ПОЛЮВАННЯ НА ДЖИНДЖИЧА

Якщо після вбивства впливового політичного діяча ЗМІ в перші ж хвилини можуть процитувати його власну думку про це вбивство — а саме так сталося після замаху на прем’єр-міністра Сербії Зорана Джинджича, — це означає, що на політика полювали, і він сам чудово усвідомлював масштаби цього полювання. Звісно, у таких випадках можна розраховувати на ефективність служб безпеки, агентурну інформацію та інші можливості запобігання злочинові, але навряд чи все це спрацьовує, коли полювання набуває системного характеру. У кожному разі — не спрацювало. Саме тому, що вбивство Джинджича було добре спланованою і — на погляд убивць — своєчасною акцією, що вдалася на всі 100 відсотків. Аби зрозуміти, навіщо знадобилося вбивати Джинджича саме сьогодні, потрібно розібратися в реаліях сучасної Сербії — суперечливих, але водночас для нас цілком зрозумілих.

Убивство Джинджича не було емоційним. Нині багато говорять про те, що прихильники екс-президента Югославії Слободана Мілошевича та лідера радикалів Воїслава Шешеля, які перебувають в Гаазькому трибуналі, вважали Джинджича своїм особистим ворогом і хотіли б йому помститися. Кажуть, що убити прем’єра хотіли також люди, пов’язані з лідерами боснійських сербів Радованом Караджичем та Ратко Младічем, які переховуються від правосуддя. Але особливих мотивацій таке вбивство не має. Прихильникам Мілошевича варто було б убити прем’єра до видачі свого кумира міжнародному правосуддю — у них для цього було скільки завгодно часу. І, крім того, вони б нічого цим убивством не домоглися — Мілошевича б видав будь-який уряд, сформований демократичною опозицією Сербії. Так само, як і будь-який уряд, хоч би хто його очолював, продовжуватиме пошук Караджича та Младіча і рано чи пізно видасть їх у Гаагу, якщо, звісно, вони взагалі перебувають на території Сербії, а не на території Боснії, що не виключено.

Убивство Джинджича не було ідеологічним. Нині багато говорять про прозахідний курс кабінету вбитого прем’єра, прихильники нагадують, що він хотів повернути Сербію до Європи, противники обвинувачували його в зраді інтересів країни — причому інтересів не лише в розумінні Слободана Мілошевича, а й у розумінні Воїслава Коштуніци, який нещодавно залишив президентську посаду в Югославії. Але насправді Джинджич був насамперед прагматиком. Мілошевич або Коштуніца — були бранцями ідеологем і не могли вийти за межі власних уявлень про те, що вони можуть сказати і зробити, а що — ні. Тому, навіть приймаючи рішення, далекі від цих меж, наприклад, як Мілошевич у Дейтоні під час підписання мирного договору по Боснії, або ж усуваючись від участі в прийнятті рішень, що потребували їхнього втручання, приміром, як Коштуніца під час видачі Мілошевича в Гаагу, — вони не ототожнювались і не ототожнювали себе самі з наслідками своїх рішень або нерішень. Вони ніби залишалися осторонь. Джинджич не боявся брати на себе відповідальність за найнепопулярніші рішення, не боявся політичної еволюції, але це був саме прагматичний підхід до того, що відбувається. Серби пам’ятали різного Джинджича, пам’ятали Джинджича — шовініста, який висунувся на перші ролі у власній партії, тому що її членів не влаштовував лібералізм колишніх лідерів. Пам’ятали Джинджича — уже майже демократа в коаліції «Заєдно», який співпрацював із партією Вука Драшковіча і був ніби посередником в опозиції — між націоналістом Драшковічем та лібералкою Вєсною Пєшич. Пам’ятали Джинджича — демократа, що втратив через розрив з Драшковічем посаду мера Белграда, але очолив виборчий штаб Воїслава Коштуніци. Пам’ятали Джинджича — вже майже ліберала, який розсварився з Коштуніцею після перемоги демократів на виборах у Сербії. І хто знає, яким би став Джинджич завтра? У цьому прагматизмі була його сила, можливо, саме тому, що йому — одному з небагатьох сербських політиків, якщо не єдиному, — вдавалося мислити не інтересами ідеї і навіть не інтересами власного політичного майбутнього (пішов же він у тінь, віддавши Коштуніці честь і славу перемоги над Мілошевичем), а інтересами Сербії. Втім, з якоюсь конкретною ідеологією Джинджич усе одно не ототожнювався.

Його вбивство не було вбивством економічним. Уряд Сербії вже досить давно бореться за нові економічні відносини, саме недавно він розпочав нову антикорупційну кампанію, з якою і пов’язали замах на прем’єра. Але, як і в кожній колишній соціалістичній країні, змінити ситуацію було непросто, для її зміни бракувало реальних механізмів. Так, уряд Джинджича був урядом відмови від тієї кримінальної-мафіозної моделі державності, що була вміло і цинічно вибудувана в роки правління Мілошевича й перетворила мільйони людей на заручників режиму крикливо-навіжених контрабандистів. Однак економіка, створена цим режимом, ще жива, і не було жодних ознак того, що головним дійовим особам цієї економіки загрожує смертельна небезпека...

Так, аналіз усіх цих очевидних обставин не дає змоги виявити причину і мотивацію убивства. Але є ще одна мотивація, всього три слова — Вища рада оборони.

Отже, коли йшлося про повалення режиму Слободана Мілошевича, Джинджич свідомо пішов у тінь, став керівником передвиборного штабу Воїслава Коштуніци, щоб забезпечити тому перемогу на президентських виборах. Проте, ставши главою держави, Коштуніца продемонстрував прагнення спиратися на структури, які вірою і правдою служили його попередникові. У президента Югославії було не так багато конституційних повноважень, але важливо зазначити, що контроль над силовиками і над Вищою радою оборони країни був у його компетенції. Коштуніца всіляко опирався будь-якій чистці в спецслужбах та армії. І тому, що ці структури були єдиними реальними структурами, які взагалі наповнювали його церемоніальне президентство якимось смислом. І тому, що, залишаючись насамперед «державником» у постсоціалістичному, а зовсім не в демократичному значенні цього слова, Коштуніца, схоже, був щиро переконаний, що спецслужби потрібно не реформувати, а поставити під контроль такої чудової людини, як він. І вони дружно запрацюють на благо Сербії…

Проте кілька днів тому югославському президенту, який так і не домігся перемоги на президентських виборах у Сербії, довелося залишити свою резиденцію. Новим президентом Сербії і Чорногорії було обрано Світозара Маровіча, близького соратника прем’єр-міністра Чорногорії Міло Джукановіча, а контроль над Вищою радою оборони перейшов фактично до Джукановіча і Джинджича. Чистка й реформа стали реальністю, і полювання на сербського прем’єра розпочалося: ймовірно, організатори убивства не сподіваються зупинити процеси, які почалися, але можливостей відтягнути час, перегрупуватися, попрацювати з документами у них предосить. Причому слід зазначити — поки ще залишався шанс на обрання Коштуніци президентом Сербії, Джинджича можна було і не вбивати. Його вбивство сталося саме тоді, коли він домігся реального контролю над спецслужбами і силовими структурами країни. Спецслужбами і силовими структурами, що завжди були «дахом» кримінального бізнесу, тісно пов’язувалися з ним, — і в цьому сенсі це економічне вбивство. Спецслужбами і силовими структурами, що були вірною опорою режиму Мілошевича, який канув у минуле, — і в цьому сенсі це політичне убивство. Спецслужбами і силовими структурами, багато вихованців і працівників яких ненавиділи Джинджича саме за те, що він наважився поставити інтереси якоїсь там Сербії та її людей над їхніми корпоративними інтересами, — і в цьому сенсі це вбивство емоційне.

Сербія, схоже, стає черговою жертвою компромісу з дияволом, що вже призупинив суспільний розвиток на пострадянському просторі. Тому що не можна реформувати країну і зберігати в недоторканності структури, які були гарантією того, що жодних реформ ніколи не буде. Інше питання, що Сербія і не могла розвиватися інакше: ніхто, крім Коштуніци, не міг виграти в Мілошевича саме тому, що самі серби в момент перебування під пресом ідеологічної машини диктаторського режиму просто боялися різких змін. За Джинджича вони проголосували вже тоді, коли були вільні, — але й тоді вони вважали його продовженням, а не альтернативою Коштуніци… Втім, останніми роками сербське суспільство значно еволюціонувало, що й зумовило падіння популярності Коштуніци і посилення впливу Джинджича. Але що ж далі?

…Я згадую, як багато років тому, коли про Джинджича мало хто знав, знайомий югославський журналіст попросив мене зробити для «Независимой газеты» хоча б невеличке інтерв’ю з лідером маловідомої опозиційної партії, який приїхав до Москви. Я прийшов у звичайну квартиру — у гостей з Белграда тоді навряд чи були гроші на московські готелі, вони зупинялися в знайомих — і застав замість лідера опозиційної партії чудового парубка з хлопчачим обличчям, який відразу ж прихиляв до себе. Власне, я й до цього знав, що серби — вони такі, я тільки чомусь не зустрічав таких сербів серед політиків. І навіть тоді, коли самих сербів було важко переконати в тому, що вони не такі, як Мілошевич або Шешель, а такі, як Джинджич або Вєсна Пєшич, — навіть тоді в мене — великою мірою завдяки тій зустрічі — зберігалася ця впевненість. Та серед політиків Джинджичів, як і раніше, мало, а самого Джинджича тепер немає. І питання наступності навіть не курсу, а готовності брати на себе відповідальність за складні, непопулярні, небезпечні, але необхідні країні рішення, — це питання залишається, воно важким тягарем лягає на Сербію, яка з такими зусиллями вибирається із трясовини свого минулого...