Мюнхен 2007: шанс для України

Колись Мюнхен, де у вересні 1938 року великі держави ділили територію Чехословаччини, символізував нехтування суверенітетом та інтересами малих країн з боку світових центрів сили. Якими жертвами закінчилося таке нехтування — відомо. Мабуть, саме тому Мюнхен був обраний місцем проведення Конференції з питань політики безпеки, що тепер слугує принципово іншим цілям. Тут щорічно відбувається дискусія щодо головних тенденцій розвитку сучасної системи міжнародних відносин, дискусія, що дає можливість великим, середнім і малим країнам почути одна одну, аби разом шукати відповіді на глобальні виклики.

Мені вже не вперше доводиться брати участь у цьому форумі, який іноді називають політичним Давосом. Враження від дискусій тут завжди були яскраві і давали поштовх для свіжих ідей і нових політичних конструкцій. Але нинішня, 43-тя, Конференція перевищила найсміливіші очікування її багаторічних учасників. Заяви, що пролунали на найвищому політичному рівні, їхня гостра тональність спровокували в світі таку потужну хвилю зацікавлених реакцій та коментарів, що їх не можна залишити поза порядком денним політичного дискурсу в Україні.

Значення цьогорічного форуму підтвердив рівень його учасників. Серед них були президент Росії Володимир Путін, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель, генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, верховний представник з питань зовнішньої та безпекової політики ЄС Хав’єр Солана, міністр оборони США Роберт Гейтс, сенатори Дж.Мак-Кейн та Дж.Ліберманн, міністри закордонних справ та оборони багатьох країн. Важливою стала участь у Мюнхенській конференції президента України Віктора Ющенка, який у своєму виступі підтвердив готовність Києва брати активну участь у розбудові нової Європи.

Вже зараз зрозуміло, що Мюнхен-2007 дав старт не лише критичному осмисленню сучасної системи міжнародних відносин, а й взагалі започаткував публічність відвертого обговорення реальних засад сучасного світового устрою. Раніше ці питання у своїх виступах загострювали експерти, але хоч би якими авторитетними вони були, їхня думка сприймалася скоріше як приватна позиція. Цього ж року Мюнхен став тією нагодою і місцем, де, на зміну ритуальним стереотипам і всупереч традиції всім зрозумілої недомовки, на перший погляд несподівано, прийшла відвертість, а головне — проявилася оголеність позицій і прагнень тих, хто претендує на геополітичне лідерство.

З одного боку, промова президента РФ В.Путіна на мюнхенській трибуні викликала неабиякий резонанс у світовій аудиторії. Російський лідер демонстративно окреслив вузлове протиріччя сьогоднішнього світу між прихильниками та опонентами однополярного устрою. «Все, що відбувається сьогодні в світі, є прямим наслідком спроб упровадити концепцію однополярного світу. Це світ одного господаря, одного суверена. І це згубно не лише для всіх, хто перебуває поза рамками цієї системи, а й для самого суверена, тому що руйнує його зсередини. Сполучені Штати переступили свої національні кордони у всіх сферах: і в політиці, і в економіці, і в гуманітарній сфері щось нав’язується іншим державам. Кому це сподобається?» — заявив Путін. «Світ сьогодні складніший, ніж 20 чи 30 років тому, і в ньому є ті, хто розуміє лише аргумент переважаючої сили. Це реальність. І немає жодного сумніву, що світу потрібен дієвий та мускулястий трансатлантичний союз», — відповів російському лідеру міністр оборони США Роберт Гейтс. На мою думку, є резон порівнювати сукупність цих промов із виступом Уїнстона Черчілля у Фултоні в березні 1946 року. І річ тут не в зіставленні жорсткості тез. Головне — учасники Мюнхенської конференції, подібно до видатного британського політика, у гострій формі привернули увагу до того, що світ після завершення «холодної війни», так само як і після Другої світової, не став настільки стабільним і прогнозованим, як того хотілося б.

Тим часом значна, якщо не переважна частина національної політичної еліти, незважаючи на ідеологічний окрас, у своєму баченні пріоритетів України на міжнародній арені до цього часу виходить зі сприйняття світу таким, яким він був на початку — в середині 1990-х років. Тоді багатьом здавалося, що «холодна війна», яка щойно завершилася повною перемогою Заходу, зніме всі бар’єри на шляху розповсюдження ліберально-демократичної моделі суспільного устрою. Адже тоді європейський інтеграційний процес розвивався такими надшвидкими темпами, що мріялося днями приєднати Україну до цієї інтеграції за колишнім соцтабором, якому оптом, і здебільшого в кредит, дала притулок об’єднана Європа. Тоді Північноатлантичний альянс, втративши головного ворога, начебто відсунув на другий план свою місію військово-політичного союзу, а натомість шукав нове амплуа в патронаті демократії, стабільності та процвітання, формулював для себе нові завдання світового центру боротьби з тероризмом, екологічною загрозою, міжнародною злочинністю та наркоторгівлею.

Але з’ясувалося, що світ міняється не тільки так, як нам того хотілося б. А отже, спиратися на старі уявлення при формуванні зовнішньополітичної стратегії сьогодні — вже не тільки неправильно, а й просто небезпечно. Отже, українській політичній еліті час тверезо озирнутися на світ, який нас оточує і який вона так мало розуміє. Конференція в Мюнхені має дати поштовх цьому складному, але так потрібному процесу тверезого осмислення ролі, що її має відігравати політична еліта у ствердженні впливового статусу України у вирішенні питань, пов’язаних із глобальними викликами.

Танення полюсів

Сьогодні необхідно усвідомлювати, що контури нової міжнародної системи, яка лише формується на уламках Ялтинсько-Потсдамської моделі, ще нечіткі й нестабільні. Кожна потенційно впливова держава (а Україна, на думку багатьох як західних, так і російських дослідників, входить до тридцятки країн із найбільшим потенціалом міжнародного впливу) ще має можливість узяти участь у формуванні нових правил гри у міжнародній системі. І не треба обмежувати своє поле для маневру застарілими парадигмами та стереотипами.

Однополярний світ не відбувся

У Сполучених Штатів виявилося недостатньо і ресурсів, і бажання, щоб самостійно підтримувати стабільність і міжнародний порядок. І питання тут не лише у невдалих спробах силою допомогти Іраку та Афганістану сформувати стійкі демократичні режими. Проблема у принциповій нездатності однієї окремо взятої країни, хай якою потужною — військово та фінансово — вона буде, одноосібно гасити кризи по всьому світу. При цьому американців одночасно критикують і за те, що вони занадто втручаються у справи інших країн і цілих регіонів, і за те, що втручаються недостатньо, щоб покласти край насильству та зубожінню.

У кулуарах конференції наводився приклад, що яскраво свідчить про відносне зменшення домінуючої ролі США в світі. На наших очах венесуельський президент Уго Чавес, який донедавна сприймався як самотній ексцентрик, зумів на платформі критики Вашингтона об’єднати навколо себе блок латиноамериканських держав у складі Венесуели, Болівії, Еквадору, Нікарагуа, Куби. У себе під боком США не змогли завадити згуртуванню опозиційних їм режимів, і пояснюється це тим, що ці режими зуміли скористатися розчаруванням громадян у спонсорованих Вашингтоном неоліберальних реформах.

США залишаються найпотужнішою військовою державою — і постійне збільшення витрат на оборону лише закріплює цей статус, — але вони вже не є єдиною багатою державою в світі. Масштабна експансія Китаю на ринки Африки та Латинської Америки дає Пекіну змогу поступово позбавляти Вашингтон ролі головного партнера країн, що розвиваються. Китайці, політичні лідери яких мандрують третім світом із прагматичними візитами, пропонують більше кредитів і більше інвестицій, ставлячи при цьому менше політичних та економічних вимог, ніж американці або європейці. А в цей самий час і на Близькому Сході, і в районі Перської затоки США вже не сприймають як єдиного гравця, котрий має визначальний вплив на ситуацію в регіоні. Ознаками цього є і перший за всю історію візит російського президента до Саудівської Аравії і та роль, яку відіграє Іран в Іраку, і неспроможність Сполучених Штатів істотно вплинути на вирішення палестинської кризи.

І таких прикладів втрати Сполученими Штатами монополії на вплив у різних регіонах світу можна навести ще достатньо. Додамо лише те, що концепція однополярного світу викликає дедалі більший спротив з боку інших великих держав, таких як Китай, Індія, Бразилія, Росія. Спротив, який поступово набуває рис солідарності.

У Вашингтоні реалістично оцінюють наявний стан речей, але поки що внутрішньо не готові відмовитися від філософії однополярності. Натомість робиться ставка на включення до складу стовпів системи вже не лише самих США, а й їхніх союзників у Європі та в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Роль НАТО в сучасному світі

У своєму виступі в Мюнхені американський міністр оборони Роберт Гейтс наголосив, що основна місія Альянсу і сьогодні залишається в своїй основі незмінною. «Члени Альянсу повинні бути готові докласти свої людські, технічні та фінансові ресурси не лише в Афганістані, а й у будь-якій точці світу. НАТО не є «соціальним клубом» чи «майданчиком для дискусій». Це військовий блок із серйозними міжнародними зобов’язаннями. І межа нині пролягає не між «старою» і «новою» Європою, а між тими членами НАТО, які повністю виконують свої союзні зобов’язання, і тими, що не виконують», — заявив Гейтс. При цьому він додав, що США розраховують, що найближчим часом не лише шість із 26, а всі члени Альянсу дотримуватимуться норми про виділення не менш як 2% ВВП на потреби оборони.

Усе це потрібно знати і розуміти всім нам. НАТО не можна сприймати як просто транзитну зупинку на шляху до ЄС, тільки як клуб стабільних демократій, що надає надійні гарантії безпеки. Членство в цій організації означатиме для України також готовність проявляти трансатлантичну солідарність у складних ситуаціях, брати на себе серйозні військові та фінансові зобов’язання. Без глибокої та всебічної оцінки цих моментів не можна відповідально говорити про євроатлантичну інтеграцію. І розпочинати цей процес необхідно з аналізу можливостей витрачати 2% ВВП на оборону. Але очевидно, що незалежно від того, яким буде кінцеве рішення щодо нашого членства в НАТО, без забезпечення фінансування власних збройних сил на достатньому рівні на якусь серйозну роль України в сучасному світі сподіватись не доводиться.

Європейський виклик

Для багатьох учасників конференції важливим сигналом став виступ міністра закордонних справ Німеччини Ф.-В.Штайнмаєра. Хоча під час «холодної війни» вони з міністром оборони США були однодумцями щодо необхідності посилення НАТО, нині Штайнмаєр рішуче заявив, що одного лише Альянсу недостатньо для вирішення таких глобальних проблем, як зміна клімату, перенаселення, брак природних ресурсів, які становлять дедалі більшу небезпеку для людства. Натомість він закликав до співпраці США і ЄС як рівноправних партнерів поза структурами НАТО. Це важливе свідчення бажання європейців вийти з-під опіки Вашингтона та відігравати більш вагому роль у вирішенні проблем, що, на жаль, сьогодні турбують «стару Європу» набагато більше, ніж Сполучені Штати. Не менш значимим підсумком Мюнхенської конференції, і про це її учасники активно говорили в кулуарах, стала гучна заявка Німеччини на більш активну роль у світовій політиці. Берлін не приховує, що прагне перетворитися на одного з учасників вироблення нових правил гри у міжнародній системі, яка нині формується, і цю тенденцію необхідно усвідомити тим, хто звик сприймати позицію Заходу і позицію США як тотожні поняття.

Виклик нової «холодної війни»

У Мюнхені багато говорили про нову роль Росії у забезпеченні міжнародної безпеки. Особливо на цьому наголошували європейські політики. Зокрема, канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила: «Росія вже сьогодні у багатьох випадках несе разом з нами спільну відповідальність. Це її внесок у розв’язання Близькосхідного конфлікту; з огляду на ситуацію в Ірані — жодна резолюція не діяла б, якби не участь Росії. А також з огляду на Балкани. Разом з Росією ми можемо багато чого зрушити з місця і багато чого досягти».

Проблема в тому, що в Києві, як, зрештою, і в інших світових столицях, вчасно не дали адекватної оцінки процесам поновлення російського впливу в регіоні та світі. Українські політики у своїй більшості не помітили, як Росія перетворилася на достатньо багату, військово та політично потужну державу, де чимдалі упевненіша в собі еліта не боїться поводитися на міжнародній арені різко, навіть агресивно. Мати справу з таким сусідом ми ще не навчилися. І, головне, що в цьому нам не допоможе Євросоюз, який сам шукає оптимальну модель діалогу з Москвою, потребуючи її підтримки в багатьох питаннях. І справа не лише в залежності від російського газу. Європа сьогодні чекає від Києва надійності і передбачуваності у відносинах з Росією. Париж, Берлін чи Брюссель готові допомогти протидіяти російському тиску, але не будуть через Україну втягуватись у конфлікт, якщо українська сторона спровокує його своєю непослідовністю та невмінням дотримуватися зобов’язань. Це дуже чітко відчувалось у Мюнхені, де європейські політики вирішили утриматися від втручання у чергову дискусію навколо перспектив російсько-українського газового партнерства. Тим більше що в ЄС через схильність українських політиків до таємних переговорів з Москвою в черговий раз не розуміють, хто в цій історії правий.

З іншого боку, і на Заході, і в Росії є достатньо впливових політиків, які до цього часу живуть візіями «холодної війни» і тримають напоготові якщо не гармати, то принаймні шинелі. Низка різких фраз у виступі президента Росії та у виступах американських високопосадовців дала привід аналітикам і журналістам знову говорити про розгортання чергового глобального протистояння між Москвою та Вашингтоном. І тут маємо усвідомити, що в цій ситуації від України залежить набагато більше, ніж про це зазвичай думають. Адже наша країна може бути як надійним мостом між Заходом і Росією, так і полем для суперництва. І тут вибір значною мірою залежить від української еліти, оскільки саме гострота протиріч між її групами та нездатність самостійно знаходити компроміси якраз і провокує на політичному ринку України конкуренцію між Москвою і Вашингтоном. Яскравий приклад — минулорічний процес створення парламентської коаліції та зовнішня боротьба за вплив на правлячу більшість і уряд. І сьогодні саме від позиції Києва, від здатності української еліти утриматися від пошуку зовнішньої підтримки у внутрішньополітичній боротьбі залежить не лише рівень суверенітету України, а й, певною мірою, і масштаби суперництва між світовими центрами сили.

Запит на консолідацію

Мюнхенська конференція засвідчила, що вузьке сприйняття безпеки як простої наявності низького рівня загроз відходить у минуле. Дедалі чіткіше приходить розуміння, що безпека це не стан, а процес, рух. Безпека це постійне і неухильне творення стану з низьким рівнем загроз. Відтак недооцінка такого аспекту, як конкурентні можливості держави в боротьбі за виживання, можуть призвести до великих проблем. Згадаймо, як СРСР, витрачаючи величезні кошти на підготовку до боротьби із внутрішніми та зовнішніми ворогами, розпався через гострий дефіцит життєздатності власної системи.

Будьмо, нарешті, відверті самі з собою — усі основні загрози національній безпеці України нині зосереджені всередині держави і саме вони призводять до її слабкості у протидії зовнішнім викликам. Без консолідації української політичної еліти будь-яка стратегія зовнішньої політики буде приречена на провал, навіть якщо вона буде продумана і врахує всі реалії сучасних міжнародних відносин. Сьогодні у нашої держави є чудова можливість не лише відстояти право на самостійну зовнішню політику, а й активно долучитися до формування як нової структури міжнародних відносин у регіоні, так і системи сучасного світоустрою. Єдине, що для цього потрібно, — щоб люди, які ухвалюють рішення в Україні, діяли на основі узгодженої платформи і разом шукали ресурси для відповіді на виклики всередині української політичної системи, а не в егоїстичному балансуванні між світовими центрами сили. Україна не може дозволити собі внутрішню «холодну війну» — так само, як і внутрішню біполярність.