ОЛЕКСАНДР ЗАДОРОЖНИЙ: НАЇВНО ГАДАТИ, ЩО ПРЕЗИДЕНТ ВІДМОВИТЬСЯ ВІД УСІХ СВОЇХ ПОВНОВАЖЕНЬ

Поділитися
Хоч би які високі ідеї проголошувалися за головні цілі створення парламентської більшості, насправді існують лише два дієві стимулятори для «більшовизації» Верховної Ради...

Хоч би які високі ідеї проголошувалися за головні цілі створення парламентської більшості, насправді існують лише два дієві стимулятори для «більшовизації» Верховної Ради. Це страх і голод. Страх перед Банковою, здатною організувати масу неприємностей за участю податкових і правоохоронних органів тому, хто не поспішає виявляти ентузіазму з приводу своєї участі в більшості. І голод стосовно керівних посад, задовольнити який неможливо в принципі, оскільки портфелів завжди менше, аніж тих, хто їх жадає. Період між закінченням минулої сесії Верховної Ради, коли в руках в ініціаторів створення парламентської більшості вже знаходився список із 227 депутатів, котрі розписалися у своїй готовності в неї ввійти, і початком сесії нинішньої ознаменувався низкою застрашливих акцій стосовно потенційних «більшовиків» із «Нашої України». Керівник групи «Разом» Олег Рибачук заявляв про тиск, що чинився на його колег за допомогою позапланових перевірок, обшуків й інших «радостей» на підприємствах і в бізнес-структурах, із якими була пов’язана додепутатська діяльність парламентаріїв. «ДТ» відомі конкретні випадки, коли депутату пропонувалося долучитися до більшовицьких лав, а після того, як він не погоджувався, на завод, яким він раніше керував, прибував УБОЗ, улаштовуючи обшуки і вилучення фінансових документів і повністю паралізуючи роботу підприємства.

За останніми даними, більшість існує поки лише в проекті. Принаймні у день відкриття сесії проголошуватися вона не буде. Створено координаційну раду дев’яти депутатських груп і фракцій, яка має явити звернення до іншої частини парламенту (а це, по суті, четвірка з «Нашої України», КПУ, «Батьківщини» і Соцпартії) із запрошенням приєднуватися. Тому говорити про те, якою ця більшість буде, поки рано. Не виключено, що замість очікуваного об’єднання імені Віктора Медведчука виникне більшість імені Віктора Ющенка. Та є й інші варіанти. І залежать вони від того, на кому Президент зупиниться, обираючи заміну Анатолію Кінаху. Знову ж не факт, що питання про прийдешню зміну прем’єр-міністра уже вирішено.

Якщо глава держави вирішить рухати в прем’єри Віктора Ющенка — це буде одна конфігурація парламентської більшості. Якщо Олега Дубину — інша. А є ще й такий амбітний кандидат у глави уряду, як Георгій Кирпа. Із прем’єром Миколою Азаровим, котрий також не розпрощається з мрією про головний кабінет у Кабміні, більшість набуде своїх обрисів і форм. Цілком імовірно, що за прем’єра Азарова, підтримуваного, до речі, у своєму прагненні переселитися на Грушевського В’ячеславом Піскуном, проголосують комуністи. З такою ж часткою імовірності можна стверджувати, що проти будуть об’єднані соціал-демократи.

Тож за великим рахунком представник Президента в парламенті Олександр Задорожний має рацію, стверджуючи, що створення парламентської більшості, формування коаліційного уряду і перехід до парламентсько-президентської моделі влади залежить від доброї волі глави держави. Залишилося тільки з’ясувати, чому вирішення питань, які стосуються самостійної гілки влади, залежить від волі Президента. А головне, чи знає сам Президент, яка його воля? Втім, вважаючи ці запитання риторичними, ми не ставили їх парламентському повпреду.

— Олександре Вікторовичу, складається враження, що створення парламентської більшості давно перетворилося для ініціаторів цього на самоціль, яка затемнила сенс заходу. А заради чого, власне, город городиться цього разу?

— Головне для України — це проблема взаємодії законодавчої та виконавчої влади. Звідси довгограюча платівка з податковим кодексом, із пенсійною реформою та цілою низкою законодавчих актів, які мав розробити уряд й ухвалити парламент. Найпоказовіший приклад: аби працював Земельний кодекс, потрібно ухвалити 22 законодавчих акти, а до Верховної Ради дійшли поки що лише три. Й очікується, що надалі, з урахуванням нашої правової культури, ця ситуація може загостритися. Це очевидно — у модель влади, яка влаштовувала політикум 1996 року, було закладено суперечність між законодавчою та виконавчою владою, яка виявляється в постійному звинуваченні одне одного в бездіяльності. Тож питання взаємодії парламенту й уряду — найскладніше і найважливіше на сьогодні. Чому Президент заговорив про перегляд моделі владного механізму саме зараз? На мій погляд, його підштовхнуло до цього й те, що опозиційні сили в парламенті взяли на озброєння ідею переходу до парламентсько-президентської республіки. Президент побачив, що є реальна можливість, по-перше, розв’язати складну проблему взаємодії влади, по-друге, посприяти випусканню пари, що нагромадилась у взаєминах з опозицією, по-третє, вирішити цілу низку соціальних питань. За третім ми можемо виявити і четвертий, і п’ятий зріз...

Напевно, приклад Білла Клінтона, який вісім років успішно грався з опозицією за принципом Вальтера Шеленберга, видається нашому главі держави таким, що заслуговує на увагу: «Це ваше гасло? Немає питань! У мене це гасло було ще 2000 року». Я нагадаю, що результатом квітневого всенародного референдуму було, зокрема, встановлення відповідальності парламенту за формування уряду. Думати, що Президент відмовиться від усіх своїх повноважень, було б наївно. Адже саме те, що він є найсильнішим політичним гравцем, і дозволяє йому одним досить успішним кроком вирішити безліч питань. Перше: Європа хоче від нас демократизації? Її темпи у нас ще здивують Європу. Друге: опозиція стверджує, що вона хоче системної перебудови влади, а не зведення рахунків? То чому б їй не підтримати президентську ініціативу, яка веде саме до того, до чого опозиція досі закликала?

— А чому залишилася без підтримки ініціатива «Нашої України» підписати договір про взаємодію між фракціями парламенту, яка містить, по суті, такі самі пропозиції?

— А тому, що (і ця думка вперше чітко прозвучала в радіодискусії Віктора Медведчука та Юлії Тимошенко), коли опозиція хоче якихось змін у політичній системі, вона може їх домогтися тільки за згоди Президента. Як найсильніший і найвпливовіший суб’єкт політичного процесу він не може не думати про те, що буде 2004 року. Яким йому бачиться обсяг президентських повноважень на той час, це інше питання. Але те, що, приймаючи своє рішення, Президент мав на увазі 2004 рік, — очевидно.

— Напередодні парламентських виборів «Дзеркало тижня» опитало партії на предмет, зокрема, їхніх програмних поглядів на систему виборів, а також на зміни в Конституції. Тоді блок «За єдину Україну» висловився проти пропорційної виборчої моделі, а, скажімо, СДПУ(о) заявила, що «не варто переглядати Конституцію найближчим часом». А сьогодні вони в перших лавах учасників парламентської більшості, перед якими поставлено завдання цілком протилежного характеру. Чи не є це обманом виборця?

— Тільки дурень не змінює своїх поглядів. Адже обставини змінилися.

— За вашими останніми підрахунками, у більшості значиться 231 народний депутат. Проте для реалізації написаних Президентом планів необхідно, мінімум, 300 голосів, оскільки без зміни Конституції тут не обійтися. Де «резерв головнокомандуючого» у 73 голоси?

— Насправді ситуація і складніша, і простіша. У самому телевізійному зверненні Президента є відповідь на ваше запитання. Для Президента, наскільки я зрозумів, парламентсько-президентська республіка передусім означає коаліційний уряд. Тож для того, щоб її було створено, при тих конституційних повноваженнях, які є в глави держави сьогодні, достатньо його доброї волі. І це вже було 2000 року, коли зібралися 11 фракцій, запропонували свою кандидатуру прем’єра, Президент її вніс у парламент, і той дав «добро». Цього разу, ясна річ, кандидатурою прем’єра справа не обмежиться. Сили більшості буде представлено в уряді у відповідній пропорції. Зрозуміло, що кожна з них вимагатиме певних гарантій, тож це може бути тільки пакетним рішенням щодо всього складу Кабміну.

— То за соціал-демократів можна порадіти: їм усе-таки не доведеться змінювати своїх принципів, Конституцію правитимемо не скоро?

— Щоб до кінця реалізувати модель, яка не залежатиме від того, добрий чи злий президент прийде до влади, а буде підкріплена правовими підвалинами, необхідно внести зміни в Конституцію. Але це згодом. А коаліційний уряд можна починати створювати вже сьогодні. Головне —пам’ятати при цьому, що політичні сили, об’єднані в більшість, несуть за нього солідарну відповідальність, тож зацікавлені у плідній і безконфліктній взаємодії парламенту й Кабміну, що є гарантією успішного виконання поставленого завдання.

— Хто ж тоді відповідає за діяльність уряду Лазаренка, Марчука та інших відставних прем’єр-міністрів?

— Той, хто їх призначав. Так, Президент завжди визнавав, що були помилки в кадровій політиці. Тільки я хотів би нагадати, що згоду на призначення прем’єр-міністром Павла Івановича Лазаренка парламент дав більшістю в 344 голоси.

— А чи можливе, на вашу думку, повторне прем’єрство Віктора Ющенка?

— Чому ні? Категорично стверджувати мені не дозволяють суперечності, які існують щодо гіпотетичної кандидатури прем’єра. Але можливе.

— Суперечності між ким?

— Ну, для вас же не таємниця, що в складі Верховної Ради є, принаймні, троє досить підготовлених товаришів, котрі бачать себе главою уряду. Може так статися, що коли хтось із них претендуватиме на посаду прем’єра, то згоди парламенту не одержить ніхто.

— Хто ж це?

— Віктор Андрійович, Сергій Леонідович і Петро Миколайович.

— Як ви гадаєте, чи можна найближчим часом чекати спроб переобрання керівництва парламенту?

— Зал від цього не убезпечити. І достатньо 226 підписів народних депутатів, щоб відповідний проект постанови поставити на голосування. Поки що мені не відомо про якісь серйозні підготовчі процеси такого роду. Хоча в окремих депутатів таке бажання є. Приміром, депутатська група «Демократичні ініціативи» своє входження в більшість ще в липні, коли обговорювалося це питання, обумовила можливістю постановки питання своєї участі в керівництві парламенту. Гадаю, цілком можливо, що новостворена більшість порушить питання перерозподілу комітетських портфелів.

— Просто, наскільки нам відомо, підпису Володимира Литвина серед тих, хто висловив бажання стати «більшовиком», немає. І загалом до «більшовицького» руху він ставиться, м’яко кажучи, без ентузіазму.

— Та він і сам говорив про це в пресі. У нього своя позиція з цього приводу.

— З приводу більшості?

— Не так з приводу більшості, як з приводу своєї участі в ній. І я його розумію. Переживши обрання 226-ма голосами, Володимир Михайлович надовго зберіг у душі той осад, що залишився від непереконливої перемоги. Правда, багатьох спікерів це не бентежило. Але ж будь-який голова ВР воліє бути головою парламенту, а не 231-го чи навіть 260-ти народних депутатів... Це питання, радше, до самого Володимира Михайловича. Але, за великим рахунком, від відставки не гарантований ніхто, хоч би скільки він тужився на своєму посту. Приклад цього — випадок із Віктором Медведчуком, чию корисність у забезпеченні ефективної законодавчої роботи визнавали навіть його опоненти. Це не перешкодило депутатам із якихось своїх міркувань звільнити Медведчука з посади першого віце-спікера. Той, хто посідає крісло в парламентській президії, — далеко не священна корова. Я високо ціную своїх колег, що входять у президію, але думаю, що вони самі не забувають, на чиїх багнетах вони прийшли і від чиїх багнетів вони залежать.

— Ніякої сталості! Як тут заперечиш Президенту, який називає Верховну Раду осередком дестабілізації?

— Жоден глава держави ніколи не мав безхмарних відносин із парламентом. Нагадаю, ще Вільгельм побудував між парламентом і палацом величезну кірху, аби «погляд імператора цим неподобством не затьмарювався». А зовсім недавно я на Петрівці з великим задоволенням купив книжку. Називається вона «Президент і конгрес. Історія боротьби й суперечностей». Така природа явища. Я не думаю, що в цьому є щось специфічно українське.

— Зате спосіб викорінення причин для цих боротьби й суперечностей, створення парламентської більшості, — винахід, здається, наш, вітчизняний. І патент, найімовірніше, принаймні щодо нинішньої більшості, слід виписати на ім’я Віктора Медведчука?

— Відверто кажучи, мені важко розділяти: де заслуга глави адміністрації Президента, а де — глави держави. Зрештою, саме Президент призначив голову адміністрації, він дозрів для того, щоб на цю посаду поставити таку рішучу, з такими вольовими рисами людину. І, до речі, досить довго виношував це рішення. Скільки часу це місце стояло порожнім? Тобто рішення було не простим.

— На засіданні Кабміну, присвяченому питанням взаємодії виконавчої та законодавчої влади, були присутні представники комуністів і «Нашої України». Як ви гадаєте, чи можливе поповнення лав більшості не тільки окремими депутатами, а й цілими фракціями?

— Загалом, так. По-перше, «Наша Україна» ніколи не вирізнялася монолітністю, у ній зібрано сили з різними інтересами та прагненнями. І не можна виключати, що «Наша Україна» припинить своє існування у формі єдиної мегафракції. Щодо комуністів, то в них також є свої спонукальні мотиви приєднатися до більшості. Адже одне з програмних положень КПУ — ідея ліквідації посади президента. Ось у них і з’явилася можливість спробувати її реалізувати. Комуністи, до речі, вже делегували своїх представників — Сіренка, Симоненка та Крючкова — у робочу групу з розробки законодавчої основи для переходу до парламентсько-президентської республіки.

— Олександре Вікторовичу, усе-таки важко позбутися відчуття, що президентські новаторські ідеї та пов’язуваний із ними процес створення більшості, радше, покликані гасити сьогоднішні пожежі, ніж спрямовані на довгострокову перспективу. Простіше кажучи, усьому цьому заміру насправді не надають настільки серйозного значення, наскільки того заслуговує стратегічне питання.

— А хіба зміна форми правління країною через два роки — це не стратегічне питання? Тоді як Леонід Кучма не йде на третій термін президентства, я не бачу в Україні жодного громадянина, достойного того, щоб передати йому кермо влади країною. У рамках повноважень, які має нинішній глава держави. Тому ці повноваження й потребують серйозної корекції. Ну, немає в нас лідера всенародної довіри, чия постать спроможна консолідувати, а не роз’єднати. Тому, ясна річ, це рішення стратегічного характеру. Але водночас і вирішення оперативних питань. Зокрема й запобігання осінньому наступу опозиції.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі