РІДНА МОВА З БІЛОРУСЬКИМ АКЦЕНТОМ

Вам ще не набридла імплементація? Ви не самотні. Від одного нагадування про неї зводить вилиці навіть у тих, від кого залежить благополучне завершення процесу. Референдум, задуманий як необразливий виборчий трюк (дехто навіть пропонував провести його одночасно з президентськими виборами), перетворився для його натхненників на міну, встановлену на невилучення. А оскільки саперів- добровольців у вітчизняному політикумі не знайшлося, то їх довелося призначати.

Для надання божеського вигляду тексту імплементаційних претензій Президента (тобто з метою приведення їх у відповідність із формальною логікою і нормами законодавства) було створено спеціальну структуру, співголовувати в якій довірили Віктору Медведчуку і Володимиру Литвину. Навколопризедентські мас-медіа (без особливих на те підстав) назвали тимчасовий узгоджувальний орган гучним ім’ям «конституційна комісія». Навколопарламентські дотепники охрестили її «комісія Мед-Лит». Чи то автори жарту були заздалегідь упевнені в повільності спецструктури. Чи то натякали на те, що правознавцям у ній апріорі робити нічого і її варто комплектувати лікарями-психотерапевтами та літераторами: першим ставилося б в обов’язок впливати на депутатів, другим — ховати за стилістичною вишуканістю юридичні натяжки...

У листопаді «медлитівська» комісія представила на суд парламентаріїв два «пілотні» проекти. Перший передбачав законодавче позбавлення депутатської недоторканності, для чого пропонувалося внести необхідні зміни до закону «Про статус народного депутата». Другий — регулював порядок дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Як стверджують представники президентської адміністрації, на підході ще три доленосні документи — проекти законів про вибори народних депутатів, про парламентську більшість і про формування уряду.

Перед тим як потрапити до сесійної зали, законотворчій вишуканості «медлитівської» комісії належало пройти попередню «обкатку» в комітеті ВР із питань правової політики. Представникам цього органу (які щомісяця «переварюють» десятки надалі ухвалених законів і неухвалених законопроектів), як правило, досить побіжного погляду, щоб оцінити не лише якість тексту й кількість лобістів, які стоять за ними, а й спрогнозувати подальшу долю документа. Практично всі парламентські «лоєри», думкою яких цікавилося «ДТ», ще кілька тижнів тому були одностайні: обидва проекти «прокотять» на засіданні профільного комітету, після чого вони все одно будуть внесені до порядку денного сесії й остаточно «завалені» вже на пленарному засіданні.

Більшість «комітетчиків» вважала, що ухвалити ці закони до внесення змін до Конституції не можна, оскільки це суперечило б Основному Закону.

Спробуємо «розжувати» цю думку. 16 квітня народ на всеукраїнському референдумі побажав суттєво змінити Конституцію. Йдучи за священною волею електорату, Президент вніс у парламент проект відповідного закону, котрий 13 липня був схвалений 5-ю сесією Верховної Ради («за» проголосував 251 народний обранець). Нині, щоб квітневі побажання громадян набули сили закону, а президентські пропозиції стали буквою, духом, плоттю і кров’ю Конституції, на 6-й сесії схвалений законопроект повинний заручитися підтримкою не менше 2/3 від конституційного складу ВР. Така вимога міститься в 156-й статті основного документа нашої держави.

Нагадаємо, що 6-а сесія завершить свою роботу в середині січня. І якщо до цього часу Банкова не знайде у стінах вищого законодавчого органу три сотні захисників президентського проекту, то з мрією про імплементацію (відповідно до 158-ї статті Основного Закону) доведеться розстатися як мінімум на рік.

Здається, із метою запобігання подібного конфузу й було задумано комбінацію з так званими «імплементаційними законами». Як відомо, коригування будь-якого положення Конституції припускає внесення правок у належні нормативні акти. Класично, процес уніфікації законодавства повинний виглядати так: змінюється Конституція — змінюється відповідний закон. Однак правознавці з «медлитівської» комісії вирішили пустити попереду «локомотива»-Конституції «потяги»-закони.

Як відомо, у квітні народ висловився за обмеження депутатської недоторканності, а також за право глави держави розпускати парламент у тому разі, якщо він не зміг сформувати більшість або відхилив запропонований урядом проект Держбюджету. Це означає, що законодавці повинні переписати 80, 90 і 106-у статті Конституції, змінити положення Закону «Про статус народного депутата» і можуть (у разі потреби) ухвалити спеціальний закон про правила розпуску ВР.

Комісія «LM» (ще одне неофіційне прізвисько комісії Литвина—Медведчука) запропонувала: допоки депутатський народ дозріває до необхідності змінити Основний Закон, нехай Рада тим часом поправить (ухвалить) закони «рядові». Які все одно доведеться виправляти (ухвалювати) після того, як перепишеться Конституція. Передбачалося, що закони ухвалять і вони тихенько полежать до закінчення імплементаційного дійства. А коли все закінчиться і посмуговану Конституцію під оплески винесуть із сесійної зали, документи витягнуть із потаємної шафочки й урочисто введуть у дію.

Однак члени парламентського комітету з питань правової політики переконані, що юридична логіка авторів подібної схеми трохи кульгає. 8-а стаття головного юридичного документа країни свідчить: «Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції». Отже, доки не внесені зміни до статті КУ, проекти, ініційовані комісією «LM», суперечать Основному Закону. «Ніхто не знає, які зміни будуть внесені в Конституцію і чи будуть вони внесені взагалі», — резонно зауважив перший заступник глави комітету з питань правої політики Ігор Коліушко. До речі, Коліушко звернув увагу на ще одну недоладність. У супровідному посланні до ВР Президент просить народних обранців розглянути законопроекти в першу чергу як невідкладні. Неув’язочка виходить: який сенс поспішати з ухваленням законів, що вводитимуться в дію невідомо коли?

Загалом, як і очікувалося, нардепи-«правознавці» на спеціальному засіданні комітету обидва законопроекти «прокотили», порекомендувавши всьому депутатському корпусу зробити те ж саме. За кожний із документів голосували окремо. Проти проекту про розпуск ВР виступили 13 чоловік (підтримали його лише троє — глава комітету, «відродженець» Олександр Задорожний, есдек Сергій Ківалов і «трудовик» Сергій Пересунько). У ході голосування за проект про обмеження рамок депутатської недоторканності до згаданої трійки несподівано для багатьох приєднався рухівець Лавринович.

Олександр Володимирович вважав законопроект, що закріплює «обрізання» депутатського імунітету, більш-менш вивіреним юридично і думав, що дана «імплементаційна чернетка» теоретично могла б розраховувати хоча б на обговорення в першому читанні. Проте суперечки про те, який із двох проектів більш схожий на закон, виявилися загалом безглуздими — позавчора ВР прислухалася до рекомендації «комітетчиків». За активної участі фракцій КПУ, СПУ, УНР, «Реформи-Конгрес» і групи «Солідарність» сесія відхилила пропозицію внести обговорення законотворчих наробітків «медлитівців» до порядку денного 6-ї сесії.

Привід ми описали вище, тепер кілька слів про причини. Чимало законодавців думали, що законопроекти від «LM» — виверт, за допомогою якого Банкова мала намір розтягнути «імплементаційне задоволення». З одного боку, якщо за кілька тижнів, що залишилися, депутатське співтовариство не проголосує за внесення змін до Конституції, на імплементації можна ставити хрест. З іншого боку — коли до закінчення 6-ї сесії в законодавчому полі утвориться парочка нормативних актів, що частково легалізують рішення квітневого референдуму, можна ще поперекидатися. У цьому випадку Президент матиме право, скажімо, звернутися до Конституційного суду й запитати, як жити далі. Деякі поінформовані громадяни з депутатськими значками стверджують, що в КС на це запитання вже чекають. Гадана відповідь верховних жерців юриспруденції нібито повинна звучати так: прийняття законів можна вважати елементом імплементаційного процесу. І щоб не порушувати плавний плин цього самого процесу, доленосне голосування з внесення змін до Конституції дозволено перенести на пізніший термін. Приміром, на 7-у сесію Верховної Ради 3-го скликання, що повинна розпочатися 1 лютого.

Ігор Коліушко та його колега по комітету, екс-міністр юстиції Василь Онопенко стверджують: правових підстав для подібного вердикту в юридичній природі не існує. Проте обидва призналися, що чули про подібну версію. Оптимісти не вірять у те, що Конституційний суд може зважитися на подібне. Проте песимісти не хочуть давати Банковій жодного приводу.

Чи треба казати про те, що вносити до Конституції запропоновані Леонідом Кучмою поправки не хоче ніхто? Чи є сенс говорити про те, що бажаючих голосувати за легалізацію рішень референдуму сьогодні, після відомого скандалу, ще менше, ніж п’ять місяців тому? І чи варто говорити про те, що у Президента нині куди більше внутрішнє бажання розігнати Верховну Раду, ніж до скандалу зі злощасними аудіоплівками? Оскільки на зміну звичному глухому роздратуванню стосовно вищого законодавчого органу поступово приходить відчуття загрози, що йде від зовнішньо покірного парламенту.

Чи означає це, що «завал» законопроектів, запропонованих «медлитівською» комісією, може в нинішній ситуації виявитися на руку Банковій? Відповідь поки що неясна...

Здається, не зайве хоча б коротенько ознайомити читача з вмістом документів, внесених Президентом і підготовлених комісією «LM».

У проекті №6227 — «Про внесення змін і доповнень до закону України «Про статус народного депутата» описувався новий «формат» депутатського імунітету. Масштаби недоторканності парламентарія дотепер визначали дві, досить великі, статті згаданого вище закону — 27-а і 28-а. Автори проекту запропонували першу обмежити п’ятьма пропозиціями, а другу й зовсім скасувати. Відповідно до пропозицій «медлитівської» комісії, депутатська недоторканність повинна виражатися в наступному:

— народні обранці звільнені від юридичної відповідальності за результати голосування і висловлювання в парламенті, крім випадків, що підпадають під дію статей 125 і 126 КК (наклеп і образа);

— представник вищого законотворчого органу може бути заарештований (затриманий) тільки за мотивованим рішенням Верховного суду, а кримінальну справу щодо нього може порушити лише ген- прокурор (чи особа, яка його заміщає);

— до члена законодавчих зборів не може бути застосований адміністративний арешт;

— представника парламенту не можуть відправити на виправні роботи.

Заборона на обшук, прослуховування телефонних розмов та інші обмеження свобод депутата з закону викреслили. Причиною, наскільки можна судити, є те, що це питання відрегульоване Конституцією (ухваленої пізніше від закону про статус нардепа) і зазначені «вільності» від 96-го року є невід’ємним правом усіх громадян, а не лише щасливих власників мандатів. Норму про притягнення вітчизняного конгресмена до кримінальної відповідальності після дачі згоди з боку ВР творці проекту ліквідували в суворій відповідності з народною волею.

Характерно, що в тексті проекту фігурує Верховний суд. Пам’ятається, у головному офісі країни від початку були проти того, щоб ВР виступала як посередник між Радою і каральними органами. Отже, це положення законопроекту можна кваліфікувати як поступку. А можна — як зневажливе ставлення до побажань Конституційного суду.

Сьогодні мало хто згадує, що крім президентського варіанта існував й інший «імплементаційний» проект, внесений 10 травня групою депутатів і який отримав ім’я «проекту Мороза—Головатого». 13 липня цей документ благополучно «забракував» Конституційний суд, що відшукав у тексті мільйон огріхів. Зокрема, КС категорично виступав проти того, щоб депутатів затримували, заарештовували і притягали до кримінальної відповідальності лише у випадку згоди на те Верховного суду.

Конституційний суд оголосив, що подібна пропозиція обмежує права і свободи людини і громадянина. Суперечить принципу незалежності судів. Порушує фундаментальне правило розмежування звинувачення і правосуддя. Здатне призвести до упередженості під час розгляду справи судом першої інстанції, а також апеляційним і касаційним судами. Що, нарешті, воно не відповідає принципам 124-ї, 126-ї, 127-ї, 129-ї і 157-ї статей Конституції, 6-й статті Конвенції про захист прав людини, а крім того ще й рішенням Європейського суду з прав людини...

Одним словом, те, що Морозові й Головатому — «зась», Медведчуку і Литвину — «possible».

Проект №6228 більший за обсягом і цікавіший за змістом. Він також спирається на результати квітневого референдуму. Автори документа вважають, що якщо в глави держави тепер буде не один, а цілих три приводи достроково відправити Раду на відпочинок, то є сенс збагатити законодавчу базу ще одним нормативним актом.

Перший привід для дострокового розпуску ВР запитань начебто б не мав викликати — він, по суті, списаний із Конституції. Як відомо, 90-а і 106-а статті КУ дозволяють президенту раптово припинити повноваження ВР, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії парламент не сподобиться приступити до пленарних засідань. Правда, є деякі різночитання між тим, що записано в Законі №1 і тим, що пропонується в законопроекті №6228. Однак це не найбільший гріх розглянутого документа.

Перейдемо до приводу №2. На референдумі було підтримано пропозицію про розпуск Ради в тому випадку, якщо така «протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість». У ході пожвавлених постреферендумських дебатів було справедливо зазначено: подібна норма потребує розшифровки. Розшифровка у виконанні комісії «LM» навряд чи обрадувала обранців народу. Хрещені батьки законодавчих нововведень уточнили, від якого дня відраховувати «місячні» й що вважати більшістю. Однак при цьому творчо переосмислили формулювання, затверджене плебісцитом. Відповідно до цього проекту, ВР дозволено буде «засудити» і в тому разі, якщо вона протягом місяця буде не в змозі приймати закони.

Кажуть, один парламентський жартівник, почувши про подібні «рацпропозиції», відразу відшукав несподіваний контрдовід. Уявіть, що через місяць після формування більшості на Україну обрушується епідемія грипу й хвороба на місяць-другий вириває зі струнких депутатських рядів десяток-півтора представників більшості? «Більшовики» не можуть «проводити» закони через парламент через брак бійців, а «меншовики» — не хочуть через шкідливість. Як бути? Адже більшість сформовано, вимогу народу формально дотримано. А в «імплементаційному» тексті немає жодного слова про те, як боротися з грипом. І про те, як боротися з меншістю теж.

Привід №3 припускає «летальний» для ВР вихід у тому випадку, якщо депутати три місяці демонструють нездатність прийняти Держбюджет. На превеликий жаль, у проекті №6228 «ДТ» не відшукало відповідей на два запитання, які наша газета ставила ще перед референдумом.

По-перше, чи має парламент право відхилити проект бюджету, якщо він суперечить законодавству? Або урядовій програмі? Або бюджетній резолюції? Мені заперечать, що це — смішні запитання. Проте, з огляду на нежартівливий характер обговорюваного закону, можна зауважити, що подібні обмовки були б доречні. Тим більше що юриспруденція не терпить дрібниць, а нинішній Президент не терпить парламент...

Друге запитання: чи включені в 92 дні, відведених парламенту на бюджетну боротьбу з Кабміном, депутатські канікули? Конституція вимагає від уряду представити депутатам проект бюджету не пізніше 15 вересня. «Верхня межа» не визначена. Тобто, теоретично КМ спроможний підготувати головний економічний документ країни й влітку. Припустимо, що 15 липня законодавці відправилися в законну відпустку, а 16 липня центральний орган виконавчої влади закінчив проект бюджету. Що варто робити парламентаріям — терміново переривати відпочинок? Чи спокійно загоряти до першого вівторка вересня, коли за Конституцією повинна розпочатися чергова сесія?

Є й інші запитання, глобальніші. Чи не означає прийняття такого закону порушення 6-ї статті Конституції, яка передбачає чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову — адже парламент ставиться в залежність від Кабміну? І чому, власне, парламентська більшість повинна, по суті, відпо- відати за уряд, не маючи прав впливати на його формування?

Втім, численні недоліки законопроектів, масштабно розрекламованих із подачі Віктора Медведчука і Степана Гавриша, найближчим часом можуть викликати інтерес хіба що в колекціонерів політико-правових курйозів.

Ширші маси населення цікавить інше — а далі що? Коли «імплементаційний рукопис» внесуть до сесійної зали повністю, а не частинами? Що буде, якщо Рада встигне до закінчення роботи 6-ї сесії розглянути схвалений у липні проект змін до Конституції? Як вчинить Леонід Кучма в тому випадку, якщо в парламенті не зберуть 300 голосів, необхідних для благополучного завершення хірургічного втручання в Конституцію?

Більшість депутатів знизує плечима й ховає очі. Законодавчо розписуватися у власному безсиллі перед Банковою не хочеться. Нагромаджувати сили, гроші й нерви, необхідні для чергового виборчого марафону, хочеться ще менше.

Тим часом останні емоційні висловлювання глави держави мають небагато підстав для оптимізму. Ще під час перебування в турецькій столиці Президент оголосив, що «не збирається присвячувати чотири роки перманентній боротьбі з парламентом». А також зауважив, що кожний депутат «хоче бачити себе на вершині піраміди влади й вирішувати за усіх, у тому числі й за народ». Характерна деталь — до «оксамитної» структуризації верховний арбітр, перманентно критикуючи Раду, частіше обрушував свій гнів на окремих представників парламенту і на деякі деструктивні сили в центральному законодавчому органі. Після того як у ВР утворилася достатня для прийняття рішень кількість президентських «догідників», висловлювання Леоніда Даниловича не стали м’якшими, зате стали масштабнішими. Тепер, як випливає з турецьких відвертостей гаранта Конституції, як об’єкт критики він розглядає не окремо взятого лівого, а кожного законодавця. І йдеться вже не про сутички з певними фракціями, а про боротьбу з цілим органом.

Глава держави вкотре пообіцяв, що шукатиме «додаткові способи» вплинути на депутатів, якщо імплементаційна проблема не вирішиться полюбовно. І ця погроза вчергове змушує нардепів здригнутися. І те, що Леонід Кучма при цьому невпинно повторює, що дострокових парламентських виборів не буде, уже нікого не розраджує.

Дедалі більшій кількості ситуативних союзників Президента чується у висловлюваннях українського лідера білоруський акцент.

Сергій РАХМАНІН