ПРОСТО ВМІЛО ВІН ЧЕКАВ, ЯК НІХТО НЕ ВМІВ

Зустрічі новоявленого претендента на звання генерального прокурора з парламентськими групами і фракціями, що відбувалися цього тижня, були повністю позбавлені зворушливості першого побачення. По-перше, важко очікувати «відкриттів дивовижних» від спілкування з людиною, з котрою маєш майже річний досвід спільної законотворчої діяльності. По-друге, навіть якби в народних депутатів не було такого досвіду, це навряд чи внесло б інтригу в сюжет: Геннадій Васильєв, на відміну від свого попередника, зовсім не обтяжений необхідністю сподобатися якнайбільшій кількості парламентаріїв. І не тому, що його здатність організувати ефективну роботу головної наглядової інстанції країни не викликає в депутатському корпусі ніяких сумнівів. Радше, навпаки, — підготовлений робочою групою під керівництвом першого віце-спікера Васильєва проект нового Кримінально-процесуального кодексу був удостоєний найгірших відгуків фахівців, які назвали його «інквізиторським». А тому, що Геннадій Андрійович чудово знає: йому немає потреби напружуватися, завойовуючи нардепівські симпатії, оскільки забезпечення мінімуму голосів для реалізації програми «Васильєв — генеральний прокурор» бере на себе той, хто домігся успішного здійснення операції «Піскун — екс-генеральний прокурор». А невдачу як трагедію Васильєв не сприйме. Крісло першого віце-спікера в нього ніхто не відбере. Та й до ролі вічного кандидата в генпрокурори йому не звикати.

Для журналістів стало вже доброю традицією, щойно починається розмова про Геннадія Васильєва, згадувати курйозну історію його перебування на посаді генерального прокурора України тривалістю один день. Було це влітку 1995 року, коли Верховна Рада України під керівництвом Олександра Мороза вела активну війну проти тодішнього генпрокурора Владислава Дацюка, результатом якої стала постанова парламенту про висловлення йому недовіри. До підготовки цього рішення доклав руку народний депутат Васильєв, який брав участь у роботі парламентської комісії з вивчення діяльності Генпрокуратури. Йому й випала честь стати виконувачем обов’язків генерального прокурора, за що в пориві протистояння з Президентом Леонідом Кучмою та генпрокурором Владиславом Дацюком проголосувала більшість депутатського корпусу. Честь досить сумнівна з правового погляду, оскільки механізм затвердження на цю посаду тоді був такий самий, як і тепер, — кандидатуру генпрокурора законодавцям мав пропонувати глава держави. Але це анітрохи не збентежило професійного законника, який із гордим виглядом приймав поздоровлення колег по парламенту, з котрими йому так і не судилося тоді розлучитися. Несмілива спроба зайняти головний кабінет у будинку на Різницькій, до приїзду новопризначеного терміново закритому під приводом боротьби з тарганами, успіхом не увінчалася. А Президент цілком обгрунтовано наклав на парламентське рішення вето. Але відтоді прізвище Васильєва незмінно з’являлося в списку потенційних претендентів на крісло головного контролера за законністю, варто було йому під кимось захитатися, або звільнитися.

Довгих вісім років знадобилися Леоніду Кучмі, щоб збагнути свою помилку щодо невизнаного ним колись прокурорського генія Геннадія Васильєва. І допомогло йому в цьому, передусім, розуміння того, що миліші президентському серцю кандидатури не здолають парламентського чистилища. Незатверджений Верховною Радою прокурор хоч і зможе виконувати свої функції як виконувач обов’язків, але не матиме права подавати в законодавчий орган подання на притягнення до кримінальної відповідальності народних обранців. Чого, з урахуванням наближення президентських виборів і невиконання Святославом Піскуном поставленого свого часу перед ним завдання позбавити депутатського імунітету особливо непримиренних ворогів Банкової, ніяк не можна допустити. Не менш важливим аргументом для рішення внести в парламент кандидатуру Васильєва стала перспектива чергового сезону відкритих вакансій, що почнеться з переїздом першого віце-спікера на Різницьку.

Як свідчить досвід, проблеми, що нагромаджуються час від часу у відносинах між мешканцями адміністративних будинків на інших, не менш відомих вулицях дехто з тих, кого вважають антикризовими менеджерами, має звичку розв’язувати з допомогою перерозподілу керівних портфелів. Невдала спроба Банкової (річниця якої відзначатиметься місяців через два) похитнути устої законодавчого органу шляхом відбирання портфелів голів комітетів в опозиції завершилася, як відомо, поразкою «агресора». Що зовсім не сприяло зменшенню його запалу. Недавно в розклади «перекроювальників» потрапила посада глави парламентського комітету з бюджету, очолюваного «нашоукраїнцем» Петром Порошенком. Але Порошенко, як відомо, встояв. Поки що. Оскільки перша грудка, що впаде з гори парламентської президії в разі успішного голосування за Васильєва, загрожує законодавчому органу лавинонебезпечною ситуацією, при якій у ротаційний процес буде втягнуто всі більш-менш значимі керівні посади.

Але повернімося до нашого героя. Мало хто пам’ятає, що напередодні затвердження генеральним прокурором Святослава Піскуна багато народних депутатів, переважно від СПУ, БЮТ, КПУ й окремі частини «НУ», виконували пісню на тему «...а Васильєв краще». «Він менш цинічний і більш передбачуваний», — давалися оцінки Геннадію Васильовичу. І, до того ж, не настільки одіозний, як головний каратель банку «Слов’янський».

Представники Партії регіонів, за чиєю квотою екс-прокурор Донецької області зайняв крісло праворуч глави парламенту, із притаманною їм підприємливістю почали готувати грунт для просування своєї людини на посаду, що звільнилася після того, як Михайло Потебенько пішов у народні депутати. За деякими даними, донеччани навіть висловили тоді готовність «розплатитися» з комуністами й «Нашою Україною» за те, що вони підтримають кандидатуру Васильєва при затвердженні на посаду генпрокурора, своїми голосами при затвердженні їхнього представника на посаду першого віце-спікера. Народні обранці з шахтарського краю, як тоді запевняли поінформовані джерела, готові були залагодити ймовірну між «ющенківцями» й «симоненківцями» суперечку з допомогою найрізноманітніших доказів, наявних у їхньому небідному арсеналі. Але приводу використати їх так і не з’явилося.

Мабуть, праві все-таки послідовники східної філософії, яка радить не метушитися під час досягнення заповітних цілей: потрібно просто, заявляють вони, сидіти на березі річки й чекати, коли повз тебе пропливе... У даному разі, звісно, не труп ворога, а посада головного наглядача країни, і не повз, а прямісінько в руки. Але, по правді кажучи, колишнього ентузіазму перспектива отримати свого генерального прокурора в «донецьких» уже не викликає. Ні, проти ідеї делегувати Геннадія Васильєва в крісло генпрокурора, ясна річ, ніхто з них не виступає. Але, судячи з деяких вражень від спілкування з членами «Регіонів України», легко здогадатися: це не їхня гра. Не вони її затіяли, не вони придумали правила, не вони виявляться переможцями в разі вдалого її завершення.

Наскільки можна вважати Васильєва відданим «донбаському земляцтву»? Це запитання, що не виникало при обранні його першим віце-спікером за квотою донеччан, сьогодні дуже часто лунає в парламентських кулуарах. І не в останню чергу тому, що минули ті часи, коли людина зараховувалася до цієї чудової когорти лише через те, що народилася, навчалася та працювала в гірничому краї. «Донецькі» вже не «всі на одне обличчя» для інших жителів країни, та й для самих себе. Отож найчастіше, кажучи про Васильєва, знаючі його люди твердять: він не зав’язаний на жодну з найвпливовіших груп Донецька. Але при цьому ступінь його фінансово-промислової присутності в регіоні такий, що за необхідності Геннадій Андрійович буде цілком здатний зіграти самостійно. Мається на увазі, обійтися без підтримки впливових земляків. За умови, звісно, якщо знайде достатню опору в особі столичних покровителів. Напевно, ініціюючи президентське рішення про внесення кандидатури Васильєва в парламент, Віктор Медведчук не міг цього не прорахувати. Як і того, що, довгі роки мріючи про мундир генпрокурора, не позбавлена амбіцій людина навряд чи зможе забути, саме кому йому дякувати за здійснення своїх мрій. Отож, завдання домогтися розколу «Нашої України» з допомогою наявного в розпорядженні Генеральної прокуратури інструментарію, до виконання якого Святослав Піскун не поставився з очікуваною від нього наполегливістю, цілком імовірно, вирішить його наступник.

Крім того, слід враховувати й ту обставину, що коли «донецькі» виношували плани посадовити Васильєва в прокурорське крісло торішнього літа, у них ще не було свого прем’єр-міністра. А нині обрання Геннадія Андрійовича генпрокурором і, як результат, поява вакансії в президії парламенту, як уже зазначалося, здатна спричинити цілу низку кадрових перестановок у Верховній Раді. Чи варто говорити, що заблокована більшу частину минулого сесійного тижня парламентська трибуна навіває Віктору Януковичу не найкращі думки про долю свого уряду, котрий може виявитися заручником кризи в законодавчому органі, якщо в ньому розпочнуть чергову «оксамитову» революцію? І це в переддень ухвалення бюджету й інших законів, важливих для заробляння Кабміном і його главою політичних дивідендів напередодні президентської кампанії.

Переплюнути Святослава Піскуна, котрий зібрав при своєму затвердженні рекордні 347 депутатських голосів, Геннадію Васильєву, скоріш за все, не вдасться. За нього не збираються голосувати блок Юлії Тимошенко, соціалісти й «Наша Україна». Глава президентської адміністрації вміє здобувати науку зі своїх помилок: він не дозволить генпрокурору повірити в непохитність крісла під ним, як це було з Піскуном, завдяки майже безмежній підтримці його майже всіма (крім однієї) групами та фракціями парламенту. Для затвердження Васильєва мінімально необхідною кількістю голосів досить залучити до цієї справи фракцію комуністів. Результатом кількаразових походів протягом останніх кількох днів лідера КПУ Петра Симоненка на Банкову стало прийняте комуністами рішення підтримати Геннадія Васильєва при затвердженні його генпрокурором. За це «вірним ленінцям» пообіцяли посаду першого віце-спікера, яку обійме Адам Мартинюк, котрий уже має досвід роботи на цій посаді. Комуністи давно домагалися подібного торжества справедливості, вважаючи: друга за чисельністю парламентська фракція повинна мати свого представника в керівництві ВР. Можна припустити, що «симоненківцям» було запропоновано щось іще чи на додаток до посади віце-спікера, чи замість неї. Але про це поки що можна тільки здогадуватися.

«Наша Україна», соціалісти та БЮТівці могли б лише порадіти за товаришів з опозиційної «четвірки». Якби не одна обставина. Успішна реалізація угоди відкриває можливості подальшого зближення Симоненка й Медведчука на шляху реалізації конституційної реформи за сценарієм Банкової. Тим паче, що, зайнявши місце першого віце-спікера, представник КПУ автоматично стане співголовою спеціальної конституційної комісії. І всі подальші спроби опозиціонерів залучити до співпраці на виборах Петра Миколайовича будуть, по суті, рівнозначні залученню чужого гравця до своєї команди. Вони, звісно, не можуть не розуміти цього. Таким чином, висування в генпрокурори Геннадія Васильєва в разі успішного проходження його кандидатури через парламент має ще одне функціональне навантаження — внести розкол в опозиційну четвірку, відірвавши від неї комуністів.

Ну а там, якщо Фортуна не зрадить Віктора Володимировича, можна буде подумати і про заміну спікера. Правда, запевняють поінформовані джерела, Адам Іванович має намір твердо відстоювати недоторканність Володимира Литвина. І резони для цього в нього є: комуністи переконані, що лише нинішньому спікеру, якщо виникне екстремальна ситуація, під силу вивести ВР з-під загрози розпуску. А до дострокових парламентських виборів КПУ готовою не почувається. Але в Банкової є запасний варіант. Підписні листи для збирання депутатських автографів під вимогою відставки з віце-спікерської посади Олександра Зінченка вже ходять по руках народних обранців. Якщо спроба есдеків замінити Зінченка на Шуфрича вдасться, Литвину можуть створити умови, за яких він сам почне розмірковувати про відставку.

Словом, дочекався пан Васильєв, коли обставини, в яких опинилися основні політичні постаті країни, місце, на якому опинився сам Геннадій Васильович, і якості, притаманні йому, склавшись воєдино, перетворять людину з вічного кандидата на легітимного генерального прокурора.