КАРЛОС ПАСКУАЛЬ: «УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА ПОВИННА ЗРОБИТИ ВИБІР МІЖ ВЕРХОВЕНСТВОМ ПРАВА І ВЕРХОВЕНСТВОМ СИЛИ»

Демократ Карлос Паскуаль розпочав виконання обов’язків Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні саме в той момент, коли у Вашингтоні до влади прийшли республіканці. Тоді ж в Україні спалахнув «касетний скандал», і глава держави, поранений подіями, круто взяв курс на Росію, вважаючи організаторами скандалу американців. Інакше кажучи, умови, в яких довелося працювати Карлосу Паскуалю, за свого бажання, тепличними не назвеш. Майже три насичених роки він провів в Україні у боротьбі за прозорість дій Нацради з телебачення та радіомовлення, у суперечках з парламентом щодо закону про захист інтелектуальної власності та вирішення питання піратських компактів; він реалізовував Харківську ініціативу стосовно створення нових робочих місць, яка компенсувала втрати України від відмови в участі у Бушерському проекті; сприяв наближенню України до створення ефективної системи експортного контролю; брав активну участь у підтримці розвитку інститутів громадянського суспільства; допомагав пробиватися у СОТ; лобіював європейський напрямок транспортування нафти по трубопроводу Одеса—Броди; він вивчив українську і геть не розумів тих, хто висловлювався суржиком, а також Президента України, що розмовляв із ним російською; спокійно ставився до безлічі хамських статей на свою адресу і публічно підтримував незалежні ЗМІ; він багато годин проводив у розмовах із представниками президентського оточення й опозиції; він вислуховував закиди тих, хто вважав, що Америка мало втручається в події в Україні і недостатньо ефективно обстоює принципи демократії, а з іншого боку — постійно зіштовхувався із закидами й демаршами представників влади, які вважали, що він виходить далеко за межі своїх повноважень, розповідаючи про те, що має робити українська влада і що вона робить не так; він допоміг зрозуміти опозиції, що розраховувати слід лише на свої сили, і допоміг владі зрозуміти, що є рамки, вихід за які загрожує наслідками. Переживши на посаді Посла період найскладніших україно-американських відносин, Карлос Паскуаль відбув на батьківщину. Перед цим він двічі зустрівся з Президентом у сімейному колі: у Києві та у Криму. На прощальну вечірку, куди пан Паскуаль запросив своїх друзів, прийшли і Олександр Зінченко, і Віктор Пінчук, і депутати від «Нашої України», і опозиційні журналісти. Республіканський уряд США доручив йому серйозну й відповідальну ділянку роботи. І якщо ми згадаємо, що було спочатку і чим усе закінчилося, то виразно побачимо: Карлос Паскуаль не революціонер, не ворог і не брат, він — дипломат у найширшому значенні цього слова. Це доводить і його інтерв’ю, дане перед самим відльотом «Дзеркалу тижня».

— Пане посол, ваше перебування в Україні тривало майже три роки. На цей час припали, мабуть, найтрагічніші події за всю історію незалежності. Сам «касетний скандал» чого вартий! У нестандартній ситуації людина і країна відкриваються найкраще і дають можливість себе пізнати. У вас, безперечно, склалася своя думка про нашу країну, і тепер, коли скажуть «Україна» — яка асоціація у вас виникає?

— Надія. Надія, що потенційно може реалізуватися. Перебуваючи тут, я отримував дедалі більше свідчень того, що українці здатні побудувати для своєї країни краще майбутнє. У вас є люди з аналітичним розумом, щиро віддані справі. Є компетентні фахівці. Я бачу, як одержимі в хорошому значенні цього слова люди свою прихильність справі небезуспішно намагаються підкріпити організаційно. Це відбувається і в бізнесі, і у сфері захисту прав людини, і у сфері захисту довкілля, і в незалежній пресі. Формуються умови, які змушують політиків відповідати і звітувати за свої дії, з одного боку, а з іншого — брати до уваги потреби соціуму. Це процес непростий і непрямолінійний. Є люди, котрі ще не визначилися, як ставитися до громадянського суспільства: як до союзника та друга чи як до ворога. Коли пошук цієї визначеності буде завершено, в України з’явиться реальний шанс довести, що вона перетворилася на справжню європейську демократію.

Україна — це країна, де відчувається гра іронії. Історія вашого народу сивочола. Історія державності — надзвичайно молода. Перед Україною стоять два базових виклики, які значною мірою визначать її характер як держави і здатність утвердитися в ролі європейської демократії.

По-перше, надзвичайно важливо, яким буде політичний процес наступного року. Чи буде він відкритим і прозорим, як пройдуть вибори і чи буде дозволено пресі і громадянському суспільству відіграти належну роль у цьому процесі. Президент Кучма заявив, що президентські вибори пройдуть 2004 року. Якщо так — це буде кроком уперед.

По-друге, дуже важливо, на що зробить ставку українська еліта: на верховенство права чи на верховенство сили? Система, яка обирає для себе шлях централізованого контролю, зазвичай віддає пріоритет силі, оскільки це примножує владу індивідуумів і їхнє особисте багатство. Ми пройшли через схожі процеси у США: в певний момент наші олігархи, яких називали «бандитобаронами», дійшли висновку, що в їхніх інтересах зробити ставку на верховенство права, яке ефективніше допоможе їм захистити свої інтереси та капітали. В Україні період осмислення ролі сили права вже розпочався. Але не скрізь цей процес відбувається однаково успішно. Від того, як у вашій країні вирішать цю дилему, ключовим чином залежить, чи прийдуть в Україну інвестиції, чи зможе вона реалізувати повністю свій потенціал.

— З березня 2002 року — часу виборів до Верховної Ради — у нас відбулася низка виборчих кампаній, пов’язаних із виборами мерів, довиборами у Верховну Раду. Влада продемонструвала безпрецедентний цинізм і наплювацьке ставлення до верховенства права: грубе втручання адмінресурсу, замовлені суди, зняття кандидатів від опозиції з пробігу, тотальний підкуп виборців — усе це можна було спостерігати і в Дніпропетровській області, і в Сумах, у в Мукачевому. Крім відчуття процесу різношвидкісної інтеграції олігархів у правову зону, які ще дії влади дають вам підставу сподіватися на те, що вибори-2004 пройдуть демократично?

— Найбільшу надію вселяє в мене те, що люди вимагатимуть демократичних виборів. Досвід виборів 2002 року наочно демонструє, що люди, беручи участь у голосуванні, керуються власними інтересами та переконаннями і зовсім не обов’язково роблять вибір на основі того, що може вважатися натяком згори. Відсутність прозорості та порушення під час виборів є не чим іншим, як відмовою громадянам у їхньому невід’ємному праві вільно висловити свій вибір стосовно лідерів країни.

— А знаєте, досі це нікого особливо не бентежило...

— Здоровий виборчий процес не можна нав’язати країні ззовні. Громадяни країни повинні зробити це самостійно. Ми можемо говорити про те, що залежить від відповідного проведення виборів. Ми можемо пропонувати допомогу. У цій ситуації ставки цілком зрозумілі: йдеться про інтеграцію України в європейські співтовариства і в НАТО. Якщо Україна хоче скористатися новими хвилями розширення, то має продемонструвати, що вона конкретно робить для того, аби вважатися європейською демократією. І якщо в Україні є зацікавленість у проведенні вільних і чесних виборів, міжнародна спільнота може надати допомогу як в організації виборчого процесу, так і в збільшенні значення громадських об’єднань і ролі незалежної преси.

— Для нинішньої влади приз у вигляді інтеграції в європейську спільноту та євроатлантичну систему безпеки — нагорода дуже абстрактна. На мій погляд, важливішими й актуальнішими для представників вищої влади є такі призи, як надання гарантій особистої свободи і недоторканності капіталу. Йдеться про надання таких гарантій Президентові й найближчим членам його оточення в обмін на відносне невтручання у процес усенародного волевиявлення. Чи готові Сполучені Штати розглядати таку формулу?

— Я б не погодився з тим, що євроінтеграція — це абстрактність. У вашому суспільстві є достатньо людей, котрі працюють у сфері політики, бізнесу, які розуміють: аби рухати країну вперед, а також забезпечувати власні інтереси, необхідно інтегруватися з регіональними і глобальними ринками, а не залишатися в замкнутому просторі Україна—Росія. Диспут щодо інтеграції багато в чому перегукується з диспутом навколо ефективності верховенства права і верховенства сили. Українці, які мають владу та гроші, рано чи пізно зрозуміють: інтеграція в глобальний ринок вигідна, так само як і верховенство права. І коли вони почнуть усвідомлено прагнути цієї інтеграції і зрозуміють, що вони втратять, коли її не буде, — то зроблять для демократизації українського суспільства набагато більше, ніж можемо зробити ми.

Стосовно гарантій я нічого не скажу, оскільки це питання не обговорювалося урядом нашої країни. Проте висловитися на цю тему в ширшому контексті можу. Країни, які переживають перехідні етапи, неминуче в ході своєї трансформації зіштовхуються зі складними проблемами, які їм необхідно подолати. Найкрасномовніший приклад, напевно, ПАР. Аналогічний процес пережила і Чилі, якій необхідно було розібратися самій із тим, що відбулося під час режиму Піночета. У певному сенсі країнам, котрі шукають свій шлях у демократію, потрібно примиритися з проблемами, які були в минулому. Це пов’язано і з економічними, і з політичними питаннями. Ключовий момент —як зробити цей процес законним, прийнятним і, найголовніше, таким, що викликає довіру в населення. Якщо для народу неприйнятна запропонована формула, то вона не спрацює. Хоч би як Україна підійшла до вирішення цього питання, я сподіваюся, вона зможе уникнути обміну ударами, циклу акцій відплати між економічними і політичними групами. Такий сценарій, на мій погляд, буде деструктивним для всієї країни.

— Припустимо, процес вибору між владою сили та владою права в олігархів і владної еліти не завершиться до 2004 року. І вибори відбудуться із застосуванням тих самих схем, що й, наприклад,
1999-го чи 2002-го. Що далі? Загрозою обтинання європейських перспектив українську владу важко налякати хоча б тому, що в жовтні Леонід Кучма пообіцяв Михайлу Касьянову підписати всі необхідні документи щодо ЄЕПу, включно з рублевою зоною.

— Не висловлюватиму припущення, як пройдуть вибори 2004 року. Гадаю, українська влада добре розуміє, що таке вільні і чесні вибори. Стандарти проведення виборів з урахуванням усіх зауважень ОБСЄ попередніх років мають бути такими, які визнавалися б за демократичні всіма партнерами України по євроатлантичній інтеграції.

Що стосується економічних рішень чи давання обіцянок Росії, то Україна сама повинна вирішувати, що для неї вигідніше. У нас, звісно ж, є власні погляди, і це не секрет: ми живемо в умовах глобального ринку, і якщо хтось хоче бути його учасником, повинен жити за його правилами і дотримуватися норм, сформульованих міжнародними структурами з питань торгівлі й інвестицій. В Україні, безперечно, є бізнес-структури, які дивляться на це інакше. Ці ділові кола занадто сильно зав’язані на традиційні контакти з Росією, започатковані ще в радянські часи. Цих людей лякає зіткнення з глобальним ринком. Інші ж бізнес-кола дійшли висновку, що їхнім інтересам відповідає вихід за межі україно-російського простору, і вони готові конкурувати на регіональних і глобальних ринках. Я бачу, як ці різні підходи зіштовхуються між собою. Спілкування з членами українського уряду та ділових кіл примусило мене здивуватися, наскільки вони самі активно задіяні в дискусії на тему, що краще для реалізації їхніх інтересів та інтересів країни. Можу лише висловити надію, що в Україні буде продемонстровано уважний підхід до таких питань, як дотації в енергетику Росії та питання поширення цін на енергоносії на весь єдиний економічний простір. Усі країни, які організовують зони вільної торгівлі чи загальноекономічні зони, завжди повинні знайти відповідь на запитання: як узгодити стандарти у сфері захисту довкілля, політику у сфері праці, субсидії сільськогосподарському сектору. Мені б хотілося, щоб рішення, які приймає Україна, у тому числі такі, що відповідають її тактичним інтересам, не виключали можливості стратегічної інтеграції України з глобальними ринками, які розкривають найкращі можливості для української економіки і в плані експорту, і в плані залучення інвестицій у свою економіку.

— Пане посол, а що ви відчували, одержуючи з рук Президента Леоніда Кучми орден «За заслуги»?

— Я пишався тим, що, попри складнощі, які виникали між урядами США й України, український Президент і український уряд вирішили зробити жест, який засвідчив їхню зацікавленість і готовність підтримувати добрі відносини зі США. Я розглядаю це не як свою особисту нагороду, а як жест стосовно моєї країни. Під час роботи в Україні я послідовно обстоював цінності та принципи, які захищає всюди моя країна, — це демократія, свобода слова, прозорість, відкритість і верховенство права. Нам довелося мати справу з дуже складними питаннями, і ми підходили до їх вирішення таким чином, щоб обстоювати інтереси Сполучених Штатів, і якщо Україна через вручену мені нагороду дає зрозуміти, що вона зацікавлена в активних і серйозних відносинах зі США, визнаючи, що поглиблюватися вони можуть лише на вищезгаданих принципах, — то це, безумовно, позитивно.

— Золоті слова. Справді, можна вибачити все ще живі й здорові «темники» у ЗМІ, потворні вибори, що проходили в країні протягом останнього року, можна забути невирішене питання з «ніжками Буша», а також із компакт-дисками. Розумію: можна відсунути проблеми з демократією і навіть із лобіюванням економічних інтересів США в Україні, оскільки влада країни зробила ще один промовистий жест, підтримавши претензії США на світову гегемонію вступом в антиіракську коаліцію. Важко не погодитися з журналістом із «Вашингтон пост», який констатував, що українському Президентові вибачили все через участь України в антисаддамівській операції.

— Зовнішня політика — це не питання прощення чи спокути гріхів. Це питання захисту й просування інтересів країни на основі фундаментальних принципів, які ведуть до глобальної безпеки та процвітання. Я справді вірю в те, що дві країни можуть знаходити спільну мову і підходи у вирішенні глобальних цілей, зберігаючи водночас розходження з ряду конкретних питань. Необхідно на основі досягнутої згоди в головному працювати над конкретними шляхами подолання нерозуміння в деталях. Наші відносини мають визначатися спільною метою — інтеграцією України в демократичні та ринкові європейські процеси. Ми не повинні дозволяти минулим кризовим ситуаціям маніпулювати нашими відносинами. Повсякденні проблеми повинні вирішуватися на основі поваги до більш широких і глобальних цілей. Тоді як ми щиро вдячні Україні за її рішення про відправку своїх сил до Іраку, ми жодною мірою не втратили нашої зацікавленості в демократичному розвитку України. Ваша країна чітко заявила про прагнення долучитися європейської спільноти, а це можливе лише за умови, що Україна стане демократичною країною. Ігнорувати повагу до демократичних процесів і цінностей буде контрпродуктивно не лише для наших двосторонніх відносин, а й для цілей, що їх поставила перед собою сама Україна.

— Пане посол, а «Кольчуги» де?

— Сполучені Штати не знають, чи є «Кольчуги» в Іраку. Але ми, до речі, ніколи й не стверджували, що вони там є. Ми завжди говорили, що є два окремі питання. Перше — чи давав Президент дозвіл на трансфер, і друге — чи відбувся він. Стосовно другого питання, ми стверджували чітко, що не знаємо, і говорили, що працюватимемо з українською владою над тим, аби встановити істину. Це питання так і залишилося відкритим, але ми вдячні українській стороні за надану інформацію, що дозволила нам відповідно проінструктувати наших пілотів на випадок, якби «Кольчуги» все ж таки опинилися в Іраку.

Ми визначилися з Україною, що можемо так і не знайти спільного знаменника в питанні надання дозволу на поставку «Кольчуг» до Іраку. Те, що відбулося, має дати нам конкретний конструктивний урок, який дозволить уникнути схожих проблем у майбутньому. Ми зосередили увагу на зміцненні режиму експортного контролю в Україні, останніми місяцями Верховна Рада ухвалила відповідний закон, було збільшено повноваження і штат Комітету з питань військово-технічного співробітництва та політики експортного контролю. Вдалося реалізувати заходи зі зміцнення захисту об’єктів, на яких містяться бактеріологічні, хімічні та радіоактивні речовини.

Хоч як складно було переживати цей період у наших відносинах, нам усе ж таки вдалося знайти підхід, який виявився логічним і конструктивним. Це не означає, що ми забули чи вибачили, — це означає, що ми знайшли корисний для обох країн підхід.

— Мені доводилося спілкуватися з представниками СБУ, і вони висловлювали побоювання, що коли раптом буде організовано теракти на території країн-учасниць антиіракської коаліції, то вони можуть відбутися й в Україні. Наскільки серйозною може бути, на вашу думку, така небезпека?

— Я вважаю за необхідне серйозно ставитися до терористичних нападів у всьому світі. Теракти, що відбулися 1998 року в Кенії й Танзанії, абсолютно чітко це доводять. Ці країни не були радикальними, і там таких ударів ніхто не очікував. Саме тому посольства США в них терористами розглядалися як легкодоступні мішені. Це дозволило терористам завдати шкоди американцям і американській власності. У цьому контексті жодна країна не може вважати себе у повній безпеці. За визначенням, терористи діють несподівано і не вагаються, коли потрібно завдати удару по безневинних людях.

Що стосується стратегічної перспективи, то вважаю за необхідне створити широку коаліції держав, які обстоюватимуть спільні цінності і демонструватимуть готовність спільно боротися з тероризмом. Ця коаліція мала б захищати глобальну стабільність. Участь українських військових у стабілізаційних силах в Іраку — демонстрація готовності зробити внесок у майбутню глобальну коаліцію сил, що протистоятимуть тероризмові. Беручи участь у цьому, Україна зможе розраховувати на допомогу своїх однодумців, котрі завжди прийдуть на виручку, якщо вам доведеться зіштовхнутися з чимось подібним.

— Цинічними бувають не лише терористи, а й політичні технологи від спецслужб. Відомі випадки, коли саме ці люди закладали вибухівку в багатоповерхових житлових будинках, що дозволяло розпочати війну, під гуркіт якої конкретну людину обирали президентом. Чи виключаєте ви можливість, що в Україні гіпотетично існуючою загрозою терактів можуть скористатися люди, мета яких дуже далека від відплати за вторгнення до Іраку?

— Я сподіваюся, що влада і спецслужби країни достатньо шанують свій народ, щоб їм і на думку не спало щось подібне.

— Останнім часом три українських політики, вони ж потенційні кандидати в президенти, змагалися за право зустрітися з віце-президентом США Діком Чейні. Серед претендентів був Сергій Тігіпко, а нині залишаються Володимир Литвин і Віктор Янукович. Із ким зустрінеться віце-президент? І якщо зустрінеться, то на яких умовах?

— Політичне змагання всередині України — це проблема, яку слід вирішувати тут. Якщо має відбутися зустріч на високому політичному рівні між Сполученими Штатами й Україною, то це буде зустріч між віце-президентом Чейні і Віктором Януковичем. Це не питання політики, а питання протоколу: віце-президент, відповідно до посади, зустрічається з трьома групами осіб — президентами, прем’єр-міністрами і лідерами опозиції. Ми обговорювали можливість такої зустрічі з представниками українського уряду і зійшлися на тому, що ця зустріч, якщо вона відбудеться, має бути конструктивною для двосторонніх відносин. Ми намітили кроки, що відповідали б розвитку української економічної реформи, зміцнювали позиції України як європейської демократії і розширювали б наше співробітництво у сфері безпеки. Обидві сторони погодилися, що зустріч має відбутися тоді, коли буде зроблено достатні напрацювання, які дозволять і Україні, і США завершити зустріч з успіхом і користю для реалізації інтересів обох країн.

Пан Тігіпко був у Вашингтоні два тижні тому, зустрічався з представниками Міжнародного валютного фонду і Світового банку, а також із деякими членами уряду США. Сергій Тігіпко безпосередньо причетний до реалізації економічної політики в Україні, ми завжди вітали контакти такого рівня в минулому і підтримуватимемо в майбутньому.

Ми вітаємо і візит до США голови українського парламенту Володимира Литвина. Володимир Литвин став символом сильного і незалежного парламенту, і ми цінуємо ту роль, яку він відіграв минулими місяцями в наближенні Верховної Ради до такого статусу. Ми сподіваємося, що під час його майбутнього візиту до США він матиме тісні й корисні контакти з колегами із законодавчої гілки влади, і гадаємо, що з представниками виконавчої гілки влади він також зможе грунтовно поспілкуватися.

— На святкуванні дня незалежності США в посольстві ви згадали, що гімни США й України, виконувані Марійкою Бурмакою, свого часу були революційними піснями. Понад те, у своєму, не побоюся цього слова, схвильованому прощальному виступі ви сказали, що влада, яка не дослухається інтересів народу, буде зметена хвилею народного гніву. Ви справді після того, свідком чого були протягом трьох років, вважаєте, що українське суспільство здатне сформулювати і відстояти громадянську позицію, зокрема нетрадиційними способами?

— Сам факт, що ви ставите мені ці запитання і зможете опублікувати відповіді на них, свідчить про те, що громадянське суспільство в Україні стає дедалі сильнішим. За час, проведений в Україні, мене найбільше вразили темпи еволюції громадянського суспільства. І це не київський феномен — підтвердження я спостерігав в інших містах, містечках і селах. Це може бути Асоціація бізнесу у Львові, яка розробляє питання зміни підходів до оподаткування, це журналістські клуби в Криму й Полтаві, які намагаються підвищувати професійний рівень журналістів і відстоювати свободу преси, це природоохоронні організації Закарпаття, що шукають способів захисту від сезонних повеней. Дедалі більше стає тих, хто розуміє: змін можна досягти, коли щось робити не поодинці. Дедалі більше розуміння, що зміни, які йдуть знизу догори, — це фундаментальні умови розвитку країни. Це зовсім не означає, що всі задоволені станом справ, дуже багато людей гніваються. А інші не просто гніваються, а щось конкретне роблять, щоб змінити ситуацію, яка викликає гнів.

— В Україні ви спілкувалися не лише з політиками, а й присвячували багато часу контактам із людьми мистецтва, культури, зустрічалися з релігійними лідерами. Чи можете ви когось назвати совістю нації? Попутно зауважу, що 72 відсотки населення не змогли дати відповідь на це запитання. Решта тверджень були настільки розпорошеними (від 1 до 0,5%), що про них немає сенсу говорити.

— Напевно, мені недоречно відповідати на це запитання. Можу вам сказати, хто, на мою думку, символізує все краще і гарне, що є у вашому народі, а також потугу його потенціалу. Це мій великий друг художник Юрій Химич. Йому було 75. Він помер минулого тижня. Все своє життя він подорожував колишнім Союзом. Йому відомий кожен куточок не лише Росії, України, Прибалтики, а й Чехії. Химич писав пейзажі, урбаністичні сюжети. Але сказати, що Химич пейзажист, — це все одно що назвати Ван Гога портретистом. Його роботи презентували життя і творчість, хоча його світогляд міг бути задушений у радянські часи. В його картинах природна краса, що промовисто демонструє, якою може бути Україна. Мені здається, що його обов’язково буде визнано в Україні не лише як великого художника вашої країни, а й нашого часу.

— Перший посол США в Україні Роман Попадюк свій перший виступ розпочав словами: «Україна переживає дуже відповідальний період, перебуваючи на роздоріжжі». Те ж саме ви сказали в інтерв’ю «ДТ» у розпал «касетного скандалу» і знову ж повторили цю саму фразу 4 липня 2003 року...

— Перехідні процеси дуже непрості. Вони набагато складніші, ніж можна прогнозувати. У певний час існували романтичні уявлення, що варто тільки зруйнувати стару систему — і на її руїнах зацвітуть квіти. Усе виявилося не зовсім так. Щось зробити було просто, наприклад, відпустити контроль над цінами. Але руйнація старого не означає автоматичну появу нового. І це стосується не тільки написання нових законів. Дуже часто це питання фундаментальних психологічних змін у всьому суспільстві. Концепція порядку. У тоталітарному суспільстві вона нав’язувалася згори. Зараз же вона має визначатися поняттями відкритості, конкурентності і свободи за наявності низки законів, які визначають життя суспільства. Судова система повинна вирішувати поточні конфлікти. Це докорінна зміна, яка змінює сприйняття дійсності самими людьми. Змінитися має психологія як керівництва країни, так і самих громадян. Ці процеси потребують часу, і на цьому часовому відтинку буде багато моментів, які можна означити як роздоріжжя. Вдале розв’язання однієї проблеми зовсім не означатиме, що успіх вас супроводжуватиме надалі. Цей процес торкається питання зміни поколінь. Успіх у руках вашого покоління, конкретно у тих людей, котрі знають, що саме потрібно вашій країні і як цього досягти.

— Чи відбудеться зустріч президентів США й України під час каденції Леоніда Кучми?

— Ми цього питання не обговорювали.

— Хто ми?

— Уряди двох країн.

— Відомо, що у вас було кілька пропозицій по завершенні роботи в Україні. Окремі з ваших критиків стверджували, що вас відкликають із країни за неуспішну роботу. Скажіть, будь ласка, пане посол, ваше нове призначення — це підвищення чи пониження, і чим тепер ви займатиметеся?

— У світі дипломатії ми постійно співіснуємо в рамках своєрідної гри, ви її знаєте: по колу ставляться стільці, музика грає, всі учасники гри ходять навколо стільців. Музика замовкла — і все повинно встигнути відвоювати собі місце з урахуванням того, що гравців на одного більше, ніж стільців. У якийсь момент дипломатичної кар’єри обов’язково трапляється так, що група старших дипломатів практично ходить по колу, займаючи позиції одного рівня. Такі дипломати, як Стівен Пайфер, Джон Хербст, Нік Бернс, Сенді Вешбоу і я, на певному етапі кар’єри розглядають зміну посад як займання позиції одного рівня. Тому нові призначення, що перебувають приблизно в одній площині, ми оцінюємо не як підвищення чи пониження, а як надання можливості для оптимальної реалізації своїх здібностей. Президент Буш доручив мені дуже відповідальну посаду, і для мене велика честь прийняти це призначення. З нетерпінням очікую можливості попрацювати на цій посаді з цим колом питань. Я обійматиму посаду координатора американської допомоги Європі та Євразії. Моя місія — забезпечувати раціональне використання ресурсів, які уряд Сполучених Штатів виділяє через мережу своїх структур, таких як Агентство міжнародного розвитку, міністерство енергетики, міністерство фінансів. Фінансовані програми повинні відповідати пріоритетам зовнішньої політики США.

— Ви залишаєте в Україні багато друзів. Чим ви зможете допомогти Україні і чим вона — вам?

— У мене буде можливість приїжджати сюди досить часто для того, аби переконуватися, що допомога, яку ми надаємо, досягає мети.

Я справді залишаю тут дуже багато друзів і дуже чекатиму зустрічей із ними.