ОВОЛОДІТИ РОСІЄЮ

Поділитися
У четвер увечері стало відомо: генеральна прокуратура Російської Федерації наклала арешт на акці...

У четвер увечері стало відомо: генеральна прокуратура Російської Федерації наклала арешт на акції нафтової компанії ЮКОС, а президент Володимир Путін відправив у відставку главу своєї адміністрації Олександра Волошина. Криза, яка почала набувати чітких обрисів після затримання Ходорковського в Новосибірську, врешті-решт завершилася двома жорсткими рішеннями влади. Перше з них може означати або націоналізацію найбільшої нафтової компанії Росії, або спробу в перспективі передати її іншим власникам. Друге — готовність позбутися людини, котра уособлювала наступність єльцинського й путінського режимів. Волошин очолював адміністрацію президента Росії з 1999 року й відіграв ключову роль не лише в процесі передачі влади від одного президента до іншого, а й у процесі оформлення режиму Володимира Путіна. Більше того — багато спостерігачів вважали його мозком режиму, постаттю, котра вибудовувала владну вертикаль. Існування Волошина стало ознакою пропагандистської стабільності режиму, що базувався на співпраці непримиренних кланів. І нині треба зрозуміти, наскільки відставка Волошина може позначитися на самій системі управління, наскільки його спадкоємець Дмитро Мєдвєдєв буде здатний успадкувати від попередника вертикаль прийняття важливих для Кремля рішень, наскільки — за великим рахунком — Кремль залишиться центром впливу та влади.

Відставка Волошина змусила на певний час забути про Ходорковського. Хоча без розуміння того, ким є глава ЮКОСу для сучасної Росії, важко усвідомити суть того, що відбувається. Зауважимо: не встигли за арештованим олігархом зачинитися двері слідчого ізолятора, як у цілій низці ЗМІ розпочалася романтизація затриманого. На екранах телевізорів Михайло Ходорковський виглядає таким собі добропорядним єврейським юнаком, котрий міг би добре грати на скрипці, а натомість виявився промисловим генієм. Мабуть, якби Ходорковський був американським або британським бізнесменом, у істинність цього образа можна було легко повірити. Але в Росії перехідного періоду інтелігентні юнаки з манерами випускників музичних шкіл не могли б заробити жодного цента. Пригадаймо добре відомі факти: свою кар’єру мільярдер починав, звісно, приблизно так, але цілком по-радянському, як і багато інших процвітаючих нині бізнесменів, — у райкомі комсомолу. І, власне, «Менатеп» Ходорковського — це і є центр, який зареєстровано свого часу при Фрунзенському райкомі ВЛКСМ радянської столиці й який став одним із фрагментів генеральної номенклатурної підготовки до приватизації державної власності, — комсомольської економіки.

Комсомольську економіку придумав тодішній секретар ЦК ВЛКСМ і нинішній віце-мер у московському уряді Йосип Орджонікідзе. При райкомах комсомолу почали виникати центри науково-технічної творчості молоді. Вони перетворилися на певні паралельні підприємства або паралельні менеджерські команди. Важлива особливість — відсутність у цих командах випадкових, не перевірених відповідними службами людей, котрі могли б вийти з-під контролю тих, хто збирався довірити їм державні гроші. Не було таких людей і в команді Ходорковського. Але спостерігачі переконані: секрет успіху Ходорковського — саме в тому часі й команді, члени котрої залишилися вірні своєму керівникові на довгі роки, переходячи з ним із комсомолу в банк, а з банку — в «нафтянку».

Утім, спочатку «Менатеп» займався цілком «комсомольськими» справами. Про Ходорковського в початковий період його підприємницької діяльності ходили різні чутки — і те, що він ввозив французький коньяк (нібито й не французький зовсім), і швейцарську горілку (нібито зовсім і не швейцарську, а польську), і те, що ввозив комп’ютери (цим тоді займалися всі, кому не ліньки). Дивуватися такій різнобічній діяльності нема чого: радянська економіка початкового періоду перебудови була справжнім хаосом, першу хвилю заповзятливих людей породили кооперативи, саме кооператори й зіштовхнулися з комсомольськими активістами. Отож не варто дивуватися з того, що майбутній власник медіа-імперії Володимир Гусинський, не досягши успіху як театральний режисер, підробляв приватним візництвом і створив маленький кооператив із продажу комп’ютерів, як і з того, що майбутній власник Альфа-банку Михайло Фрідман керував кооперативом із миття вікон.

У комсомольських підприємців від самого початку все було якось серйозніше — вони знали шлях до потрібних кабінетів і не соромилися радитися з старшими товаришами. Зрештою «Менатеп» із центру перетворюється на банк, утім, не найбільший, займається різними другорядними оборудками на кшталт обміну кубинського цукру на російську нафту. Банк прославився гучними прийомами за участі найвисокопоставленіших російських чиновників — Михайло Ходорковський уже тоді був вельми респектабельною людиною, тільки йому в той момент потрібно було справити враження не на західних політиків і бізнесменів, а на російську владу, на тих, хто, власне, і робив підприємців олігархами. До речі, банк Ходорковського благополучно загинув у дні серпневої кризи 1998 року, на превеликий жаль своїх численних клієнтів, — але, як казали злі язики, без особливих збитків для власників. Але тоді виникає закономірне запитання: а як же Ходорковський став мільярдером, як людині, котра нічим особливим не вирізнялася з-поміж інших, вдалося заробити такі гроші, ставши найбагатшою людиною в Росії?

Із цього приводу є відомий американський анекдот — інтерв’ю бізнесмена, що розповідає, як він заробив свій перший мільйон. «Я приїхав у Нью-Йорк із п’ятьма центами в кишені. Купив на них п’ять яблук і продав за десять. Наступного дня купив уже десять яблук і продав за двадцять». — «І так ви стали мільйонером?» — «Ні, просто на третій день помер мій дорогий дядечко й залишив мені мільйон».

Улюбленим дядьком Михайла Ходорковського виявилася російська держава. У грудні 1995 року «Менатепу» вдалося перемогти в заставному аукціоні і стати власником 78 відсотків акцій ЮКОСу — другої за величиною в Росії й четвертої в світі нафтової компанії. Гроші було віддано невеликі, можна навіть сказати сміховинні — 300 мільйонів доларів за компанію, яку нині оцінюють у 17 мільярдів доларів. Випадок справді безпрецедентний: комсомольський бізнесмен вторгається в імперію, чиїми господарями до того часу були «нафтові генерали», котрі працювали в нафтовій промисловості не один десяток років. Віддамо належне Ходорковському — від самого початку діяльності «Менатепу» він прагнув, на відміну від багатьох інших удачливих банкірів, стати хазяїном саме промислової, а не фінансової імперії — і не прогадав. Але ж комусь знадобилося, аби переможцем заставного аукціону став саме «Менатеп» — при тому, що опоненти Ходорковського не соромилися обвинувачувати його в тому, що грошей на придбання ЮКОСу в «Менатепу» не було й ми стали свідками банальної купівлі компанії в приватну власність за державні гроші. Навіть якщо це й не так, необхідно розібратися: чому тодішня російська влада віддала перевагу саме «Менатепу»?

До моменту великої покупки Ходорковського в Росії почав консолідуватися «сімейний» капітал, хоча саме поняття «сім’я» першого президента країни Бориса Єльцина ще не вживали. Примітно, тоді Ходорковського — як трохи пізніше хазяїна «Сибнефти» й покупця англійського футбольного клубу «Челсі» Романа Абрамовича — не сприймали всерйоз, вважаючи їх людьми набагато авторитетнішого олігарха Бориса Березовського. Але Березовський завжди більшою мірою цікавився політикою, ніж грошима, більше того — він нерідко використовує свої гроші для посилення власного політичного впливу. Такій людині просто небезпечно тримати всі гроші в одному місці, їй — і не їй одній — необхідні розпорядники власних капіталів. Ніхто з фахівців із російської економіки впевнено не скаже вам, ким є насправді Ходорковський і Абрамович —господарями російської економіки чи просто дуже багатими менеджерами, котрим довірено чужі промислові й фінансові ресурси.

Зате, мабуть, багатьом у Кремлі це відомо краще. Для багатьох людей із найближчого оточення Володимира Путіна повідомлення про прийдешнє об’єднання ЮКОСу Ходорковського й «Сибнефти» Абрамовича стало справжнім сигналом про те, що «сім’я» не лише не збирається йти з політичної та підприємницької сцени Росії, а й об’єднує свої безрозмірні капітали напередодні парламентських і президентських виборів у країні. Володимир Путін привів із собою в Кремль чимало колишніх товаришів по службі — ще не старих і амбіційних людей, упевнених, що близькість до президента й високі посади забезпечать їм контроль над основними фінансовими потоками країни. Насправді з’ясувалося: фінансові потоки контролюють зовсім інші люди. Кому це сподобається, тим паче коли чекання грошей триває роками? Тим паче що стало відомо про політичні амбіції Ходорковського, про те, що він фінансує відразу кілька політичних об’єднань — називали Союз правих сил, «Яблуко» й навіть комуністів, говорили і про президентські амбіції самого Ходорковського, котрий начебто не проти витратити гроші на виборах 2008 року на власну кандидатуру. Ходорковський стає дедалі помітнішим ньюсмейкером, часи, коли він перебував у тіні олігархів «першої хвилі», давно минули, та й самих цих олігархів давно вже немає в Росії. ЮКОС стає дедалі прозорішою компанією — принаймні так вважають численні західні спостерігачі, роздаючи компліменти Ходорковському. Найближчий соратник Ходорковського — його колишній заступник Леонід Невзлін — очолив Російський єврейський конгрес після від’їзду на Захід Володимира Гусинського. І хоча громадська діяльність Невзліна тривала недовго (мабуть, він виконував прохання президентської адміністрації, не зацікавленої в позиціонуванні єврейської організації як гнаного опозиційного руху), готовність ЮКОСу взяти участь у благодійній діяльності тільки додала йому респектабельності в західних бізнес-колах. Ще одним проектом Ходорковського став фонд «Відкрита Росія» — практично з допомогою грошей ЮКОСу з Росії фактично вижили фонд Джорджа Сороса «Відкрите суспільство», але виглядало це аж ніяк не черговим виконанням вказівки Кремля, а бажанням допомогти розвитку громадянського суспільства. Такий Ходорковський — важливий для «сім’ї», потрібний Кремлю й шанований на Заході — швидко міг стати неприступним для нападів. І його противники вирішили діяти, поки не пізно. На їхнє щастя, в архівах генеральної прокуратури можна знайти компрометуючий матеріал практично на будь-яку велику російську компанію. Але потрібно розуміти: кінцевою метою опонентів Ходорковського був зовсім не він і навіть не ЮКОС, а влада — реальна влада в Росії. І відставка Олександра Волошина — свідчення справжніх цілей тих, хто бореться з Ходорковським.

Про відставку Волошина ще довго говоритимуть як про одну з головних подій поточного року. Але відставка ця породжує сьогодні більше запитань, ніж відповідей. Повторюся — поки що. Главою адміністрації призначено Дмитра Мєдвєдєва (постать скоріше технічна, ніж пітерська). Першим заступником Мєдвєдєва — Дмитра Козака, одного з найближчих до Путіна людей. Заступником — одного з найближчих людей Волошина Ігоря Шувалова, котрий свого часу вижив із апарату уряду Михайла Касьянова. Що все це означає? Втрату позицій «сім’ї» та її швидкий занепад? Чи прагнення піти від відповідальності за те, що відбувається в країні, й мінімізувати роль президентської адміністрації, проте зберігши важелі впливу на неї шляхом збереження своїх людей у кремлівських кабінетах. Чи розвиватиметься наступ «пітерських», і якою мірою Володимир Путін захоче підтримати посилення своїх настільки, аби сприйматися вже не як арбітр міжкланових сутичок, а як представник перемігшого угруповання, залежний від її провідних постатей? І чи може цей наступ розвинутися до переможного кінця? Адже взяття адміністрації — це лише технічний успіх. На шляху наступаючих — фортеця Білого дому. Чи збирається президент відправляти у відставку прем’єра й чи так уже це просто? А потім — найголовніше. Припустімо, справді всі висоти взято, усіх противників знищено. На практиці це означає: на всіх серйозних посадах опиняються люди, котрі практично не мають досвіду стратегічного управління. І такі самі люди біля керма всіх державотворчих монополій — за умови, ясна річ, що ці монополії не буде зруйновано зусиллями генеральної прокуратури. Невже для того, аби оволодіти Росією, її обов’язково потрібно знищити?

Це, звісно ж, усе — риторичні запитання. Але вже нині зрозуміло: еліта, психологічно готова до арешту Михайла Ходорковського, була явно не готова до заходів із знищення ЮКОСу й панічно розгублена в зв’язку з відставкою нібито вічного Олександра Волошина. В еліті склалася певна система конфіденційних зобов’язань, внутрішніх обмежень, загального розуміння безпеки — і нині все це зруйновано, більше того, президент, котрого його соратники зі старої єльцинської гвардії видавали за передбачуваного та зрозумілого політика, від котрого не варто чекати різких рухів, виявився абсолютно непрогнозованим і робить один різкий рух за іншим. Для багатьох провідних політиків Росії те, що відбувається, зовсім не стане сигналом вишикуватися. Навпаки, для них відставка Волошина може стати симптомом прийдешнього хаосу, коли кожен за себе, і про колишню видимість єдності не може бути й мови. І, можливо, це не вельми далеко від істини. Бо те, що відбувається, — закономірний результат загальної кризи влади. Мені неодноразово доводилося писати про це, але зараз не гріх і повторитися. Крах російської політичної системи закладений у самій формулі російського наступництва — коли на зміну ветерану великої політики прийшла малодосвідчена й маловідома людина, котра робила винятково чиновницьку кар’єру. Було зрозуміло: з часом ця людина, виявившись здатною генерувати власну популярність, може захотіти реальної влади. Зрозуміло, до оволодіння реальною владою його підштовхуватимуть ті соратники з найближчого оточення, хто, як і Путін, одержав лише посади, а не контроль над фінансовими потоками й політичними процесами. Зрозуміло, рано чи пізно угруповання-суперники мали розпочати зведення рахунків — їм ніяк було ужитися. Зрозуміло, у разі перемоги «сімейного» угруповання настане крах режиму стабільності, бо цьому угрупованню не потрібен Путін-бунтівник, а іншого харизматичного лідера в неї немає. Зрозуміло, у разі перемоги «пітерських» режим стабільності приречений, бо настане криза управління. Зрозуміло, оптимістичного сценарію тут немає. Зрозуміло, люди, котрі задумували наступництво, замислювалися не про стратегію розвитку Росії, а про тактику власного виживання — і цілком досягли успіху. На певний час, звісно. А сьогодні Росія починає пожинати плоди ініційованої ними 31 грудня 1999 року кризи. Арешт Ходорковського, розгром ЮКОСу, відставка Волошина — це лише початок...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі