Як нам не побудувати Росію

Критичні зауваження на адресу нової влади сприймаються болісно не лише нею, а й багатьма нашими громадянами. Передусім тими, чиї промені надій на помаранчеве світле майбутнє склалися в потужний смолоскип Майдану. Це зрозуміло, оскільки більшість вірить, що в країни з’явився шанс. Та для того, щоб цей шанс був реалізований, потрібна низка умов, не останньою з якої є розуміння наступного: закон демократії полягає не в тому, що «народ має право сподіватися», а в тому, що «народ має право знати». І вже базуючись на знанні вирішувати, чи сподіватися йому, якою мірою і на що.

Затвердження прем’єр-міністра, Кабінету й губернаторів у стінах парламенту дивилися на одному подиху, як захоплюючий фільм. Та будь-яке хороше кіно крім задоволення від перегляду має давати поштовх до розмірковування. Цифра 375, а саме стільки голосів було віддано за Тимошенко, має насторожити й суспільство, і владу, тому що країна ризикує залишитися без реальної опозиції. Не факт, що це станеться, але сьогодні така перспектива вбачається цілком реальною. Для такого розвитку подій є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Розпочнемо з перших.

Потенційна опозиція, яка сьогодні немов представлена владою з десятирічним досвідом, надто добре відома населенню. Її лідери розгублені, але це тимчасова проблема: через місяць—другий вони можуть і відійти від шоку. Важливіше те, що вони дискредитовані. І не лише результатами минулої діяльності, а й фактом розгубленості, який дозволили собі продемонструвати.

У Києві й, головним чином, на сході країни триває пошук нових облич і боротьба за право такими називатися. «Партія регіонів» по суті перетворюється на партії регіонів, але, «біля рояля все ті ж»: Васильєв, Кушнарьов... Нових облич немає. Новачкам у будь-якому регіоні країни дуже складно пробитися через утрамбований прошарок вітчизняної еліти. Навіть із приходом нової влади ротації цієї самої еліти не сталося. Відбулася лише заміна її владної частини, що далеко не те саме.

Безумовно, нинішня влада зробить ряд помилок, які, попри цілком можливі великі успіхи команди Ющенка, все-таки створять об’єктивне поле для появи опозиції. Та хто на цьому полі розгуляється? Медведчук? Янукович? А може, Литвин, якому необхідна підтримка «Нашої України» у майбутньому парламенті, щоб зберегти статус спікера? Та й куди в опозицію з такими кадровими рекомендаціями: ставленика Володимира Михайловича пана Олуйка, який обійняв посаду хмельницького губернатора, можна було б занести в Книгу рекордів Гіннесса в номінації «Найкоротше перебування при владі». Литвин кістками лягав, відстоюючи кандидатуру пана Коленського, який керував за старої влади митною службою, що стала притчею во язицех. Правду кажучи, настільки висока активність у відстоюванні керівника відомства, який охороняє не кордони, а діри в них, у поєднанні з перебуванням брата Литвина на посаді командуючого прикордонними військами України — ініціатива, що погано пахне. Знову-таки Литвин лобіював кандидатуру Самоплавського на лісогосподарський комітет. Лише лондонська береза не плаче при згадуванні цієї людини. Інші — ридають. Чому Володимир Михайлович, який чимало й успішно попрацював над своїм іміджем, дозволив собі активну підтримку подібних персонажів, для мене залишається загадкою. Може, імідж — ніщо, а жага — все? І це при тому, що на рейтингу Литвина, який відчутно зростає в народі, гирями повисне фінансово заможний, але непопулярний баласт численних «колишніх», котрий розбавляє і без того не найпопулярніший склад його вже не Аграрної партії.

Януковича списали всі й, передусім, ті його союзники, які знають, що він їм цього списання не вибачить. У Медведчука стати серйозною опозицією шансів немає навіть у тому випадку, якщо нова влада видаватиме населенню за картками хліб і телевізори.

Безумовно, виникнуть нові проекти, оскільки вже нині в них є об’єктивна потреба. Та до виборів 2006 року вони спроможні в кращому випадку набрати політичну вагу, що дозволяє переступити 3-відсотковий бар’єр. А якщо бар’єр буде піднятий, то для нових проектів на чолі з незнайомими широкому загалу обличчями дороги до парламенту може не бути: надто коротка злітна смуга. Ситуація нагадує переддень президентських виборів: 60 відсотків населення перебуває в очікуванні третьої сили, але широко відомі обличчя, які претендують на цю нішу, не сприймаються електоратом. Яскравий приклад цього Анатолій Кінах — правильне слово, правильні вчинки, «C2H5OH на пару — не бере».

Проте, на сьогоднішній день є 44 відсотки населення, яке не підтримало Віктора Ющенка на президентських виборах. Хтось змінить свою думку, хтось із прибічників навпаки розчарується в новій владі, і ця цифра, зазнавши деякого коригування, може й надалі визначати обсяг протестного електорату. Хто стане виразником їхніх ідей? Поки що на це запитання відповіді немає, але знайти її необхідно. Це в інтересах усього населення країни, яке має усвідомлювати те, що опозиція — це основний засіб контролю за владою. Хоч якими благими були б наміри Президента й хоч як щиро ми в них вірили б, ми пам’ятаємо, що будь-якій владі потрібний контроль. Тим паче, що влада — це не тільки один Президент чи один прем’єр, які розуміють, що цим роком їхня політична кар’єра не закінчується. Це команда, яка у своїй переважній більшості, хоч як крути, виросла з шинелі Леоніда Кучми. І ця остання обставина дає нам привід перейти до суб’єктивних причин, які можуть унеможливити появу в Україні чіткої, а не маргінальної опозиції.

На чому насамперед трималася влада Леоніда Кучми? Відповідь відома всім: на компроматі й персональному контролі президента над силовиками. Якщо ти лояльний, ти приростаєш підприємствами, землями й бюджетними коштами. Файли пухнуть, силовики — мовчать. Якщо ти не лояльний, файли відкриваються, і ти позбавляєшся всього. Нинішня влада отримала колосальну можливість через подібну схему контролювати активність усіх без винятку потенційних лідерів опозиції, їхніх спонсорів і навіть спонсорів так званих третіх осіб, які можуть створити нову партію, вписати до її списку студентів першого курсу, однак їм потрібні будуть кошти для розкрутки. Тому що стосовно кожної людини, здатної вкладати кошти в політику, є об’єктивні підстави відкривати кримінальну справу. Така країна. Такий час. Такі наслідки періоду первинного нагромадження капіталу. У романі «Вся королівська рать» Віллі Старк велів шукати компрометуючу інформацію на суддю, стверджуючи: «Людина зачата в гріху й народжена у мерзоті, шлях її — від пелюшки смердючої до сморідного савану. Завжди щось є». А тут і шукати не треба. Тут усі про всіх усе знають. Якщо ви нині зайдете в СБУ, ви не побачите Олександра Турчинова: його підлеглі з головою завалили папками з замороженими справами, або зі справами закінченими, але без належного продовження. Втім, Олександр Валентинович не самотній. Практично в усіх міністерствах — від охорони здоров’я до МНС, від Міноборони до Мінтрансу, від Міненергетики до Мінекології — чинні чиновники нескінченним потоком до кабінетів керівників несуть схеми й документи, які свідчать про тотальне розкрадання країни. «Коли я приступив до обов’язків президента, я був здивований тим, що справи справді настільки погані, як ми про це казали», — це слова Джона Кеннеді. Їх може повторити нині будь-який знову призначений керівник. Підстави для переведення прокуратури на тризмінну роботу є. Де-факто це вже відбувається. При цьому, думаю, всі усвідомлюють, що за кожною схемою й кожною угодою імена депутатів, великих і середніх чиновників, бізнесменів і політиків першої лінії. Одне слово, усіх тих, хто, з огляду на лише рік, що залишився до доленосних для країни парламентських виборів, міг би претендувати на роль опозиції.

За цих обставин нова опозиція може бути або ручною — милостиво призначеною владою на цю роль і яка тимчасово відкупилася від правоохоронних органів, або безперспективною, оскільки навряд чи особливу популярність у народі матиме партійний список, де під слідством перебуватиме якщо не кожний, то кожний другий.

У мене немає підстав стверджувати, що створення нових перемет — рибальської снасті з численними гачками — це свідома мета Віктора Ющенка та його команди. Понад те, стара влада, по суті, автоматично перейшовши в статус опозиції, накоїла занадто багато, щоб залишити її представників абсолютно безкарними. Але ми повинні знати й розуміти, що у влади є велика можливість спокуситися створенням тепличних безпроблемних умов, аналогічних тим, які Володимир Путін отримав після виборів у Думу. У Росії разом з опозицією загинула й демократія. Тим часом як у нас багато хто говорить про можливість експорту помаранчевої революції в Москву, мені здається важливим пам’ятати про можливість експорту російської антидемократичної революції в Україну.

На думку про можливість такого мене наштовхує не лише об’єктивна картина неминучої відповідальності за розграбування країни, а й картина дій правоохоронних органів. Передусім Генпрокуратури. Нині, напевно, щодня в будинку на Різницькій, а також у регіонах порушують нові й нові справи. Однак більшість їх порушують за фактом, а не проти конкретних осіб. Потенційних відповідачів просто «підвішують», замість того, щоб панам, про чиї діяння відомо всій країні, пред’явити безпосередні претензії та обвинувачення. У попередньому номері в інтерв’ю «ДТ» Святослав Піскун, відповідаючи на запитання «У зв’язку з фактами фальсифікації виборів порушено близько 160 кримінальних справ. Чи фігурують у цих справах такі пани, як Левенець, Клюєв-молодший, Медведчук?», сказав: «Ні, ніхто не фігурує в матеріалах ні як підозрюваний, ні як обвинувачуваний». Святославе Михайловичу, батьку рідний, побійтеся Бога! У нашій країні люди, підозрювані в крадіжці мобілки чи зриванні золотого ланцюжка, часто-густо сидять у СІЗО до суду! Я не закликаю розширювати таку практику стосовно малих злочинів, але стосовно великих... Може, хоча б підписку про невиїзд узяти? Ну, просто щоб за Кравченком і Бакаєм у Росію ніхто п’ятами не накивав. Якщо влада має намір серйозно розібратися й очистити країну від корости минулого, то підхід «в окремих магазинах немає окремої ковбаси» навряд чи дозволить упоратися з поставленим і публічно декларованим Президентом завданням. Якщо в країні відновлюються закон і справедливість — це одне. А якщо в уразливих, із погляду закону, персонажів не беруть де-юре підписку про невиїзд, а беруть де-факто підписку про не-дії — то це зовсім інше. Я, наприклад, не розумію, чому ряд чиновників і політиків, які представляли штаб фальсифікації, розповідають нам про правильні дії Фонду держмайна під час приватизації «Криворіжсталі», про намір суворо відстежувати виконання Президентом своєї програми, співпрацювати з новою владою, попри колишні розбіжності, і розповідають вони це особисто на прес-конференції, а не з необхідності через адвоката. Просто якийсь заповідник відьом у Країні полювання на стрілочників. Скоєні злочини — ось вони, а у випадку з Ющенком — на обличчі. Мости не побудовано, гроші вкрадено, картини із запасників вивезено, землю за безцінь роздано, вибори фальсифіковано, і всі ми цим обурені. За фактом. Що, серед іншого, дає мені підстави поки що не персонально, а за фактом підозрювати нову владу в бажанні монопольно контролювати політичні процеси у країні.

При всьому цьому постає запитання: як новій владі уникнути спокуси створити для себе умови стерильного існування? Однозначної відповіді на це запитання у мене немає. Але воно мусить бути у Президента країни. Можна лише припустити, що було б непогано зробити такі кроки.

По-перше, притягти до відповідальності ідеологів і організаторів фальсифікації виборів. Інакше: а) незрозуміло: то чому ж усе-таки проводили третій тур? б) у нової влади залишається механізм для повторення на виборах-2006 подвигу влади попередньої.

По-друге, чітко визначитися з генеральним прокурором. Будь-яка людина, котра обіймає цю посаду, Піскун це чи ні, повинна почуватися впевнено і не перебувати в підвішеному стані. Позаяк такий стан небезпідставно дає привід генеральному прокурору пам’ятати, що він у будь-який момент може залишитися без статусу наодинці з людьми, проти яких порушить персональні кримінальні справи. А люди ці, навіть в умовах усунутості від влади, мають надзвичайно широкі можливості, підкріплені в окремих випадках батальйонами спецпідрозділів, які перебувають на персональній службі.

По-третє, необхідний контроль за діями самої прокуратури. У морі відкритих справ за недорого можуть загубитися деякі з них… Крім того, якість слідства повинна забезпечити отримання доказової бази, яка не тільки не розсиплеться в суді, а й просто дійде до суду, чого раніше з гучними справами не траплялося.

По-четверте, Президент повинен узяти під особистий контроль правоохоронні органи. Наслідки ділень а-ля «якщо тобі МВС, то мені СБУ» або «КРУ мені, бо тобі й генпрокурора вистачить», мають бути реально зведені до нуля. Антагоністичні групи впливу, що є в команді Віктора Ющенка, не повинні отримати можливість суб’єктивно використовувати можливості правоохоронних органів, очолюваних різними протеже. І вже тим більше ці ж таки органи не повинні працювати над створенням системи бізнес-мародерства.

По-п’яте, суспільству необхідна чітка відповідь на запитання, за яким принципом виконується перегляд приватизаційних рішень старої влади, де межа, до якої повертаємо державі, а після якої — не повертаємо. Чіткою можна назвати вже заявлену позицію уряду про вимогу перевірки виконання власниками підприємств інвестиційних зобов’язань. Тут підхід зрозумілий. А ось запитання, «дорого купили чи вкрали (себто заплатили мало)?» — видається дуже спірним. Хоча б тому, що країв не видно: запитання такого роду можуть виникати з приводу як «Криворіжсталі», так і кав’ярень на Подолі.

Тому надзвичайно важливо, щоб влада під кожне рішення про приватизаційні зміни підводила чітку юридичну основу.

По-шосте. Правду кажучи, я — послідовний і багаторічний прибічник амністії тіньових (не плутати з кримінальними) капіталів. Бо чистих бізнесменів немає, але без капіталістів ані ринок, ані ринкова держава неможливі. Амністія тіньових капіталів потрібна бодай для того, щоб не дозволити жодній владі вводити політичний диктат, який забезпечувався б шантажем, побудованим на компроматі. Тому необхідно пояснити, де (й чому саме там) пролягає межа між реприватизацією, порушенням кримінальних справ — і амністією тіньових капіталів, про необхідність якої вже заявив Ющенко.

По-сьоме. Дрібниця, але принципово. У ряді країн цивілізованого світу існує обмежений термін, відведений на проведення досудового слідства. Влада, отримавши контроль над значним обсягом прямих і побічних доказів скоєння злочинів, не може роками вести слідство, весь цей час кидаючи тінь на репутацію підслідного. Я не закликаю до створення трійок і введення законів воєнного часу. Я кажу про законодавче запровадження розумних термінів, відведених на збирання доказів. Утім, і це не стане гарантією того, що суд поставить остаточну крапку в справі, розвіявши або підтвердивши припущення прокурора. Можна пройти всю процедуру, аж до Верховного суду, а потім, додавши довідку до справи, відправити її на дослідування або ж відкрити її знову через нововідкриті обставини.

У принципі, перелік пунктів можна продовжувати, заглиблюючись в економічні та правові моменти. Але головне в цій ситуації — моральний аспект, забезпечити який можна виключно з допомогою чіткого розуміння й дотримання правил гри. По суті, влада повинна розробити зрозумілі суспільству, юридично обгрунтовані класифікації, що дали б зрозумілу відповідь на запитання: кого й за що садитимуть, у кого й чому щось відбиратимуть, кому і що прощатимуть. Було б бажано також дізнатися, коли велику ревізію дій бізнесу та влади епохи Кучми буде завершено. Лише після цього ми з вами отримаємо відповідь: чи може українська влада мати в парламенті гідну опозицію — чи її скромно представлятимуть комуністи, як у наших північних сусідів, а також маргінальні верескливі «недобитки», які вже сьогодні заявляють, що їхня партія стає жертвою полювання на відьом. Чи нова опозиція розвиватиметься взагалі поза стінами майбутнього парламенту, віддалена від важелів впливу на ситуацію в країні?

І останнє. Можливо, нова команда, з її громаддям планів, втомившись від постійної боротьби, і спокуситься прокурорським контролем над опозицією. Але Президент, роздавши після виборів кожній Галі по лялі, повинен усвідомлювати, що не всіх ці лялі влаштували. І напруга всередині його команди навряд чи зменшиться після того, як запрацюють накачана повноваженнями адміністрація (даруйте, секретаріат), укрупнений у правах секретар РНБОУ та мозаїчний Кабмін. За умов відсутності реальної опозиції чи принаймні в умовах створення додаткових перепон для її природного утворення опозиція народиться всередині самої команди, остаточно розколовши «братство передвиборного персня». Ніщо так не об’єднує, як зовнішній «ворог». Хтось має допомагати главі держави утримувати команду в тонусі й рамках. Інакше кожен із біг-босів нової команди, маючи контроль над правоохоронцями, просто «купить собі трішки опо». Внаслідок чого потьомкінські опозиційні партії стануть ще одним засобом боротьби з формальними однодумцями.

Що зробить влада для того, аби цього не сталося? Народ має право знати.