СЮРПЛЯС ПО-УКРАЇНСЬКИ

«Я проніс це почуття через війну і через ще складніші мирні роки. І ось я кажу тобі: «Я не люблю тебе». Якби Захід був знавцем Жванецького, то саме так вустами своїх лідерів він міг би висловити своє ставлення до Президента України. Але французька абетка — це теж, погодьтеся, дотепно і, можливо, навіть було б смішно, якби, охолонувши у своєму праведному кольчужному гніві, представники США та Євросоюзу (друга Суркіса — Берлусконі — до уваги не братимемо) зізналися собі в тому, що за чотири місяці так і не знайшли способу підтримувати ефективні відносини «з тілом без голови», тобто з Україною без Президента. Збулися найгірші прогнози часів кольчужного скандалу. Захід розчарувався, Президент утримався, Україна присіла. Але навіть якщо виключити з переліку аналізованих моментів останнє українсько-іраксько-американське загострення, то стане ясно, що ревізія відносин лідерів західного світу й української влади об’єктивно назріла і рано чи пізно відбулася б.

Щоб зрозуміти роздратування, яке викликає в Заходу українське керівництво, варто кілька слів сказати про важливий принцип дії західноєвропейської, і передусім американської, системи соціального й політичного життя. Приміром, наївність американців не просто описана, а оспівана в численних репризах Михайла Задорнова, який фактично зробив собі ім’я на зіставленні довірливості заокеанських аборигенів та підприємливості російської «алії». Система гранично довірлива, тож обдурити її або тих, хто перебуває в ній, дуже легко. Але є один момент, про який Задорнов не розповідав: обдурити можна один раз, і коли це викриють, то всі двері перед тобою зачиняться. Українська влада бреше постійно. Причому без будь-якої на те причини, внутрішньої або зовнішньої. Слово і справа у виконанні високих вітчизняних чиновників далекі одне від одного так само, як народ і влада в Україні. І якщо терпимість українських громадян може дивувати Захід, та й тільки, то постійні спроби української влади всучити своїм партнерам, тим паче стратегічним, декларації під виглядом реальності викликають відверте роздратування. За словами високопоставленого американського політика, у розмовах із ним Кондоліза Райс, говорячи про Україну, практично не згадує Ірак, але щоразу втрачає самовладання, згадуючи обіцянки Президента Кучми зупинити поставки озброєння в Македонію та порушення даного ним слова відразу ж після її відльоту з України. «Навіщо обіцяти те, чого ви не збираєтеся виконувати?»

Довгі роки у відносинах із НАТО Україна самостійно брала на себе зобов’язання, які самостійно ж значною мірою не виконувала. У середині 90-х ми ставили плюси проти 32 відсотків наявних у переліку пунктів. Нині, що приємно, підтягнулися до 80. Але це стосується Міністерства оборони. А співробітництво інших українських інститутів із НАТО в інших сферах, як і раніше, часто має декларативний характер. Попри постанову, ухвалену за результатами парламентських слухань по НАТО, досі не розсекречений зміст президентського указу, що містить у собі стратегію вступу України в Альянс. Попри те, що Брюссель зняв із підписаного в Празі Україною плану дій гриф «не для преси», МЗС України ось уже місяць усіляко ухиляється від оприлюднення документа, вимагаючи від НАТОвського офісу в Києві навести приклади таких публікацій. Хоча ті, хто ознайомлений із документом, стверджують, що нічого таємного в ньому немає. Хіба що зобов’язання щодо зростання економічних показників і демократичних свобод, взятих на себе Україною добровільно. Правда, ці зобов’язання один з учасників передпразького засідання РНБОУ назвав «зашморгом для України». Можливо, наступного тижня, поступившись вимогам НАТОвців, українська сторона опублікує документ, і населення саме вирішить, що йому робити з диханням: затримати чи ковтнути кисню.

Задля справедливості зазначимо, що й на російському напрямі ми далеко не завжди послідовні. Правда, у цьому випадку непослідовність інколи корисна: зроблені Л.Кучмою під тиском заяви часом краще спускати на міністерських гальмах, ніж скрупульозно втілювати в життя. Утім, непередбачуваним буває і сам Леонід Данилович. Спочатку він заявляє, що «ЄврАзЕС — це міна під СНД», потім ми дізнаємося, що Президент вирішив найближчим часом разом із країною вступити в цю організацію, а недавно виявилося, що в ЄврАзЕС ми не вступимо ні за які пряники. Не виключено, що незабаром «СНД, яке не виправдало себе», перетвориться на оплот світової цивілізації. Це може статися у тому випадку, якщо в карпатських лісах Леоніда Даниловича таки оберуть головою Співдружності Незалежних Держав.

Подив у цивілізованому світі викликає неспроможність українського керівництва визначити національні інтереси та пріоритети. На Заході не розуміють, як працює система, котра дозволяє країні ексклюзивно потрапити під санкції у зв’язку з порушенням прав інтелектуальної власності лише тому, що син одного колишнього прем’єр-міністра заробляє хороші гроші, виготовляючи неліцензійні диски. На Заході не розуміють (ви помітили, що мимоволі доводиться використовувати прийом Михайла Задорнова?), чому Президент мусить повідомляти про європейський вибір України, хоча він абсолютно не збирається приводити у відповідність до цивілізованих стандартів стиль своєї роботи, не має уявлення, як слід реформувати систему, щоб Україна стала пазлом розширюваного ЄС.

Навіщо потрібна брехня про відсутність цензури, про демократію в парламенті та прагнення в НАТО на тлі заборони на професію журналіста, перманентного втручання адміністрації Президента у дії Верховної Ради й тотального нерозуміння того, що НАТО є передусім не озброєною до зубів зондеркомандою, а системою захисту тих цінностей, які топчуть ногами відвідувачі урядової ложі на стадіоні «Олімпійський»?

Недавно у високих вашингтонських кабінетах у присутності представників української діаспори прозвучала сентенція, яка обурила останніх: «Україна небезпечна тим, що в своєму теперішньому стані може бути поганим прикладом для Росії». За дужками цієї статті ми залишимо дебати про те, наскільки Україна може бути для когось прикладом, тим паче для Росії.

Спробуємо поміркувати про інше. Чому Москва, з усіма її вадами, перегинами й недемократичностями, виглядає краще, ніж країна, яку ще три роки тому вважали плацдармом захисту європейських цінностей від російського азійства? Якщо коротко, то моя версія відповіді така: Росія більш зрозуміла і передбачувана, ніж наша країна. Так, є низка об’єктивних відмінностей, які виносять Росію в іншу, ніж та, до якої належить Україна, категорію: величина держави, природні ресурси, геополітичне становище, ядерна зброя. Але все це було і в часи Єльцина. Що ж змінилося в Росії? Що змусило прислухатися до неї, а не тільки кепкувати, спостерігаючи, як вона претендує на статус великої держави? Хіба в Росії влада не бреше? Ще й як! Однак у виконанні держави, яка усвідомила свої національні інтереси й заявила про них, брехня сприймається як державна хитрість, спрямована на досягнення цих інтересів. Команда Путіна спільно з командою відставного Єльцина змогли створити видимість єдності й визначеності в державній політиці. Ця єдність передбачає досить цинічний і егоїстичний підхід до досягнення поставлених перед Росією цілей.

Нічого цього в Україні немає. Росія чітко розуміє, навіщо вона потрібна НАТО і навіщо співробітництво з НАТО потрібне їй. Вона окреслила коло територій, які її цікавлять і, згоден із цим хтось чи ні, намагається на ці території впливати. Вона захищає свої ринки і намагається їх розширювати. Україна ж в особі своєї влади за 11 років так і не змогла логічно, не про людське око, усвідомити й окреслити перелік своїх зовнішніх та внутрішніх пріоритетів і вже тим паче не змогла послідовно їх обстоювати. Нагромадження владних повноважень — ось та пріоритетна мета, на яку вісім років працював Президент і змушував працювати весь держапарат. Національний інтерес — не пустопорожнє словосполучення для Путіна, Чубайса, Авіна й дядька Кузі з Магадана. Відсутність аналогічної ситуації в Україні не дає підстав говорити про єднання не те що народів, навіть титульної нації. Бо про те, що Україна повинна робити для своєї вигоди, можуть несміливо міркувати начальники управлінь або, в кращому випадку, заступники держсекретарів. Усі, хто вище, займаються передусім захистом президентського інтересу та збереженням свого крісла. Державні інтереси, навіть враховуючи приватні, у Росії домінують, а в Україні приватні інтереси й амбіції роздуто до такого рівня, що під їхньою суперечливою масою інтереси країни просто поховано. Росія не переймається імітацією демократичності підходів у своїх цілях. Захід може їх не поділяти і багато в чому не поділяє, але — розуміє. Взяти ту ж таки Чечню. Несправедливість і кров. Боротьба нерівних сил й узурпація Москвою права Ічкерії на самовизначення, що є, безумовно, злочином проти нації. Але причину таких дій Москви можна пояснити: якщо дати Чечні волю, Росія за лічені роки може обсипатися до самісінького Уралу. Ця проблема зрозуміла і Канаді з її Квебеком, і Великобританії з її Північної Ірландією, і Іспанії з її басками. Політика великих чисел — вона цинічна, але логічна. Обурення викликають методи розв’язання Росією своєї проблеми, а не прагнення Росії цю проблему розв’язати. Але Російську Федерацію ніхто на Заході не сприймає як європейську країну, та й сама Росія не б’є себе кулаком у груди і не кричить, що вона невід’ємна частина Європи. А ось Україна — б’є, декларує стандарти й відразу, не відходячи від каси, ці стандарти порушує. Захід дивується: навіщо декларації, хто змушує? Одне слово, як говорив великий поет, «не робіть під Маяковського, а робіть під себе».

В Україні дуже багато говорили про необхідність освіченої диктатури. Повною мірою назвати російський державний лад освіченою диктатурою важко. Проте можна говорити, що в Росії встановлюється раціональний авторитаризм. В Україні авторитаризм ірраціональний. Щоб це зрозуміти, досить поглянути на пакет рішень, ухвалених за останні роки російським парламентом. До речі, при формуванні більшості й меншості в Думі не обійшлося без активного втручання президента і його адміністрації. Взяти той-таки Податковий кодекс із 13-відсотковим податком на прибуток або ж легалізовані пенсійні фонди. Хіба Леонід Кучма багаторазово не довів свою спроможність незаконними способами впливати на розподіл сил у парламенті? Довів. І для чого він використовував цей вплив? Для продушування вигідного для підприємців і населення Податкового кодексу? Для ухвалення закону про амністію тіньових капіталів? Ні. Чому точкою докладання могутності Президента не стали пенсійні закони, закон про іпотеку тощо. Президент використовував свій вплив для посилення його ж впливу — руками ВР він знімав одних ручних чиновників у Кабінеті міністрів для того, щоб призначити інших, таких самих ручних. Одне слово, безглузде (з погляду національних інтересів) застосування сили не додає поваги в очах Заходу ні до глави держави, ні до законодавчого органу.

Безглуздість — це ключове слово для визначення всього, що відбувається в України. Безглуздість означає непередбачуваність, ненадійність, нерозуміння, і як наслідок — відторгнення. На сьогоднішній день Україна, яка знайшла, на жаль, свій ексклюзивний шлях розвитку в стагнації, є не мостом між Європою і Азією, не буфером між Росією та Заходом. Сьогодні наша країна — це апендикс Європи. Частина континентального тіла, без якої можна обійтися, якщо забути про те, що це може погрожувати гнійним перитонітом.

Захід справді занепокоєний долею України. Проте багато експертів, із котрими випадало спілкуватися протягом останніх місяців, просто руками розводять, не розуміючи, із якого кінця необхідно братися за вирішення українського питання. Один із високопоставлених західних чиновників повідомив, що в західному світі існують три групи політиків, які сповідують різні підходи до розв’язання української проблеми. До найрадикальніше налаштованих він відніс чиновників Європейського Союзу, котрі не хочуть додаткового головного болю ні собі, ні ЄС. Кістяк групи формують голова Європейської комісії Романо Проді, генсек ЄС, верховний голова ЄС із питань загальної зовнішньої політики й безпеки Хав’єр Солана й кілька інших чиновників і політиків, які не хочуть докладати зусиль до втягування України в цивілізацію ще й через економічну конкуренцію, яка виникає на ринках країн — членів ЄС. Таким чином, можна припустити, що Романо Проді був досить щирим у своїй заяві про відсутність перспектив українського членства в Євросоюзі. Пом’якшення згодом його позиції стало радше даниною дипломатичним пристойностям, ніж ревізією поглядів.

До другої групи належать Джордж Буш і Кондоліза Райс. Політики такого рівня і, що принципово, місця розташування, розглядають об’єднану Європу в євроатлантичному контексті, тож вважають, що Україна повинна перебувати в складі ЄС. Але... Активні дії, що сприятимуть реальному зближенню Києва та Брюсселя, можуть бути розпочаті лише після втрати влади Леонідом Кучмою. Це — тверде переконання Білого дому. Більше того, й у Вашингтоні, й у Брюсселі чітко дають зрозуміти: думка про те, що будь-який інший президент негайно опиниться в обіймах ЄС і США, є помилковою. Прихід до влади «квазі-Кучми», що призведе до збереження підходів і методів на внутрішній і зовнішній нивах, у жодному разі не обдурить західних партнерів України.

До третьої групи політиків, котрі беруть участь у долі України, на думку експерта, належать Александр Квасьнєвський, Вацлав Гавел, Збігнев Бжезинський, Брюс Джексон і Карлос Паскуаль. Ці люди переконані, що Україна ні за яких умов не повинна бути втрачена для цивілізованого співтовариства. У зв’язку з чим працювати з нею потрібно постійно, не розриваючи зв’язків, і навіть в умовах певної блокади Леоніда Кучми. Саме ця група намагається збурювати думку буржуазних політикумів, які втрачають, з ряду причин, інтерес до долі Української держави. Водночас прагнення не кидати пораненого товариша складно реалізувати в умовах стрімкого західного марш-кидка. Відмовившись від образності, зауважу, що кожен рух української влади з серії безглуздих, ірраціональних або неконституційних підриває позицію третьої групи, роблячи її вразливою для критиків із першої та другої групи.

Захід іде далеко вперед, стаючи для нас не тільки недосяжним, а й незрозумілим. Непоясненними й непотрібними стаємо для нього ми. А либонь ця тенденція є обопільно гострою і багато хто не повною мірою усвідомлює її взаємну небезпечність.

Україна ризикує опинитися в стані остракізму. «Ваші чиновники постійно твердять одне й те ж: мовляв, без України об’єднана Європа не зможе обійтися, і хоч яка вона була б — вона вам потрібна, — діляться своїми враженнями роздратовані високопоставлені чиновники Єврокомісії. — Але це зовсім не відповідає дійсності». Співголова американського комітету з розширення НАТО Брюс Джексон дає більш конкретне пояснення: «У вас є, відповідно до підписаного плану, 43 місяці для того, щоб вийти на рівень, коли можна буде серйозно говорити про інтеграційні європейські процеси. Якщо цього не відбудеться, якщо ви вирішите почати жити по-новому тільки з 2004 року й не докладатимете зусиль для зміни економічної, демократичної ситуації в країні негайно, то Україна опиниться на узбіччі Європи на дуже довгий термін. Ви можете стати великою Албанією». При цьому Джексон нагадав, що і НАТО, і ЄС, прийнявши у свої лави нові держави, можуть дозволити собі в період із 2006-го по 2010 рік лише один ковток, і потім обидва альянси надовго, років на 25—30, на його думку, зосередяться на перетравлюванні поглинутих держав і ринків. Якщо ми не встигнемо заскочити на підніжку, то, можливо, європейські двері, про відкритість яких нам так довго говорили, виявляться щільно замкненими принаймні для трьох нинішніх поколінь українських громадян. Тішити себе тим, що шанси жити в цивілізованій Європі мають наші діти, щиро кажучи, не хочеться. Абстрактне світле майбутнє та відкладене на завтра життя ще ніколи не робили щасливими людей, що живуть сьогодні. І ось уже майже 90 років як не додає щастя їхнім же нащадкам. Україна не має права втратити шанс стати кращою завтра, а не через десятиліття. Поколіннями можуть вимірювати життя ті, хто тут не живе, або ті, хто любить «лани, гаї та сади» у відриві від людей, що їх населяють, як, приміром, Віктор Андрійович.

Україна, відчутно відстаючи від Польщі, Угорщини й Чехії, не може собі дозволити до 2004 року займатися чварами, виборами й імітаціями. Країні необхідна реальна програма дій, яку, правду кажучи, дуже складно написати при цьому Президенті, при цій владі та ще складніше при ній виконати. Але є ті, хто відмовляється здаватися і намагається шляхом малих справ рухати країну в потрібному напрямі. Дехто, займаючись пошуком нового місця України в Європі, намагається малювати схеми, за якими, приміром, наша держава повинна стати форпостом для Євросоюзу на території СНД. Але щоб бути провідником чогось і десь, потрібно прийняти й розділити ті цінності, які місіонер береться нести в поганські маси. Сьогодні Україна — це зручне місце для транзитних посадок авіарейсів з Узбекистану в Нью-Йорк. А стосовно використання її як провідника європейських демократичних і ринкових цінностей, то країна не створила належної «інфраструктури» для прийняття їх і експорту. Тож такі плани за відомих внутрішньополітичних українських тенденцій — не більше ніж красива модель, або ж виразний жест розпачу тих чиновників і, передусім, дипломатів, котрі відчувають, як зводяться нанівець усі їхні багаторічні зусилля щодо втягування інертної держави в активне європейське життя.

Іншими словами, у нас справді залишилося дуже мало часу, щоб створити країну для себе. І якщо ми його змарнуємо, то не буде в нас ніяких гарантій, що ми зробимо її європейською для наших дітей. Бо вже сьогодні вони поглинають знання про те, що вчителька математики ніколи не поставить їм заслужену оцінку, якщо батьки не зможуть її оплатити. Бо вже сьогодні вони чують: «Хоч за кого голосуй — вони всі однакові». Бо хлопчик, котрого з гнійним апендицитом у лікарню на лівому березі Дніпра везли три «швидкі допомоги», які послідовно ламалися, знає, що миючі засоби, принесені його батьками в реанімацію для миття ліжка, було поцуплено через п’ять хвилин після їх появи у відділенні. А ви кажете — форпост, а ви кажете — ЄС-пріоритет.

З іншого боку дехто й у Європі вже починає розуміти, що відмахнутися від України не вдасться. Цим одиничним експертам вистачає часу прорахувати, що може статися з Україною, якщо між нею та Європою впаде невидима, але відчутна залізна завіса. Ще більше зближення з Росією тепер мало кого лякає. Інша річ — як Росія розпорядиться осколком імперії, яку роль буде відведено Україні як суб’єкту федерації зі статусом країни. Чи не перетвориться вона протягом найближчого десятиліття на криміногенну територію, адже маючи настільки великі західні кордони й відсутність верховенства закону, наша країна може стати плацдармом для нелегальної міграції, наркоторгівлі, незаконних оборудок на збройовому ринку. Не слід забувати і про величезну кількість об’єктів потенційних техногенних катастроф, зношеність яких, як справедливо рік тому зауважив Віктор Медведчук, у багатьох випадках зашкалила за всі допустимі норми. І якщо Європа може відгородитися економічними бар’єрами й візовими режимами від неуспішної України, то від катастроф, які можна порівняти із вибухом на Чорнобильській АЕС, не закриється вона ніякими ковпаками.

Одинадцятирічні результати життєдіяльності нашої країни значною мірою змінили сприйняття нашої держави. Розчарування й апатія — ось результат цієї зміни. Проте все це можна оцінити й інакше. Якщо раніше Україна розраховувала на допомогу й підтримку, адекватну оцінці свого геополітичного становища, якщо всі називали її мостом між Європою та Росією, то тепер допомога й підтримка Заходу повинна бути адекватною тій потенційній загрозі, що може виходити з України, якщо вона опиниться поза реальними інтеграційними європейськими процесами. Якщо раніше країні намагалися допомогти, оцінюючи її плюси, то тепер її необхідно підтримати, оцінюючи її мінуси. Ситій і статечній Європі більшою мірою, а Сполученим Штатам, з огляду на географічну віддаленість — меншою, можливо, варто було б замислитися над тим, що профілактика пожежі набагато дешевша від ліквідації наслідків.

Україна, безсумнівно, повинна бути частиною Європи й не тільки географічної, а й економічної, політичної, правової, культурної та демократичної. Сама країна в поточний момент, та й найближчими роками не в змозі втримувати пріоритети (навіть якщо вони будуть визначені) й самостійно рухатися до намічених програмних цілей. Іржа понятійного життя держави й суспільства роз’їсть генотип і майбутніх поколінь, якщо найближчим часом не покрити 47-мільйонну державу антикорозійним засобом. Наше життя — у першу чергу наша відповідальність. Це зрозуміло. Але куля така мала... Вочевидь Україні потрібен своєрідний план Маршалла, причому реалізувати його могла б як нинішня, так й інша влада. Навіть якщо в країні пройдуть дострокові вибори президента чи парламенту, то це ще не означатиме початку ефективного й послідовного руху до задекларованих європейських цілей. Структурувати й скерувати в єдине річище різновекторні цілі населення, представників різних еліт і політичних діячів — надзвичайно складно. Тож план із ведення України в Європу не може не нести в собі елементів, які дозволяють ліквідувати внутрішні кризові явища. Нашій країні необхідно надати точки опори, конкретні проекти, розпочавши спільне виконання яких, Україна й цивілізований світ могли б, як у голлівудському фільмі, з’єднати руки над прірвою. Інакше в нас є всі шанси в неї загриміти. Правда, Україна справді потужна країна: нам під силу потягнути за собою «паровоз».