Пошуки «Наступника-2008», або Як «колективний Путін» програє Росію в політичний лохотрон

Американський філософ Альфред Уайтхед вважав усю західну філософію підрядковими примітками до Платона. Приблизно так само в сучасній Росії всі політичні питання — це «примітки» до «проблеми-2008»: чи є життя після смерті? Точніше, чи буде існувати Росія після Путіна? І якщо буде, то як буде влаштована її політична система, хто буде президентом і де буде сам Путін?

Можна вважати нинішній російський політичний режим конструктивним, здорово-агресивним, національно орієнтованим, можна навпаки — вважати його паразитичним, неефективним, авторитарним, проте більшість аналітиків сходяться на думці, що якщо з цієї конструкції вилучити фігуру президента Володимира Путіна й не залишити йому належної заміни, Росію чекають хаос і цілковите запустіння. Тому проблема спадкоємця і спадкування влади розглядається не просто як правова чи політична, а як екзистенціальна — як проблема життя і смерті, як технологія виживання в критичних умовах.

Російська політична еліта, основу якої становлять так звані пітерські (пітерські чекісти, пітерські юристи, пітерські економісти), виявилася схожою на корабель, на якому капітан не усвідомлює, куди й навіщо плисти, штурман не знає, як прокласти маршрут, а лоцман не дуже добре розуміє, як оминути мілини й підводні рифи. Хоч це і не в традиціях російської політичної культури, але наявна еліта не має ні плану довгострокового розвитку країни, ні виразного і цілісного світогляду, ні, здається, енергії для модернізаційного надзусилля. Її об’єднує лише спільність інтересів.

Проте іншої еліти в Росії немає і найближчим часом не буде, а можливі контреліти ретельно «зачищають». У результаті всі, хто міг би наважитися на виклик Кремлю, або маргіналізовані, або підгодовані й, отже, вмонтовані в наявну систему на правах «молодших партнерів» або витиснуті в інші сфери — наприклад у бізнес і журналістику. Головна загроза російській еліті — це падіння до критичного рівня світових цін на нафту і газ, а також російський бунт, який, як відомо, безглуздий і безпощадний. Хоча найближчим часом Росії не загрожує жодна «кольорова» революція (у російському випадку, очевидно, «березова»).

Але підозрюють Путіна в бажанні залишитися на третій строк дедалі менше і менше спостерігачів.

Дехто припускає, що Путін хоче зробити найвагомішою в політичній системі посаду прем’єр-міністра і самому сісти в це крісло. Ілюзії щодо актуалізації Союзу Росії та Білорусі, в якому Путін міг би стати президентом у 2008 році, остаточно розвіялися після початку новорічної російсько-білоруської торгової нафтогазової війни. Дехто вважає, що Путін мріє про входження у світову еліту й спокійне приватне життя. За однією з найекстравагантніших версій, Володимир Путін після 2008 року не проти посісти місце Жака Рогге — стати президентом Міжнародного олімпійського комітету і зайнятися на міжнародному рівні облаштуванням околиць своєї колишньої резиденції у Красній Поляні, якщо в липні 2007 року МОК ухвалить рішення про проведення зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі.

Незаперечною вадою технології «наступник» можна вважати кадрову вбогість вищого ешелону російської еліти — відсутність людини, яка була б водночас і помірковано харизматичною, і «обирабельною», і надійною (тобто при здоровому глузді) — такою, що не здасть, не «кине», не влаштує ще якоїсь елітної чистки чи «революції топ-менеджерів».

При цьому 2008 року неможливо стати спадкоємцем так, щоб на тебе не було якогось істотного компромату, щоб ти не був на гачку. Розкладання пасьянсу з можливих «наступників» уже багатьом навіює репліки головного героя фонвізінського «Недоросля»: «Раз нуль — нуль... Нуль і нуль — нуль».

Наразі лідером, за експертними оцінками, на роль наступника є Дмитро Медведєв. Під нього створили й розкручують «національні проекти» (доступне житло, освіта, охорона здоров’я, сільське господарство), проте недоброзичливці їх називають не інакше, як «національними PR-проектами Медведєва» — поки що вони більше схожі на «інформаційні приводи» для телепіару можливого наступника, а не на реальну соціальну програму.

У кремлівському кастингу, на думку громадськості й експертів, беруть участь також інші політперсони: Сергій Іванов, Володимир Якунін, Дмитро Козак, Борис Гризлов, Сергій Миронов і навіть головний санітарний лікар РФ Геннадій Онищенко, який зумів перетворитися під час численних торгових війн на великого ньюсмейкера.

Уперше про Валентину Матвієнко як наступника заговорили, коли питання наступництва стало альфою і омегою, основоположним для російського політичного процесу, — приблизно на початку 2003 року. Проте стьобу й аргументів проти було помітно більше, ніж аргументів «за», тому до фігури Валентини Іванівни в такому контексті зазвичай ставилися як до маргінальної — її розглядали десь у другому десятку конкурсантів на «фабриці кремлівських зірок».

За минулі роки тема матвієнківського прем’єрства й у перспективі президентства спливала з регулярністю, якій можна позаздрити, — мовляв, Валентина I є «місцеблюстителькою» президентського крісла до 2012 року, хоча сама фігурантка постійно відхрещувалася — мовляв, для збереження стабільності нехай уже ліпше Путін іде на третій строк, а моя хата скраю — у Санкт-Петербурзі. (Її недавнє перепризначення на посаду губернатора цього міста — хитра схема, яка дає змогу зберегти це крісло в майбутньому, коли Путін уже не буде президентом.)

Зрозуміло, сама технологія наступництва не зовсім уписується в стандарти англо-американської політичної науки з її постулатом про демократичну легітимацію верховної влади, проте технологія з третім президентським строком у них не вписується взагалі. А «колективному Путіну» важливо зберегти одночасно й свою легітимність в очах Заходу, і контроль над Росією і російськими ресурсами. Проштовхування явно нехаризматичних фігур у напрямку президентського кабінету загрожує за несприятливих обставин Смутою, а тому небезпечне для Росії.

У нинішніх російських умовах конкурентні вибори навряд чи можливі — хоча б через безальтернативність влади і брак реального, не симулятивного, політичного процесу. Утім, криза виборчої демократії як форми встановлення і легітимації влади — це світова тенденція. Адже тепер дедалі частіше єдиний доступний вибір — між політичними шилом і милом. В очах багатьох росіян ідея чесних виборів дискредитована українським президентом Віктором Ющенком: заради чого варто було влаштовувати революцію і домагатися перемоги на виборах? Заради того, щоб кучмівську сваволю поміняти на ющенківський хаос, та ще й із Віктором Януковичем, котрий програв, на посаді прем’єр-міністра? Оскільки прозорі демократичні вибори дедалі менше впливають на реальні політичні процеси, зменшується їхня роль як головного інституту легітимації влади.

Багато російських патріотично або ліберально налаштованих громадян люблять розмірковувати про перспективу вільних і конкурентних виборів 2008 року — мовляв, невже серед 140-мільйонного населення не знайти однієї-єдиної людини, якій буде не страшно довірити управління такою складною і проблемною країною? Країною, яка з просто великої хотіла б знову стати Великою. Проте проблема не в тому, що такої людини немає серед 140 мільйонів громадян Росії. А в тому, що її немає навіть серед кількох десятків осіб, відомих як «колективний Путін». І саме він, «колективний Путін», а зовсім не народ, здійснює реальний вибір-2008. І робить його насамперед у власних інтересах. Народ може цей вибір або прийняти, або відкинути (у разі політтехнологічного провалу), або пасивно змиритися з нав’язаним елітою новим «інтерфейсом влади», що на цьому етапі найбільш реально.

Нині стає очевидно, що «спокійного» наступництва не вийде за жодних обставин, що будь-яка передача влади в умовах російської політичної культури — це завжди ексклюзивна криза, завжди пологи з ускладненням, завжди генератор випадкових чисел, випадкових людей і випадкових ситуацій. Як зауважив політолог Сергій Черняховський, процес зміни влади в сучасній російській політичній традиції має чотири закономірності: раптовість рішення про особу наступника; порятунок уже обраного наступника від сподвижників, які привели його до влади; зміна правил політичної гри; дистанціювання від курсу попередньої влади — за збереження риторики наступництва.

У нинішніх умовах майбутнє російської влади, російської політичної системи і Росії як такої залежить не від одного, як це зазвичай буває, а відразу від кількох, незалежних один від одного, «генераторів випадкових чисел» — украй високий рівень волюнтаризму, суб’єктивного начала, непрогнозованих чинників і впливу зовнішніх обставин.

Попри все, доля «колективного Путіна», доля проекту «Наступник-2008», а також доля Росії залежатимуть від кількох умов і чинників.

— Як складеться кон’юнктура світових цін на нафту до початку 2008 року? Які будуть стосунки «Газпрому» з покупцями газу в ближньому і дальньому зарубіжжі, а також із покупцями внутрішньоросійськими? Хто кого «дотисне», «кине», переграє, викине з ринку, заблокує? Хто кому перекриє кран?

— Чи піде Путін? Який зміст він сам готовий вкласти в дієслово «піти»? І якщо піде, то куди?

— Чи вдасться російським неоолігархам легалізувати на Заході свої капітали?

— Яке майбутнє обере для себе переважна більшість путінської еліти: забезпечене і безпечне, але на Заході, чи ще більш забезпечене, але в Росії та сповнене недитячого екстриму?

— Який сценарій в остаточному підсумку переможе: «Реальний наступник», «Удаваний наступник», «Третій строк» або «Переформатування владної системи»?

— Ім’я і особа наступника, його фахові навички, кланова належність, функції у сценарії щодо передачі влади та обсяг реально переданих повноважень.

У разі сприятливої для Росії внутрішньополітичної та зовнішньоекономічної кон’юнктури можливий інерційний сценарій наступництва — президентом може стати й людина з відносно скромною харизмою і порівняно низьким ресурсом політичної міцності. Але в разі мобілізаційних (наприклад, обвалу світового нафтового ринку) умов зміни політичного режиму потрібен політик гнучкий, із великим рейтингом довіри.

Останнім часом у російському інтелектуальному просторі стала популярною схема так званих триперсональних владних циклів. Спочатку на історичному обрії з’являється правитель-реформатор (цар, генсек, президент), потім — правитель-реакціонер, потім — невдаха-реформатор. Спочатку Олександр II (Визволитель), потім Олександр III (Благословенний), ще пізніше — Микола II, усі добрі наміри якого закінчилися революцією і крахом Російської імперії. Схожими були і радянські трійці Ленін — Сталін — Хрущов, Брежнєв — Андропов — Горбачов. Як видно, ця ж логіка зберігається й у випадку Єльцин — Путін — наступник Путіна. Тобто типологічними попередниками Путіна були Олександр III, Сталін і Андропов. Виходить, що наступний російський президент цілком може виявитися схожим на Миколу II, Хрущова і Горбачова. Якщо врахувати, що правління двох із них закінчилося розпадом держави — Російської імперії та СРСР, то однією з найнеобхідніших рис путінського спадкоємця має бути вміння дотримуватися балансу суспільних та елітних інтересів.

Фігура Валентини Матвієнко нині може видатися цілком унікальною: вона ніби уособлює дві конче потрібні в нинішніх російських умовах риси — відповідальність і справедливість. Наскільки вона реально їм відповідає — не так важливо. Важливо, що інші здобувачі крісла навіть на іміджевому рівні нічого подібного не уособлюють.

Крім того, жінку складніше запідозрити в бажанні «замочити кого-небудь у сортирі». Особливо якщо врахувати, що кандидати на таке «мочіння» 2008 року — аж ніяк не чеченські терористи, а конкуренти в боротьбі за владу і колишні колеги по путінській еліті.

Вважається, що жінку-президента не сприймуть силовики. Але якщо жінка системна — системно мислить, системно діє і сама є частиною системи, то можна домовитися і з силовиками. Тим паче, що майбутньому президентові, зважаючи на все, доведеться вирішувати проблеми, у порівнянні з якими всі їхні «силовиковські заморочки» — просто дрібниці. Як-от — стримувати Хаос, Смуту, народний бунт, який, як відомо, у Росії безглуздий і безпощадний.

Вважається, що російські виборці поки що не готові до жінки-президента, хоча, за даними різноманітних соцопитувань, уже готових — до 60%. «Золотою добою» російської історії, як відомо, вважається саме епоха Катерини II. Тому в питанні зламу стереотипу про небажаність жінки-правительки головні чинники — час і докладені зусилля. Один відомий політолог придумав дотепний сценарій початкового розкручування: потрібно терміново замовити Микиті Михалкову зйомки історичного суперблокбастера про Катерину II.

Усі інші особистісні чинники, скоріше, за Матвієнко: належність до «пітерського» угруповання, здоровий глузд, командність, помірність амбіцій, відсутність жаги влади. Вона представник одночасно кількох поколінь номенклатури, зокрема пізньорадянського брежнєвського покоління. У нинішніх умовах — це іміджевий плюс.

Українське походження Валентини Іванівни — ще один плюс. Чомусь у російській політиці, починаючи з Катерини I, кар’єрного успіху досягали й досягають жінки іншоетнічного походження. Крім того, українська гендерна культура істотно відрізняється від великоросійської: українські жінки — це переважно надлюди, які не звикли покладатися на чоловіків і які роблять все за чоловіків і ліпше за чоловіків. До того ж, якщо майбутнє Росії — не в стисканні території до меж Великого князівства Московського, а у відродженні геополітичних амбіцій, головним російським стратегічним партнером мала б стати Україна, а відносини з цією країною на цей момент — глибоко безпросвітні. Зрозуміло, що в уродженки Шепетівки Хмельницької області, яка закінчила школу в Черкасах, є в питанні російсько-українських відносин велика фора — у порівнянні з іншими представниками російської еліти (за винятком хіба що Дмитра Козака і Геннадія Онищенка).

Але головний електоральний ресурс Валентини Матвієнко — її соціально адаптований імідж. Того ж таки Дмитра Медведєва чи Сергія Іванова складно собі уявити «народними заступниками», котрі умовляють народ «потерпіти», «затягти паски», «дочекатися кращих часів» тощо. Точніше, уявити-то їх можна — досить увімкнути телевізор. Повірити в їхню щирість, а головне — у реальність і можливість реалізувати те, про що вони кажуть, значно складніше. Але екс-прем’єру з соціальних питань із її довірчими інтонаціями в голосі й райкомівсько-обкомівсько-виконкомівським минулим у цьому амплуа значно простіше.

Мало не головна претензія, яку висуває громадська думка Валентині Іванівні: вона як губернатор Санкт-Петербурга неадекватно прихильно поставилася до ідеї збудувати в історичному центрі міста фалічний символ газпромівського титанізму — 300-метровий офісний будинок цієї всемогутньої корпорації (його кошторисна вартість зашкалює за 2 млрд. доларів).

Російський «ротатор влади» чимось схожий на «однорукого бандита»: у ньому крутиться кілька «барабанів» — генераторів випадкових чисел, прізвищ і політичних сценаріїв. І головне політичне питання: хто саме смикне цього самого «бандита» за «клішню» і вибудує несподівану комбінацію? Оскільки на цей момент інших «прозорих» альтернатив зміни влади в Росії немає.

Проблема лише в тому, що в цю азартну політичну гру, де головна ставка — добробут «колективного Путіна», можна програти набагато більше. Можна програти всю Росію.