чиновник обвинувачує найближчих соратників глави держави в корупції. Як у такому разі заведено чинити? Алгоритм дій першої особи країни в таких випадках відомий. Політичний лідер повинен усунути підозрюваних у непорядному діянні від виконання своїх обов’язків і виступити гарантом проведення всебічного, незалежного, об’єктивного розслідування.

Важлива обставина. У таких ситуаціях найвищий посадовець обов’язково бере на себе якщо не всю, то хоча б частину відповідальності за те, що відбувається.

Ющенко вчинив інакше. Він відразу висловив недовіру фактично всій вищій політичній еліті країни. Причина? На прес-конференції, що відбулася 8 вересня, Віктор Андрійович пояснив свій вчинок так: «Основа відносин, яка була в останні вісім місяців, давайте відверто казати, і вас, і мене, і 48 мільйонів українців почала розчаровувати. Нам треба зупинити розчарування. Нам треба, щоб ідеали Майдану не поставили під сумнів...»

Розберімо сказане. Дамо спокій ритуально згаданому символу помаранчевої революції — якби Майдан був людиною, він неодмінно помер би від безперервної гикавки. Не будемо брати до уваги заклинання, проаналізуймо фактичний бік справи.

Перше. Вищий посадовець оголосив: останні вісім місяців (тобто рівно стільки, скільки Ющенко президентствує) стосунки між можновладцями будувалися таким чином, що призводили тільки до розчарування. Причому розчарували вони не тільки главу держави, а й 48 мільйонів його співвітчизників.

При цьому Президент не приховує, що саме він привів цих людей. Він називає їх друзями. Він зізнається, що «дав їм величезні повноваження». А вони не виправдали президентської довіри. Було б логічно, якби після цього Віктор Андрійович покаявся перед виборцями: вибачте, якщо зможете, — я привів цих людей у владу, і я відповідаю за те, що вони не виправдали вашої довіри.

Але Ющенко жодним словом не прохопився про свою провину. На превеликий жаль, він виглядав не як гарант даних ним обіцянок і ввірених йому конституційних прав. Він прибрав позу скривдженої дитини: я їх мирив-мирив, а вони все одно піском кидаються. «Президент не повинен бути нянькою, улагоджувати їхні стосунки...», — поскаржився Віктор Андрійович журналістам. Свята правда. У президента маса інших, важливіших занять. І якщо він змушений мирити людей, ним же відібраних, — він поганий президент.

Друге. Президент сам згадав про вісім місяців. Отже, про конфлікти в команді він дізнався не вчора. Що ж це виходить: він майже рік спостерігав за тим, як його друзі й колеги в’язнуть у чварах і сварах. Він марнує свій (без жодної іронії) дорогоцінний президентський час на даремну миротворчу місію, із сумом спостерігаючи, як у суспільстві зростає розчарування. Запитання: а навіщо в такому разі було чекати вісім довгих місяців? Наступне запитання: коли президент лукавив? Два тижні тому, коли розхвалював свою команду? Чи два дні тому, коли оголосив, що вона виявилася командою розчарувань?

Третє. Припустімо, президент терпів вісім місяців, сподіваючись (не зрозуміло на якій підставі), що проблема розсмокчеться сама собою й таким чином її (проблему) консервуючи. Виникає чергове резонне запитання: як довго президент терпів би ще? Формальним приводом для килимового кадрового бомбування стали викриття Зінченка. А якби екс-держсекретар промовчав? Віктор Андрійович продовжував би вдавати, що нічого не відбувається, попри дедалі більше розчарування, особисте й усенародне?

Четверте. Повернімося до заяв президента на прес-конференції. Схематично уявлення Ющенка про конфлікт виглядають таким чином:

1) Він не вірить у корумпованість свого оточення;

2) Він визнає наявність гострих, нездоланних конфліктів усередині своєї команди;

3) Він вважає обвинувачення в корупції проявом цих конфліктів;

4) Він вбачає єдино можливий крок вирішення кризи в масовій кадровій чистці.

І після всього цього він відправляє у відставку уряд. Чи означає це, що він розглядає Кабінет міністрів як орган, відповідальний за появу обвинувачень у корупції? Відшукати іншу логіку в цьому кадровому рішенні неможливо.

Давайте помислимо. Звернімося до витоків: представник патронатної служби президента Зінченко звинуватив представників патронатних служб президента Порошенка і Третьякова у зловживанні службовим становищем, фінансових шахрайствах та інших гріхах.

Якщо Ющенко так переконаний у кришталевій чистоті своїх зброєносців, він міг про це заявити і зберегти їх на своїх посадах. Це суперечить філософії демократичних держав, але це цілком у стилі української влади. Якщо Ющенко мав підстави думати, що немає диму без вогню, — він повинен був зняти Порошенка і Третьякова.

Що робить президент? Він підписує прохання про відставку Порошенка, усуває від виконання обов’язків Третьякова (зауважте, не про його звільнення) і відправляє у відставку Кабінет міністрів. Дивно, чи не так? Може, гарант таким чином хотів сказати — ось вони, справжні винуватці кризи. Саме вони, а «не молоді люди, яким по 31, по 39 років, які прийшли в політику з надією, що будуть працювати в цій політиці на благо людей багато десятків років».

Нарешті, п’яте і останнє. Президент публічно пообіцяв об’єктивне розслідування заяв Зінченка. Й одразу дав масу приводів засумніватися в тому, що воно буде справді неупередженим.

Усьому складу уряду (жоден із представників якого як потенційний корупціонер не згадувався) вказали на двері без особливих розмов. Один із головних фігурантів справи, Третьяков (повторимо) тільки тимчасово відлучений від справ. Таким чином Віктор Андрійович недвозначно дав зрозуміти всім (у тому числі й майбутнім слідчим), якою довірою користується ця людина.

Цитату про молодих людей, які живуть надією, ми вже наводили. Згадаймо ще одне: президентське висловлення: «Я позавчора призначив комісію, яка б усі факти, що є, опрацювала і сказала — це корупціонер чи не корупціонер. Переконаний, що цих фактів не буде».

Ось так. Комісія ще не розпочала роботу, а президент уже знає, чим вона закінчиться. Погодьтеся, неупередженою таку заяву назвати складно. Більше того — скандал навколо Нікопольського феросплавного назвав спробою «передати підприємство з рук однієї шайки в руки іншої шайки». Щоб винести таке обвинувачення, Віктору Андрійовичу навіть комісія не знадобилася.

Мимоволі згадалося, як свіжоспечений гарант самовільно присвоїв собі функції суду, на всю країну оголосивши убивцями Гонгадзе щойно затриманих підозрюваних. Було б ще півбіди, якби такі безапеляційні заяви пояснювалися тільки відсутністю правової культури. Але вони, радше за все, є відсутністю демократичної культури. Багато хто із тих, хто не плекав особливих ілюзій стосовно політика Ющенка, ще до осені 2004-го не помічали за ним такого пороку. З весни 2005-го він став очевидним. І це не просто сумно, це — небезпечно.

На тлі всього цього відмова Віктора Андрійовича від своїх слів (виголошених перед сотнями тисяч на такому дорогому його серцю Майдані) видається просто безневинними пустощами. На початку 2005-го під схвальний гомін вбраних у помаранчеве виборців майбутній всенародно обраний обіцяв, що назавжди розділить владу й бізнес. І перевірятиме майбутніх політичних «олімпійців» на цей предмет до десятого коліна. Наприкінці того ж року гарант сказане раніше переосмислив: «Людина, що мала до цього бізнес... не плутає державну функцію з бізнесом, який веде хтось — чи дружина, чи син...»

Такий докладний розбір сказаного і зробленого главою держави знадобився нам для того, аби спробувати зрозуміти мотиви, якими він керувався, наважуючись на масовий кадровий розстріл.

Сам по собі крок, зроблений Ющенком, не можна назвати хибним. Якщо Ющенко має рацію, й державні органи загрузли у конфліктах, така чистка — єдиний вихід.

Однак ми дозволимо собі засумніватися, що причина полягає саме в цьому. Оскільки Ющенко заговорив про розчарування і незадовільну роботу виконавчої влади після заяв Зінченка. Оскільки Ющенко дав недвозначно зрозуміти, як до кого він у цій історії ставиться. Адже інформація про переговори, котрі Ющенко вів із керівництвом Кабінету дають підстави вважати: він подарував би уряду все й ніколи не згадав би про «розчарування 48 мільйонів», якби Тимошенко не розчарувала його і прийняла його умови.

Коли це так, то це означає ось що. Єдиним спонукальним мотивом для Віктора Андрійовича слугували аж ніяк не знамениті ідеали Майдану (які він, та й не тільки він, трактує сьогодні на власний розсуд), а банальна політична вигода.

У колі своїх Ющенко ніколи не приховував, як дратують його «політичні ланцюги», отримані в «навантаження до перемоги» — конституційна реформа та прем’єрка Тимошенко. Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна ніколи не були й ніколи не будуть соратниками. Вони були політичними союзниками під час революції і стали політичними конкурентами після неї.

Складалося враження, Ющенко всі ці місяці болісно роздумував, що для нього є найбільшим злом — Тимошенко у владі чи Тимошенко в опозиції. Заяви Зінченка (які президент щиро пов’язує з політичними підступами прем’єра) прискорили необхідність зробити вибір.

Ющенко зняв відповідальність зі своїх плечей — він зобов’язав кинути жереб саму Тимошенко. Якби вона прийняла умови президента, то припинила б своє існування як самостійний і перспективний політичний гравець. Коли не назавжди, то надовго. Якщо ні — глава держави виконував свою давню мрію — викинути Тимошенко з влади. Коли не назавжди, то надовго.

Те, що сталося, не просто оголило істинне бажання Ющенка — сконструювати владу на свій смак, не обтяжуючи себе демократичними умовностями й політичними домовленостями. І в цьому сенсі скандал, затіяний Бродським і Зінченком, був доречним — він розв’язав йому руки. Тож Ющенко в цій ситуації радше виграв: відтепер він зможе не тільки наповняти коридори влади своїми людьми, а й, що важливіше, виключити в цих коридорах появу чужих правил гри.

Реакція на події з боку глави держави, його оточення, а також деяких пропрезидентських ЗМІ дивувала: криза є штучною і спланованою, удар завдано по Ющенку, країну намагаються ослабити, виникала загроза демократії.

Дозволимо собі не погодитися: такі скандали, хоч як дивно, є однією з ознак демократичного суспільства. Тому що в недемократичному суспільстві такі скандали не виникають у принципі. Події останнього десятиліття це підтверджують дуже красномовно. Корупційні історії в Італії, Франції, Великобританії, Німеччині, Ізраїлі не дали приводу засумніватися в схильності цих держав до ідеалів демократії. Тому що їх розслідували, тому що настав момент відповідальності і діям винних було дано відповідну оцінку. Хоча провина деяких із них у нашій країні може видатися просто сміховинною.

Та й відставки уряду далеко не завжди означають кризу — іноді вони означають саме початок виходу з кризи. Якщо керівництво країни чітко уявляє, що за цим буде — катарсис влади чи її апокаліпсис.

Про наслідки

Чи виграло суспільство в цій ситуації? Однозначної відповіді на це запитання немає. Якщо корупційні обвинувачення розслідують об’єктивно й неупереджено, можна буде говорити про нову еру боротьби громадян із корупцією. Якщо ж розслідування буде проведене формально (а цього виключати не можна, оскільки Святослав Піскун сидить у хиткому кріслі, СБУ очолює людина, близька до Мартиненка і Порошенка, а міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, чия газета «Грані плюс» опублікувала викривальний матеріал про діяння Порошенка в Молдавії, одночасно заявляє, що в нього жодних фактів порушень немає), то в селі, районі, місті навряд чи знайдеться самогубець, здатний набрати телефон довіри і повідомити про корупцію в органах влади.

У цілому виграв політикум: ситуація стала більш-менш зрозумілою. Чітко вималювалися центри мобілізації політичних сил напередодні парламентських виборів. Тепер кожен має право обирати власний політичний шлях, маючи чітке уявлення про розстановку сил у команді президента, команді екс-прем’єра, команді спікера тощо.

Виграла й частина суспільства, для якої Юлія Тимошенко була подразником. Переведуть подих багато представників малого і середнього бізнесу. Вляжеться волосся на голові у значної частини економістів, які не примирилися з популізмом Тимошенко. Полегшено зітхнуть багато олігархів, сформовані попередньою владою, оскільки Тимошенко була головним носієм і реалізатором ідеї реприватизації. Захисту від неї великий бізнес шукав на Банковій. Тепер правила гри на полі «влада-бізнес» будуть більш передбачуваними, зрозумілими і, можливо, перевіреними.

Та є й інша частина суспільства, яка ніколи не скаже «наш Юра», говорячи про прем’єра Єханурова, бо її словами після Майдану були — «наша Юля». Для цих людей влада втратила колір. У ній немає райдуги метелика від Луї Вітона. Тепер у країні влада кольору мокрого асфальту, кольору «Бріоні». Це просто влада, із функцією, але без душі. Так разом із Ганною Шиловою, Тамарою Стратієнко, Ігорем Кириловим пішла душа з телебачення. Для цієї частини суспільства влада стала далекою і технічною.

Сьогодні ніхто точно не може сказати, як розвиватимуться події далі і якими будуть результати президентського рішення. Джерела на Банковій повідомляють, що Віктор Ющенко всі ці дні перебував у глибокій задумі й у процесі кардинального переосмислення. Джерела стверджують, що президент дозрів до якихось змін і переформулював вимоги до людей, які обіймають ключові посади. Яскравий приклад цього — Олег Рибачук. На своїй посаді віце-прем’єра з євроінтеграції — без комітету, без міністерства, без реальних повноважень і без глибинного усвідомлення державним апаратом потреби в самій євроінтеграції, Олег Борисович нагадував висячі сади Семіраміди. Тепер він укорінився на Банковій. Саме він, а не Роман Безсмертний. А це означає, що президент не має наміру перетворювати держсекретаріат на штаб виборчої кампанії, покликаний централізувати адмінресурс. Ющенко знає, що бюрократ із Олега Борисовича абиякий: документообіг — не його стихія і для перемоги над хаосом держсекретаріату Рибачук, очевидно, візьме в заступники сильного орговика. Водночас сам Олег Борисович здатний робити багато речей. По-перше, протистояти непотрібним інтригам. По-друге, кардинально розширити джерела надходження інформації до президента. По-третє, адекватно представляти президента у конфіденційних переговорах із закордонними партнерами. По-четверте, забезпечити інтелектуальне підживлення глави держави та його рішень за рахунок залучення широкого спектра експертів і фахівців. По-п’яте, Рибачук може абсолютно з усіма політичними силами вести переговори, не маючи за спиною історії взаємин, образ, спільних заробітків і зрад.

Щось нам підказує, що Олександр Третьяков залишиться на своїй посаді. Не виключено, що відбудеться якийсь перерозподіл функцій між кабінетом і секретаріатом президента. Та зроблено це буде не шляхом війни, а з допомогою консенсусу, оскільки в Рибачука і Третьякова чудові людські стосунки. Коротко описуючи Олега Рибачука, не можна не згадати ще про два моменти: він уміє говорити президенту неприємні речі, якщо цього об’єктивно вимагає ситуація; і він не належить до жодного політичного й економічного клану. Він — людина президента, на вісім місяців забута й відсунута. А тепер — усвідомлено затребувана.

Не виключено, що секретарем РНБОУ стане Анатолій Кінах. На сьогодні незрозуміло, чи збережуться за ним широкі повноваження, якими раніше своїм указом президент наділив Порошенка. По-перше, чи захоче Ющенко закріплювати ці повноваження за Кінахом? Відповідь на це запитання буде показником щирості Ющенка, який виступив проти наявності різних центрів впливу у владі. Адже протистояння було викликане не лише особистісним, а й функціонально-інституціональним чинником.

А по-друге, ми пам’ятаємо, що долю указу за тиждень візьметься вирішувати конституційний суд. Цілком імовірно, що саме він уріже повноваження майбутнього секретаря РНБОУ.

Кінах — не найгірше рішення: організований, конкретний, має уявлення про різні сфери політематичної роботи РНБОУ. Кінах зможе налагодити роботу органу, сформувати нормальний апарат. Інша річ — якою буде сама рада нацбезпеки. Адже сьогодні в її складі залишилися тільки Піскун, Маляренко, Литвин і Ющенко. Чи знайдеться в команді президента місце для дискусійного майданчика зі стратегічно важливих питань, а чи РНБОУ перетвориться на лобне місце, де відбуваються кадрові страти (як це було, наприклад, за Марчука), сьогодні сказати важко.

Юрій Єхануров, номінований на прем’єрство, також не є одіозною особою. В економіці тямить, в особливій конфліктності не помічений, у політичних амбіціях, здатних дратувати президента, — також. Він керуватиме Кабміном передбачено, стабільно і від імені президента. Єхануров — не новатор і не генератор ідей, але він — їх якісний і відповідальний виконавець. Його взаємини з Ющенком, швидше за все, будуть стабільними. Про досягнення уряду суспільству повідомлятиме президент, провали прем’єр візьме на себе.

Дуже ймовірно, що парламент затвердить Єханурова на посаді прем’єра. Це, звісно, вплине на склад нового Кабінету — потрібні голоси, а отже, й нові члени коаліції. (До речі, Олег Рибачук заявив, що президент має намір залучити Тимошенко до формування уряду. Можливо, хоче почути її рекомендації, щоб точно знати, кого до Кабміну не брати?) З усіма міністрами визначатиметься виключно президент, і Юрій Іванович навряд чи заперечуватиме з цього приводу. Значного компромату на Єханурова ніколи не було, а відсутністю дрібного мало хто в політиці може похвалитися. У Єханурова немає впливових ворогів і впливових друзів теж немає. Він тверезо оцінює завдання, що стоїть перед ним, а це прийняття бюджету, його наповнення й оптимальний розподіл з урахуванням майбутніх виборів, систематизація урядових програм, створення чотирьох урядових комітетів на чолі з віце-прем’єрами, котрі мають реальну владу. Він — противник активної реприватизації, не прихильник різких рухів. Але якщо партія, причому конкретна, скаже «треба»...

Отже, теоретично існує надія, що робота влади стане ефективнішою й оптимальнішою: Рибачук примусить Ющенка цікавитися роботою міністерств, розвідки та СБУ, Кінах нарешті організує роботу РНБОУ, Єхануров почне обробляти економічні ниви без необхідності прив’язувати щит до попереку. Все це можливо, якщо президент зробив для себе висновки насамперед про власну роботу та зону відповідальності. Висновки, про які він може не повідомляти суспільству, але в наявності яких суспільство або переконається найближчим часом, або ні.

За наявності поінформованої опозиції вже незабаром стане відомо: якими критеріями керуватиметься президент, визначаючи новий склад уряду, — особистою відданістю чи професіоналізмом; чи користуватиметься і в яких питаннях Петро Порошенко впливом на главу держави; які проекти і чи патронує президент; якими критеріями керується при доборі об’єктів для реприватизації; чи продовжує турбуватися необхідністю контролю над електронними медіа; як формуватиметься бюджет виборчої кампанії НСНУ; чи буде використано адмінресурс для досягнення партією вищого результату?

За виконання низки умов і при відсутності одіозних дій з боку представників команди Віктора Ющенка задіяний нульовий варіант може дати позитивний результат.

Але є варіант, згідно з яким країна може програти. Тому що «нульовий варіант», на який пішов президент якраз напередодні парламентських виборів, може означати фактичний початок відкритої війни політичних угруповань. Відкидання умовностей передбачає безумовну жорстокість у стосунках між учорашніми ситуативними союзниками, які перетворилися сьогодні на непримиренних ворогів.

Те, що війну буде розв’язано, на щастя — не факт. Але якщо вона розпочнеться, від цього постраждають багато що і багато хто. Виборці знайдуть підтвердження багатьом своїм сумнівам і можуть остаточно розчаруватися у щирості й непідкупності політиків. У тому, що Тимошенко й Турчинов пішли з влади із валізами свіжого компромату, можна не сумніватися. Та якщо люди, котрі зайняли залишений ними плацдарм, дозволять собі відверто «гратися», відчуваючи безконтрольність усередині влади, проблем може бути багато. І не лише в окремих осіб із того чи іншого боку, а й у самої держави Україна. Можливі сенсаційні викриття здатні підірвати і так небездоганну репутацію країни, змусити Захід переглянути доброзичливе ставлення до України й поставити хрест на наших євроінтеграційних прагненнях.

Окрім того, бюджетний процес, приватизація, створення законодавчої бази, адаптованої до вимог СОТ, — успіх цих та багатьох інших політико-економічних проектів опиниться під серйозною загрозою. Цілком можливе оформлення яскраво вираженої, агресивної антипрезидентської більшості в Раді, що також не піде на користь країні. Зрештою, існує ризик, що прийдешні вибори-2006 стануть найбруднішою парламентською кампанією в історії країни.

Чи бачив президент ці загрози? Не міг не бачити. Чи готовий він узяти на себе відповідальність за можливі наслідки? Судячи з того, як він аргументував свої останні політичні кроки, сумнівно. Але ж кажуть люди, що процес переосмислення пішов.

Залізна втома

Про реакцію Юлії Тимошенко на президентське рішення достеменно не відомо. Втім, не треба бути провидцем, аби здогадатися, що своїй відставці головна героїня помаранчевої революції не дуже зраділа. Тимошенко робила все від неї залежне, щоб керувати Кабміном якомога довше. Останні місяці вона як заклинання повторювала слова про свою відданість президентові. Причому, на думку багатьох, трохи перестаралася. Чим частіше й настирливіше керівник уряду клялася у вічній політичній любові, тим менше в це вірилося.

Люди непосвячені дивувалися, наскільки терпляче горда жінка (до того ж — яскраво виражений боєць) переносить повчання й докори, на які не скупився президент. На нашу думку, нічого особливо надзвичайного в такій покірливості немає: у своєму непростому житті Юлія Володимирівна не соромилася демонструвати сумирність. Тому що твердо засвоїла просту істину: у політиці низький уклін нерідко слугує першим кроком до підвищення.

Слухняність Тимошенко її симпатики розцінювали по-різному. Одні вважали, що таким чином вона втрачає свій авторитет. Інші хвалили за мудрість. Політичне розлучення з главою держави майже всім здавалося неминучим. Але при цьому шанувальники прем’єра вважали, що Юлія Володимирівна тільки виграє, якщо ініціатором розриву стане Віктор Андрійович.

Бажання вчепитися за керівне крісло будь-якою ціною в очах неупереджених виглядало трохи ірраціональним. Що особливо не в’язалося з глибоко прагматичною натурою вчорашньої (і завтрашньої?) опозиціонерки. Позбавлена стратегічного маневру, не вільна у доборі кадрів, відчуваючи ворожість із боку президента (і, будьмо відверті, відповідаючи йому взаємністю), Тимошенко, втім, вважала прем’єрську посаду ідеальним трампліном для подальшого зростання. У тому, що її метою є вершина влади, ніхто не сумнівався.

Об’єктивно оцінювати дії Тимошенко-прем’єра не просто. Адже вона змушена була працювати з тими людьми, яких їй призначив президент, і втілювати в життя обіцянки, ним роздані. Спроби погратися в самостійність інколи вдавалися, інколи — ні. Прем’єрські ініціативи здобувалися на суперечливі оцінки фахівців.

Поверховий аналіз діяльності першого пореволюційного Кабінету поки що наводить на два висновки. Це був не найгірший уряд у новітній українській історії. Слід визнати очевидну заслугу Тимошенко. Їй удалося у стислі терміни в непростих умовах перетворити групу досить довільно дібраних людей у колектив. Кабмін не став і не міг стати єдиним цілим, але значна частина його членів у критичних ситуаціях діяли як одна команда. Дуже багато міністрів уже в процесі спільної роботи перебороли давнє упередження щодо Ю.В., а деякі з них сьогодні стали її надійними союзниками. Дехто — несподівано для себе. Вона працювала як мурашка і прищепила бацилу трудоголізму майже всім своїм підлеглим.

Одне слово, КМ виявився спроможнішим, ніж гадали песимісти. Водночас Тимошенко виявилася не таким ідеальним прем’єром, як розраховували оптимісти. Безумовно, вона опинилася в ролі заручниці президентських обіцянок, президентської ворожості і президентських кадрів. Але Юлія Тимошенко свідомо йшла на цей ризик.

Чи виправдався він із погляду інтересів країни? Складне запитання, відповідь на яке аж ніяк не мусить бути поспішною. Та факт залишається фактом. У лютому «залізна Юля» безлічі людей здавалася ідеальним кандидатом на роль чистильника «авгієвих стаєнь» української економіки. У вересні прихильників такої теорії серйозно поменшало.

Який шлях обере Тимошенко? Впевнені, що вона сама поки що не знає чіткої відповіді на це запитання. Лінія її подальшої поведінки великою мірою залежатиме від того, наскільки жорстким виявиться подальше протистояння теперішнього президента і колишнього прем’єра.

Всупереч поширеній думці, Тимошенко — не машина. Вона — жива людина, до того ж — досить утомлена. Хоч як дивно це прозвучить, але вона насамперед утомилася від опозиційності. І, напевно, із задоволенням уникнула б ролі непримиренного борця з режимом, яка вже трохи набридла (хоча й так їй пасує).

Якщо режим не зробить її мішенню, не виключено, що її стосунки з Ющенком і його найближчим оточенням не вийдуть із режиму «холодної війни». Однак сама Юлія Володимирівна, як нам здається, у це не дуже вірить.

Вона знає, що представники нової влади свідомо залишили зачіпки у кримінальних справах, які успадковані від влади старої і стосуються безпосередньо її минулого. Вона розуміє, що в майбутньому ці зачіпки можуть перетворитися на ордери і нові кримінальні справи. Вона не сумнівається, що в теперішній владній команді знайдеться чимало охочих видати її російським компетентним органам. Вона сумнівається, що у її вчорашнього майданного соратника Юрія Луценка затремтить рука, коли йому, можливо, доведеться санкціонувати факт такої видачі.

Цілком можливо, що в обмін на ненапад вона погодиться залишатися демонстративною соратницею президента і навіть погодиться увійти до провладного передвиборного блоку. В тому разі, якщо Ющенко погодиться на формування коаліції, до якої увійде не лише «Батьківщина», а й настільки ж нелюбі президентському серцю УНП, НРУ, ПРП і «Пора».

Такий розвиток подій можливий, але малоймовірний. Річ навіть не в тому, що Тимошенко не зможе довго цілувати руку, яка б’є її по щоках. Вона, може, і стерпіла б. Але заради чого? Залишаючись у прокрустовому ложі пропрезидентського передвиборного об’єднання, вона ризикує остаточно втратити політичну самобутність. Тимошенко не хоче й не може бути одним із сортів вареної ковбаси. Це для неї огидно. І головне, це — політично безперспективно.

Правдоподібніше інше. Якщо влада на якийсь час дасть їй спокій, не нав’язуватиме дружбу, але й не погрожуватиме війною, Тимошенко піде в тінь і збиратиметься на силі. Ближче до зими Юлія Володимирівна може плавно вийти з образу м’якої альтернативи Ющенку і набути статусу жорсткого опозиціонера владі. Жорсткого, але не нещадного. Бойові дії між учорашніми союзниками можуть і не розпочатися, якщо обидві сторони усвідомлять відповідальність перед народом. І не приречуть країну на жорстоку війну без правил, без полонених і без переможців.

Легко припустити, що коли Тимошенко почнуть цькувати, вона розлютиться. І це лише примножить її неабияку безстрашність. Та не лише пресинг із боку Банкової здатний змусити її вийти на стежину радикальної опозиції. До такого вибору її схиляють багато членів оточення. За їхньою логікою, реалізація політичного проекту «Юля — борець із режимом» — запорука успіху на парламентських виборах.

До речі, про команду. З високим ступенем імовірності можна говорити про те, що Тимошенко її не контролює. Більше того, важко відповісти на запитання — чим є сьогодні команда Тимошенко і чи є вона взагалі?

З одного боку, багато з тих, хто вчора поспішав зайняти місце за її спиною, сьогодні поспішають від неї дистанціюватися. А якщо її почнуть пресувати — зрадять, не чекаючи, поки смажений півень тричі дзьобне їх нижче спини.

З другого боку, дехто з тих, кого вчора прийнято було вважати випадковими попутниками Тимошенко, можуть завтра виявитися надійними союзниками. Тому що встигли розчаруватися. Ні, не в ідеалах Майдану. І не в самому Ющенкові. А в тому, як Ющенко ці ідеали трактує.

Багато хто ближче до виборів відчує необхідність альтернативи, гостру потребу не лише у політичному прихистку, а й у керманичі. У поводирі, котрий має харизму, волю й завзяття.

Тимошенко змушена буде рахуватися з думкою тих, хто захоче (або змушений буде) якщо не прийняти її бік, то, принаймні, стати поруч із нею.

Чи зможе вона сформувати із найрізноманітніших людей справжню команду — велике запитання. Є підстави вважати, що вчинок Бродського не був нею санкціонований, більше того, вона довго й усіма силами утримувала його від такого кроку. І те, що він зважився на демарш, означає: повага Бродського до Тимошенко ще не означає впливу Тимошенко на Бродського. При цьому Бродський був і залишається членом її команди. На відміну від того ж Зінченка, котрого поки що поспішили записати в сателіти Юлії Володимирівни.

Те ж саме стосується і півтора десятка міністрів, які були на стороні Тимошенко під час її перебування прем’єром. Далеко не з усіма з них Ю.В. буде по дорозі. Тому що багато хто з них не приховує: вони вже не вірять у Ющенка, але все ще не вірять Тимошенко. І тому що вони не знають, що є більш небезпечним для країни — безпорадний Віктор Андрійович чи авторитарна Юлія Володимирівна.

Мабуть, основне завдання для Тимошенко сьогодні — повернути ефективність своєї фракції. Парламентський осередок БЮТ під час відрядження керманича до Кабміну виріс кількісно, але став менш боєздатним. Тимошенко не знаходила часу й можливостей контролювати свій депутатський загін.

Ситуацію доведеться змінювати. Та зробити це буде непросто. І річ не в тім, що фракція неминуче схудне після того, як Ю.В. випала з владної обойми. 2004-го депутатський загін Тимошенко був одним із визнаних центрів парламентського впливу. Сьогодні він бути таким перестав. Ситуація в Раді змінилася, і, щоб повернути фракції втрачений авторитет, Тимошенко доведеться докласти чимало зусиль. Не маючи мандата, зробити це буде особливо важко.

Фракції потрібні союзники. Можливо, ними стануть осередки партій, які не приховують бажання піти на вибори у блоці з загоном Тимошенко. Йдеться, насамперед, про УНП і ПРП. Ці дві організації, а також «Пора» — можуть стати партнерами БЮТ на виборах-2006. Відповідні консультації уже ведуться. Чим вони закінчаться — судити рано, але наскільки нам відомо, екс-прем’єр не виключає, що вирушить у передвиборне плавання самостійно. Те, що політструктура Тимошенко візьме участь у кампанії — сумнівів не викликає.

Як не викликає сумніву й те, що вже найближчим часом фракція БЮТ візьме активну участь у боях за збереження політичної реформи. Саме так, ми не обмовилися. Згідно з останніми відомостями, президент рішуче налаштований домогтися скасування конституційних змін. А Тимошенко не менш рішуче налаштована йому в цьому завадити. Найбільш затятий противник ослаблення президентської влади, Юлія Володимирівна (подейкують) останнім часом переглянула свої погляди на політичний устрій країни. З чим це пов’язано? Питання не до нас. Можливо, сумний досвід останніх місяців переконав її в тому, що політреформа — благо для країни. Що за таких повноважень не може бути справедливих президентів. А за такого поділу сфер упливу — не може бути єдності влади.

Вірогідне й інше. Скажімо, Юлія Володимирівна вирішила штурмувати вершину влади не за чотири, а за півроку. Вирішивши, що посада пореформеного прем’єра, ну хіба що трошки, гірша за посаду дореформеного президента.

Спроби скасувати політреформу (якщо їх буде розпочато) здатні до краю загострити ситуацію у політикумі. Вони можуть спричинити відкриту конфронтацію між президентом і Радою. У цьому разі не можна буде виключати нічого. Ні формування масштабної антипрезидентської більшості. Ні появи тимчасового союзу таких різних політиків, як Литвин, Мороз, Кравчук, Симоненко і Тимошенко (кожен із яких має свої причини відстоювати політреформу). Такий політичний проект (щось на кшталт «Повстань, Україно!»-2) сьогодні здається фантастикою. Та він цілком можливий. Так само, як і початок процедури імпічменту. Особливо, якщо під час можливого викиду компромату деякі відомості стосуватимуться безпосередньо персони глави держави.

«Нульовий варіант» спростив структуризацію політикуму. Можлива війна навколо реформи завершить цей процес. Вибір, зроблений учасниками майбутніх боїв, дасть остаточну відповідь на безліч запитань. За великим рахунком, саме тоді стане зрозуміло, хто з ким і хто за що. Хто за президента. Хто за Юлю. І хто за Україну.

Погляд із боку

Офіційна реакція на останні політичні події в Києві у трикутнику наших основних стратегічних партнерів США — Росія — Євросоюз була стриманою й небагатослівною, але при цьому дуже оперативною. І Вашингтон, і Москва, і Брюссель висловилися того ж таки дня, коли уряд Тимошенко було відправлено у відставку. Що вже саме по собі добре й засвідчує незгасаючу увагу до України з боку найбільших гравців на світовій арені.

Так, офіційний представник Держдепартаменту США Шон Маккормак у четвер заявив: Сполучені Штати уважно стежать за політичними подіями в Україні. «У молодих демократіях часом відбуваються зміни в уряді. Якщо ці зміни здійснюються конституційним, мирним способом, то це все є частиною демократичного політичного процесу. Ми твердо віримо в те, що народ України вийде з усіх цих змін сильнішим. Це процес будівництва сильнішої демократії», — зазначив представник американського зовнішньополітичного відомства, підкресливши, що питання про те, яким буде наступний уряд в Україні, має вирішуватися українським народом і обраними ним лідерами.

Як завжди, не забувши надіти маску демократа перед зустріччю з будь-ким із західних колег, Володимир Путін у Берліні на спільній прес-конференції з німецьким канцлером Герхардом Шредером був надзвичайно політкоректним, слів на кшталт «мочити» або «тирити» не вживав і цілком по-європейському (а також співзвучно шредерівському коментарю: «Ми вважаємо, що Україна має цілковите право робити свій вибір») висловив упевненість, що «український народ і керівництво знайдуть правильне рішення». ВВП закликав не драматизувати ситуацію в Україні, яка, на його думку, перебуває під контролем президента Віктора Ющенка. А посол РФ Віктор Черномирдін цілком схвалив дії останнього: «Президент України вчинив у сформованій ситуації цілком правильно. Віктор Ющенко виявив мужність і турботу про країну, а не про особистості».

Брюссель же за останній тиждень висловився навіть двічі. Наступного дня після викривальної прес-конференції О.Зінченка представник Єврокомісії повідомив агентству «Інтерфакс-Україна»: у Європейському Союзі сподіваються, що останні події в Україні, пов’язані з обвинуваченням деяких посадових осіб у корупції, не вплинуть на подальший розвиток відносин України з ЄС. У Євросоюзі «сподіваються, що ніщо не вплине на дії уряду під час виконання Плану дій, і наші відносини розвиватимуться». А в четвер, уже через кілька годин після відставки уряду Тимошенко, офіційний представник ЄК Емма Удвін заявила: Європейський Союз сподівається, що президент України Віктор Ющенко в короткий термін розпочне дії, спрямовані на розв’язання нинішньої урядової кризи. «Ми сподіваємося, що він вдасться до швидких кроків, спрямованих на встановлення стабільності й забезпечення спадкоємності політики», — повідомила спікер ЄК і нагадала, що В.Ющенко переміг на виборах «на платформі зобов’язань проведення реформ, боротьби з корупцією, проведення політики чистих рук». «Ми упевнені, ці головні принципи буде збережено його адміністрацією», — підкреслила Е.Удвін.

Але за досить схожими спокійними й толерантними офіційними коментарями наших основних партнерів ховаються часом діаметрально протилежні міркування.

Так, від Вашингтона абсолютно не варто було очікувати різкої критики дій Віктора Ющенка після того, як весь світ обійшли кадри та знімки, на яких радісний Джордж Буш обіймає мужнього лідера помаранчевої революції. Україна стільки разів згадувалася у виступах вищого керівництва США в різних точках планети як приклад «торжества демократії», що стала вже прапором, із яким Сполучені Штати навпереваги йдуть у бій за «перемогу демократії на всій планеті». Тому для них надзвичайно важливо, аби в «помаранчевій Україні» все складалося успішно. Провал «нової України» буде багатьма (й усередині Сполучених Штатів, і на зовнішній арені) розцінено як серйозний провал зовнішньої політики США. А в умовах, коли рейтинг глави Білого дому катастрофічно падає через безпомічність американської влади при ліквідації наслідків урагану «Катріна», дозволити певні гучні прорахунки ще й на зовнішній арені адміністрація Буша дозволити собі не може. Тому про які там проблеми в Україні ви кажете? Усе добре, це не проблеми, а становлення та зміцнення молодої демократії. «Ми сфокусуємо увагу на довгостроковій перспективі, і не звертатимемо увагу на тимчасові коригування», — заявив учора Курт Волкер, один із високопоставлених дипломатів Держдепу. Більше того, він дав зрозуміти, що в разі успішних демократичних і економічних перетворень Україна має шанс приєднатися до НАТО вже 2008 року, «попри сьогоднішню ситуацію».

Схоже, американці не лише публічно, а й реально не вельми занепокоєні подіями цього тижня в Україні. Можна припустити, вони дуже задоволені відставкою Петра Порошенка, оскільки у приватних розмовах із представниками американської сторони ми неодноразово чули серйозні нарікання на його адресу з приводу нерозв’язуваності важливих питань як двосторонньої співпраці, так і кооперації України з НАТО, реформування силових структур та ін. Відставка Юлії Тимошенко також не вельми засмутить американців, оскільки далеко не всі її дії вони вважали реформістськими й не всі методи її роботи — ринковими. Занепокоєння викликав також інвестиційний клімат і різкий спад економічного зростання в Україні. Про це, приміром, говорилося в доповіді заступника держсекретаря Д.Фріда на липневих слуханнях у Конгресі, присвячених відносинам з Україною, на це публічно звертали увагу й аналітики впливових американських мозкових центрів. Занепокоєння американської сторони викликає, скоріше, те, що Ю.Тимошенко, можливо, піде в опозицію. У одному з інтерв’ю посол США Джон Хербст висловив стурбованість з приводу такого розвитку подій, «за якого стався б розкол між командами Ющенка й Тимошенко», проте американський дипломат переконаний — такий сценарій не буде здійснено в реальності. Але хоча публічно американці всіляко підкреслюють, що всі нинішні події в Україні — у рамках становлення молодої демократії, здається, свої критичні зауваження з приводу цього процесу вони все-таки висловлять (нехай і за закритими дверима) під час найближчого візиту до США глави зовнішньополітичного відомства Бориса Тарасюка, а потім і президента Віктора Ющенка.

Що ж стосується росіян, то їхні чекання якраз протилежні американським. Наскільки Вашингтон зацікавлений в успіху демократичних перетворень в Україні, настільки Кремль бажає провалу помаранчевого й інших «кольорових експериментів». Це вже в Берліні Путін висловлювався толерантно й виважено, а відразу після скандального виступу Зінченка він не змарнував нагоду позловтішатися перед західною пресою, мовляв, ми ж вас попереджали, там така ж корупція й політичні розбірки, як і скрізь на пострадянському просторі. І чим нова Україна відрізняється від колишньої? І хто вам сказав, що в Україні більше демократії, ніж у Росії, що ви носитеся з нею, як із писаною торбою? Путін і раніше старанно намагався скомпрометувати нове українське керівництво в очах провідних західних лідерів (пригадаймо бодай останню зустріч «великої вісімки»), а тепер у нього для цього з’явився новий чудовий привід: Україна не лише «тирить» російський газ, а й наскрізь пронизана корупцією, аж до «помаранчевої» верхівки, котра б’ється між собою за матеріальні радості життя з запалом і жорстокістю, не меншими, ніж свого часу це робили посіпаки Кучми й Януковича.

Можна не сумніватися: нинішній кадрово-корупційний скандал в Україні росіяни радісно й голосно згадуватимуть щораз, коли наша країна заявлятиме про свої нові пріоритети зовнішньої політики — підтримку демократії в усьому світі, виходитиме з різноманітними демократичними ініціативами та створюватиме різні демократичні співтовариства та співдружності. Пригадайте, скільки відер бруду було вилито та продовжує литися на Грузію і її президента Саакашвілі зі сторінок російської преси, із вуст російських політиків і політологів.

Кремль святкує ще одну маленьку перемогу — Тимошенко більше не прем’єр, Турчинов більше не глава СБУ. З’являється надія: російський бізнес в Україні може тепер спати набагато спокійніше, розслідування діяльності «Росукренерго» потихеньку припинять і його результати ніколи не буде оголошено... Що ж до відставки й усунення від виконання службових обов’язків чуйних до інтересів і побажань Москви Порошенка та Третьякова, то тут росіянам переживати нема чого: адже президент Ющенко ще навіть до початку офіційного розслідування обвинувачень на їхню адресу оголосив на весь світ, що вірить цим людям, переконаний у їхній чесності й вони залишаються його друзями. А отже, роблять логічний висновок наші сусіди, як і раніше можуть доносити потрібну інформацію до вух президента та впливати на прийняття тих або інших рішень. Крім того, Юрій Єхануров на посаді прем’єр-міністра України й, мабуть, Анатолій Кінах на посаді секретаря РНБОУ цілком влаштовують росіян. І до роботи в уряді Тимошенко, і будучи останні дев’ять місяців першим віце, Кінах неодноразово демонстрував готовність «конструктивно співробітничати з Російською Федерацією» й активно підтримував участь України в ЄЕП, причому навіть глибшу, ніж зона вільної торгівлі. Єханурова вважають у Росії політиком розумним, помірним, здатним домовлятися й іти на компроміс. Та, певне, аби життя на українському напрямі взагалі уже медом росіянам не видавалося, Борис Тарасюк збереже свій портфель міністра закордонних справ і в новому уряді.

Борис Іванович уже заявив: курс держави на європейську інтеграцію залишається незмінним, і висловив упевненість, що очікувані кадрові рішення президента лише зміцнять здатність оновленого уряду до поглиблення відносин із Євросоюзом, зокрема у виконанні Плану дій Україна—ЄС. Про це, й не тільки, Тарасюк переговорив телефоном ще в день відставки уряду Тимошенко з Верховним представником ЄС з єдиної зовнішньої політики й політики безпеки Хав’єром Соланою.

За нашою інформацією, у Брюсселі були досить сильно занепокоєні заявами про корупцію у вищих ешелонах нової української влади. Занепокоєння посилювалося з кожним днем мовчання Віктора Ющенка після обвинувачень, які пролунали з вуст екс-держсекретаря, у корупції представників найближчого оточення президента. У єесівських кулуарах європейці дивувалися: чому особи, звинувачені в корупції, відразу не залишили свої посади, аби не компрометувати главу держави, як у разі схожих скандалів роблять європейські політики. Згадували історію нинішнього комісара ЄК з торгівлі пана Мендельсона, близького соратника британського прем’єра Тоні Блера, котрий кілька років тому був замішаний у якомусь скандалі і, не чекаючи результатів розслідування, сам подав у відставку, щоб не компрометувати свого лідера. Коли ж під час розслідування провину Мендельсона доведено не було, він зміг повернутися в політику й зайняти високу посаду в ЄС.

Те, що Ющенко таки усунув обвинувачуваних у корупції членів свого оточення з їхніх посад, із задоволенням сприйнято в Брюсселі. І недаремно офіційний представник ЄК Емма Удвін зробила такий акцент на переліку передвиборних обіцянок В.Ющенка у сфері боротьби з корупцією: у Євросоюзі справді приділяють цій проблемі велику увагу й пильно стежитимуть за чистотою рук українських чиновників і високих посадових осіб. Боротьба з корупцією — один із ключових пунктів Плану дій Україна—ЄС, і попередня оцінка результатів його виконання багато в чому залежить від того, як буде проведено розслідування обвинувачень, викладених колишнім держсекретарем Олександром Зінченком, і до яких подальших кроків вдасться вище керівництво країни.

Стурбованість Брюсселя викликають і подальші перспективи України на шляху у СОТ. Усім добре відомо, із яким боєм досі проходили сотівські законопроекти через Верховну Раду. Тепер же, побоюються наші партнери, коли, крім прийдешніх виборів, уми українських законодавців будуть зайняті ще й урядовою кризою й розбірками всередині правлячої команди, Україна може не встигнути пробігти фінішну пряму до членства у СОТ до кінця нинішнього року. І надії на початок у січні переговорів між Україною та ЄС про зону вільної торгівлі можуть так і залишитися надіями...

Із приводу ж відставки уряду Тимошенко європейці у приватному порядку висловлюють різні думки. Одні сумніваються в доцільності звільнення всього уряду, кажуть, що Ющенко надто погарячкував, і вважають, що відставки мали бути «точковими». Інші називають рішення Ющенка правильним, аргументуючи свою думку тим, що в Тимошенко не було виразної економічної програми, її уряд займався в основному популізмом, а це й спричинило зниження економічного зростання та припливу інвестицій, зростання інфляції й невдоволення населення, а подальше перебування Юлії Володимирівни на прем’єрській посаді могло скинути країну в глибоку економічну кризу. Треті побоюються, що можливий перехід Тимошенко до опозиції ще більше поглибить політичну кризу в Україні, надовго відверне країну від здійснення гостро необхідних реформ. Четверті ж, навпаки, вважають, що в особі Тимошенко Україна, нарешті, зможе отримати справжню опозицію, котрої потребує кожна демократична держава.

Але в одному більшість наших співрозмовників були одностайні: на якомусь етапі президент Ющенко втратив контроль над ситуацією у своїй команді й нині розпочате ним хірургічне втручання треба було здійснити набагато раніше.