Індикатори зростання

На тлі конфронтації, що намітилася між Москвою й Вашингтоном, яку дехто з аналітиків уже встиг охрестити початком нової холодної війни, зазвучала й українська тема. Минулого тижня в Капітолії після тривалої перерви знову заговорили про євроатлантичну перспективу Києва: група з чотирнадцяти американських сенаторів внесла в сенат законопроект NATO Freedom Consolidation Act of 2007 — «Акт 2007 року про консолідацію свободи в НАТО». У документі йдеться про потребу вступу до альянсу Албанії, Грузії, Македонії, Хорватії й України, а також міститься заклик надати цим країнам у 2008 році фінансову підтримку для підготовки процесу. Співавторами законопроекту виступили такі відомі політики, як голова сенатського комітету з іноземних справ і кандидат у президенти США сенатор-демократ Джозеф Байден, сенатори-республіканці Річард Лугар, Чак Хейгел, Джон Маккейн, Норм Коулман й інші.

Слідом за американцями про Україну заговорив і генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер. На Мюнхенській конференції з безпеки політичний керівник альянсу заявив, що ювілейний для цієї організації 2009 рік запам’ятається тим, що до неї зможуть приєднатися нові країни: «Я хотів би бачити більше членів НАТО — 26 плюс». Яап де Хооп Схеффер також сказав, що 2009 року хотів би бачити серед кандидатів на вступ до НАТО Сербію, Україну й Грузію: «Звичайно, народ сам має прийняти рішення. Але я думаю, що 2008 року це рішення буде прийняте».

Ці дві події, що відбулися одна за одною, — підбадьорливий знак для прихильників вступу нашої країни до альянсу, які трохи занепали духом після того, як восени минулого року було втрачено шанс приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Вашингтон продемонстрував, що має намір не просто підтримувати політику євроатлантичної інтеграції Києва, але й надалі докладати зусиль усередині організації Північноатлантичного договору, лобіюючи вступ до неї України. Очевидно, американці навіть готові посилити свою підтримку.

Коли восени минулого року, вже після брюссельських заяв Віктора Януковича, сенат одноголосно ухвалював «Акт 2006 року про консолідацію свободи в НАТО», у документі говорилося про потребу своєчасного приймання до альянсу Албанії, Хорватії, Грузії й Македонії. Що ж до України, то тоді було лише заявлено: якщо Київ побажає вступити до НАТО, то Сполучені Штати готові підтримати нашу країну. Тепер позиція сенаторів звучить значно чіткіше. Примітно й інше: у листопаді 2006-го вони передбачили виділити 2007 року Тирані, Загребу, Тбілісі й Скоп’є майже 20 млн. дол. на розвиток безпеки для їх підготовки до вступу до альянсу, оминувши своєю увагою Київ. Тепер же до списку країн, яким Штати готові надати фінансову підтримку на їхньому шляху інтеграції в трансатлантичне співтовариство, ввійшла й Україна.

Та й генсеки альянсу нечасто дозволяють собі робити такі заяви. Тим більше, коли йдеться про розширення з зазначенням певного часу і згадуванням конкретних країн, які навіть ще не приєдналися до ПДЧ: у Мюнхені політичний керівник організації Північноатлантичного договору, мабуть, уперше говорив про точні дати стосовно Україні й Грузії. Очевидно, що така позиція не може бути озвучена без попередніх консультацій бодай з Вашингтоном і його найближчими союзниками по НАТО.

Утім, значно більший ефект законопроект американських сенаторів і заява генсека НАТО мали б два роки тому, коли після помаранчевої революції українська влада здобула кредит довіри і своїм авторитетом могла нейтралізувати негативну реакцію виборців як на дії наших трансатлантичних союзників, так і на можливе приєднання України до ПДЧ. Тепер же, у контексті конфлікту Білого дому і Кремля через розміщення в Чехії й Польщі американських баз ПРО (та й не тільки з цього питання), ініціатива сенаторів має провокаційний вигляд і може ще більше посилити негативне сприйняття НАТО в нашій країні: українці найчастіше ставлять знак рівняння між Сполученими Штатами і Північноатлантичним альянсом.

Пригадаймо хоча б, як на реноме цієї політико-військової організації позначилися воєнні операції Вашингтона в Афганістані й Іраку: багато в чому через вплив російських ЗМІ, які розгорнули бурхливу антиамериканську кампанію, досі багато українців вважають, що війну проти талібів і режиму Саддама Хусейна розпочало НАТО. До речі, ініціативою сенаторів уже скористалися українські комуністи, які засудили законопроект «як грубе втручання у внутрішні справи України».

З другого боку, активізація зусиль Вашингтона в лобіюванні вступу України до альянсу може викликати негативну реакцію й у тих держав, які традиційно скептично ставляться до членства Києва в трансатлантичній організації — Франції, Німеччини. Країн, що побоюються як можливого загострення відносин із Росією у разі вступу України до альянсу, так і посилення американських позицій у цій організації. Як це сталося після прийняття до НАТО східноєвропейських країн із колишнього «табору народної демократії» — Польщі, Чехії, Латвії, Литви, Естонії. Французи, наприклад, у кулуарах нині прямо кажуть українським дипломатам: «Нам не потрібна проамериканська Україна. Нам потрібна Україна проєвропейська»...

Низка опитаних нами експертів у царині зовнішньої політики зробили з цих двох подій такі висновки. По-перше, як уже було сказано вище, Вашингтон продемонстрував, що має намір і далі лобіювати вступ України до Північноатлантичного альянсу. По-друге, очевидно, що й законопроект сенаторів, і заява Схеффера — цілком конкретний сигнал українській владі загалом і прем’єр-міністрові зокрема. Сигнал про те, що восени нинішньому главі уряду був виданий певний кредит довіри, який небезмежний. Сигнал про те, що потрібно і далі проводити внутрішні економічні й політичні перетворення, коли Віктор Янукович хоче, щоб із ним і далі вели діалог на Заході й коли український прем’єр не має наміру повторити шлях Леоніда Кучми.

Проект Цільового плану Україна — НАТО на 2007 рік, який нині розглядають у штаб-квартирі альянсу, своїм змістом максимально наближений до ПДЧ. Зважаючи на все, він уже традиційно буде ухвалений у квітні. Але чи буде нинішня українська влада самовіддано виконувати цей документ, що містить дві з половиною сотні заходів, спрямованих на реформи в політиці й економіці, військовій і судовій сферах, які перетворюватимуть нашу країну на демократичну державу? Впевненості в цьому немає.

Президент слідом за прем’єром останнім часом часто повторює, що в Україні є консенсус щодо стратегічних цілей розвитку, розходження стосуються тактики. Формально це відповідає реаліям, адже Янукович підписав універсал, який містить компромісну формулу щодо політики євроатлантичної інтеграції. Але через неоднозначну позицію уряду й парламентської більшості, з лав яких останнім часом дедалі частіше чутно наміри ухвалити закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики, залишається відкритим питання про зміст формули «співробітництво України з НАТО», яку використовують у своїх привселюдних виступах прем’єр і члени його Кабінету. Це данина політичній кон’юнктурі? Чи пропозиція глави МНС Нестора Шуфрича перейменувати міжвідомчу комісію з питань підготовки України до членства в НАТО на «міжвідомчу комісію з питань співробітництва України з НАТО» означає вже просту констатацію зміни зовнішньополітичного курсу, що відбулася фактично?

Цільовий план Україна — НАТО на 2006 рік, який складався з понад чотирьохсот заходів, загалом виконаний десь на 73%. (Приблизно на такому рівні було і виконання ЦП-2003 і ЦП-2004.) Але при ближчому розгляді виявляється, що дії нинішнього українського уряду (який у західних мас-медіа дедалі частіше називають «непрозорим» і «адміністративним») суперечать духу вільного підприємництва і не сприяють зближенню нашої країни з альянсом. Адже Північноатлантичний альянс — це не тільки організація з військовою складовою, але і співтовариство країн, які додержуються демократичних цінностей і загальних правил поведінки у сфері політики й економіки. Очевидно, що за цими параметрами Україна в останні місяці стала від НАТО далі, ніж була рік чи два тому. Але саме ступінь перетворення України буде тим основним індикатором, за яким західне демократичне співтовариство і формуватиме своє ставлення до Віктора Януковича та його політичної команди.

Про серйозність намірів українського уряду вести країну по шляху до членства в альянсі буде свідчити також і робота з інформування населення про співробітництво України і НАТО. Насамперед у провінції. Поки ж результати невтішні: за даними соціологічних опитувань, за 2006 рік серед українських громадян кількість прихильників вступу України до НАТО в середньому становила 21%. Це, звичайно, не 15%, як у лютому 2005 року. Але і не 32-37%, як це було під час президента Леоніда Кучми. І робота влади Кіровоградської області, яка з 2006-го ефективно проводить серед населення інформаційну кампанію «Що ми знаємо про НАТО», поки є поодиноким винятком із загального правила. Так, за результатами соціологічного дослідження «Ставлення студентської молоді Кіровограда до співробітництва України з НАТО», майже 12% усіх респондентів зазначили, що протягом останніх трьох місяців їхнє ставлення до альянсу змінилося в позитивний бік.

Відповідальність за цей провал у роботі лежить не тільки на уряді Віктора Януковича, але й на помаранчевих урядах Юлії Тимошенко та Юрія Єханурова, які в передвиборний період намагалися не концентрувати уваги громадськості на відносинах із НАТО. Хоча за два останні роки і відбулося певне посилення організаційної й координуючої роботи держави на інформаційному напрямі євроатлантичного вектора (зокрема й у регіонах), робота з інформування українців про НАТО і політику євроатлантичної інтеграції України, на жаль, і досі залишається справою одинаків-ентузіастів з органів виконавчої влади — МЗС, Міноборони, Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції, а також громадських організацій, багато з яких об’єднані в Громадську лігу «Україна — НАТО».

На 2007 рік у бюджеті виділено близько 5 млн. грн. для фінансування заходів у рамках «Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004–2007 роки». Держкомтелерадіо України вже направив до Кабміну план заходів на 2007 рік. І тепер черга за урядом: від того, наскільки швидко він ухвалить рішення, залежить і ефективність використання коштів. Адже для проведення якогось заходу Держкомтелерадіо потрібно за допомогою тендера вибрати виконавця. А на це потрібен час — як мінімум два місяці. Та вже тепер вимальовується проблема, як і 2006 року, коли з 5,2 млн. грн., виділених Держкомтелерадіо для проведення заходів з інформування щодо НАТО й євроатлантичного курсу України, за цільовим призначенням було використано тільки 800 тис. грн. Решта коштів пішли на медіафорум «Україна на карті світу».

Цей і подібні випадки підривають довіру до нинішнього уряду з боку євроатлантичних партнерів України. Але змінити ситуацію на краще за допомогою організації планомірної й послідовної роботи співробітників державного апарату і повноцінного фінансування, проведення реформ у галузі економіки і політики під силу урядові Віктора Януковича. Якщо, звичайно, глава Партії регіонів претендує на роль загальнонаціонального лідера й усвідомить сенс українсько-натовських відносин.