ІГОР ШАРОВ: «КІЛЬКІСТЬ ПРОПОЗИЦІЙ, ЩО ВИНИКЛИ ПІД ЧАС ВСЕНАРОДНОГО ОБГОВОРЕННЯ, ТЯГНЕ НА НОВУ КОНСТИТУЦІЮ»

Здається, багато хто досі сумнівається в серйозності намірів глави держави піддати ревізії Конституцію. І це, попри зусилля, витрачені владою на так зване всенародне обговорення реформаторських ініціатив Президента і те, що ця тема поглинула політичні кола країни. А все тому, що головного речового доказу того, що перебудовний «процес пішов», — президентського законопроекту про зміни в Основний Закон, — у призначеному для нього місці, у Верховній Раді, виявлено поки так і не було. Опозиційним силам у парламенті цей факт, можливо, не настільки вже й важливий. А от представники пропрезидентського табору, судячи з деяких спостережень, починають виявляти ознаки легкої знервованості. Чого, втім, не скажеш, про лідера депутатської фракції Партії промисловців і підприємців і «Трудової України» Ігоря Шарова. За його твердженнями, керована ним фракція визначилася зі своїм ставленням до принципових моментів політичної реформи, передбачила лінію своєї поведінки на випадок розвитку подій у тому чи іншому напрямі, і готова до участі в будь-якій дискусії з цього приводу.

— Ігорю Федоровичу, чи вдасться, на вашу думку, з першого заходу затвердити президентський проект про зміни в Конституцію, поява якого в парламенті очікується наступного тижня?

— Те, що він без особливих ускладнень пройде перший етап ухвалення, тобто збере 226 голосів, у мене особисто сумнівів не викликає.

— Ідея відродження мегафракції «За єдину Україну!» була пов’язана з необхідністю зібрати в єдиний кулак пропрезидентські сили для успішного проходження через парламент конституційних змін?

— Не було такої ідеї. Просто в один із напружених моментів на нараді більшості з керівництвом уряду Володимир Литвин вирішив нагадати присутнім, що був лідером передвиборного блоку, на чолі цього об’єднання прийшов у парламент і тому, за його словами, має всі підстави вимагати повернення собі статусу глави і блоку, і фракції «За єдину Україну!». Відверто кажучи, ми якось приходили до Володимира Михайловича з такою пропозицією. Але він категорично відмовився. Мотивуючи це своїми кількаразовими заявами про те, що є главою всієї Верховної Ради. Слова спікера про його колишній статус лідера блоку були пов’язані з порушеним на нараді питанням про перехід із фракції у фракцію, і заява була зроблена в цьому контексті.

— Чи вважаєте ви необхідною заборону на міжфракційну міграцію народних депутатів?

— Я вважаю будь-які обмеження у зв’язку з цим щонайменше нерозумними. Ну як можна обмежувати людину в її праві змінювати місцезнаходження в тому чи іншому депутатському об’єднанні залежно від обставин? Адже політична ситуація не є константою і постійно змінюється. Позначається це, звісно, і на основних політичних гравцях.

— Однак, якщо людина стала народним депутатом тому, що виборці проголосували за політичну партію чи партійний блок, у списку якого вона значилася, а потім вона вирішила поміняти місце політичної прописки, хіба це чесно стосовно тих, хто проголосував за неї як за носія певної ідеології?

— А якщо цій ідеології зрадив керівник партії чи парламентської фракції? Хіба виключена ситуація, у якій змінився не рядовий депутат, а лідер парламентського об’єднання, котрий міг поступитися принципами і поміняти погляди, зрадивши таким чином тих же виборців? Це не просте питання. Мені в моєму нинішньому статусі така норма вигідна. Але, у принципі, це дурість. І мені здається, ухвалення такого положення парламентом малоймовірне. Хто з мажоритарників, які складають половину депутатського корпусу, проголосує за це? До того ж, згадайте, наприклад, скільки комуністів було у Верховній Раді минулого скликання — 113. У цьому їх 64. Скільки буде в наступному? Напевно, ще разів у два менше. Сьогодні ті депутати, які розуміють, що їм не потрапити в комуністичну «тридцятку» наступного парламенту, у середині строку парламенту нинішнього можуть почати шукати для себе інші варіанти...

— І в них ви також бачите потенційних однодумців у цьому питанні? Але, якщо так міркувати, то й за новий закон про вибори на пропорційній основі цей парламент, що наполовину складається з мажоритарників, ніколи не проголосує.

— Я гадаю, що на предмет зміни закону про вибори у бік суто пропорційної системи мають бути серйозні торги. І нова виборча система може стати одним із головних предметів торгів, а, можливо, і поступкою з боку Президента України. Але наша фракція категорично проти зміни нинішньої виборчої системи.

— Хіба ви не згодні з тим, що пропорційна система є досконалішою з точки зору демократичності?

— Згоден. Якщо йдеться про досконаліші суспільства. Коли суспільство структуроване, коли в ньому працює не 130 дрібних партій, а кілька потужних політичних об’єднань. І, до речі, саме перспектива запровадження пропорційної виборчої системи стала основою для аргументації на користь ідеї двопалатного парламенту. Оскільки партійні виборчі списки, принаймні, прохідна їхня частина, напевно складатимуться переважно з жителів столиці, регіони практично не будуть представлені в законодавчому органі. Тому, мовляв, і необхідно компенсувати такий дисбаланс запровадженням ще однієї палати парламенту — Палати регіонів. Але навіщо городити город, якщо існуюча система обрання половини депутатського корпусу в мажоритарних округах цілком вирішує проблему регіонального представництва у Верховній Раді?

— Судячи з результатів всенародного обговорення запропонованих Президентом змін Конституції, більшість наших громадян вважають, що президентські ініціативи спричинять посилення повноважень глави держави. У той час як із самісінького початку декларувався перехід до парламентсько-президентської республіки. Як би ви прокоментували таке протиріччя?

— Я, звісно, не проти того, щоб ці питання обговорював народ. Та все ж краще, щоб над ними працювали фахівці — юристи, котрі розуміються на проблемах державного устрою, конституційного права. А взагалі волів би утриматися від обговорення цієї теми доти, доки в парламент не буде внесено президентський законопроект про конституційні зміни.

— Однак не даремно ж глава держави ініціював обговорення політичної реформи широкими масами. Тепер точка зору народу має бути врахована у процесі прийняття змін Основного Закону.

— У Конституції чітко виписано процедуру її зміни. Там не говориться про те, що проект змін повинен виноситися на всенародне обговорення. Інша річ, нова Конституція. Процедура її прийняття ніде не передбачена. Якщо глянути на кількість пропозицій, що надійшли в ході всенародного обговорення, то їхня кількість виявилася дуже пристойною — понад п’ятисот тисяч. Це тягне на новий проект Основного Закону.

— Та все ж, яка модель політичної системи найближча вам і вашій фракції?

— Я глибоко переконаний, що продекларований намір змінити державний устрій у бік парламентсько-президентської республіки — правильне рішення. І я, і мої колеги по фракції відправляли свої пропозиції Президенту про те, що ми вважаємо найоптимальнішою таку систему влади: сильний парламент, сильний «канцлер» і з обмеженими повноваженнями Президент, який обирається парламентом. Але при цьому він має бути арбітром, гарантом стабільних і безконфліктних взаємин між гілками влади.

— У той час як введення інституту державних секретарів два роки тому супроводжувалося гучною рекламною кампанією і підносилося як прогресивна новаторська ідея, недавній указ про скасування цієї інституції не супроводжувався хоч скількись зрозумілим поясненням: чому, власне кажучи, від нього вирішено відмовитися. Що, на вашу думку, змінилося за ці два роки?

— З нами, лідерами парламентських груп і фракцій, ні Президент, ні прем’єр-міністр цю тему не обговорювали. Мотивація введення цієї інституції була такою: ми готувалися до того, що в країні буде створено коаліційний уряд, а отже, повинні були враховувати той момент, що керівники міністерств будуть постатями політичними. Для балансу ж на строк свого правління Президент стане призначати державних секретарів. Що стосується мотивації рішення про ліквідацію інституту держсекретарів, я з нею не знайомий.

— А як ви оцінили б досвід існування цього інституту?

— Я вважаю досвід позитивним. І для нас було очевидно, що ця інституція прижилася, що вона необхідна. На мій погляд, доцільності в заміні вибудованої системи виконавчої влади не було. Можливо, є якісь секрети, про які нам невідомо…

— Судячи з висловлювань глави уряду, призначення на посади заступників міністрів будуть проходити не з числа представників парламентської більшості. Чи не виникне, на вашу думку, у зв’язку з цим порушення балансу інтересів політичних сил, які склалися при формуванні коаліційного уряду?

— Гадаю, що порушення балансу спричинить надзвичайно складну проблему. Оскільки сьогодні питання співробітництва парламенту й Кабміну — це питання номер один. Якщо та чи інша кандидатура, котра входить сьогодні в коаліцію, буде замінена без узгодження з тією політичною силою, що делегувала її в уряд, виникнуть серйозні неприємності. Інша річ, якщо член уряду не справляється з покладеними на нього обов’язками і політична сила сама підтримає рішення про його заміну. Я гадаю, що й у нашої фракції буде пропозиція про заміну одного зі своїх представників в уряді.

— Чи вплине на співробітництво парламенту з Кабміном низка останніх кадрових рішень прем’єр-міністра, яка спричинила помітне посилення позицій Партії регіонів? Як ви оцінили б діяльність прем’єр-міністра Януковича взагалі?

— Дотепер, на мій погляд, тактика прем’єр-міністра була правильною. Під час ухвалення програми уряду він продемонстрував, що може обійтися без будь-якої з фракцій. 335 голосів, зібраних Кабміном при прийнятті програми, дають його керівництву підстави не вважати себе зобов’язаним ні «Трудовій Україні», ні соціал-демократам, ні будь-якому іншому парламентському об’єднанню. Гадаю, для уряду було принципово важливо показати, що жодна з фракцій не мала золотої акції. Те ж відбулося і при ухваленні змін бюджету...

— До числа перемог прем’єра можна віднести також і ухвалений нещодавно парламентом закон про єдиний 13-відсотковий податок, який так наполегливо лобіювала фракція «Регіони України». На думку фахівців, результат запровадження 13-відсоткового податку в Росії був позитивним тому, що там існує довіра між підприємцями та владою. У нас же через її відсутність користі від нововведення буде небагато. Ви згодні з цією точкою зору?

— Закон має працювати незалежно від таких оцінних понять, як «довіра» чи «недовіра». Безумовно, такий законопроект не вирішує всіх проблем, оскільки є лише першим кроком на шляху їхнього вирішення. У частині зниження податкового тиску і розширення податкової бази. Підприємства в цьому разі не виграли. Оскільки нарахування на зарплату як були високими, так і залишилися —більш як 38%. Але це — турбота підприємства, а його робітник як фізична особа виграє. Бо, отримавши 1000 гривень, із 1 січня мусить віддати як податок усього 130 гривень. Фізична особа в реальному виграші. Як у цьому разі «викрутяться» підприємства? Цей же законопроект передбачає фіксований податок на дивіденди. Можливо, вигідніше буде платити робітнику мінімальну зарплату, а решту нараховувати як дивіденди.

— Чи не призведе, на вашу думку, одночасне введення нового податку на доходи фізичних осіб і підвищення мінімальної заробітної плати до проблем із наповненням бюджету?

— Я не погоджував би ці речі. Перенос строку запровадження мінімальної зарплати на 1 грудня нинішнього року пов’язаний лише з обсягами надходжень у бюджет. Було прийнято рішення про те, що з 1 липня мінімальна зарплата підвищується з 165 до 185 гривень, а 237-гривнева мінімальна зарплата запроваджується з 1 грудня. Досі у нас була реальна можливість — і на це був розрахований бюджет — виплачувати 165 гривень. Нині з’явилася можливість збільшити цю цифру, оскільки бюджет перевиконується. І до грудня динаміка податкових надходжень дозволить нам вийти на цифру 237. Той варіант головного економічного документа країни, який глава бюджетного комітету Петро Порошенко пропонував першого разу, судячи з сьогоднішнього успішного виконання бюджету, можна було сміливо приймати. Оскільки в результаті внесених парламентом у бюджет змін ми вийшли практично на ті ж цифри. Можна робити різні припущення: початковий проект Петра Олексійовича був результатом професійного аналізу чи це збіг.

Крім того, слід враховувати, що після реального підвищення мінімальної зарплати в країні збільшиться сукупний попит, оскільки у людей з’явиться більше готівки. Зростання купівельної спроможності населення спричинить збільшення доходів підприємств від продажу і як наслідок більш динамічне поповнення бюджету. Тож бюджетного дефіциту навряд чи варто побоюватися.