Помаранчевим — тим, хто «вичавив із себе раба», — присвячую. МІЙ МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Від редакції: в Україні особа Бориса Березовського є, м’яко кажучи, полемічною. Втім, як і в усьому світі. Стаття, надіслана Борисом Абрамовичем на адресу «ДТ», нам також видалася неоднозначною: з деякими оцінками ми можемо погодитися повністю, але з окремими пропозиціями й рецептами — аж ніяк. Постійний читач «Дзеркала», поза сумнівом, самостійно розбереться, що до чого.

Переконані, що деякі читачі запитають нас: навіщо друкувати суперечливий матеріал про результати діяльності української влади, що вийшов з-під пера громадянина Росії, котрий живе в Лондоні? І все ж після нетривалих роздумів редакція вирішила статтю опублікувати. З двох причин. По-перше, Борис Березовський, як і будь-який інший громадянин у світі, може дати оцінку подіям, що відбуваються в будь-якій країні. Якщо це можуть робити Лебедєв і Квасьнєвський, Солана і Сорос, то чому не має права зробити Березовський? А по-друге, російський олігарх і дисидент має найбезпосередніший стосунок до успіху тих, хто стояв на сцені Майдану. І їм значно краще, ніж нам, відомі і масштаб залучення, і спосіб участі Березовського в передвиборній кампанії. Здається, дізнатися думку ще одного колишнього соратника про свої дії членам помаранчевої команди буде досить цікаво.

Я, як і мільйони людей в Україні, Росії, всьому світі, був на боці помаранчевих. Їхня перемога для мене — громадянина Росії — була особливо значущою, тому що я переконаний: перемога Майдану водночас стала поразкою путінського режиму. І навпаки: поразка демократичної революції в Україні обертається зміцненням авторитарних інстинктів кримінальної російської влади та зміцненням авторитарних режимів на всьому пострадянському просторі.

Два кроки до свободи

«Політика — мистецтво можливого», — сказав Макіавеллі. Спостерігаючи за подіями в Україні протягом 2004 року, неможливо не продовжити цю думку і не сказати: «Революція — мистецтво неможливого». При цьому в класичному розумінні революція — це перехід суспільства від менш ефективної політико-економічної формації до більш ефективної (тоді зрозуміло, що контрреволюція — це, навпаки, рух назад). Але важливо розуміти, що політико-економічна формація суспільства є всього лише наслідок суспільного менталітету. Саме якісна зміна менталітету мільйонів людей є суть будь-якої революції. А нова політико-економічна формація — простий наслідок зміненого менталітету.

В Україні протягом незначного історичного часу десятки мільйонів людей здійснили ментальний прорив — вони «вичавили із себе раба» і стали вільними. Дуже важливо розуміти, що трансформація рабського менталітету в менталітет вільної людини відбувається в два етапи.

Перший етап — усвідомлення та набуття переконаності в перевазі життя самостійного, тобто незалежного від царя, генерального секретаря, президента, а, зрештою, від держави, — перед життям залежним. Інакше кажучи, усвідомлення своєї самодостатності. Я називаю цей етап пасивною незалежністю.

Другий етап — активна незалежність. Коли кожна людина окремо й усі разом — мільйони людей — готові вийти на майдан, щоб відстоювати свою переконаність бути незалежними. Коли мільйони людей готові свою переконаність перетворити на дію, тобто виявити волю. Тільки цей етап дозволяє громадянам стати по-справжньому вільними.

Необхідно зазначити, що свобода не дається ні людині, ні суспільству раз і назавжди. У будь-якій, навіть у найдемократичнішій, державі громадяни щодня змушені відстоювати своє право бути вільними. І єдиний спосіб боротьби за свободу — це подолання страху перед владою та вихід на майдан. Точно зауважив Й.Гете: «Лиш той гідний життя й свободи, хто кожен день за них іде на бій».

Тому всі розмови про необхідність перегорнути сторінку української історії із заголовком «Майдан», щоб розпочати так зване нормальне життя, ведуть або вороги вільної України, або недалекі люди. Майдан — це історичне досягнення великого народу України, і, щойно Майдан закінчиться, щойно люди перестануть бути готовими вийти на майдан і відстояти свої права — впаде вільна, незалежна Україна. Саме цього домагаються ті, хто в зимові дні 2004 року зазнав на Майдані нищівної й історично неминучої поразки.

Однак ні Кучма, ні люди, які становили хребет віджилого режиму, ніколи не змиряться з поразкою і зроблять усе, аби взяти реванш. Як відомо з історії, наприклад російської, контрреволюція не є екзотикою навіть у наші дні. Режим Путіна — типовий приклад контрреволюційного реваншу рабського менталітету.

Основна причина цього реваншу очевидна. Російський народ, включаючи еліту, отримав свободу з рук М.Горбачова і Б.Єльцина на «блюдечку з блакитною облямівочкою» — занадто легко вона далася. Мільйонам свобода полюбилася, але вони не були готові битися за неї, тобто другий етап трансформації менталітету — щоденна боротьба за свободу — в Росії не відбувся. Тому з такою легкістю Путін і його гебешна банда залякали людей і повернули країну назад. Це, безумовно, ненадовго. Але водночас події в Росії предметно демонструють значення ролі особистості в історії, а надто в перехідний період.

Помилки помаранчевих революціонерів

Я в жодному разі не претендую на те, щоб перелічувати всі, навіть принципові помилки нової молодої влади. Занадто багато вона їх зробила і за короткий час розбазарила величезну частину кредиту довіри тих, хто вирішив розбудовувати цивілізовану країну. Тим не менш, я постараюся назвати деякі основні помилки.

Ці помилки характерні для всіх революцій, але мають особливості, пов’язані насамперед із особистими рисами лідерів революційного процесу.

1. Незавершеність революційного процесу.

Перемога на Майдані означала політичну перемогу помаранчевих над кучмівським режимом. Для завершення революційного етапу та можливості переходу до творчої еволюції необхідно було політичну перемогу доповнити економічною й інформаційною.

Економічна перемога означає безкомпромісний перерозподіл системоутворюючої власності на користь переможців. Подобається це чи ні, але будь-яка революція (так само як і контрреволюція) неминуче призводить до перерозподілу власності на користь переможців. Я не маю на увазі конкретних людей, котрі стояли на Майдані чи їм допомагали. Під переможцями я маю на увазі весь український народ. Реприватизація означає відновлення законності (а не помста) й отримання прибутку в казну за рахунок продажу підприємств на відкритих чесних аукціонах за ринковою, а не штучно заниженою вартістю. Власне, це означає виконання однієї з обіцянок кандидата в президенти В.Ющенка. Логічно, що в аукціонах не можуть брати участі ті, хто хотів у зародку знищити революцію, хто хотів розколоти Україну і позбавити її незалежності в прийнятті найважливіших для народу політичних і економічних рішень. У цьому питанні не повинно бути лицемірства. Тільки закріплення системоутворюючої власності за прибічниками помаранчевих, тобто прибічниками демократичної влади, дасть гарантію неможливості реставрації старого режиму. Недавні слова В.Ющенка про те, що «реприватизація була помилкою», — свідчення абсолютного нерозуміння логіки революційного процесу.

Попутно зауважу: питання про реприватизацію не єдине, в якому президент В.Ющенко виступає опонентом кандидату в президенти з тим же прізвищем. Така ситуація породжує серйозне припущення про змову президента В.Ющенка з представниками колишнього кримінального режиму.

Збереження системоутворюючої власності в руках противників (ворогів) нової влади створює матеріальний базис для контрреволюції. Ніколи донори В.Януковича не змиряться з поразкою і за першої ж можливості, яка не за горами — у березні парламентські вибори, — візьмуть реванш. Вороги революції повинні думати не про реванш, а про те, як залишитися на свободі після всього того, що вони нагородили, і не плутатися під ногами напередодні парламентських виборів. Просторікування ж про те, що реприватизація віджахне інвесторів, — розмови на користь бідних. (А кому потрібні бідні інвестори?) Багаті ж з ентузіазмом прийдуть із грошима в країну навіть із нестабільною демократією.

Розв’язання проблеми реприватизації ускладнюється суттєвою обставиною. Виявилося, що найближче оточення президента — П.Порошенко, Д.Жванія і Ко — використали революцію виключно з метою особистої наживи і не переймаються жодними ідейними терзаннями. Недарма один журналіст зауважив, що це була революція мільйонерів проти мільярдерів.

Сьогодні в Україні існують дві основні групи, які володіють величезними ресурсами впливу: фінансовими, інформаційними, адміністративними й, зрештою, політичними — два організовані політичні угруповання (ОПУ): старе ОПУ (Р.Ахметов, В.Пінчук і Ко) і нове ОПУ ( П.Порошенко, Д.Жванія і Ко).

Є ще сильні фігури типу І.Коломойського, К.Григоришина і подібні їм, але вони позасистемні гравці.

Сам по собі вплив великого капіталу на велику політику неминучий і необхідний. Але характерна риса цих ОПУ — відсутність будь-якої ідеології і, як наслідок, політичної відповідальності перед суспільством.

Тому так легко ці два ОПУ відразу після революції стали досягати компромісів, у тому числі політичних. Для них політика — усього лише інструмент для отримання прибутку. Саме тому вони небезпечні в ролі учасників політичного процесу в демократичній Україні.

Інформаційна перемога повинна мати інший характер, аніж економічна, і означає перерозподіл контролю над ЗМІ на користь прибічників демократичних реформ і створення механізмів забезпечення справжньої свободи та незалежності ЗМІ насамперед від держави і рівноправного допуску до них навіть противників нового демократичного режиму.

На підтвердження думки про об’єктивний характер низки помилок революціонерів скажу, що ми свого часу в Росії теж не завершили революційний процес: не викрили до кінця злочинну сутність КДБ, не зреклися комуністичної ідеї як згубної для нації. Саме ці помилки призвели до реставрації авторитарного антиконституційного режиму в Росії.

2. Завищені обіцянки.

Будь-яка революція створює завищену систему очікувань як наслідок завищених обіцянок. Завищення обіцянок — об’єктивна логіка революціонерів, оскільки більша частина суспільства завжди консервативна й віддає перевагу поганому, але прогнозованому життю, а не доброму, але в «світлому майбутньому». Тому, щоб консервативна більшість громадян підтримала чи хоча б не опиралася переходу до нового, більш ефективного громадського устрою, революціонери за всіх часів штучно завищують обіцянки.

3. Руйнація революційних союзів.

Створення союзів — об’єктивна необхідність для активної революційної (завжди) меншості з метою досягнення головного результату — повалення віджилого режиму. Такі союзи часто об’єднують навіть ідеологічних противників. Тому розпад революційних союзів із ідеологічних міркувань після перемоги — неминучість. Але руйнація союзів однодумців завжди завдає найтяжчої, часто непоправної шкоди самій революції.

4. Відсутність політичної й економічної стратегії післяреволюційного (еволюційного) розвитку країни.

Ні президент В.Ющенко зі своїм оточенням, ні прем’єрка Ю.Тимошенко — зі своїм не запропонували нації чіткої стратегії післяреволюційного розвитку країни. Аукціон по «Криворіжсталі» показав, що влада не тільки не може запропонувати шлях до створення ефективної економіки (прозорий аукціон — це, безумовно, позитивний приклад дії нової влади; при цьому не слід забувати, що саме підприємство і його вартість були створені іншою владою), а й до ладу не розуміє, як витратити несподівано потужний грошовий потік.

5. Хибна оцінка зовнішніх чинників.

В основі цієї помилки лежить в одних випадках недооцінка власного потенціалу: типовий приклад — невміння подолати енергетичну залежність. У інших — переоцінка: типовий приклад — пробивання головою стіни в СОТ і Європу.

Робота над помилками

Попри об’єктивний, зумовлений самою логікою революції характер помилок, їхня вага визначається двома головними суб’єктивними особистими рисами лідерів революції: політичною волею й інтелектуальною спроможністю.

1. Необхідно завершити революційний етап розвитку. Критерієм завершеності революційного етапу може стати перемога помаранчевих на парламентських виборах. Перемога означає можливість формування уряду без компромісних союзів з іншими політичними силами.

Для досягнення цього результату необхідно виявити політичну волю і завдати, нарешті, остаточної поразки противникам революції, позбавивши їх матеріальної бази і монополії на основні ЗМІ. Робити це слід виключно правовими методами. І для цього є всі необхідні можливості. Широко відомо, що саме противники революції вчинили найтяжчий державний злочин — спробу державного перевороту шляхом фальсифікації виборів. Факт фальсифікації виборів визнаний Верховним судом України.

Таким чином, залишається тільки голосно назвати і так добре відомих замовників і організаторів. Немає сумнівів, що, покаравши замовників і організаторів цього вже юридично встановленого особливо тяжкого злочину, політична перемога на Майдані буде доповнена економічною й інформаційною і тим самим перетвориться на остаточну.

2. Виконання обіцянок.

Різниця між завищеною системою очікувань, викликана завищеними обіцянками, і можливістю їхньої практичної реалізації новою владою визначає рівень невдоволення громадян змінами. Мудра влада скорочує цей розрив двома паралельними діями:

— хоча б частково виконує обіцяне;

— пропонує план розвитку країни, щоб штучні, але необхідні для перемоги революційні міфи про «молочні ріки й кисільні береги» перетворити на конкретні дії громадян для досягнення декларованих цілей. Інакше кажучи, влада повинна допомогти тим, хто повірив у краще життя, опуститися з небес (щасливе життя настане наступного дня після перемоги) на землю (щасливе життя тепер можливе, але для цього необхідно потрудитися). Навряд чи новій владі до парламентських виборів удасться представити народу суттєві економічні успіхи. Дай Боже, щоб не стало гірше. Знову ж таки, стагнація чи навіть падіння економіки — логічний і неминучий наслідок революційного потрясіння. Упевнена в собі влада не повинна соромитися пояснювати це своїм громадянам. Вони не дурніші за неї. Тому необхідно пред’явити громадянам те, що можливо й що було обіцяно. Чого народ чекає не менше від хліба насущного:

— розкриття спроби державного перевороту (фальсифікування президентських виборів);

— розкриття вбивства журналіста Гонгадзе;

— розкриття отруєння кандидата в президенти В.Ющенка.

Цього народу вистачить, щоб він відчув і зрозумів найголовніше — політичну волю й силу нової влади. Тоді він підтримає революціонерів на парламентських виборах і почекає ще трохи (чи багато) в надії на краще життя.

3. Відновлення союзу однодумців Ющенка—Тимошенко.

Я глибоко переконаний, що ні В.Ющенко, ні Ю.Тимошенко не були самодостатніми для перемоги помаранчевих і тільки їхній союз забезпечив перемогу Майдану Незалежності. При цьому абсолютній більшості виборців, які віддали свої голоси Майдану, геть байдуже, у чому пані Тимошенко не згодна з паном Ющенком і навпаки. В очах пересічного виборця вони єдине ціле, однодумці. Вони й є живе втілення революції. Тому руйнація їхнього союзу означає поразку кожного з них окремо і всіх разом. Глибоко помиляються аналітики кожної зі сторін, вважаючи, що сумарний електорат В.Ющенка та Ю.Тимошенко залишається напрацьованою на Майдані константою й залежно від аргументації тієї чи іншої сторони цього конфлікту змінюється тільки пропорція в розподілі голосів їхнього спільного електорату.

Насправді ж ситуація зовсім інша: суттєво зменшилася загальна електоральна база Ющенка—Тимошенко. Це сталося тому, що їхній розрив прочитується (і справедливо) як зрада самої революційної ідеї, за яку мільйони людей вийшли на Майдан і стояли до кінця.

Особливо точно відреагувала на розрив «Пора» — нерв революції та Майдану. Лідери «Пори» точно оцінили, що це удар по всіх помаранчевих, але найбільших втрат зазнає президент. Занадто вже відверто його корупційне оточення демонструє своє нехтування ідеалами революції й виставляє напоказ свій вплив на нього.

Якщо В.Ющенко і Ю.Тимошенко виявлять політичну волю, мудрість, а головне — відповідальність перед нацією, й відновлять союз, тоді вони приречені в березні на перемогу. Якщо ні, виходить, їхні особисті риси — політична воля й інтелектуальний потенціал — не відповідають складності проблеми, треба чесно сказати — проблеми історичного масштабу, — і вони обоє зазнають поразки. Третього не дано. Жоден із них порізно не доможеться перемоги на парламентських виборах, а отже, відбудеться реставрація старого режиму з усіма подальшими наслідками (подивіться на путінську Росію).

4. Стратегія післяреволюційного розвитку країни.

Я не претендую на роль ідеолога в українській політиці, але не розумію, чому помаранчеві майже за рік своєї влади навіть не спробували зазирнути хоча б на день уперед. Бажання вступити в ЄС і НАТО й декларування цього наміру не можуть бути ні національною ідеєю, ні стратегією розвитку суспільства.

У цьому параграфі я зачеплю один, але дуже важливий стратегічний аспект післяреволюційного розвитку — питання демократизації державного устрою України.

Відповідно до чинної Конституції Україна — унітарна держава. Введення такої норми було природною реакцією на розвал СРСР із метою зупинити можливу в той час ланцюгову реакцію в Україні. До речі, всі республіки колишнього Союзу, окрім Росії, вибрали модель унітарного державного устрою. Упевнений — у багатьох країнах пострадянського простору ця модель буде згодом замінена на федеративну.

Сьогодні, коли минуло майже 15 років, унітарний державний устрій перетворився на свою протилежність — на загрозу розпаду України. Федералізація необхідна Україні, оскільки є універсальною формою устрою демократичної держави (за винятком нечисленних країн). Федералізм забезпечує гнучкість і конкурентоспроможність політичної й економічної системи всередині країни.

Подивіться на політичну карту США. Батьки — засновники Америки прямо по лінійці штучно розчленували країну на штати (держави), щоб через конкуренцію всередині країни закласти основи самоорганізації й ефективного саморозвитку країни. І цьому аргументу неможливо протипоставити ні слов’янську основу національного складу України, ні її унітарне теперішнє й минуле.

Більше того, посилення інтеграції деяких регіонів України, наприклад Криму, вирішується ефективніше шляхом розукрупнення і збільшення повноважень на місцях.

Основним у новому федеративному устрої держави має стати принцип делегування владних функцій суб’єктами (областями) федеральному центру, а не навпаки.

Важливою метою федеральної влади (держави) має стати формування єдиної політичної нації — громадян України, незалежно від національності по крові, віросповідання чи культури.

Друге найважливіше завдання в демократизації державного устрою України — перехід від президентської до парламентської республіки, оскільки історично встановлено, що в умовах багатонаціональної держави зі сформованою географією проживання тих чи інших національностей парламентська республіка ефективніша за президентську. Але перехід до парламентської форми управління державою доцільно здійснювати в умовах сформованої політичної культури, критерієм якої є домінування кількох — двох, трьох (а не десятка) політичних партій, котрі виражають інтереси переважної більшості населення країни. А коли ні, то маргінальні партії можуть на догоду своїм вузькогруповим інтересам завдавати шкоди у вирішенні стратегічних задань країни.

Типовий приклад — Італія. Протягом майже всієї другої половини ХХ століття вона переживала безперервну зміну урядів і, як наслідок, кризу розвитку порівняно з іншими західноєвропейськими країнами з подібним державним устроєм, але більш досконалим, краще структурованим політичним простором.

Тому я вважаю за доцільне зберегти президентську форму правління на строк, необхідний суспільству й політикам для структурування політичного простору країни. За моєю оцінкою, на це знадобиться час до наступних президентських виборів

5. Крім усунення перелічених помилок, для закріплення перемоги на Майдані, тобто перемоги на парламентських виборах у березні 2006 року, необхідно виявити й адекватно оцінити основні зовнішні сили, що мають ресурси впливу в Україні.

Існують три домінуючі міжнародні гравці: «рука Москви», «голос Америки», «європейська заповідь мовчання».

Найпотужніший гравець — звісно ж, Росія. Важливо розуміти, що суперечності між путінською Росією та демократичною Україною мають антагоністичний характер, і ніяке слов’янське братерство цих протиріч скасувати не може. Тут запитання, хто кого: путінська Росія стане демократичною чи демократична Україна повернеться в стійло Російської імперії.

Доки Росія не стане нормальною хоча б тією ж мірою, як нинішня Україна, в Україні не буде спокою. Її завжди шантажуватимуть то нафтою, то газом, то розколом. І ніякий вектор у Європейський Союз не позбавить небезпеки під назвою «путінська Росія».

Путінська Росія не зможе змиритися з поразкою на президентських виборах і, попри правильну риторику про невтручання, зробить можливе й неможливе, щоб узяти реванш на парламентських.

У війні проти демократичної влади Путін використовує підконтрольні Кремлю російські фінансово-промислові групи, які облаштувалися в Україні, штатних політтехнологів і навіть цілком ліберальних, на перший погляд, політиків типу Б.Нємцова. Вони всі, без винятку, інтенсивно руйнують нову владу.

Саме Росія отримала максимальні дивіденди від розвалу союзу Ющенка—Тимошенко. Москва впевнена в неможливості стратегічної домовленості з В.Ющенком на її умовах (основна — відмова України від вступу в НАТО), і тому гратиме на майданчику Янукович—Тимошенко з метою максимально послабити В.Ющенка.

Другий гравець за амбіціями, але не за готовністю витратити ресурс (на відміну від Росії) — нинішня адміністрація США, котра не була помічена в жодній стратегічній перемозі за рубежем за п’ять років свого існування. Не відзначилася вона й в Україні. Добре запам’яталася оригінальна позиція Білого дому, який буквально напередодні вирішальних баталій направив до України свого найбільш досвідченого консультанта пана Г.Кіссінджера на зустріч із В.Януковичем, а не з В.Ющенком. Тим самим укотре продемонструвавши повне нерозуміння процесів, які відбуваються на пострадянському просторі, у тому числі в Україні.

Сьогодні США відверто роблять ставку на В.Ющенка, тим самим підриваючи союз Ющенка—Тимошенко і, по суті, допомагають своєму конкуренту — путінській Росії — придушити демократичну революцію в Україні.

Третій гравець — об’єднана Європа, котру назвати хоч якоюсь силою язик не повертається. Замість того щоб використати свій величезний потенціал для допомоги хиткій, щойно народженій української демократії і розробити чіткий план інтеграції України в Європейський Союз, європейські лідери пояснюють українським політикам, чому країна не варта високої компанії. Тим часом кримінальний Кремль викручує руки уряду України обіцянкою заморозити братній слов’янський народ, якщо він не позадкує і не зречеться Майдану.

Водночас Путін, разом із паном Шредером, тепер уже, дякувати Богу, колишнім канцлером Німеччини, шантажують усю Східну Європу проектом прямого газопроводу Росія—Німеччина.

Таким чином, єдино розумне рішення президента й уряду України має полягати в активній протидії іноземному втручанню в парламентську кампанію, оскільки участь кожного із зовнішніх гравців суперечить національним інтересам демократичної України.

Замість висновку — рядки російського поета О.Галича, родом із Дніпропетровська:

…И все так же, не проще

Век наш пробует нас:

Можешь выйти на площадь?

Смеешь выйти на площадь?

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь

В тот назначенный час?!

Где стоят по квадрату,

В ожиданье полки —

От Синода к Сенату,

Как четыре строки!