Про кризу влади, сили та думки

Минулого тижня Україна проходила випробування на європейську зрілість. Саме так оцінювали здатність (нездатність) парламенту схвалити пакет законів, які відкривають нашій країні шлях у Світову організацію торгівлі. Саме про це без утоми торочили урядові мужі. І це було правдою. Але не всією.

Попереду був найсерйозніший іспит для української влади. Для влади в цілому. Іспит на спроможність. Президенту, уряду й парламенту необхідно було продемонструвати єдність устремлінь, майстерність взаємодії, готовність йти на поступки задля спільної мети. Нас занадто довго запевняли, що влада змінилася. Але останнім часом з’явився привід сумніватися, а чи є в Україні влада взагалі. Єдина влада. Діюча влада. Авторитетна влада.

Нехай із нами посперечаються затяті оптимісти, але цей іспит вітчизняна влада не склала. Після недавніх бурхливих подій у Раді хтось із високопоставлених коментаторів проронив фразу про «імпотентний парламент». Слушно, але не дуже точно. Оскільки є серйозні підстави казати про відсутність належної потенції у політичного режиму, про слабкість усієї системи розробки та прийняття державних рішень.

Брутальний мордобій біля парламентської трибуни, котрий увінчав бурхливе обговорення «сотівських» законопроектів, — видима частина проблеми. Простіше за все звести суть конфлікту до зіткнення комерційних інтересів окремих депутатських угруповань і політичних амбіцій окремих лідерів. Легко списати усе, скажімо, на підступність Кремля, на інтриги Литвина чи на лихі заміри Порошенка.

Напевно, якщо не все, то багато з переліченого є правильним. Однак описане — лише симптоми хвороби. Ім’я якої — безсилля влади. І біда навіть не в тім, що поки не ведеться інтенсивний пошук ліків, здатних зцілити від болячки. Страшно інше: влада продемонструвала всій країні — вона не розуміє, що хвора.

Хроніка

Немає особливого резону детально описувати події останніх днів. Телеканали докладно інформували громадськість про всі подробиці законотворчої епопеї, густо присмачуючи сюжети батальними сценами депутатських бійок. Ми лише нагадаємо деякі деталі, щоб перейти до того, що залишилося за кадром.

Отже, минулого тижня Верховна Рада мусила схвалити пакет із 14 економічних законопроектів. Їхнє прийняття істотно підвищувало шанси України на вступ у Світову організацію торгівлі. Нагадаємо, що приєднання нашої країни до СОТ було визначено як одну зі стратегічних цілей. Спроби «оцивілізувати» наше економічне законодавство недавно робилися, однак вони закінчилися невдачею. Причому проти сокровенних задумів влади виступила значна частина провладних депутатів.

Експерти цілком розумно акцентували увагу на двох обставинах. Перша: якщо необхідні проекти не стануть законами вже цього року, шансів потрапити в СОТ найближчим часом у країни немає практично жодних. Друга: якщо нормативні акти не буде схвалено цього тижня, можна стверджувати, що 2005-го їх прийнято не буде. 2006-го, мабуть, також.

Пояснимо. 8 липня — останній день роботи парламентської сесії. Після цього стомлені законодавці потягнуться назустріч сонцю і разом зберуться тільки у вересні. Але тоді їм буде трохи не до СОТ: стартує виборча кампанія, і всякий необережний порух будь-якого депутата (тим більше — фракції) болісно позначиться на майбутніх успіхах презентованої політичної сили. Отже, з високим ступенем імовірності можна стверджувати: цей склад Ради «євроекономічні» правила поведінки на ринку після повернення з канікул не затвердить. Що стосується парламенту наступного скликання, то будувати прогнози щодо його лояльності до питань євроінтеграції — справа безнадійна.

Сказане нами породжує резонне запитання: СОТ — це погано чи добре? Ми не станемо забивати вам баки складними економічними розрахунками. Тих, хто володіє питанням, ми не здивуємо, а хто не володіє — не переконаємо. Однак вважаємо своїм обов’язком навести деякі аргументи (контраргументи) сторін.

Отже, атакуюча сторона (насамперед, в особі Президента Ющенка та прем’єра Тимошенко, котрі після тривалої перерви вшанували своєю увагою вищий законодавчий орган) наводила такі цифри. За їхніми словами, ухвалення «СТОшних» законів обіцяло:

— приріст ВВП у 1,9%;

— річний «підйом» експорту на 1,5 млрд. гривень;

— десятки мільйонів євро, зароблених на нових ринках збуту продукції, товарів і послуг;

— збереження для бюджету 8 млрд. гривень, які щороку втрачаються Україною через нестиковки нашого законодавства з нормативною базою 148 держав—членів СОТ.

Контратакуюча сторона (представлена, насамперед, парламентськими фракціями комуністів, регіоналів, есдеків і соціалістів) переконувала, що поспішна згода на умови, виставлені СОТ, означає:

— підвищення цін практично на все;

— фактичну загибель вітчизняного автомобілебудування (вартість продукції якого обіцяє підскочити приблизно в 1,5—2 рази);

— передбачену смерть національного сільського господарства;

— кризу української металургії, котра становить 40% експорту і забезпечує левову частку валютних надходжень;

— сумну долю переважної більшості секторів промисловості, а також банківської сфери.

Обмін аргументами закінчився бійкою та ламанням мікрофона Володимира Литвина. Процес ухвалення рішень затягся на кілька діб. Численні депутатські сутички й кількаразові випадки псування засобів комунікації спікера в результаті не завадили законодавцям розчистити дорогу до СОТ. Уже в четвер міністр економіки Сергій Терьохін констатував, що всі життєво важливі закони «схвалено або в цілому, або в першому читанні». І з полегшенням зізнавався: його «оптимізм, як відповідального за СОТ, виріс разів у п’ять». Задоволений вигляд мав і інший «сотівський» лобіст, віце-прем’єр із питань євроінтеграції Олег Рибачук: «Вже є, про що говорити з Брюсселем».

Чемно поділяючи їхню радість, не можемо не зауважити: розмова в парламенті могла б стати значно приємнішою та повчальнішою, якби до неї готувалися. Але невміння (небажання?) будувати діалог — візитна картка нинішньої влади.

Філософія

Ще раз повернімося до наболілого питання: чи таким уже страшним є СОТ? Хто правий? Прибічники Президента, що запевняють: нам необхідно приєднуватися до цієї інституції якомога швидше і за будь-яку ціну? Соціалісти, котрі волають (подібно до знаменитого грибоєдовського персонажу) до «поміркованості й акуратності»? Комуністи, котрі відкидають горезвісну «світову торгову ложу» як клас?

Відповімо запитанням на запитання. У вас є три знайомі економісти? Зберіть їх разом і нав’яжіть відповідну дискусію. Гарантуємо: почуєте три різні думки. Одне незаперечно: те, що нас викреслять із «чорного списку» CD-піратів, — як мінімум, приємно.

Є простіший шлях. Викладемо тези, котрі начебто не викликають сумнівів:

1) кожна держава вільна обирати свій шлях розвитку. Його слід вважати правильним, якщо перші особи влади єдині у своєму підході до вибору шляху. І якщо єдина влада спирається на підтримку значної частини населення;

2) вибір усякої країни не обмежує способи та форми захисту її національних інтересів. Весь наявний набір інструментів впливу і тиску може й повинен бути використаний;

3) забезпечення стратегічно важливого рішення має готуватися поступово й заздалегідь. Його офіційне затвердження — проформа, спектакль, але ніяк не етап Кубка світу з екстриму.

Перейдемо до обговорення.

Перше. Нові правила поведінки на ринку вважалися однією зі стратегічно важливих цілей держави. Але при цьому не дуже багато вождів квапилися розписуватися в прихильності до ідеалів СОТ, що не залишилося непоміченим. Було знамено, були два прапороносці в особі віце-прем’єра Олега Рибачука та міністра Сергія Терьохіна. Був вартовий, який ніс службу на посту №1, — Президент. Кабмін (наскільки можна судити, включаючи особисто прем’єра) аж до останнього часу робив для успіху майбутньої операції рівно стільки, скільки було потрібно для позначення діяльності.

Друге. Ефективність системи захисту інтересів України в ході переговорів із офіційними представниками СОТ викликає запитання. А кваліфікація деяких відповідальних осіб викликає сумнів. Ми не вправі жадати від наших спеців виробничих подвигів, які дозволили б Україні спиратися на такі ж сільгоспдотації, якими користується, наприклад, Франція. Ми не вимагаємо від них гонору і героїзму поляків, які вибили цілком відчутні преференції для своїх аграріїв. Ми можемо лише здогадуватися, які можливості мали наші перемовники і з якими труднощами вони зіштовхнулися.

Однак (відповідно до спогадів свідків) на одному з раундів переговорів шановних експертів Світової організації торгівлі наші фахівці поставили в глухий кут. Річ у тім, що необхідна документація, котра стосується аграрного сектора, була складена на підставі статистичних даних, зібраних... наприкінці минулого століття. Запитання закордонних товаришів: «А у вас що, відтоді нічого не змінилося?» було водночас і резонним, і риторичним.

Інший приклад. Прем’єрка Тимошенко минулого тижня запекло відстоювала так звані продовольчі інтервенції. Двома словами сенс цієї економічної акції такий: у країну (за бюджетні гроші) за нульовою або мінімальною ставкою з-за кордону завозять усякий харч. Отриманий таким чином запас продуктів дозволяє, з одного боку, запобігти продовольчій кризі. З другого — дає можливість почасти регулювати різке зростання цін на внутрішньому ринку. Турботу прем’єра можна лише заохочувати. А от її занепокоєння з приводу можливого дефіциту не можна ні підтвердити, ні спростувати. Бо таке поняття, як «продовольчий баланс», у країні відсутній. Наявність схеми, котра дає чітке уявлення про засіки Батьківщини, дозволяло б прогнозувати, чого й коли у нас бракуватиме. Але схеми немає.

Прикладів можна навести безліч. Стосуються вони не лише сільськогосподарської тематики. І прив’язані не тільки до СОТ. Більшість політиків сходяться на думці: практично всі підрозділи центральної виконавчої влади працюють у ритмі пожежних команд, а їхні керівники зловживають «ручним режимом». Робота апарату як Кабміну в цілому, так і окремих міністерств зокрема, не витримує жодної критики — у цьому неофіційно й неохоче зізнаються самі члени уряду. Системний підхід до підготовки законопроектів у більшості відомств і більшості випадків відсутній. Чіткий механізм координації дій із профільними комітетами Ради та галузевими відділеннями президентського секретаріату — теж. А те, що окремі міністри й чиновники хутенько опанували мистецтво приватного лобізму, до державних інтересів стосунку не має.

Історія з болючим проштовхуванням «СТОшних законів» оголила проблему у всій її потворності. Ці акти були важливими не тільки для Президента та групи міністрів, йшлося про домашнє завдання для всієї держави. Але дорогоцінні документи було не внесено, а саме вкинуто у вищий законодавчий орган. На превелику радість опозиції.

Еклектика

Більш ніж наївно думати, що опонентами запропонованих законодавчих нововведень були виключно офіційні противники існуючого ладу. Допитливий шукач знайде чимало таких і в провладних фракціях, і в керівництві парламенту, і в Кабміні, і на Банковій. Сила-силенна різнокаліберних політиків і чиновників (дехто з яких не тільки не занедбали, а навпаки зміцнили свій бізнес) виявили жвавий інтерес до запровадження квот, тарифів, мит на цукор, автомобілі, соняшник тощо. Підприємці від влади, коли й не виявляли готовності завалити закони, то принаймні демонстрували рішучість поторгуватися. Аби щось викреслити, щось змінити, щось дописати. Державний інтерес у більшості голів і сердець не взяв гору над приватним. Проблему можна було б вважати моральною і приватною, якби не пости деяких громадян. З огляду на обставини, лихо слід іменувати політичним і державним. Доморослі «троянські шакали» заважали виконавчій владі, наскільки можна судити, не менше, аніж хижаки з парламентської зграї. Дехто з учасників баталій керувався не лише економічними, а й політичними інтересами. Наприклад, Володимир Литвин давно шукав і, схоже, нарешті знайшов спосіб красиво уникнути спільного передвиборного «блокового даху» з Президентом. Є також підстави вважати, що спікер був дещо вражений не занадто поважним ставленням до нього з боку глави держави і керівника Кабінету міністрів. Парламентському лідеру випала унікальна нагода нагадати обом, хто він такий і що таке парламент. Хоча, може, й не варто це робити настільки демонстративно.

У політичну єдність трьох перших осіб країни ніхто і так не вірив. Але тут уся країна побачила, що глава держави для парламентського глави не авторитет. І це не було просто ударом по самолюбству громадянина Ющенка. Це було ударом по авторитету влади.

Учорашні події лише підтвердили, наскільки глибоким є розкол у «Канівській трійці» й у владі в цілому. Невнесення до порядку денного двох життєво важливих для виконавчої влади законопроектів і як наслідок демонстративний вихід із парламенту урядової команди показали: Кабміну і парламенту буде вкрай непросто знаходити спільну мову.

Та все ж, повторимося, було б безглуздо все звести до конфлікту спікера з Президентом і Ради з Кабінетом. У проекту «Наша мета — СОТ» була купа явних і прихованих противників із найрізніших таборів.

Були на цьому полі й такі гравці, котрі відпрацьовували і за себе, за того хлопця. Точніше, за групу хлопців зі стратегічно партнерської Росії. Москва мала масу причин не бажати швидкого вступу України в СОТ. Окрім міркувань політичного характеру, були й суто економічні мотиви. На думку ряду експертів, ухвалення «сотівських» документів болісно било по нашій економіці (про що варто чесно говорити і що необхідно стоїчно пережити в ім’я перспективи). Але настільки ж відчутним може виявитися й удар по економіці Росії, із якою ми зв’язані масою угод і договорів, бо, вступивши в СОТ раніше від сусіда, Київ дістане чимало переваг у перманентних торгово-економічних переговорах із РФ. Адже в цьому разі вже Україна диктуватиме Росії позицію під час підписання тарифного протоколу.

Кремль подбав про ряд своїх лобістів, які, за певними даними, знайшлися в усіх трьох владних центрах. Хтось авансом відпрацьовував майбутню політичну підтримку на виборах. Хтось бився за відчутніші дивіденди. Хтось, пов’язаний із росіянами приятельськими і бізнес-узами, воював за своє кревне. Ця бійка була не настільки видовищною, як депутатські фул-контакти, але, здається, не менш страшною.

Уривчасті відомості дозволяють припустити: ні парламент, ні Кабінет міністрів, ні Президентська канцелярія не являли собою загонів однодумців, об’єднаних спільною метою — провести Україну в давно обіцяну громадянам СОТ.

Логіка

Згодні, попередній висновок заснований значною мірою на припущеннях. Але є й очевидні аргументи. Класичний приклад: поведінка міністра з питань АПК Баранівського. Про його діалоги з Тимошенко на засіданнях КМ ходили легенди. Не маємо наміру нічого лихого казати про Олександра Петровича, але те, що він проти «сотівського пакета», в уряді знали навіть прибиральниці. Якщо Кабмін — одна команда, об’єднана спільною метою, який був сенс тримати ренегата? А якщо сенс був, то навіщо було піддавати колегу публічному шмаганню в парламенті?

Але найболючіший удар дістав Президент. Успіху цього політичного проекту він потребував більше від інших. І потреби цієї зовсім не приховував. Європі та США були потрібні зримі й відчутні підтвердження прихильності України до цивілізованого шляху розвитку — від декларацій, не підкріплених реальними реформами, втомилися не тільки тут, а й там.

Коли виходити з того, що всі ставленики Віктора Андрійовича (члени Кабінету, глави держкомітетів, губернатори й інші призначенці) справді гравці однієї команди, вони не могли цього не розуміти. Люди, котрі потрапили в елітну кадрову обойму нової влади, не перший рік у великій політиці. Тож соратники вождя зобов’язані були передбачати: опозиція зробить усе можливе, щоб позбавити суперників бажаного трофея. І для опору використає всі можливі й неможливі засоби.

Не треба бути провидцем, щоб зрозуміти: опозиція завдасть удару по сумісниках. Тобто по тих, хто, здобувши нову посаду, відмовився виконувати вимогу Конституції і не здав депутатський мандат. Апелювати до їхньої законослухняності, як показала практика, було просто нерозумно. Але хоча б в ім’я успіху Президента (у вірності котрому дехто з них присягає від заутрені до вечерні) два десятки «порушників» могли б відмовитися від мандатів, на які все одно не мали ніякого права?

У результаті їх змусила зробити це опозиція. Чим не стільки показала свою силу, скільки продемонструвала недалекоглядність влади. Внаслідок чого відбулося демонстративне приниження глави держави. У задачці питається: чи мають право люди, котрі прирекли Віктора Андрійовича на таке, називатися його однодумцями?

Можна поставити запитання по-іншому. Згадаймо: і Юлія Володимирівна (досить давно), і Віктор Андрійович (віднедавна) критикували своїх підшефних за неповагу до Конституції і вимагали від них негайно виконати розпорядження Основного Закону. Але цього не сталося. Чи є у нас привід казати про те, що Президент і прем’єр — недостатні авторитети для своїх підопічних? Є підстави сумніватися в тому, що глава держави і глава Кабінету не здатні домогтися від підлеглих (і начебто навіть ідейних одновірців) виконання своїх законних наказів? Є. І це твердження можна розглядати як найсправжнісінький вирок владі. Її щирості й авторитету її лідерів.

Відверто заваливши роботу з безболісного просування «сотівських» документів через Раду, Кабмін перед вирішальним штурмом використав важку артилерію — прем’єра і Президента. Згадалося, що прихід Леоніда Даниловича в Раду означав, що тому чи іншому закону бути. Але Кучмі заздалегідь готували грунт. Віктора Андрійовича просто кинули на танки. Чим керувалося його оточення, одному Богу відомо. Про те, що у вівторок Рада завалить усе, знали заздалегідь.

Президент пішов із Ради переможеним. І в поразці сміливо може звинувачувати також і себе. Лобістську роботу, необхідну для просування принципових законів, глава держави не провів і не організував. А міг би, адже в нього для цього були півроку.

Технологія

До речі, про Леоніда Даниловича. Його влада відійшла в минуле не дуже давно, щоб ми встигли забути методи, застосовувані тією політичною командою. Зокрема способи, із допомогою яких Банкова зміцнювала законодавчу базу країни.

Частина нормативних актів, вигідних АП, проходили «схему коліна» — частенько вони писалися «на коліні», потім «коліном» заштовхувалися до порядку денного й, нарешті, необхідну кількість депутатів «ламали через коліно», змушуючи проголосувати за необхідний документ.

Схема почасти збереглася. Парламентські старожили запевняють: якість проектів, що виходять з-під пера експертів президентського секретаріату й Кабінету міністрів, після зміни режиму помітно погіршилася. У чому тут причина — у надто різкому оновленні особового складу, у саботажі старих спеців, у чомусь іще, — тема іншої розмови. Хай там як, а незрозумілих текстів, за загальним визнанням, стало помітно більше. Хтось жартома обізвав справжнісінький вал «колінних законів» «колінвалом».

Не стали менш наполегливими й зусилля із заштовхування законотворчих розробок до порядку денного. Законотворчі розробки потрапляють до сесійного залу, минаючи профільні комітети, і небайдужі народні обранці (а такі, хоч як це дивно, трапляються) можуть ознайомитися зі змістом проекту безпосередньо перед голосуванням.

Не спрацьовує лише останній, чи не найголовніший принцип «кучмівського законотворення». Відверто «ламати» депутатський корпус «через коліно» ющенківські сановники й тимошенківські вельможі чи то бояться, чи то не хочуть, чи то не вміють. Що саме по собі чудово. Але при цьому більшість депутатів зрозуміла: й режим «ти мені, я тобі» з Кабміном не працює, бо не виконуються обіцянки. Та й поліцейських піар-ходів влади багато хто вже не боїться: справу заведуть, погаласують, і тиша. Виходить, має бути запропонована інша, не менш ефективна й більш демократична форма взаємодії. Але її немає, і наразі не помітно, щоб хтось серйозно перейнявся питаннями її створення.

Чим далі, тим більше нинішня влада нагадує карикатуру на колишній режим.

Згодні, важко говорити про повагу до старої влади. Але вона вселяла страх. І мала певний авторитет, на тому ж таки страху замішаний. У цій країні сила могла змусити із собою рахуватися.

Учорашня опозиція обіцяла вилікувати нас від страху. Її й не бояться. Навіть ті, кого вона обіцяє посадити чи грозиться в них що-небудь забрати. Бодай тому, що вона нікого по суті не посадила й нічого по суті не забрала.

Можливо, когось і обурить це порівняння, проте важко уявити собі Кучму, котрий іде з парламенту, так і не дочекавшись рукостискання спікера.

Порочність тієї системи владних взаємовідносин відома. Але колишній режим умів не лише надавити, залякати й поламати. Він був здатний домогтися результату.

Страх можна було б замінити високою організацією процесу, логікою, вивіреністю законопроектів, чіткістю меж компромісів, скрупульозністю у виконанні взятих на себе перед депутатами зобов’язань. Але...

Закони, за загальним визнанням, були сирими. Процедура їхнього впровадження й утрясання не дотримувалася. Інтереси й побажання спікера, фракцій і комітетів не враховувалися. Досвідчені лобісти й переговірники (котрі в Раді ніколи не переводилися) до роботи не залучалися. Виконавча влада хотіла взяти останній рубіж знаскоку і, по суті, виставила себе на посміховище. У результаті проекти коригувалися не заздалегідь, а в останній момент. Не в комітетах, а знов-таки на коліні. Емісарам Банкової й посланцям Кабміну довелося дарувати те, що раніше вони могли давати в борг. Нові торговельні правила стали об’єктом вульгарної базарної торгівлі. Яка проходила за правилами, далекими від правил СОТ.

Ще сумніше було дивитися на народних обранців, котрі несподівано продемонстрували цілком незрозумілу й абсолютно невмотивовану жорстокість стосовно один одного. Бійки в стінах головного представницького органу країни, на жаль, видовище нерідкісне. Але такої буйної злості не доводилася споглядати навіть під час боїв значно принциповіших. Цей штрих — ще одна сумна ілюстрація до невеселої повісті про кризу влади, кризу довіри, толерантності, взаємоповаги в політикумі... Системна безпомічність і внутрішня паніка знайшли вихід у безвихідній агресії. Але вихід очевидний: встановлення чітких, прозорих правил гри на внутрішньому політичному ринку, створення умов, за яких кожен достеменно уявлятиме, що буде завтра з ними та з країною.