Людмила СУПРУН: «Хочу, щоб у гарній обгортці був бодай льодяник»

«Дзеркало тижня» протягом кількох тижнів намагалося взяти інтерв’ю у виконуючої обов’язки голови бюджетного комітету Верховної Ради Людмили СУПРУН про хід цьогорічного бюджетного процесу. Але щоразу на заваді нашим планам ставав величезний обсяг роботи, який випав на долю Людмили Павлівни та її колег по комітету, з відпрацювання бюджетного проекту. Однак коротеньке інтерв’ю відбулося. Першого грудня, після невдалого прийняття документа у другому читанні.

— Людмило Павлівно, як ви охарактеризували б головну колізію? Чому комітет зайняв таку жорстку позицію — через недофінансування місцевих бюджетів, чи була інша причина?

— Є кілька проблемних питань, які нам у комітеті було дуже складно розв’язати без допомоги Мінфіну та підтримки залу. Перший — це місцеві бюджети. Проблема дуже проста. Сьогодні в місцевих бюджетах є гроші на заробітну плату, є гроші на оплату комунальних послуг та енергоносіїв. І все. Немає за що вивозити сміття, немає за що упорядковувати територію, немає за що ремонтувати ліфти, нічим підвезти хворого «швидкою допомогою» в лікарню, немає ліків і медикаментів, фактично не залишається коштів на продукти харчування. 60 копійок на ліки на людину, котра перебуває в лікарні, — це можна якось обгрунтувати?! Взагалі ніяк. Не було в достатньому ступені забезпечено харчування дітей 1—4-х класів, а воно за законом мусить бути безплатним. Тому про місцеве самоврядування і виконання якихось елементарних функцій, делегованих державою, годі й говорити.

Нині наше завдання — направити на місця додаткові ресурси. Як це виглядає на макрорівні? Зі 100% витрат місцевих бюджетів 81% — це заробітна плата, 19% — енергоносії та комунальні послуги. Якщо ми додаємо 5 млрд., то місцеві бюджети додатково отримають 12% видаткової частини. Тобто це саме та маленька підтримка, яка дасть їм можливість, окрім зарплат, енергоносіїв і комунальних послуг, профінансувати всі ті потреби, про які я згадувала вище. Для нас це принципова позиція.

— Але Віктор Пинзеник каже, що при підготовці до другого читання фінансування місцевих органів влади збільшилося на 5,8 млрд. Це правда?

— Він збільшив на 8,5 млрд. обсяг бюджету.

— Ні, я про цифру 5,8 млрд. грн...

— Цифра начебто приваблива. Знаєте, як цукерка загорнута, а коли розгортаєш, замість цукерки — здохлий пацюк. Це справді так. Тому що 1 млрд. — це продовження заліку за знеціненими вкладами громадян. Це що, реальні витрати місцевих бюджетів? Звісно ж, ні. 2 млрд. — ще один залік, так зване покриття різниці в тарифах: із державного бюджету кошти транзитом через бюджети місцеві надходять у НАК «Нафтогаз». І що, це теж гроші місцевих бюджетів? Це стовідсотково залікова схема, це пацюк у гарній обгортці.

— Скільки ж Мінфін передбачив реальних грошей?

— Реально 1 млрд.

— Виходить, ви домагаєтеся виділення ще 4 млрд.?

— Тут треба дещо уточнити. Ще майже мільярд у бюджеті закладено на різноманітні програми: субвенція на будівництво метро, компенсація за перевезення пільговиків комунальним транспортом, 20% пільги на дітей... У сумі набирається 900 млн. Тобто усього виходить 2 млрд. грн.

Ми пропонуємо збільшити додаткове фінансування місцевих бюджетів до 5 млрд. Звідки їх узяти? Де формується дохідна база? Сьогодні уряд наполягає на зниженні на 1,5% ставки перерахування грошей до Пенсійного фонду. І відразу ж компенсує недостатність ресурсу Пенсійному фонду — 1,5 млрд. грн. — за рахунок грошей платників податків. Таке взагалі придумати неможливо: фактично йдеться про крадіжку коштів пенсійного страхування у конкретного громадянина.

Що потрібно було зробити Пинзеникові й уряду, аби ліквідувати проблеми з Пенсійним фондом? Я вважаю, що один із методів — це аж ніяк не зниження ставок податків на соті відсотка, які взагалі ні на що не впливають: ніхто з роботодавців за таких умов не вийде з тіні. А зниження податку на додану вартість, податку на прибуток і найголовніше — впровадження в окремих галузях, де зовсім немає потреби зберігати податок на додану вартість, податку з обороту. Щоб люди вийшли з тіні. Щоб вони перестали ховати свої ресурси. Це перший чинник.

Другий. Я вважаю, що потрібно було б зобов’язати роботодавця надавати кожному своєму працівникові при видачі заробітної плати довідку про суму, переказану на персональний пенсійний рахунок працівника. В особі населення ми отримали б колосальний потенційний партнерський ресурс. Ніхто краще, ніж самі люди, не в змозі проконтролювати роботодавців. У 90% випадків роботодавці заощаджують на відрахуваннях у Пенсійний фонд і кладуть ці кошти собі в кишеню як прибуток. А грошима треба ділитися. Це нормальне правило людського співіснування.

Персоніфікація грошей зараз — це перший крок, щоб потім, із 2009-го, перейти до накопичувальної пенсійної системи. І це перспектива нашого покоління, нашого часу — вона не така вже й віддалена.

Третя проблема — фінансування АПК. Пинзеник намагається дати гроші на будь-які програми, тільки не на дотації. Придумав програму енергозбереження в АПК, програму якоїсь кредитної підтримки...

— Однак ви ж розумієте, що не можна давати в АПК гроші: вони все одно не дійдуть до товаровиробника, вони пропадуть...

— У такому вигляді, в якому запропоновано зараз урядом, — не можна в жодному разі. Від цих грошей не залишиться й сліду. Тому ми хочемо, аби гроші було виділено на цільові програми, які забезпечать конкретний результат. Нам потрібно більше якісної продукції за прийнятними цінами, без цих шалених потрясінь: то м’ясо, то цукор, то зерно... Ми хочемо, щоб були механізми управління ціною ринковими методами. Друге — ми хочемо, щоб були прямі дотації без втручання державних чиновників, які сидять і ділять: тобі треба дотацію, то приходь і випрошуй. Ми хочемо, аби гроші, прямо, незалежно від чиновника, йшли тому, хто виробив цю продукцію. У розрахунку на гектар, на кілограм...

Я є співавтором законопроекту щодо системи державної підтримки сільського господарства, в якому виписано це все від першого до останнього кроку. Якщо не знаєш, як зробити, — дивися закон. Там описано систему надання дотацій: на які види продукції, за якими правилами, система страхових субсидій. Якщо товаровиробник кредитується, йому слід забезпечити кредитну підтримку. Теж процедуру виписано. Берися та виконуй. Але ж ви розумієте, депутати тільки пишуть закони. А виконувати їх можуть, лише перейшовши у виконавчу владу. Тому зачекаємо.

— Я не зрозуміла, як вирішилася проблема із додатковим фінансуванням вугільної галузі. Якщо фракція регіонів за бюджет не голосує, отже, щось не гаразд, але ви в доповіді говорили, що 900 млн. усе-таки виділено...

— По вугіллю проблему в нас зараз фактично закрито. Цифра, що її визначили — 900 млн., — є прийнятною. Це заробітна плата й охорона праці, нічого зайвого, жодних надмірностей.

У нас інша проблема — із статтями соціальних законів. Уряд зараз латає дірки, він просто бере й тупо припиняє дію цілої низки статей. Наше завдання — змусити реформувати соціальну сферу. Якщо ви прийшли до влади, реформуйте систему. Правильно? Запропонуйте новий, справедливий принцип підтримки громадянина. Незалежно від того, працює він прокурором, слідчим, суддею чи водієм.

— Але ж скасовувати пільги й знижувати встановлені законом гарантії Конституційний суд не дозволить, це ми вже проходили...

— Ми не говоримо про пільги, ми говоримо про створення нової, справедливої системи підтримки. Вона повинна надаватися за єдиним принципом — залежно від рівня доходів громадянина чи сім’ї. Це буде справедливо. І, на мій погляд, нинішні суперечності між законодавчими актами можна буде зняти тільки в один спосіб — прийняттям нової системи реформування соціальних виплат. Я особисто в це вірю.

— Протягом наступного тижня бюджетний проект допрацьовуватимуть в уряді. Наскільки взагалі можна досягти компромісу за тиждень? Чого ви будете домагатися?

— Я хочу, щоб у гарній обгортці був бодай льодяник. Бюджет буде приведено в належний стан. Він уже значною мірою переформатований, він уже кращий, ніж був. Я вам пояснила, чому. Тому що фінансування місцевих бюджетів уже трішечки поправляють. Ми виділяємо пріоритети, закриваємо необхідні соціальні виплати. Ще трошки зусиль, і все необхідне буде враховано.

— Як ви гадаєте, відмова на місцях виконувати делеговані повноваження справді реальна?

— Місцеве самоврядування — це окрема гілка влади, і з ним не можна не рахуватися. Це не люди у підпорядкуванні виконавчих органів. Якщо ми хочемо рухатися до правової держави, то мусимо розуміти, що територіальна громада — це основний осередок самоврядування, основа для формування громадянського суспільства. Тому просто не звертати на це уваги неможливо.

Переконана, що заява про відмову виконання делегованих повноважень — це як останнє попередження вищим державним органам, які взяли на себе повноту відповідальності за ситуацію в країні. Сигнал про те, що ще один крок — і країна розбалансується.

Я сьогодні вже наводила приклад: уявіть, що ви приходите на роботу, вам видають зарплату 1000 грн. і кажуть: «30 грн. витратиш на хліб». І відразу вам купують хліб, і ви сидите, його жуєте. «А 20 грн. сплатіть за комунальні послуги». — «Ну гаразд, а я ж як? Це ж моя заробітна плата. Я маю право нею розпоряджатися». А вам у відповідь: «Ні, от як ми напишемо, так і роби». Вам дають три костюми, а вам потрібніші не костюми, а черевики для дитини...

Бажання централізувати всі життєві функції й поставити їх під контроль виконавчої влади призводить до того, що місцеві бюджети не мають жодних прав. Вони просто виконують чужі накази в режимі «одобрямс» — ніяких інших повноважень. Ні можливостей, ні пріоритетів вони не можуть ні виділити, ні реалізувати. Тому вони виявляються, з одного боку, безправними, з іншого — безпорадними. Хто ще має якусь силу волі, намагається щось зробити, напружується, — він іще щось може. Реально ж для здійснення елементарних повноважень держава достатніх ресурсів не передає.

Часто критикують місцеве самоврядування: чому лікарні в такому стані, чому охороною здоров’я не управляєте?! А в якому стані вони можуть бути, якщо їм дали на 350 грн. інсулінів, а більше нічого, жодних таблеток. От і лікуйте за такої забезпеченості, умовно кажучи, запалення легенів...

Позбавлення самостійності призводить до паралічу. Ніхто не може проявити свій потенціал. Ніхто не висловлює свіжу думку. Бо за всіх вирішують згори.

Тому, на мою думку, заяви про відмову від делегованих повноважень — це крик душі...