ПРАЗЬКЕ МІЖСЕЗОННЯ

Леонід Данилович Кучма може більше не сушити голову над проблемою: то «доцільно чи ні» проводити саміт Україна—НАТО в Празі. Саміту не буде. Листопадовий захід у столиці Чехії для нашої країни, якщо вона взагалі братиме в ньому участь, може обмежитися засіданням Комісії Україна—НАТО лише на рівні міністрів закордонних справ.

Таке рішення минулої середи ухвалила Північноатлантична рада НАТО (ПАР), про що й повідомив офіційний представник альянсу Ів Бродер. Дипломат також пояснив: це рішення обумовлене бажанням «не зашкодити подальшому розвитку нормальних і дружніх відносин між Україною та альянсом».

Рішення приймалося дуже непросто, у розпал «кольчужного скандалу», і майже до самого засідання ПАР ні в Києві, ні в Брюсселі ніхто не міг сказати, яким же воно, зрештою, виявиться. В українській столиці вважали, що «м’яч на боці НАТО» і що Прага стане «моментом істини», «справжнім тестом» для Заходу, в результаті якого остаточно проясниться реальне місце України в його політиці. Альянс же намагався знайти оптимальне, на його погляд, рішення, яке б не перекреслило за раз усіх спільних українсько-натовських планів та зусиль останніх місяців і не маргіналізувало б ще більше Україну, але водночас продемонструвало б і їй, і всьому світові ставлення країн альянсу до українського лідера.

Перша реакція офіційного Києва на звістку з Брюсселя була досить стриманою: міністр закордонних справ Анатолій Зленко заявив, що запропонований НАТО формат засідання Комісії Україна—НАТО в рамках Празького саміту «уважно вивчається» і найближчим часом партнерів повідомлять про ухвалене в Києві рішенні. При цьому міністр зазначив, що «Україна як велика європейська країна не може бути об’єктом маніпуляцій» і що «рішення про формат Празького засідання має прийматися з урахуванням реального місця й ролі України в сучасній архітектурі європейської безпеки та досягнутого рівня нашої співпраці з альянсом». Короткий коментар глави зовнішньополітичного відомства завершувався твердженням, що «стратегічний курс України на євроатлантичну інтеграцію залишається незмінним».

А з пересічних громадян України дізнатися про те, що до Праги замість Леоніда Кучми запрошують Анатолія Зленка, змогли лише найтерплячіші глядачі телевізійних випусків новин, а також шанувальники спорту та прогнозів погоди. Влада щосили намагається вдавати, нібито нічого екстраординарного, власне, й не сталося. І новина, яка, за всіма канонами інформаційної журналістики, мала б бути першою й головною (і напевно була б такою, якби альянс таки підтвердив запрошення Кучмі), на тих поодиноких українських каналах, котрі все-таки згадали про натовське рішення, пройшла за ліком десь двадцять п’ятою, після того, як глядачів ознайомили з усіма подробицями теракту в Москві, пожежі у В’єтнамі, виверження вулкана в Італії та вибухів у Південній Африці. І якщо раніше в такій ситуації в усіх TV-студіях уже сиділи б експерти, наввипередки коментуючи рішення альянсу і його можливі наслідки для нашої країни, то нині всі телеведучі, мов (?) за командою, обмежилися лише нагадуванням, що насправді це Леонід Кучма першим висловив сумніви з приводу доцільності проведення саміту Україна—НАТО. І тепер, мовляв, незрозуміло, чи справді Кучму не хочуть бачити в Празі, чи це просто реакція альянсу на «ультиматум» українського Президента.

Насправді ж тут усе гранично ясно: 19 (!) глав держав—членів НАТО не вважають за можливе для себе сідати в Празі за один стіл із Леонідом Кучмою. Підкреслюємо: не лише Буш, а й Блер, і Ширак, і Шрьодер, і навіть Квасьнєвський. Звісно, можна говорити про те, що в нас виникли «колізії» не з усією Організацією Північноатлантичного договору, а лише з одним із її впливових членів, прозоро натякаючи, що американці відіграють в альянсі першу скрипку і «продавлюють» усі необхідні їм рішення. Однак усі рішення в альянсі приймаються виключно консенсусом. І якби хоч хтось проголосував проти (ну, бодай Польща чи Канада, та хоч би та ж таки Ісландія, яку так люблять ставити за приклад), не бажаючи позбавляти свого лідера задоволення потиснути руку українському колезі, рішення про скасування запрошення Кучмі не ухвалили б. Але таких не знайшлося.

І не треба нині «втирати», що «виноград зелений», що, мовляв, не дуже українському Президентові й хотілося в Прагу — він і сам сумнівався, чи варто туди їхати. Ще й як хотілося! Адже це була б, по суті, реабілітація Кучми в очах Заходу плюс неоціненний подарунок у вигляді величезного козиря у внутрішньополітичній боротьбі.

І не треба переконувати довірливу громадськість у тому, що саміт усе-таки відбудеться, але лише на рівні міністрів закордонних справ. Саміт (зазирніть до будь-якого словника) — це, за визначенням, зустріч на вищому рівні, тобто на рівні глав урядів та держав. Саміт Україна—НАТО скасовано. І йдеться саме про анулювання запрошення Леонідові Кучмі. Оскільки раніше НАТО офіційно просило українську сторону розглядати заяву міністрів закордонних справ країн—учасниць альянсу про плановане засідання КУН на рівні глав держав та урядів на саміті альянсу в Празі, яка міститься в заключному комюніке за підсумками травневої зустрічі в Рейк’явіку, як офіційне запрошення і главі України.

За сумним збігом обставин, цим главою нині все ще є Леонід Кучма.

І офіційний представник НАТО Ів Бродер, і глава альянсу лорд Робертсон однозначно підтвердили: на рішення союзників про скасування саміту з Україною вплинули «обвинувачення щодо радарних систем «Кольчуга». Але, зауважте, при цьому не говорилося, що це обвинувачення на адресу України.

А в нас у країні владоможці, як і раніше, наполегливо втовкмачують у свідомість громадян України, що «безпідставно» звинувачується держава Україна. Персональну вину однієї людини чи хай навіть групки людей наполегливо намагаються зробити колективною, екстраполювати на всю країну, замазати кожного з нас. Напевно, щоби «праведний гнів» і «образа за державу» й за себе особисто не дозволяли громадянам України замислитися, хто ж насправді викликає в Заходу різке неприйняття.

Водночас і американці, і натовці уже від початку «кольчужного скандалу» дуже чітко дають зрозуміти: претензії в них не до України, а до Леоніда Кучма особисто.

Цього тижня впливова американська Washington Post написала, що президент Буш повинен вплинути на 19 членів НАТО, щоб здійснити дипломатичну ізоляцію Кучми, «явно особисто відповідального за нелегальний продаж», водночас наголошуючи на підтримці українського народу. У листі керівників Гельсінкського комітету США главі держдепу Коліну Пауеллу американські сенатори також кажуть: «важко припустити, що згода Кучми на цю угоду (продаж радарів Іраку. — Ред.) була чимось іншим, аніж ворожим і безвідповідальним вчинком, очевидно, здійсненим із метою особистого збагачення. Така злочинна поведінка з боку лідера країни, що є найбільшим одержувачем американської фінансової допомоги і політичної підтримки, — обурлива й потребує чіткої і твердої відповіді з боку Адміністрації». Пропонуючи звести контакти з Кучмою «до абсолютного мінімуму» та здійснювати їх на найнижчому можливому рівні, члени Гельсінкського комітету водночас запевняють Коліна Пауелла, що вони, як і раніше, виступають «за те, щоб США істотно підтримували Україну та її народ».

Наскільки нам відомо, на переговорах з українською стороною представники НАТО також чітко розділяють Україну та її Президента. А в розмовах з українськими журналістами говорять дослівно таке: попри те, якими будуть висновки групи американсько-британських експертів, яким буде рівень подальшої співпраці альянсу з Україною, проблема з Президентом Кучмою залишається.

До речі, дуже цікаво, чому натовське рішення щодо зниження формату празької зустрічі Україна—НАТО було прийняте до оприлюднення висновків американсько-британських експертів. У цьому питанні думки різних українських експертів розходяться діаметрально.

Одні вважають: натовці зумисне поквапилися, щоб не скасовувати зустріч Україна—НАТО взагалі і чимшвидше «застовбити» її бодай на рівні міністрів закордонних справ. Бо висновки американсько-британської групи будуть невтішними для нашої країни. Оскільки за певною, поки що офіційно не підтвердженою інформацією, після тижня, проведеного в Україні, в американських і британських експертів нібито виникла низка запитань щодо «Кольчуг», переданих Росії. Крім того, іноземним експертам начебто стало відомо про нібито українські продажі Іраку в обхід санкцій ООН звичайних озброєнь, які непричетні до «Кольчуг». Якщо ця інформація підтвердиться, то, вважають деякі українські спостерігачі, говорити після цього про якусь зустріч із представниками України в Празі для натовців було б украй важко.

Інші ж українські експерти переконані: формат КУН швиденько знижено натовцями (з американської подачі) до оголошення висновків американсько-британських експертів тому, що, навпаки, нічого істотного цим експертам в Україні «накопати» не вдалося і висновок комісії буде «ні вашим, ні нашим». Тобто буде заявлено щось на кшталт прогнозованого Washington Post: нібито Україна «була не в змозі» довести свою точку зору про непродаж радарів Іраку. Не виключені також якісь конкретні зауваження до української системи експортного контролю.

Але хоч би які справжні причини передували натовському рішенню оголосити висновки американсько-британської групи, багато хто в Україні усвідомлює: у жодному разі іншим це рішення навряд чи могло бути. За загальним визнанням, це той максимум, на який ми могли розраховувати. І навряд чи якесь інше рішення було б кращим як для України, так і українсько-натовських відносин.

А варіантів, власне, було небагато. Мабуть, лише чотири.

По-перше, повне скасування зустрічі Україна—НАТО, що було б найгірше, оскільки свідчило б про перегляд альянсом політики стосовно України та місця, яке відводять нашій державі на геополітичній карті Європи.

По-друге, натовці могли нічого не змінювати у своїх планах і провести з Україною саміт, залишивши в силі запрошення главі держави, до чого їх, за службовим обов’язком, досі продовжує закликати Анатолій Зленко. Але давайте реально оцінювати обстановку. Ви уявляєте, на що перетворився б цей «саміт»? Цікаво, скільки б глав держав, крім самого Кучми, сиділо за празьким столом? Звісно, третіх секретарів президенти та прем’єри замість себе не посадили б, але послами чи, у найкращому разі, міністрами більшість із них обмежилася б. Із задоволенням присвятивши вивільнений від пустопорожніх перепалок з приводу експертиз «записів з Інтернету» дорогоцінний час спілкуванню з потрібнішими й важливішими колегами. Ви уявляєте собі репортажі провідних телекомпаній і видань світу з такого українсько-натовського саміту? Адже навіть якби ньому ухвалювалися певні важливі рішення, то не їм приділялися б основний ефірний час і газетна площа, а підрахункам кількості західних лідерів, котрі втекли з «саміту», і переліченню гріхів українського. Чи потрібен такий PR Україні? Безперечно, ні. А куди піде українська євроатлантична інтеграція після такої натовської гостинності, ті, хто добре обізнаний із лексикою Леоніда Кучми, без труднощів здогадаються самі.

Третім варіантом, який, наскільки нам відомо, лише побіжно розглядали обидві сторони, було запрошення до Праги українського прем’єра. Варіант дуже компромісний, адже запрошувався б глава уряду, тобто з натяжкою, та все-таки зустріч можна було б вважати самітом. Ось тільки виникала проблема: на чиє ім’я мало «виписуватися» запрошення? Хіба сьогодні в Києві, а тим більше в Брюсселі, зможуть відповісти, хто очолюватиме український уряд 21—22 листопада?

Отож зупинилися натовці на варіанті четвертому, запросивши до Праги українського міністра закордонних справ. Як полюбляють у нас висловлюватися, м’яч опинився знову на нашому боці. І тепер Україна в досить стислі терміни має вирішити, чи приймати цю пропозицію.

Проте всім зрозуміло: остаточне рішення з приводу поїздки Анатолія Зленка прийматиме не абстрактна «українська сторона», а конкретна людина. Тож сьогодні і в Києві, і в Брюсселі ставлять одне й те ж запитання: чи зможе Президент Кучма подолати в собі гостре відчуття образи та роздратування щодо Заходу й «відпустити» Зленка до Праги, де, можливо, вирішуватиметься європейське майбутнє України (хоч би як пишномовно це звучало). Багато хто сумнівається, що бодай цього разу Президент подумає не про власне майбутнє, а про майбутнє своєї держави. Але й багато хто продовжує сподіватися.

Слід віддати належне дипломатам, які в такій ситуації намагаються зберігати спокій і вселити його іншим діючим особам. У Києві, за словами А.Зленка, сприймають рішення Брюсселя «без зайвого ажіотажу й емоцій» і вважають: «кризи у відносинах України та НАТО немає». Передбачаючи будь-який варіант розвитку подальших подій, міністр уже неодноразово підкреслював, що, незалежно від того, «поїде Україна до Праги чи ні», її курс на євроатлантичну інтеграцію залишається незмінним.

Зараз Київ «вивчає причини й наслідки» натовського рішення, намагаючись знайти відповіді на численні запитання. І передусім, у чому полягатиме сенс поїздки
А.Зленка до Праги, якщо така відбудеться? Чи ухвалюватимуть у Празі документи, над якими українська й натовська сторони напружено працювали впродовж останніх місяців? А якщо ухвалюватимуть, то чи збережеться в них зміст, який передбачався раніше? І йдеться не лише й не стільки про так званий План дій Україна—НАТО (ПД), який, за великим рахунком, є цільовим планом, певним інструментом для залучення України до натовських цінностей і стандартів. Причому українська сторона сама вписувала в ПД зобов’язання, які збирається взяти на себе. Ознайомлені зі змістом проекту цього документа експерти характеризують його як «гібрид» між Планом дій щодо членства (ПДЧ), який підписують із НАТО всі кандидати на вступ до альянсу, і щорічним Робочим планом України з альянсом. Причому, як розповідають, натовці після представлення українською стороною свого проекту ПД спеціально поміняли місцями розділи і їх назви, аби План дій Україна—НАТО не був надто схожим на ПДЧ кандидатів.

Нині українську сторону надзвичайно хвилює питання, чи планують натовці підписувати в Празі з Україною інший документ — політичний. Йдеться про спільну декларацію, підготовку якої на себе взяла натовська сторона. Цей документ, наскільки нам відомо, мав містити повідомлення про те, що НАТО починає з Україною фазу так званого інтенсифікованого діалогу (ІД), повна назва якого звучить так — Інтенсифікований діалог щодо членства, який пройшли всі теперішні кандидати на вступ до альянсу. Отож, саме ухвалення спільної політичної декларації з оголошенням початку ІД означало б підвищення рівня відносин України та НАТО. Якщо ж цей документ у Празі не підписуватиметься і Україну збираються приблизно в сто двадцять сьомий раз лише запевнити в її «стратегічній ролі для безпеки в Європі», то, на думку багатьох у Києві, поїздку українського міністра до столиці Чехії можна буде вважати туристичною.

Крім того, цікавить українську сторону, де гарантія, що на засіданні КУН на рівні міністрів закордонних справ будуть присутні всі глави зовнішньополітичних відомств країн альянсу й Анатолію Зленку не доведеться вести переговори з «третіми секретарями»? Приміром, у деяких ЗМІ вже пройшла інформація, що американський держсекретар Колін Пауелл не збирається ощасливити своєю увагою цю зустріч. (Правда, ЗМІ, які повідомили про це, — російські, тому не можна виключати, що наші північні друзі навмисно видають бажане за дійсне).

Немає впевненості в Києва й у тому, що зниження формату зустрічі Україна—НАТО буде достатнім покаранням для нашої країни і що після двомісячного обговорення «кольчужних проблем» у Празі сторони все-таки зможуть присвятити більшість часу розвиткові саме українсько-натовських відносин.

Постає запитання й з приводу участі України в засіданні Ради євроатлантичного партнерства (РЕАП) на вищому рівні, про яке в нас чомусь публічно ніхто не згадує. А в Празі ж, крім саміту самого НАТО, на якому до альянсу прийматимуть нових членів, і крім зустрічі Україна—НАТО, мають ще зібратися всі разом глави натовських держав та глави країн–партнерів альянсу. Як Україна братиме участь у цьому засіданні, чи буде вона на РЕАП узагалі? Якщо так, то наскільки адекватно ситуації виглядатиме серед більш як сорока лідерів держав український міністр закордонних справ?

Поки Київ перебуває в стані глибокої задуми, НАТО, принаймні зовні, демонструє доброзичливість і гостинність стосовно України. Офіційний представник альянсу Ів Бродер у першому ж коментарі з приводу рішення Північноатлантичної ради заспокійливо заявив, що «це не такі вже й погані новини» і що найголовніше в натовському мессиджі те, що «альянс намагається сказати: ми хочемо провести зустріч з Україною в контексті Празького саміту».

Наші брюссельські джерела підтверджують: НАТО, попри гарячі внутрішні дебати щодо подальших відносин з Україною, все-таки, як і раніше, хоче підняти їх на новий, вищий рівень. Ще на початку цього тижня представники альянсу (включно з американцями!) у неформальних розмовах запевняли українських журналістів у тому, що й у Брюсселі, й у Вашингтоні вважають: відносини альянсу з Україною необхідно розвивати, «незалежно від того, хто перебуває в її уряді», через зближення з народом України. І ще одна важлива теза натовців: «ми хочемо працювати з урядом України з усіх наших спільних пунктів, навіть попри те, що виникли серйозні питання по Іраку». У розмовах також прослизала думка, що з допомогою інтенсифікованого діалогу та Плану дій Україна—НАТО альянс хоче показати нашій країні, що рано чи пізно вона таки може стати членом Організації Північноатлантичного договору.

Тому ті в Україні, хто братиме участь в ухваленні рішення, їхати міністру закордонних справ до Праги чи ні, повинні тверезо зважити всі потенційні дивіденди та втрати від майбутнього кроку України. І прислухатися до нечуваного консенсусу, якого останнім часом не вдавалося досягти з жодного іншого питання, але який було продемонстровано представниками практично всіх політичних сил України, котрі коментували ситуацію з Празьким самітом. Усі вони — й «нашоукраїнці», й есдеки, і навіть комуністи одностайно заявляли: «Їхати треба!» Бо необхідно використовувати всі можливості для поліпшення відносин з альянсом. Бо треба продовжувати боротися за своє місце під «євроатлантичним сонцем». І не можна відразу поховати все те, що так важко напрацьовувалось роками. При ухваленні рішення не можна керуватися лише образою та «психологічними труднощами» окремих персоналій, а слід замислитися над тим, скільки негативу може принести Україні відмова від участі у Празькій зустрічі.

Адже якщо натовці справді все ще готові сьогодні розпочати з нашою країною інтенсифікований діалог, зовсім не обов’язково, що вони ризикнуть це зробити завтра: одного разу обпікшись на молоці, потім зазвичай дмухають і на воду.

Крім того, дуже легко спрогнозувати, який галас і в яких тонах зчиниться і в нашій, і в західній, і в російській пресі в разі української відмови їхати до Праги. Уявляєте, як зловтішатимуться наші «російські брати»? Мовляв, ми ж вам казали, що вас там ніхто не чекає, отож нікуди вам від нас не подітися. А яка антинатовська й антизахідна істерика може розпочатися в наших ЗМІ! Адже першого ж дня, коли стало зрозуміло, що Кучма не їде до Праги, один з українських телеканалів присвятив цілий сюжет тому, що «українці в НАТО не дуже й прагнуть», і навіть терміново було знайдено соціологів, котрі стверджували: «лише» 37% українців проголосували б «за» вступ України до НАТО, якби референдум на цю тему відбувся завтра. Але ж насправді 37% — це неймовірно багато. І журналісти того телеканалу чомусь «забули» сказати, що, приміром, у Чехії чи Угорщини прибічників членства їхніх країн у НАТО на початку їхнього євроатлантичного шляху було значно менше. Менше таких прибічників уже невдовзі може стати й в Україні, якщо про наші відносини з альянсом розповідатимуть у таких сюжетах і на всіх телеканалах країни.

І останнє. А можливо, й не варто Україні зараз їхати в Прагу, підписувати там із НАТО План дій і розпочинати інтенсифікований діалог? Слід добре подумати й чесно собі відповісти: а чи готові ми до цього на даному етапі української історії?

Дозволимо собі нагадати слова американського посла в НАТО Ніколаса Бернса. У липневому інтерв’ю «ДТ» він говорив: «Якщо ви все-таки хочете мати поглиблений діалог з альянсом, тоді нам слід бути готовими й до дуже відвертої дискусії. У нас має бути впевненість з таких, приміром, питань, як свобода преси — ми повинні знати, що журналісти можуть писати про те, що вони бачать і чують, не боючись жодних переслідувань. Чи існує незалежна судова система в країні? Чи досить відповідально уряд обслуговує сферу торгівлі зброєю, аби вона не потрапляла до рук безвідповідальним режимам?».

Що може відповісти на ці запитання Україна сьогодні?

Можливо, все-таки варто трохи почекати, щоб не скомпрометувати саму ідею інтенсифікованого діалогу НАТО з Україною і назавжди не відбити в альянсу бажання вести його з нами?

Тиждень тому на парламентських слуханнях, присвячених відносинам України та НАТО, один мудрий український депутат завершив свій виступ такими словами: «Нам не чекати в Празі ані «празької весни», ані навіть «празької осені», бо спочатку нам необхідна «оксамитова революція»...

Коли верстався номер, стало відомо, що Президент України Леонід Кучма має намір взяти участь у саміті НАТО, який відбудеться в Празі 21—22 листопада.

«Я в Прагу поїду», — сказав він на прес-конференції в п’ятницю у Сімферополі.

Водночас він зазначив, що залишаються проблеми щодо проведення в рамках саміту засідання Комісії «Україна—НАТО». «Я розумію, що вас цікавить не вся празька програма, а що стосується окремого саміту Україна—НАТО. Ви знаєте, що вона загострена, є проблеми», — сказав він.

У зв’язку з цим Президент нагадав свою позицію про те, що недоцільно проводити засідання комісії, коли воно буде присвячене питанню: продавала чи ні Україна радарні установки «Кольчуга» Іраку.

Л.Кучма повідомив, що Україна поки що не отримувала офіційного повідомлення про рішення Ради Північноатлантичного альянсу про проведення засідання Комісії «Україна—НАТО» на рівні міністрів закордонних справ. За його словами, українська сторона була лише проінформована про це через посольство США в Україні. Л.Кучма не став коментувати цю інформацію, сказавши: «Ми вивчаємо цю позицію. Коли зрозуміємо, що за цим стоїть, ми дамо відповідь».

Відповідаючи на запитання журналістів про участь у засіданні комісії на запропонованому рівні міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, Президент сказав, що зараз «Міністерство закордонних справ і всі інститути вивчають це питання».

Водночас, на його думку, перспективи України на її шляху інтеграції в НАТО необхідно обговорювати на найвищому рівні. «Ми завершили програму, яку передбачала Хартія про особливе партнерство з НАТО. Тепер програму подальших дій необхідно обговорювати на найвищому рівні», — сказав Л.Кучма.