МРІЇ ПРО СВОБОДУ, АБО КАРБИ НА СТІНІ КАМЕРИ

Поділитися
Мета — це мрія, яка повинна збутися у точно визначений час Харві Маккей Те, що Юлія Тимошенко мріє про відставку Леоніда Кучми, — загальновідомо...

Мета — це мрія, яка повинна збутися у точно визначений час

Харві Маккей

Те, що Юлія Тимошенко мріє про відставку Леоніда Кучми, — загальновідомо. Прагнення екс-віце-прем’єра побачити главу держави скинутим настільки ж очевидне, як і прагнення Леоніда Даниловича бачити Юлію Володимирівну ув’язненою. Нарешті мрія «залізної леді» української опозиції набула формату мети. Бо днями керівник «Батьківщини» повідомила громадськості, як саме довго триватиме процес усунення від влади чинного Президента. 27 квітня нинішнього року пані Тимошенко з чарівною точністю повідомила: від доленосного моменту нас відділяють рівно 263 дні. Чому саме 263, а не 163 чи, скажімо, 264, поки що відповісти важко. Один із лідерів Форуму національного порятунку посилалася на якийсь докладний план, який передбачає цілий букет заходів, головною прикрасою якого, безперечно, має стати всеукраїнський референдум. Оскільки «ДТ» у згаданий план не втаємничували, нам залишається вірити Юлії Володимирівні на слово.

Можливо, організатори повалення Кучми і справді володіють настільки докладною програмою усунення Президента. Ймовірно також і те, що ця скрупульозність — психологічний трюк, покликаний викликати мимовільну повагу в одних, і мимовільне тремтіння — в інших. Можу припустити, що як мінімум одну особу заява Тимошенко привела в повну ейфорію. Річ у тім, що час гіпотетичного «виселення» верховного арбітра нації з Великого дому на Банковій практично збігається з днем народження Павла Лазаренка. Гадаю, вимушений постоялець казенного дому вже почав робити карби на стіні камери...

Судячи з усього, організатори чергового свята всенародного волевиявлення налаштовані рішуче. Першим кроком до референдуму стало створення штабу з його організації. Ще минулого тижня було оголошено, що ініціативу вже підтримали півсотні політичних організацій, у тому числі «Батьківщина», Соцпартія і «Собор». Що лідери зазначених структур Юлія Тимошенко, Олександр Мороз і Анатолій Матвієнко, спільно з іншими помітними учасниками опору режимові (Сергієм Головатим, Григорієм Омельченком, Олександром Турчиновим, Олесем Донієм і Михайлом Волинцем), сколотили організаційне ядро нового опозиційного утворення. Вже в середині цього тижня під час оргзборів до дійства приєднався майже весь ФНП. Ініціатори референдуму мають намір домогтися від Центрвиборчкому реєстрації протягом передбачених законодавством 15 діб. А щоб «простимулювати» чиновників із ЦВК, опозиціонери пообіцяли, що біля будинку на бульварі Лесі Українки регулярно чергуватиме «група підтримки» із гаслами, які пасують політичному моментові. «Хрещені батьки» майбутнього загальнонаціонального опитування населення сподіваються, що лави їхніх прибічників зростатимуть день у день. Юлія Тимошенко з властивою їй рішучою категоричністю заявила: «альтернатива проведенню референдуму — пасивне споглядання того, що коїться у країні». А також повідомила: в опозиції з’явився своєрідний «телефон довіри». Набравши заповітний номер, кожен (хто не хоче пасивно споглядати те, що коїться) може, за словами Юлії Тимошенко, «отримати чіткі вказівки, як діяти і що робити, щоб допомогти проведенню референдуму».

Одне слово, життя опозиції (принаймні певної її частини) знову набуло порядку і сенсу.

«Нам своє робить...»

Наш народ референдумом здивувати важко. Український виборець сумлінно відвідував усі свята всенародного волевиявлення і так само сумлінно справджував сподівання «замовників». 17 березня 1991 року 22,1 млн. жителів тоді ще радянської республіки (70,16% загальної кількості тих, хто прийшов на дільниці) висловилися за збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Ще більше — 25,2 млн. (80,17%) — підтримали вступ України до Союзу суверенних держав, добряче потішивши «замовника» опитування Михайла Горбачова. До речі, мало хто пам’ятає, що на референдум планувалося винести два запитання. Другим хотіли визначити ставлення громадян до приватної власності на землю. Але верховні політики «слизьке» запитання з відомих причин «заграли», а громадяни, через невідомі причини, втрати не помітили.

Минуло трохи більше півроку, і громадяни знайомою стежинкою знову попленталися до заповітних урн. Тільки тепер для того, щоб ще дружніше віддати свої голоси за від’єднання від СРСР (оновленої федерації рівноправних суверенних республік, Союзу суверенних держав). 31,9 млн. (більше 90%) 1 грудня 1991-го сказали незалежності «так». Настала черга тріумфувати Леоніду Кравчуку. Перший Президент України пізніше згадував, що ідея проведення референдуму спала йому на гадку задовго до путчу. Але Михайло Сергійович відмовляв Леоніда Макаровича, вважаючи референдум порожньою затією, приреченою на політичний провал.

Однак український народ скептика Горбачова показово присоромив.

16 квітня 2000 року ще один правитель (цього разу Леонід Кучма) надав вітчизняному електоратові ще один шанс продемонструвати політичну зрілість. Електорат ще один раз виправдав високу довіру, практично одностайно відповівши «так» на всі поставлені запитання. 90% тих, хто прийшов виконати свій громадянський обов’язок, проголосували за зменшення кількості членів вищого законотворчого органу, 89% — за позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканності, 85% — за те, щоб наділити президента додатковими повноваженнями з розпуску ВР, 82% — за запровадження ще однієї законодавчої палати. Натомість багато запитань виникло в тих, хто з огляду на службові обов’язки або через природну цікавість пильно стежив за процесом. Виборець, який (хвилин через п’ятнадцять після акту волевиявлення) був у змозі більш-менш зрозуміло сформулювати, що він щойно «волевиявив», становив велику рідкість. Особисто мені серед численних знайомих, котрі відвідували цього дня «храми народовладдя», таких відшукати не довелося. Чи слід дивуватися, що через рік мало який відмінник політграмоти зможе пригадати, за що ж таке він голосував четвертого місяця останнього року другого тисячоліття. (Хто сумнівається, може заглянути в результати опитування, проведеного Українським центром економічних та політичних досліджень і опублікованого в одному з недавніх номерів «ДТ».)

До речі, деякі фахівці з галузі електоральних душ міркували над деякими питаннями ще рік тому. Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) в травні
2000-го провів цікаве дослідження і отримав ще цікавіші результати. Вони порівняли офіційні результати з даними так званих екзит-полів (тобто опитувань громадян, які залишають дільниці для голосування). Виявилися потішні речі. Приміром, відповідно до результатів «екзитів», за впровадження в Україні бікамералізму висловилися 65,13% мешканців Закарпаття. За даними ж ЦВК — 96,77%. Аналогічні випадки були в Донецькій області — 55,98% і 86,41% відповідно, в Одеській — 56,06% і 76,94% і т.д. і т.п. Не хочемо й далі зловживати вашим терпінням, однак наважимося навести ще три цифри зі згаданого дослідження КМІС. За прогнозами соціологів, ідею запровадження двопалатності в Україні мали підтримати 61% виборців, опитування виборців після голосування засвідчило, що «бікамералістів» у країні трохи більше — 67,4%. Після підбиття підсумків референдуму з’ясувалося, що за «двох’ярусне» будівництво законодавчого зібрання віддали свої голоси 81,2%.

Ця цікава математика дає привід трохи засумніватися в коректності процедури підбиття підсумків референдуму. Але навряд чи дає привід поставити під сумнів самі результати. Факти — річ нещадна, а вони такі: наш народ незмінно благоволив ясновельможним улаштовувачам всенародних опитувань. Навіть наведені вище цифри свідчать: народ схвалив усе, що йому запропонували схвалити. Причому схвалив масово. Хоча, схоже, не так зухвало масово, як нас намагалися переконати.

Ладен погодитися з Юлією Тимошенко, впевненою в тому, що результати референдуму-2000 сфальсифікували. Але готовий пристати і на думку Олександра Лавриновича, який ще років півтора тому стверджував: якщо в один день провести два референдуми, на які буде винесено діаметрально протилежні питання, наш народ відповість «так» і в тому, і в другому випадку. Не знаю, як точніше назвати цей феномен — «парадокс референдуму» чи «парадокс виборця», але те, що цей парадокс існує, для мене — незаперечно.

Можу побитися об заклад, приміром, що коли завтра внести в «референдумний бюлетень» два пункти — «Чи довіряєте ви Президентові Кучмі?» і «Чи не довіряєте ви Президентові?», — переважна більшість населення позитивно відповість на обидва запитання. Як ви ж розумієте, пропонуючи битися об заклад, кореспондент «ДТ» нічим не ризикує — за цієї влади запитання №2 не буде внесене ніколи

Тутечки вам
не осьдечки.
Тутечки Він запитання відповідає

Ще 10 квітня «фігурант» майбутнього референдуму з безапеляційністю людини, покликаної гарантувати дотримання конституційних норм (але заодно, як свідчить практика, вкрай кепсько обізнаний з буквою Основного Закону), заявив, що «не заперечує» проти чергового правового опитування «демосу». Оскільки, на думку гаранта, воно не матиме юридичної сили.

Заперечувати (або не заперечувати), як і судити про можливі правові наслідки гіпотетичного референдуму, буде Конституційний суд, та й то лише в тому разі, якщо для початку інша інстанція (ЦВК) належним чином зареєструє ініціативну групу. А та, у свою чергу, сформулює запитання, які виноситимуться на суд народу.

27 квітня свою версію озвучила Юлія Тимошенко: «Чи вважаєте ви, що Леонід Кучма за знищення прав і свобод українського народу повинен, відповідно до принципів верховенства права, подати заяву про відставку у відповідності до статей 108 і 109 Конституції України?»

2 травня з альтернативним текстом виступив Олександр Мороз. Причому інформація агентства «Інтерфакс-Україна», присвячена цій темі, вийшла під промовистим заголовком — «Соцпартія України створює власний штаб із проведення референдуму». Зараз уже ясно, що Сан Санич не конкуруватиме з Юлією Володимирівною і «соцштаб» із його силою-силенною «первичок» буде складовою частиною спільного. Однак спочатку формулювання, запропоновані лідером СПУ, трохи різняться від тих, що кілька днів тому запропонувала глава «Батьківщини».

Мороз замість одного запитання запропонував три. Перше можна вважати пом’якшеним варіантом «тимошенківського» — «Чи вважаєте ви, що діяльність Л.Д.Кучми на посту президента України призвела до порушень прав і свобод громадян, погіршила добробут українського народу, знизила авторитет України у світі, і тому Л.Д.Кучма повинен виступити із заявою про відставку з поста президента, відповідно до ст.108 і ст.109 Конституції України?»

«Порушення» і «погіршення» звучать виваженіше, ніж «знищення», і тому така версія мала більше шансів на розуміння профільних органів. Але. До «титульного» запитання екс-спікер чомусь «прив’язав» ще два — «фундаментальне» (стосується змін Конституції, що закріплюють посилення повноважень парламенту) і «соціальне» (про державні гарантії у сфері освіти, охорони здоров’я тощо).

Відтак «установчі збори» з приводу референдуму затвердили 401 голосом два запитання:

Запитання №1

Чи ви згодні з тим, що за те, що сталося з Україною та її народом за всі роки правління Президента Л.Д.Кучми (катастрофічне руйнування економіки, різке погіршення добробуту народу, зростання злочинності і корупції, падіння авторитету України в світі, масові порушення прав громадян та інше), він повинен на знак каяття сам добровільно подати у відставку та проголосити заяву про неї відповідно до статей 108 та 109 Конституції України?

Запитання №2

Чи ви згодні з тим, що в Україні внаслідок правління Л.Д.Кучми утвердився авторитарний, антидемократичний владний режим і тому потрібно після відставки нинішнього Президента встановити європейську модель організації влади, за якої народ через обраних ним своїх представників бере участь у формуванні Кабінету міністрів України та здійснює контроль за його діяльністю?

Не хотілося б брати приклад з Президента і привласнювати собі функції Конституційного суду. «ДТ» не має права давати правових оцінок запропонованим документам. Але ми ризикнемо спрогнозувати, що погоджені питання мають мало шансів пройти схвалення КС (якому майже напевно доведеться давати свою оцінку). Прогнозуючи таким чином, автор цих рядків керується об’єктивними обставинами — попередніми рішеннями Конституційного суду. На суб’єктивному чиннику (адмінресурсі) не зупинятимемося, свято віруючи в повну незалежність членів єдиного органу конституційної юрисдикції.

Спілкування з особами з оточення ініціаторів референдуму дозволяє вважати, що ті усвідомлюють — їхня ідея може не знайти належного розуміння в «дозвільних» структур. Вони усвідомлюють: навіть якщо референдум відбудеться, навіть якщо він приведе саме до таких результатів, яких очікують Тимошенко, Мороз та інші непримиренні опозиціонери, це не означатиме зміни режиму. Бо немає норми про те, що при втраті довіри неодмінно слід іти на спочинок. То кому він потрібен — цей референдум?

Фарби чи пензлі?

Спробуємо відповісти на це, зовні риторичне, запитання. Навіщо взагалі потрібні референдуми? Як відомо, народ — головне джерело влади. Однак впливати на цю владу він може лише опосередковано, з допомогою обираних ним, народом, представників. Але якщо в народу є підстави вважати, що «посередники» ігнорують волю «джерела», він має право вдатися до форми прямої демократії — тобто до референдуму.

Це — теорія. Практика набагато цинічніша. Насправді народ — лише фарби для пензлів політиків. Тим більше в тоталітарних і посттоталітарних державах, де у «слуг народу» особливо трепетне ставлення до своїх «господарів». Як правило, не народ з допомогою референдумів демонструє владі свою силу, а влада використовує народ для зміцнення власної сили. А також щоб продемонструвати силу опонентам. Саме цього — масштабного збільшення повноважень і остаточного придушення опозиції домагалися, наприклад, Адольф Гітлер 1934-го і Борис Єльцин 1993-го. Аналогічну мету, з огляду на все, ставив перед собою 2000-го і Леонід Кучма.

Але є й інші приклади, коли опозиційні політичні сили, використовуючи референдум, намагаються відсунути від стерна сили, що перебувають при владі.

Є такий приклад і в українській історії. 26 вересня 1993 року — дата референдуму, який так і не відбувся. Але саме він багато в чому дозволив відбутися нинішньому Президенту. Хто пам’ятає, як усе починалося? І коли?

7 червня 1993 року країною прокотилися масштабні страйки. Страйкарі, переважно шахтарі, відразу висунули політичні вимоги, які через десять днів були втілені в постанову Верховної Ради. Парламент оголосив про проведення референдуму про довіру Президентові і вищому законодавчому органу. Фактично це було початком нової виборчої кампанії. З усіма необхідними атрибутами і з усіма наслідками, які з цього випливали...

Вийшовши у відставку 21 вересня 1993-го, тодішній прем’єр зробив крок назустріч президентству. Решту кроків зробили за нього. Через два дні Леонід Кравчук, зазнаючи потрійного тиску — парламенту, Росії та шахтарів (погрози новими страйками), — погодився на проведення дострокових виборів. Ще через день виборча кампанія змінила стан де-факто на статус де-юре.

Аналогії кульгають. Кучма — не Кравчук. Ющенко — не Кучма. Волинець — не Звягільський. Вашингтон — не Москва. Однак, було б бажання, можна знайти багато спільного між тією Україною й Україною цією. Менше стало хіба що ілюзій...

Мета різниться від мрії не лише наявністю фіксованої дати виконання бажаного. Мета передбачає засоби. Референдум — інструмент досягнення політичних цілей. Референдум — не як ритуал волевиявлення. Референдум — як політична акція. Як засіб цивілізованого тиску. На Президента, на громадську думку всередині країни і за її межами. На народ, єдине джерело влади.

Той, хто не бачить мети, приречений лише мріяти про свободу. І робити карби на стіні камери.

А Юлія Тимошенко має свою відповідь на запитання про можливе нехтування Президентом результатів можливого референдуму. Вона вважає, що після позитивної відповіді Кучма просто стане тілом, яке сидить у кріслі Президента, — але перестане для народу та міжнародної громадськості бути главою держави по суті.

У такому разі слід гадати, що політичні закони виявляться тотожними природним, і перезрілий плід рано чи пізно на землю впаде. Питання в іншому: кому вистачить спритності скористатися цим падінням: народу, опозиції чи тим, хто вже давно не просто хоче, а й готовий узяти владу, видряпуючи її з рук Кучми чужими руками — руками організаторів референдуму?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі