У КОМАНДІ ФОНДУ ДЕРЖМАЙНА ЗАМІНА — ЗАМІСТЬ ОЛЕКСАНДРА БОНДАРЯ З 3 КВІТНЯ 2003 РОКУ НА ПРИВАТИЗАЦІЙНЕ ПОЛЕ ВИХОДИТЬ МИХАЙЛО ЧЕЧЕТОВ

Об’єктивка «ДТ»

Михайло Васильович Чечетов народився 3 жовтня 1953 року в Курській області (Росія) у шахтарській сім’ї.

Трудову діяльність розпочав 1971 року слюсарем на збагачувальній фабриці шахти «Юнком». Після служби в армії закінчив Харківський інженерно-економічний інститут і аспірантуру. Кандидат економічних наук. У1982—1994 роках — викладач, доцент, професор, декан економічного факультету того ж вузу.

У 1994—1998 роках — депутат Верховної Ради України від 215-го виборчого округу (Донецька обл.)

З липня 1998-го по вересень 1999-го — заступник міністра економіки України. З вересня 1999-го — перший заступник голови Фонду держмайна.

Член президії Партії регіонів України.

Одружений, має дочку.

З-під добротного піджака нового керівника ФДМ визирає оранжево-чорна футболка, і дарма Михайло Васильович намагається цей факт приховати. Всі, кому треба знати, знають: усунення Бондаря затівалося «донецькими» на користь Чечетова. Але те, що призначення відбулося чітко за наміченим сценарієм, — радше виняток, аніж закономірність. Свій голова Фонду — це фактично перші два очки в активі «оранжево-чорних» після оволодіння ними Кабміном торішньої пізньої осені. Оскільки голова Держкомзв’язку встояв, пана Нетудихату так і не призначено.

Чому так, відповісти дуже просто. Першого квітня, коли на засіданні спеціальної контрольної комісії ВР із питань приватизації обговорювалася процедура зміни керівника приватизаційного відомства, виповнилося рівно п’ять років відтоді, як Леонід Кучма своїм указом призначив Олександра Бондаря виконуючим обов’язки голови ФДМ. П’ять років на ниві роздержавлення — це ціла вічність. За свої неповні 12 років приватизація побачила чотирьох керівників: Володимира Прядка, Юрія Єханурова, Володимира Ланового й нарешті Олександра Бондаря, але лише останній відбув у головному фондівському кріслі п’ятирічку. Від дзвінка до дзвінка.

Він не міг не бачити, як останніми роками розвивалася «криза жанру». У тому сенсі, що приватизація й розмови про приватизацію дедалі стрімкіше розходилися в просторі й часі. Що швидше котився процес клановими рейками, то розлогішими ставали проекти приватизаційних програм і гучнішими — обіцянки забезпечити прозорість, громадський контроль, усілякі публічні захисти зобов’язань тощо. Що більше мільярдів від приватизації записували в проект чергового держбюджету, то кумеднішими ставали ціни продажу й частіше знімали з торгів об’єкти.

Ясна річ, продовжувати в тому самому дусі стає вже просто непристойно — зрештою, крім України в цьому світі існують й інші країни, і, на жаль, чимало з них перестали навіть дивуватися нашим учинкам. А нині реформуватися начебто і привід є — голова ФДМ сам подав у відставку...

Мені подобається «оптимізм» Миколи Яновича Азарова, котрий заявив у радіоінтерв’ю в четвер, одразу ж після вдалого голосування у ВР кандидатури Михайла Чечетова, що це кадрове рішення додасть процесу приватизації прозорості. Сиджу й гадаю — що це означало б? Теоретично можна було б припустити, що новий керівник повстане, скажімо, проти додаткових умов до приватизаційних конкурсів або протестуватиме проти зняття з торгів пакетів акцій запланованих до продажу підприємств. Але пан Чечетов — у Фонді не новачок, він чудово знає розстановку політичних сил, «правила гри» і з 1999 року бере в ній посильну участь. Боюся помилитися, але не з руки йому ризикувати з таким трудом завойованим кріслом.

Зміни у Фонді будуть, але навряд чи кардинальні. Депутати ухвалять нову програму приватизації, яка є вінегретом із банальних процедурних норм і небезпечних корупційних механізмів, на кшталт конкурсів з обмеженою кількістю учасників. Гадаю, навіть самим працівникам ФДМ у глибині душі хотілося б чогось іншого — щоб свіжа думка була, зрештою! Щоб дали змогу самим, не оглядаючись щомиті на Кабмін, приймати приватизаційні рішення. Щоб справжнє життя наприкінці тунелю зазоріло!

Проте ідеї немає, та й політичної волі очищати приватизаційний процес в Україні явно бракує. А тому не вийшло довгого списку претендентів. Зауважте, жоден із політичних «важкоатлетів» не став навіть обговорювати можливість свого приходу в Фонд держмайна на посаду голови. Різні політичні сили змагалися за посаду першого заступника, напевно, просто не усвідомлюючи, що за минулі 12 років цей пост неодноразово був місцем почесного заслання чергового керівника. Пригадується, один із перших заступників був великим знавцем вівчарства, інший любив розмірковувати про «Маніфест Комуністичної партії», але приватизація в нашій країні пережила й не таке...

За великим рахунком, Михайло Васильович Чечетов як новий голова Фонду зразка 2003-го виявився безальтернативним — завдяки своєму багатому приватизаційному досвіду, сильній політичній підтримці уряду, «Регіонів України» та головне — своїй досить високій передбачуваності. На «темну конячку» в приватизації ставити небезпечно, навіть коли вона чиясь улюблениця, — а раптом збрикне?