Опозиція Її Величності

Поділитися
Увесь минулий тиждень представники БЮТ тільки те й робили, що виправдовувалися за своє голосування 12 січня...

Увесь минулий тиждень представники БЮТ тільки те й робили, що виправдовувалися за своє голосування 12 січня. Пояснень було багато і на будь-який смак — від безкорисливого внеску в справу гармонізації відносин між гілками влади до помсти «нашоукраїнцям» за «зраду ідеалів Майдану». Версії, котрі інколи прямо суперечили одна одній, з’являлися й оприлюднювалися з кулеметною швидкістю, але це лише підкреслювало — тимошенківці розгублені. Виходило як у відомому анекдоті про Ходжу Насреддіна: «по-перше, я не брав у тебе глечика, по-друге, він був уже з тріщиною, а по-третє — я повернув його тобі цілим». У понеділок Юлія Тимошенко навіть спробувала дати задній хід — несподівано розтлумачивши, що закон про Кабмін, за який голосували її однопартійці, може бути… відкоригований. Конституційним судом. Причому — з ініціативи тих-таки бютівців. Відповідь антикризовиків не забарилася. Олександр Мороз уже в четвер натякнув, що і закон про опозицію також може бути істотно підправлений — під час другого читання. У міжнародному праві це, здається, називають «примушуванням до виконання взятих на себе зобов’язань».

Узурпації — ні, ні — брехні?

На Банковій миротворчих натяків Тимошенко теж не сприйняли. Володимир Горбулін, хоч і колишній секретар РНБО, але цілком компетентно повідомив — підігравши Януковичу, лідерка БЮТ остаточно «побила горщики» з президентом. Проте парадокс полягає в тому, що, виправдовуючись, Тимошенко могла послатися… на слова самого Віктора Ющенка. Той останнім часом постійно скаржиться на небезпеку узурпації влади з боку уряду (а фактично — прем’єра). Саме цим пояснюючи необхідність збереження ширших повноважень у руках президента. Опоненти Банкової, звичайно, з цим не погоджуються. Вони нагадують — досі на пострадянському просторі владу зазвичай узурповували президенти. І жодного разу на диктатора не перетворювався прем’єр. Насправді Ющенко не такий уже неправий. Обидві посади створюють неабиякі спокуси. І якщо пригадати давнішу історію, то це у Латинській Америці диктаторами зазвичай ставали президенти (чи принаймні самі диктатори оголошували себе президентами). В Європі — трохи інша «традиція». І Гітлер, і Муссоліні «лише» прем’єрствували. Та й Ленін зі Сталіном, за державними посадами, були керівниками уряду — Раднаркому («президентом» за часів «генералісимуса» числився цілком безпечний для нього Калінін).

Утім, узурпації влади можна запобігати по-різному. Шлях, який наполегливо пропонують із Банкової, — чітко розподілити повноваження й пов’язати взаємною відповідальністю Кабмін та главу держави. Рецепт давній, пропонували його і за президентства Кравчука, і за президентства Кучми, проте досі всі спроби ним скористатися завершувалися невдало. Ризикну передбачити, що й надалі цей рецепт не спрацьовуватиме. Бо на Банковій завжди вважатимуть «справедливим» лише такий розподіл повноважень, коли уряд повністю підпорядковується апаратові президента — але несе всю повноту відповідальності за стан справ у країні; а в будинку на вулиці Грушевського — погоджуватимуться залишити за главою держави лише право приймати послів та відвідувати власну пасіку (грати в шахи з комп’ютером, співати під гітару тощо). А нібито привабливе гасло «взаємної відповідальності» насправді позбавляє сенсу саму ідею представницької демократії, бо невідомо, за що нестимуть цю відповідальність глава держави і урядовці, — за виконання програми, з якою йшов на вибори президент, чи обіцянок, які давали виборцям партії-переможниці парламентських виборів. Я вже не кажу про спокусу пояснювати невиконання передвиборних програм тим, що урядовцям нібито заважає президент, а тому — у свою чергу — підступні міністри.

Показово, що в країнах, які ми звикли йменувати «цивілізованими», зазвичай ідуть іншим шляхом. Зосереджують усю повноту виконавчої влади в єдиному центрі — або в президента (який тоді має особисто формувати й очолювати уряд — як у Сполучених Штатах), або в уряді (і тоді глава держави повинен якщо не змиритися з роллю британської королеви, то хоча б визнати цілком гідною компанію чеського, німецького, угорського та італійського президентів). Не дозволяти потенційним узурпаторам виходити за межі конституції в першому випадку має Верховний суд (знову ж, така схема працює у США), а в другому — і судова влада, і президент (який. проте, не може тоді вимагати від уряду «виконання президентської програми», бо Кабмін має виконувати лише обіцянки, дані на парламентських виборах). Проте в обох випадках головним ПОЛІТИЧНИМ стримувачем для виконавчої влади є ОПОЗИЦІЯ. Не володіючи владними повноваженнями (і, відповідно, не маючи можливості перешкоджати уряду у здійсненні його програми), опозиція натомість має контрольні функції і можливості без перешкод доносити свою думку до виборців. Бо на наступних виборах саме виборці визначатимуть, хто формуватиме уряд, а хто — йому опонуватиме.

Звичайно, мешканцям будівлі на Банковій може більше подобатися «президентська модель», проте нинішня Конституція право змінювати правила гри (законами чи поправками до самої себе) залишає лише за парламентською більшістю. Тож неважко передбачити, що більше шансів бути реалізованим із самого початку було в сценарію із надання всієї виконавчої влади уряду. І в тому, що сталося це з допомогою тимошенківців, немає нічого дивного: врешті-решт, вони чесно зізналися, що розраховують скористатися і законом про Кабмін, і законом про опозицію насамперед у своїх власних інтересах. Деяким виборцям БЮТ, звісно, це не сподобається, але чи вважатимуть вони після цього Тимошенко аморальнішою за Мороза, Ющенка чи Януковича? Питання риторичне. Натомість лідерка БЮТ може тепер розповідати, що запобігає узурпації влади — за кращими європейськими зразками.

А головне — ми знаємо цю людину

Звичайно, посилання на європейські зразки аж ніяк не виправдовує численних «ляпів» в ухваленому Верховною Радою законі про Кабмін. Та й закон про опозицію насправді існує лише в одній державі з 27 членів ЄС — Португалії, що не може не викликати певних сумнівів у питомій «європейськості» запропонованого шляху. Проте найпринциповішим є питання, чи справді забезпечує ухвалений у першому читанні документ надійний контроль за владою з боку опозиції.

Навіть поверховий аналіз законопроекту викликає чимало запитань. Насамперед, він передбачає створення інституцій, які могли бути сформовані без будь-якого закону. Той-таки «тіньовий уряд» міг би існувати ще з моменту переходу БЮТ в опозицію. Як, власне, існував він у часи перебування Тимошенко в «Громаді» — і очолювала його тоді сама Юлія Володимирівна. Не чекаючи ухвалення спеціального закону.

Так, істотно розширюється кількість посад, які резервуються за опозиціонерами, — хоча половину парламентських комітетів, про які йдеться в законопроекті, ще доведеться створити. Проте за президентства Кучми опозиціонери без жодного резервування отримували у Верховній Раді керівних посад не менше. Олександр Зінченко, щойно був обраний віце-спікером, пропонував есдекам і «заєдистам» взагалі віддати опонентам усі «статусні» портфелі, пояснюючи, що де-факто контролювати ситуацію можна й через заступників та секретарів.

У більшості інших статей законопроект просто розширює права, які й так уже є в опозиційних фракцій, — адже списки представників парламенту у спостережних і контрольних органах давно формуються за пропорційним принципом. А представникам опозиції в парламентських комітетах і колегіях в органах виконавчої влади і раніше ніхто не забороняв виконувати контрольні функції. Як вони їх виконували — то окрема тема. Новацією ухваленого документа є хіба що запровадження «представництва на вищому рівні» — лідер опозиції може бути присутнім і висловлювати свою думку на засіданнях Кабміну. Проте це лише підтверджує думку, що метою закону є не тільки і не стільки посилення контролю за виконавчою владою.

Ще більше в цьому переконують ті статті закону, які стосуються організації роботи самої опозиції. Все вирішує більшість, а для цього складу Ради це означає — БЮТ. Опозицій не може бути кілька, отже конкуренції з боку альтернативників-«нашоукраїнців» чи комуністів (у разі їх виходу з більшості) не передбачається у принципі. Жодних конфедерацій та «європейських Україн» — в опозиції є один лідер. Хто саме — на щастя, в законопроекті не записано, але, як у відомому жарті, всі ми добре знаємо цю людину. Виходить справжня «опозиція Її Величності». Але не в тому сенсі, який вкладали у це визначення британці чи Павло Мілюков.

Справжня «велика коаліція»

Якщо це і є справжня мета законопроекту — тоді справді не такі вже й важливі юридичні нюанси чи механізми розподілу посад між опозиційними фракціями. Спрацьовує не правова, а політична логіка. І спрацьовує блискуче. Монополізуючи право називатися опозицією й максимально персоніфікуючи цей інститут, Тимошенко майже автоматично перетворюється на другу особу в державі, бо громадська думка завжди сприймає головного опонента як можливого наступника того, кого він критикує.

Якщо БЮТ таки зможе домогтися свого — у суспільній свідомості протистояння Ющенко—Янукович поступиться місцем конфлікту Тимошенко-Янукович, і президент, хоче він того чи не хоче, опиниться, у кращому разі, на третьому щаблі політичного (не плутати з державним) «табеля про ранги». Що вже казати про Олександра Мороза. Тож не дивно, що Юрій Єхануров уже пообіцяв майбутнє президентське вето на закон, який поки що не пройшов навіть другого читання. А лідер соціалістів натякає, що вже під час цього другого читання від документа можуть залишитися самі кісточки.

Утім, допомогти Тимошенко в протистоянні Ющенку і Морозу цілком може Янукович. Адже для подолання вето у бютівців і регіоналів голосів вистачає із запасом, а жодні поправки до закону без їхньої згоди не пройдуть. Завадити черговому об’єднанню «непримиренних опонентів» у справжню «велику коаліцію» можуть хіба що особистісні застереження. Але інтереси — які в цьому парламенті традиційно відіграють головну роль, — інтереси ПР і БЮТ збігаються. І ті, й інші зацікавлені у наданні уряду найширших повноважень: перші — тому, що тепер при владі, другі — тому, що мають найбільші шанси сформувати наступний Кабмін. А в разі зміни влади найкращі шанси стати «головною і єдиною» опозицією — в партії Януковича. Тож заздалегідь подбати про комфортні умови для себе — теж цілком логічно.

Звісно, дехто із новоспечених союзників може відчувати моральний дискомфорт. Проте ніхто ж не примушує їх «зливатися в екстазі». Тимошенко вже й формулу винайшла — «голосуємо не разом, а одночасно». На результат не впливає, проте душу заспокоює. А виборці? Виборці можуть бути навіть вдячні. Адже вибір для них залишають. Хіба що спрощують. Хочеш — голосуй за БЮТ, хочеш — за Партію регіонів. Прозоро і демократично. Майже як в Америці. Республіканці чи демократи. «Балувані Галі», звичайно, можуть голосувати за когось третього. Але хіба це на щось впливає?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі