У ЖИТТІ ВСЕ НЕ ТАК, ЯК НАСПРАВДІ

Чудовий усе ж таки цей місяць — травень. До благодушного настрою спонукають не лише погодні явища, що припадають на цей час, а й низка свят, які тривають добру половину місяця. Розімлівши від достатку вітаміну D і супутніх пустопорожньому дозвіллю позитивних емоцій, народ спостерігає по TБ за своїми правителями, котрі покладають квіти до пам’ятників і стоять зі свічками під банями церков. Стан, близький до умиротвореного, викликає у громадян приплив оптимізму, який неминуче веде за собою підвищення довіри до можновладців. Принаймні іншої очевидної причини поліпшення показників у цій номінації майже в усіх політиків, внесених до списку для соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова, ми не знаходимо.

Найбільше довіряти в травні, порівняно з попереднім місяцем, стали Юлії Тимошенко. Рейтинг довіри лідера БЮТ виріс із квітневих 10,9 відсотка до травневих 14,2. Можливо, сам по собі цей показник і не заслуговував би особливої уваги, якби не йшов у комплекті з іншим: кількість тих, хто не підтримує дій Тимошенко, хоч і залишається, як і раніше, досить значним, однак при цьому продовжує неухильно зменшуватися. І якщо місяць тому політика Юлії Володимирівни не знаходила розуміння у 54,9 відсотка опитаних, то вже у травні це число зменшилося до 49,3. Для тих, кого отримана різниця не вразила, можна додати: всього за місяців два до виборів громадян, які не довіряють екс-віце-прем’єр-міністру, було ще більше — близько 60 відсотків.

Взагалі-то слід зазначити, що простежувана й раніше особливість у ставленні наших громадян до політдіячів не лише зберігається, а виявляється з дедалі більшою очевидністю. Саме політики, котрі входять у топ-десятку тих, кому населення симпатизує, і становлять (із незначними корективами) список лідерів так званої народної НЕдовіри. Найлегше це було б пояснити суперечливістю загадкової української душі. Однак ірраціональність ніколи не переважала в національному характері українців. Що підтверджують цифри у графі «Не знаю такого». Як правило, чим більшій кількості людей відоме ім’я того або іншого політика, тим вищий урожай голосів, зібраний ним серед тих, хто не належить до його шанувальників. Так, наприклад, 19,3 відсотка тих, хто не підтримує дії лідера «Солідарності» Петра Порошенка, здаються просто блискучим показником, порівняно, скажімо, з 43,2 відсотка Олександра Мороза. Але хто такий цей самий Порошенко, не знають 59% населення, тоді як про главу Соцпартії уявлення не мають лише 5%.

Винятком із цього правила є хіба що прем’єр-міністр. На відміну від інших членів уряду, таких, наприклад, як Анатолій Зленко, Георгій Кирпа або Володимир Шкідченко, непоінформованість народу про діяльність яких становить від 40 до 60 відсотків, Анатолія Кінаха не знають лише 6,7%. А ось не підтримують його дії 27,4 відсотка. Зате за кількістю симпатиків, якщо зібрати докупи тих, хто підтримує Анатолія Кириловича повністю (12,3%), і тих, хто задоволений лише окремими його діями (41,2%), голова уряду посідає друге місце після Віктора Ющенка (58,6%), на пару з яким лідирує з великим відривом від інших «учасників забігу».

Нескандальність, неодіозність, толерантність і розважливість укупі зі статусом третьої в країні особи (принаймні номінальним) із усіма продиктованими ним PR-перевагами вивели Анатолія Кінаха в улюбленці публіки. Інша річ, що конвертувати особисті високі показники у відповідний рівень популярності в масах очолюваного ним органу влади Кінаху поки що вдається без блиску. Це дуже схоже на передвиборну ситуацію, коли досить високий рейтинг другого номера виборчого списку блоку «За єдину Україну!», яким був прем’єр-міністр, явно дисонував із загальною оцінкою, виставленою об’єднанню спочатку соціологами, а потім і самими виборцями. А все тому, що рік у рік еволюціонуючому у розумінні політичних реалій народу не раз доводилося переконуватися: якщо політик очолює той чи той орган або організацію, то це зовсім не означає, що він же їх і уособлює. Чинене владою під час виборчої кампанії адміністративне свавілля прямо асоціювалося з пропрезидентським блоком, але аж ніяк не з прем’єр-міністром, який не є «своїм» у колі осіб, наближених до гаранта, що якимось чином було відчуто народом і не забарилося позначитися на рейтингові голови уряду.

Однак є серед наших політиків, які дружно нарощують рейтинги завдяки хорошому гумору громадян, і винятки. На 1,1% впав рівень підтримки дій головного комуніста країни Петра Симоненка. Згодні, цифра малозначна, але Петро Миколайович — єдиний, із ким це сталося. Хоча це саме той випадок, коли ототожнення політика з очолюваною ним організацією повне, а тому річ не тільки і не стільки в Петрі Миколайовичі, скільки в самій Комуністичній партії. Може, не залишилася непоміченою її поведінка під час прем’єрних засідань новообраної Верховної Ради. Спроба на практиці втілити ленінське вчення про парламентську боротьбу і з максимальними політичними дивідендами прилаштувати свою «золоту акцію», можливо, і здатна викликати розуміння в найбільш просунутих у сфері мистецтва можливого громадян. Проте в очах масового спостерігача трохи суперечить образу безкомпромісних і прямолінійно нехитрих борців за благо народу. Прикро, що, так і не зумівши скористатися сприятливою для них ситуацією, комуністи, до того ж, зазнали певних іміджевих втрат. Хоча зниження їхнього рейтингу може свідчити і про інше, втім, що не виключає першого. Цілком імовірно, що недоотримані вірними ленінцями відсотки перекочували в кошик послідовнішої у своїй опозиційності Юлії Тимошенко. А також до соціал-демократів, чия декларована ідеологія цілком може влаштовувати вчорашніх прибічників комуністичної ідеї, котрі у повсякденному житті адаптуються до ринкових реалій, але у своїх політичних устремліннях поки що не готові до різкої зміни орієнтирів і тому шукають паліатив.

Чи не цим пояснюється і певне коригування картини електоральних симпатій, що вимальовується у відповідях на запитання «Якби вибори Президента України відбувалися наступного тижня й у виборчий бюлетень були занесені наступні кандидати, кому з них ви б віддали свій голос?» За кількістю «фанатів» Петро Симоненко, як і раніше, на другому місці, проте замість 12,6 відсотка, які були в нього у квітні, у травні лідер комуністів одержав 11,6%. Зате підписантів під гаслом «Наш Президент — Юлія Тимошенко» стало більше майже на третину — 8 відсотків. Поліпшив своє травневе досягнення і Віктор Медведчук — 6,9% проти 6,4.

Секрет успіху, очевидно, криється ось у чому. Вибори справді не минулися для народу даремно. У тому сенсі, що, трохи підвищивши його політичну збуджуваність, навчили судити про політиків не на рівні «подобається — не подобається», а підходити до оцінки їхньої діяльності зі складнішими мірками. І симпатію людей дедалі більше починають завойовувати ті, хто проводить чіткішу і послідовнішу політичну лінію. Радикальні кроки і непримиренська позиція, як і раніше, відштовхують народ, але демонстрація безмежної гнучкості хребта також не сприяє його прихильності. І найяскравіший приклад крокування обраним курсом демонструє останнім часом Юлія Тимошенко. З її фракції досі не вийшла жодна людина, вона непохитна навіть під тиском нової атаки Генеральної прокуратури, і слово «опозиція» вона вимовляє без тремтіння в голосі. Не намагаються лавірувати по ходу дії і соціал-демократи. Їхня послідовність наповнена протилежним зарядом, але від того не перестає залишатися послідовністю. І не намагаючись прикрити свою лояльність до Банкової звичними для нього красивими логічними пасажами, Віктор Медведчук при цьому зумів «не злитися з місцевістю», вдало демонструючи свою причетність до подій та немаловажну в них значущість. Він настільки переконливим видається в ролі людини, відданої президентським інтересам, що, обстоюючи їх і демонструючи непохитність своєї позиції, викликає мимовільну повагу. Звідси і зростання рейтингу. А може, народ просто знудьгувався за щирістю?

А ось легке розчарування своїм улюбленцем — Віктором Ющенком — у народі відчувається. І зрозуміти це можна. На запитання, чи мусить парламентська фракція «Наша Україна» підтримувати політику Президента України, майже 42% опитаних відповіли негативно. При цьому 18,3 відсотка респондентів висловили впевненість, що місце голови Верховної Ради має зайняти представник блоку, за який на виборах проголосувало найбільше виборців (лише 7,2 відсотка висловилися за представника фракції «Єдина Україна» і для 37% фракційність спікера не важлива, лиш би він користувався найбільшим авторитетом серед колег і був здатний керувати парламентом). І сподівання виборців повною мірою не справдилися. Чому? Ось саме це їх цікавить мало. Так, народ навчився уважніше ставитися до тих, про кого його запитують соціологи і за кого він голосує на виборах, але не настільки, щоб вникати в труднощі, які виникають у Віктора Андрійовича у зв’язку приборкуванням ідеологічних устремлінь Рухів та бізнес-інтересів Петра Порошенка. Це вже, так би мовити, не його проблема. Він хоче втілення результатів свого голосування, а не пояснень, чому його думкою знову знехтували. Оскільки для нього дуже важливо, щоб йому не словом, а ділом довели правильність його орієнтиру на 2004 рік. Якщо цього не відбувається, він починає сумніватися: якщо у квітні за кандидатуру Віктора Ющенка на президентських виборах проголосувало б майже 30% опитаних Центром Разумкова, то в травні — 25,9.