Про громадянський патріотизм і третю революцію

На тлі політичних скандалів та протистоянь у суспільстві можемо констатувати, що українці поступово починають проявляти певний громадянський нігілізм, який починається із втрати відчуття патріотизму та довіри до інститутів влади, до держави, до суспільних цінностей. Майдан, до якого нині так люблять апелювати наші політики, породив серед загалу віру в те, що від їхніх голосів і їхніх енергій щось у цій державі може залежати. Наступні роки й непрофесіоналізм нової політичної команди призвели до розчарування народу в кумирах та ідолах, до переконаності, що ніхто не має права на отримання звання Месії авансом. Справжні цінності Майдану виявилися забутими. Політики так часто почали спекулювати на словах «Свобода», «Майдан», «Революція», «Ідеали», «Демократія», що всі ці слова виявилися девальвованими.

Зараз особливо часто доводиться чути тезу про те, що необхідно створити партію захисту ідеалів Майдану. Щиро переконаний — захищати ідеали Майдану не варто. Не варто жити вчорашнім днем, інакше ми перетворимося на ветеранів політичних баталій. Майдан — частина нашої історії. Він відіграв свою роль і залишився у минулому, давши поштовх новим процесам. І Ющенко, і Янукович є продуктами Майдану. Першого Майдан привів до влади. Другому дав підстави організувати реванш, базований на антимайданній риториці. Але Майдан породив Януковича, як дія породжує протидію. Сьогодні можемо констатувати: Майдан виконав свою роль. І якщо ми хочемо бути політиками дня завтрашнього, то повинні йти вперед, а не зупинятися у часі і в своєму розвитку на подіях листопада-грудня 2004 року. Ми пройшли Майдан — так само, як свого часу пройшли холодний граніт студентської революції, акції «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно», так само, як пройшли Форум національного порятунку і Громадський комітет опору «За правду!». Ми йдемо далі.

Майдан не є нашою метою. Майдан не об’єднує нас і не є нашим головним досягненням. Наші головні досягнення — попереду. Україна перебуває на порозі нового — третього етапу революції. Майдан був лише частиною нашого революційного шляху. Під час першого етапу (1989—1991 роки) ми здійснили національно-визвольну і соціальну революцію. Під час другого етапу (2000—2004 роки) — буржуазно-демократичну. Тепер ми стоїмо на порозі завершення буржуазно-демократичної революції у поєднанні з революцією муніципальною, культурною і особистісною. Кінцеве визволення людини, її природних бажань, енергій, ініціативи, забезпечення її основних прав та свобод — ось кінцева мета нового етапу революції. І для її втілення не варто апелювати до Майдану — є й інші форми та методи досягнення мети. Одне слово, в Україні має відбутися третій — завершальний етап революції: громадянська революція.

Є один важливий момент. Перші два етапи революції були викликані бажанням створити і вдосконалити нашу державу. Українська держава протягом цих двох етапів мислилася як певний Абсолют, як непорушна догма. У 1991 році актуалізувалося гасло «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Фактично у 1991 році завершився і певний — героїчний — етап української історії. Державу здобули, подобалася вона комусь чи не подобалася. У 2004 році державу вдосконалювали: революційний процес супроводжувався: а) бажанням зміни системи влади; б) бажанням змінити еліти; в) бажанням змістити акценти — з опертя на олігархат на опертя на малий і середній бізнес. Зрештою, революція 2004 року була персоніфікована і в часі збіглася з президентськими виборами (через що опоненти Майдану вважали революцію PR-технологією).

Третій етап революції має стати антидержавним. З усією відповідальністю ставлюся до цього слова і наголошую: лише у фашистській державі Муссоліні діяло гасло «Все для держави, нічого проти держави, нічого поза державою». Суспільна дійсність є такою, що держава — як складне переплетіння чиновницько-бюрократичного апарату та фіскально-правових механізмів — співіснує в одній площині з країною — більш складною і різнорідною субстанцією, що базується на творчій енергії та ініціативі як окремої особистості, так і цілих суспільних груп. У тоталітарному суспільстві держава прагне повністю підкорити країну, ототожнити країнний проект із державним, видати надбання країни за надбання держави. Україна як Країна має провести визвольну революцію, визволити громадську ініціативу з-під диктату Держави і розмежувати Державу і Країну.

Як надбання тоталітарної епохи, як спадок ХХ століття ми маємо такі нонсенси, як творчі спілки — такі собі «міністерства літератури» чи «міністерства музики». Вони вже давно віджили своє. Це безсмертна праця Леніна «Партійна організація і партійна література» передбачала, що не може існувати мистецький процес поза політичним. І програма ОУН зразка 1940 року передбачала, що «держава залишає за собою право втручатися в творчий процес українських митців, щоби вони творили культуру героїчного циклу». Але ж тепер — зовсім інша епоха! Як посттоталітарний нонсенс, маємо Міністерство культури, яке вже давно потрібно перетворити на Державний комітет з вузькими господарськими функціями — розподілу бюджетних коштів між установами соцкультпобуту. Як прояв тоталітарної моделі управління державою можна розцінити нинішню вертикаль влади, яка не враховує ні специфіки регіональних еліт, ні історичних та ментальних особливостей регіонів, ні інтересів громад. Думка і воля губернатора, призначеного з центру, переважає думку і волю представницьких органів, обраних громадою. Мені як харків’янину може не подобатися Салигін чи Добкін. Я не належу до прихильників біло-синього табору. Але якщо обрана більшістю харків’ян обласна рада висловила недовіру помаранчевому губернатору Авакову — він має піти у відставку. Бо такою є воля громади. Хоч би заради прецеденту і заради торжества країнного проекту над державним. «Я можу не погоджуватися з вашими думками, але я віддам своє життя за те, щоби ви їх могли висловлювати», — казав Вольтер.

Нинішня ситуація в Україні є дуже складною і вибухонебезпечною. Ви не задумувалися, що об’єднує Схід і Захід, Донецьк і Львів, Сімферополь і Житомир в одних кордонах? Попри всю різноманітність регіонів і велику кількість відмінностей у побуті, світогляді, мові та культурному розвитку громадян — лише одне: відчуття спільного ворога. І цим ворогом для них є Українська Держава. Держава як апарат насильства. Держава як гвардія чиновників. Держава як система законів і тарифів. Львів’янин і луганець повинні платити однакові податки і дотримуватися однакових законів. І ми не заперечуємо того, що держава як цей спільний необхідний ворог має існувати. Але мусить бути і щось таке, що б об’єднувало Схід і Захід на позитивній основі. І цим спільним позитивним знаменником має стати Українська Країна.

Попри це, зовсім не можна стверджувати, що Україна без держави опиниться на межі розколу чи цивілізаційного розлому. Соціологічні дані, оприлюднені Інститутом Горшеніна, доводять, що відмінності між Сходом і Заходом Ук­раїни не настільки фатальні, як це уявлялося нашим політикам. Існують відмінність у геополітичній орієнтації (орієнтуватися на Росію чи Європу? Інтегруватися у пострадянські форми чи в НАТО і ЄС?) та мовно-релігійні особливості. Побутові відмінності — не істотні. Тим більше — відмінності культурного характеру. Українці як на Сході, так і на Заході однаково шанують Тараса Шевченка. Святкують одні й ті ж свята. Однаково люблять творчість Леся Подерв’янського чи Славка Вакарчука. З однаковою напругою вболівають за українську збірну з футболу. Це — те, що також об’єднує. І російськомовний донеччанин під час торішнього Мундіалю забував, що його сусід на стадіоні — україномовний галичанин. Їх єднала гордість за Україну.

До речі, ті ж таки соціологічні дані свідчать, що понад дві третини українців пишаються своїм українським громадянством. Україна вже сприймається як спільне добро всіх її громадян — і саме це є основою громадянського патріотизму українців. Для того, щоби процес патріотизації українського загалу став незворотним, необхідно втілити головну формулу: спільна для всіх українців історія, помножена на якісну соціальну політику. В такому випадку обидва складники мають запрацювати на стратегічну перспективу.

Лихо України не в тому, що в неї немає історії, як це стверджують одні. І не в тому, що українську історію не можна читати без брому, як стверджують інші. Лихо України у тому, що її політики, її еліта розглядають історію як гарні оповіді про минуле, як набір фактів чи міфів. Одиниці вміють пристосовувати історію до сьогодення і пояснювати, спираючись на історичні аналогії, ті чи інші події. А насправді необхідно використовувати історію як стійкий фундамент для майбутніх звершень і майбутніх досягнень.

Україна формувалася як строката, неоднорідна країна. Наголошую: як країна! Українські землі періодично входили до складу тих чи інших імперій або держав. В умовах бездержавності ми розвивали власну країнну сутність, яку ледве не втратили після здобуття держави. Українці боролися за незалежну державу і гинули в боротьбі за неї. Але при цьому вони не забували творити «Просвіту», народні театри та хорові колективи, народні бібліотеки, школи. Поети і письменники, історики та фізики ставали державними діячами — але при цьому вони впливали на розвиток громадянського патріотизму, творили і зміцнювали Українську Країну.

Ця сама Українська Країна творилася споконвіків не лише українцями, а й росіянами, поляками, євреями, кримськими татарами. Кожна громадська ініціатива, кожен витвір мистецтва, кожне сказане слово, яке знайшло продовження у людських душах, у наступних поколіннях, — це процес творення країни. І не важливо, було це слово сказане українською, російською, татарською чи івритом. Усі разом — і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, і Шолом-Алей­хем, і Юліуш Словацький, і Максиміліан Волошин, і Анна Ахматова, і Михайло Булгаков — творили українську культуру. І українська історія — це не лише козаки, опришки, УНР чи УПА. Українська історія — це і Ярема Вишневецький, і князь Вітовт, і Менглі-Гірей, і король Ян Собєський, і гетьман Скоропадський, і Володимир Щербицький, і Леонід Брежнєв. Україна — це щось більше і якісно вище, ніж зведений до рівня підручників опис життя титульного етносу. Якщо ми зможемо сформувати таку концепцію, яка б об’єднувала, а не втокмачувала в голову маленькому поляку чи маленькому кримському татарину, що, мовляв, їхні предки були ворогами українського народу, — ми зможемо розвернути нашу історію так, щоби вона служила справам майбутнього. Ми зможемо виховувати патріотів.

Повторюю: історія — це не колекціонування трипільських черепків, скіфського золота чи гуцульських старожитностей. Історія — це не міфи про укрів чи про атлантів у херсонських степах. Історія — це живий і дієвий інструмент, завдяки якому необхідно активно впливати на формування майбутнього. А нація — як відомо — це спільнота людей, об’єднана спільним майбутнім.

Історія дає змогу відчути свою генетичну тяглість у віках, свою місію на цій землі. А якісна соціальна політика розрахована на цементування патріотичних почуттів, завершення творення національної ідеї. Інакше кажучи, кожен громадянин — незалежно від того, в якій країні він живе, — хоче пишатися своїми предками і мати впевненість у дні завтрашньому — своєму і своїх дітей. Соціальна політика дає таку впевненість.

Донедавна вважалося, що соціальна політика — це прерогатива лише держави. Мовляв, пенсії, стипендії чи виплати непрацездатним — це і вся соціальна політика. Справжня ж соціальна політика має бути спрямована на зовсім інші сфери. Залишмо державі її прерогативи — країнні проекти передбачають створення широкої мережі взаємодопомогових і самодопомогових структур, волонтерських організацій, проведення акцій боротьби з бідністю, громадських ініціатив тощо. Громадянин повинен відчути себе захищеним. Але захист може бути різним. Може бути захист американського зразка: будь-який громадянин США знає, що коли з ним станеться якесь лихо — Шостий флот ВМС США буде піднято по тривозі і кинуто на захист прав, свобод і життя рядового американця. На цьому базується американська державницька міфологія. Ми пропонуємо захист іншого рівня: кожен громадянин України повинен відчувати «відчуття ліктя». Це — захист східного зразка. Зрештою, така традиція притаманна українцям історично: побратимство у козаків, поляків та кримських татар, форми колективного співжиття і взаємодопомоги в українських євреїв, «Маслосоюзи» та кредитні спілки в Галичині з їхнім гаслом «Свій до свого — по своє!»… Українець відчуватиме себе захищеним тоді, коли знатиме: якщо трапиться нещасний випадок чи фінансова скрута, за нього подбає громада, його ближні.

Роль держави в соціальній сфері може звестися до співпраці з широкою мережею громадських організацій та самодопомогових структур, до координації дій цих організацій. У соціальному зрізі — Країна повинна домінувати над Державою, а ще краще — плідно співпрацювати: адже у нас одні й ті ж самі завдання. Коли я говорив вище про антидержавний характер нової революції — я не мав на увазі скасування держави чи її інститутів. Я говорив про зменшення ролі держави в суспільному житті — і про збільшення кількості суспільних проектів. І революція — це не обов’язково штурм державних будівель чи вихід людей на Майдан. Революція — це радикальна зміна існуючого ладу. Але вона може відбутися й без масових потрясінь. Історики часто говорять про «революцію згори» як можливість радикальних, революційних перетворень. Реформи 1861 — 1864 років у Росії були «революцією згори». Горбачовська «пєрєстройка» також була спробою «революції згори». Україна у 1991 році була народжена «революцією згори». У президента й інших інституцій є достатньо повноважень, щоби провести чергову «революцію згори», — для цього потрібні мудрі порадники, міцна воля та кілька розчерків пера.

Ми — та сила, яка має дати впевненість і зміцнити волю тих, хто повинен провести цю революцію згори. Або ж — якщо такої волі не виявиться — провести революцію знизу.

Україна має бути перебудована. В Україні має з’явитися нова форма громадянського і суспільного життя. Україна має стати не лише сильною державою, а й авторитетною країною. Країною, якою можна пишатися. Країною, в якої є історія. Країною, в якої є майбутнє.