І НА УЛАМКАХ САМОВЛАДДЯ...

Ламати — воно, звісно, не будувати. Тільки не в тому випадку, якщо вже колись використаний будматеріал планують пустити у виробництво знову, а місце старої забудови не можна перетворювати на епіцентр ядерного вибуху, оскільки воно має стати новим будмайданчиком. Як правило, процес глибокої реконструкції потребує куди більших енергетичних і матеріальних витрат, ніж будівництво з нуля. Тому в здійсненність планів керівництва парламентської фракції «Єдина Україна», яке вирішило провести демонтаж об’єднання в організованому порядку, віриться з трудом. Загалом-то, визнання лідерами «Єди» неминучості розпаду об’єднання відразу після обрання спікером Володимира Литвина і до цього знаменного моменту виглядали не інакше, ніж спроби надати стихійному процесові розпаду відтінку плановості та продуманості. А тепер, коли місію ХХL-фракції виконано, відцентрові тенденції у ній набирають настільки вираженого характеру, що цивілізований роз’їзд мешканців обридлої комуналки під жорстким контролем Банкової бачиться проблематичним. Занадто довго вони мусили терпіти присутність одне одного в приміщенні, житлова площа якого не відповідала санітарним нормам. І хоча об’єднувала їх одна мета, далеко не всі готові вважати її настільки високою, щоб не спробувати відшкодувати втрати, пов’язані з її досягненням.

Відповідно до офіційного проекту реконструкції, ділитиметься «Єда» в найпростіший спосіб: на ті п’ять партій, що за кілька місяців до виборів злилися в єдиний виборчий блок. Допускається також, що, крім чудової п’ятірки, «Єда» породить ще два-три депутатських новотвори, які складатимуться переважно з мажоритарників. Про них трохи згодом, а поки що зупинимося на партійних фракціях — правонаступницях мегаблоку. У тому, що зібрати солідний кількісний склад гравців удасться Партії регіонів, сьогодні не сумнівається ніхто. До речі, приклад донеччан надихнув представників й інших регіональників країни: у спробах згрупуватися були помічені луганське «земляцтво» у Верховній Раді, а також харківська делегація. Тенденція дуже цікава, особливо у світлі перспектив (які досі декому здаються актуальними) створення двопалатного парламенту. Проте, найімовірніше, малостійка й пояснюється елементарно: присутністю протягом двох тижнів у парламенті губернаторів, які щільно «опікували» своїх мажоритарників під час спікеріади. Не виключено, звісно, що, скажімо, харків’яни зможуть зберегти свої регіональні узи й надалі, проте в оформлення якоїсь офіційної структури це навряд чи виллється.

А на представників шахтарського краю, швидше за все, чекає перспектива сформувати найбільше депутатське об’єднання в нинішньому парламенті. На сьогодні у ПР, як стверджують поінформовані джерела, вже майже шістдесят людино-голосів. Якщо міграційний процес у ВР набере серйозних масштабів і розпаду зазнає і «Наша Україна», до регіональників неодмінно потягнеться депутатський люд. А якщо комуністи й далі будуть такими ж суворими до порушників партійної дисципліни, як у випадку з Михайлом Потебеньком, то їхнє місце на п’єдесталі пошани найчисельніших фракцій (повторюємо, за умови розпаду «НУ») посяде Партія регіонів. Настільки райдужні перспективи донецької фракції пояснюються тим, що центрами тяжіння народних обранців у нинішній Верховній Раді є або фінансова, або лобістська фактурність творців груп і фракцій. І якщо лише рік тому в донеччан, які володіли першим, усе-таки бракувало другого, то тепер у їхньому активі — міністр фінансів Ігор Юшко, ПЕКівський міністр Віталій Гайдук, референт Президента Сергій Льовочкін, частково перший віце-прем’єр-міністр Олег Дубина, а також перший віце-спікер Геннадій Васильєв. З таким потенціалом можна сміливо розраховувати на статус фінансово-політичної групи загальнонаціонального масштабу, що істотно підвищує ефективність пошуку неофітів регіональної ідеї, зокрема й за межами Донецької області.

У «Трудової України» фракція вийде менша, але сформується також без особливого напруження. Високих кількісних показників щодо лобістських можливостей «трудовики» не демонструють, зате беруть якістю: щоб перехідний вимпел передовиці в цьому виді змагань, як мінімум, ще років зо два залишався в руках «Трудової України», їй вистачить присутності в партійних лавах лише Віктора Пінчука. За прогнозами самих «трудовиків», їхня фракція набере чоловік тридцять п’ять.

Скромнішими видаються аграрії. І це змушує багатьох сумніватись у фракційних перспективах Аграрної партії. Самі вони впевнено називають цифру 28: саме стільки заяв у можливе об’єднання, за словами одного з членів керівного складу АПУ, перебуває в його розпорядженні. Це цілком схоже на правду. По-перше, тому, що аграрне лобі було сильним за всіх часів і в усіх країнах. І напіваграрна Україна тут не виняток. А по-друге, в АПУ, схоже, винайдено новий метод збільшення фракційної чисельності. Майже напевне наступні парламентські вибори проходитимуть на пропорційній основі. Навертаючи у свою фракцію нових членів, аграрії обіцяють їм гарантоване місце у своєму партійному списку на виборах-2006. Беручи до уваги те, якою високою з усіх позицій буде на той час ціна місця у виборчому реєстрі прохідної партії, охочих забронювати його сьогодні може цілком вистачити, щоб АПУ спромоглася згуртувати не найменшу фракцію.

Можливість виникнення у Верховній Раді фракції Партії промисловців і підприємців майже ніким не розглядається. По-перше, обмаль людей, по-друге, у парламенті немає її лідера. Незначні шанси на власний передовий загін і в Народно-демократичної партії. Мало того, що ні яскраво виражених фінансових, ні більш-менш помітних лобістських ознак у двічі народних не простежується. У НДП — стійкий імідж партії, що обслуговує владу. Сьогодні це не модно. Але не все настільки безнадійно. Якщо об’єднання не має вищезазначених привабливих властивостей, то замінити їх може наявність лідера, який вирізняється незалежною поведінкою. Ось тільки чи спроможний Валерій Пустовойтенко на такі метаморфози? Втім, у Валерія Павловича все-таки є один невеличкий аргумент — Крим із його старо-новим прем’єр-міністром-ендепістом Сергієм Куніциним. Тим, хто плекає певні плани, пов’язані з цією чудовою місцевістю, членство у фракції НДП не завадить. Проте «кримський напрям» у парламенті представлено, так би мовити, в асортименті. Принагідно можна звернутися до Леоніда Грача, який хоч і втратив колишню вагу на півострові, але все-таки на щось досі здатен. А можна й до групи, над створенням якої трудиться Олег Беспалов.

Це саме те формування, про можливість виникнення якого вже не раз писало «ДТ». Тільки раніше воно називалося «імені Богдана Губського». У принципі, Богдан Володимирович нікуди від своєї дитини не подівся, просто розділив тягар відповідальності з президентом концерну «Регіони України», главою АКБ «Прем’єрбанк» Олегом Беспаловим, який пройшов у мажоритарному окрузі в Херсонській області. Отож, не останні скрипки в цій групі, яка поки що перебуває в процесі формування, грають знатні кримчани Ігор і Анатолій Франчуки, а також Лев Миримський, назва чиєї партії — «Союз», подейкують, мало не стала ім’ям депутатської групи. У це об’єднання, за деякими даними, вже погодилися ввійти окремі, не обтяжені ідеологічними уподобаннями та проходженням у парламент за партійними списками, депутати, котрі представляють великий і середній бізнес. Серед них, приміром, скандально відомий ужгородський мер Сергій Ратушняк, працівник корпорації «Укргазконтракт» Геннадій Руденко та інші дуже цікаві особистості.

Проте в дуету Беспалов—Губський є конкурент. Аналогічну мету поставив перед собою Володимир Сивкович. Цей добродій, який відрекомендовувався своїм виборцям в одному з округів у Київській області як глава спостережної ради ЗАТ «Авіакомпанія Віта», має репутацію напіволігарха. Його матеріально-організаційні можливості поступаються можливостям Губського та Беспалого. З серйозних владних покровителів у Сивковича тільки глава СБУ Володимир Радченко. Але це не та людина, яка праворуч і ліворуч надає послуги, навіть найближчим друзям. Було б, звісно, наївно думати, що пан Сивкович зважився розпочати реалізацію свого наміру без благословення Банкової. Кажуть, при цьому йому було висунуто умову: збирати людей не так і не стільки з розвалюваної «Єди», як з альтернативного джерела, яким, по суті, може бути лише «Наша Україна». Схема перегрупування «Єди» справді видається добре продуманою: якщо задумане вдасться, група Губського, що входив у попередній ВР до фракції СДПУ(о) і в коло ділових партнерів її керівництва, служитиме своєрідним містком між соціал-демократами та Банковою, а об’єднання Сивковича — між «Нашою Україною» та мешканцями будинку на цій чудовій вулиці.

Проте планомірний процес цивілізованого розлучення може вийти з-під контролю. І не в останню чергу через недалекоглядну жадібність лідерів «Єди», твердо налаштованих на розподіл керівних посад у парламентських комітетах тільки між собою та соціал-демократами. Лише одиниці в стані «Єди» говорять про необхідність консенсусу з опозицією. Можливо, це саме ті, хто намагається з сьогодення побачити день завтрашній, коли неодмінно має пролунати команда «Вільно!». А головне — уздріти того, хто віддасть цю команду. Адже, за великим рахунком, крім таких актуальних на цю хвилину аргументів фінансового й лобістського характеру, є ще один, для багатьох поки що чомусь не очевидний, — до президентських виборів залишилося лише два роки.Чи обиратимемо двома фракціями?