ГРАЧА ПОЛЕТІЛИ? ЧИ ВДАСТЬСЯ КОМУНІСТАМ ПЕРЕВЕСТИ ПРАВОВЕ РІШЕННЯ В ПОЛІТИЧНУ СФЕРУ?

Політика — ігорне кубло, у якому глядачі ризикують програтися так само, як і гравці…

Джонатан Свіфт

У житті кожної людини є день або час, що концентрує в собі все прожите до цього й визначає все її майбутнє. Для лідера кримських комуністів і спікера кримського парламенту Леоніда Грача таким днем стало 25 лютого 2002 року, що цілком несподівано для нього висвітило минуле та круто змінило все, що буде потім. Леонід Іванович Грач, котрий бачив себе протягом наступних чотирьох років у звичній ролі «лідера Криму» й уже оголосив, що приведе з собою в парламент «блок Грача» з 60 депутатів зі 100, котрий будував веселкові плани подальшої тріумфальної діяльності не інакше як у геополітичних масштабах, раптом зрозумів, що все це дуже просто може й не відбутися. Настільки просто, що всю долю вирішував не підлягаючий оскарженню та скасуванню підпис звичайного судді під кількома аркушами паперу. Це було для нього настільки несподівано, що тільки той, хто добре знає Грача, і той, хто бачив його в ці дні, розуміє, наскільки Леонід Іванович перелякався. Якось «демократи» уже виводили його з кабінету першого секретаря обкому, і він із таким трудом повернувся туди аж через шість років! Пережити ТАКЕ вдруге, та ще й на піку слави! — для людини, професією котрої є винятково апаратна робота, рівносильне колапсу, краху. Ясна річ, людина складу Леоніда Грача, на заздрість цілеспрямована й діяльна, не могла дозволити, щоб якийсь-там суддя (Грач: «на Опанасюку світ клином не зійшовся...») став поперек його планів. І Грач почав діяти, як і навчав Ленін: вступивши в бій, треба діяти рішуче, впевнено, йти до кінця, ні перед чим не зупинятися...

Навіть наївно думати, що своє подальше життя Леонід Іванович, що стоїть також на гарантовано прохідному 11-му місці в списку КПУ, бачив у кріслі сесійного залу, де сидять 449 інших депутатів. Проте «не бачить» — це ще не означає, принаймні сьогодні, що така доля на нього не чекає. Але поговоримо про це згодом, а поки що — перспектива бути одним із 450, при тому, що він у столиці ніколи не буде першим (адже навіть сам Грач розуміє, що риторика про його президентство — це лише красивий міф, він знає, що для нього це непосильно!), його ніколи не приваблювала. І минулого разу, будучи обраним за списком комуністів, він залишився в Криму тільки для того, аби бути тут першим! Тож іншого рішення, крім наміру боротися до кінця, — до будь-якого кінця! — за перше місце саме під кримським сонцем, від Грача годі було й чекати…

Леонід ГРАЧ: «Я розумію, що не миле, що я заявив два роки тому, що буду балотуватися кандидатом у президенти України, і я буду балотуватися на зло всім тепер чортам. А ті, хто бояться, що я буду балотуватися, нехай замисляться: їм у цій державі жити, їм відповідати перед совістю, їм відповідати перед своїми дітьми, а відповідати є за що».

«Вибори в Криму відбудуться тільки тоді, коли в них братимуть участь як кандидати Грач і його блок».

«Ми пройшли з вами десять важких років, коли Кримом накидалися, Кримом маніпулювали, коли Кримом керували як хотіли, Київ що хотів те й робив, скасовував усі конституції, усі рішення, штурхав ногою, коли хочете, Крим, Москва робила вигляд, що вона цього не бачить, не чує… І всі роблять вигляд, що нічого не відбувається, що Крим, кримчани — це бидло, що з Кримом можна, як із хутором якимось, жартувати. А не можна жартувати. І нікому це не буде дозволено, щоб жарти такі влаштовувати… Цілять у Грача, а б’ють по всьому Криму...»

«Варто будь-якій силі сказати, що вона бере на себе відповідальність в організації референдуму — і він відбудеться. Причому, відбудеться і 31 березня. Причому, абсолютно точно можна сказати, із найвищими показниками».

«Я звертаюся до вас із настійливим проханням, ні на які заяви, ні на які заклики, хоч генерали вони чи полковники, не реагувати. Намети стояли і стоятимуть. Розумієте, якихось сім наметів, а бачить їх увесь колишній Союз…»

«І нехай спецслужби не затівають провокацій проти мене, моєї родини, моїх соратників. Такі дільця я вам не подарую. Є закон, от і служіть закону, а не за поняттями, і не служіть негідникам...»

Усе це слова людини більше ніж упевненої в собі й у тому, що ні в який Київ він не поїде, що його буде відновлено в списках кандидатів і благополучно обрано. Це слова людини, котра сподівається, що Президент, який свого часу врятував Олександра Омельченка (а більше сподіватися Грачу немає на що!), зглянеться ще раз і врятує також його. Він не передбачав, що Леонід Данилович так спокійно полетить в Алмати, залишивши його «напризволяще». Це слова людини, котра прагне показати, що вона більш як на сто відсотків володіє ситуацією, хоча насправді остання катастрофічно виривається з її рук. Але саме тому, що раніше був Омельченко, Леонід Данилович, якого Грач дуже сильно підставив під відкритий російський тиск у питанні, яке той не може вирішити публічно, цього разу не втрутився: на очах усього світу Президенту країни втручатися в судове рішення — означає втратити обличчя. Леонід Кучма не міг собі цього дозволити, адже виручити Леоніда Івановича для нього означало б опуститися до рівня Грача. Тож, очевидно, має рацію одне з агентств, повідомивши, що навіть ім’я Грача викликає в Президента роздратування...

Усвідомивши всю тяжкість наслідків, Леонід Іванович діяв так, як на його місці діяла б кожна енергійна людина. Він використовував усі доступні йому засоби, але можна зрозуміти його стан, коли все це не давало результату. Однак таємниця в тому й полягає, що Леонід Іванович діяв як звичайна (ну то й що, що спікер?) людина, і не міг навіть уявити, як на його місці мав би діяти далекоглядний політик...

Практично всі кримські «дійові особи» впевнені, що якби 14 травня 1998 року спікером кримського парламенту обрали будь-якого іншого, крім Грача, депутата, подій 25 лютого просто не було б. Як не було б у Криму і багато чого іншого — такої напруги політичних сил, такого протистояння парламенту й уряду, незалежно від вдачі й персони прем’єра, такої нелюбові кримських татар до кримської влади, як тепер. Бо далекоглядний керівник просто зобов’язаний був передбачати те, чого не передбачав Грач — потенційну можливість приходу цього дня.

Леонід Грач, повернувшись у свій старий кабінет на шостому поверсі, визнав це буквальним поверненням своїх колишніх, як у першого секретаря обкому, прав і можливостей. Будучи спікером парламенту, він почав працювати як секретар обкому. Блискучий апаратник, він передусім підготував грунт для своєї безпеки. Для цього він провів через сесію лише кілька документів — регламент, завдяки якому всі приводні ремені взяв у свої руки, постанову про систему роботи з кадрами, у яку заклав залежність усіх від себе особисто, постанову про майно автономії, у якій усе підпорядкував собі. Він створив Рахункову палату, «очоливши її потрібною людиною», і вона в його боротьбі відіграватиме роль і тарана, і розвідника, і караючого меча. У президію ВР він увів 12 своїх людей. Тепер можна було діяти: як більшовики в Росії після 1917 року малими силами, але всіма доступними засобами поширили свою владу на всі регіони, так і Грач, маючи лише тридцять депутатів у фракції комуністів, зміг підпорядкувати собі геть усе. Для впливу на місцях, куди його пряма влада не поширювалася, він створив і очолив Асоціацію органів місцевого самоврядування. Коли інші отямилися — було вже пізно. І навіть коли згодом Конституційний суд скасував чотири названі документи, нічого не змінилося — Леонід Іванович продовжував діяти так, ніби вони залишалися в силі...

…Леоніда Грача обрали спікером завдяки коаліції кількох фракцій, що склалася навесні 1998 року. Але, сівши в крісло, він відчув права, та забув про зобов’язання: Грач порушив слово і не дав обумовлену кількість міністерських портфелів партії «Союз», що відіграла, мабуть, головну роль у його обранні. Тож першими в опозицію до нього перейшли народний депутат Лев Миримський і його однодумці. Але спікер заявив про кримінальну революцію й почав переслідувати «союзників». Згодом Леонід Іванович спробував одноосібно керувати міністрами, та позаяк робив це притаманними радянській компартії методами, йому почали чинити опір. А спротив Грач і любив, і не терпів. Любив тому, що боротьба — це його стихія. У Криму ще не народилася людина, котра змогла б Грача переграти в апаратній боротьбі. Проте надворі був уже інший час й інші люди. Грач це бачив, але визнав можливим проігнорувати. Крок за кроком він два роки перегравав Сергія Куніцина, поки не повалив його уряд. Крок за кроком він створив безпрограшну систему боротьби в сесійному залі й міг переграти будь-яку фракцію: він блокував своїми людьми машину для голосування, слідом за президією він наповнив своїми людьми комісії та секретаріат, він міг провести будь-яке потрібне рішення. І провів ще одне дуже важливе для нашої ситуації: сформував виборчі комісії, які практично цілком складаються з комуністів і своїх людей. Незгодні депутати в залі тепер навіть не тіпаються — хоч що вони робили б, машина однаково покаже потрібну Грачу кількість голосів...

Так помалу Грач налаштував проти себе практично всіх: партії, уряд, більшу частину депутатів, керівників багатьох регіонів. Він перегравав усіх довго, немає сумнівів. Але він не врахував, що не можна перегравати вічно. Ось якби в нього не було недоліків. Але занадто вільний язик і нехтування тим, що йому в даний момент видається дрібницею, — саме це підвело Грача відразу, щойно його опоненти Андрій Сенченко й Сергій Куніцин поставили собі за мету конкурувати з ним. Адже перегравати йому вдавалося не тому, що він був завжди сильніший, а тому, що в інших, на відміну від Грача, не гра й не боротьба були головним — хтось волів працювати, а не грати, хтось загалом не збирався боротися, хтось вирішив свої питання й відійшов убік. Але щойно з’явилася група людей, котрі поставили своєю метою боротьбу з Грачем, — а оформилася вона остаточно, цілком природно, саме в передвиборний період, коли не робота, а саме боротьба політиків і особистостей стала головним сенсом часу, Грач відразу програв. Просто раніше ніхто до боротьби з Грачем не ставився серйозно, як до справи життя.

Спочатку в Криму довго й безуспішно чекали, що Грача повинен поставити на місце Президент, але Леонід Данилович не поспішав втручатися в кримський конфлікт. І тоді кримські політики зрозуміли — ніхто не дасть їм порятунку! І вони вийшли на бій, якого Грач давно жадав, не передбачаючи його результатів.…

Людей Грача відрізняє залізна солідарність, але знання та професіоналізм аж ніяк не їхні чесноти. І варто було політикам у передвиборний період поставити перед собою питання — як перемогти Грача, і це виявилося не так і важко. Першим здобув перемогу над Грачем екс-віце-прем’єр Андрій Сенченко, подавши позов у суд і вигравши у Грача справу про поширення спікером недостовірної інформації. Суму позову він визначив лише в одну гривню, наче призначивши спікеру ціну, і просив суд зобов’язати громадянина Грача вибачитися перед ним. Але Сенченко не дочекався від Грача ні гривні, ні вибачень.

Тепер уже не таємниця, що саме адвокат комітету «Прозора влада» Валерій Воробйов підтримував позов Інни Галкіної. Але комітет із такою назвою і створювався спеціально для того, щоб «робити владу прозорішою». Грача впіймали на нехтуванні «непрозорими» дрібницями. Леонід Іванович у думках уже звик до того, що він тріумфально проходить у новий склад парламенту й автоматично, без будь-яких умов, стає його спікером. На цьому тлі така дрібниця — правильне оформлення документів в окружній комісії, тим паче що всі виборчкоми більш як наполовину складаються з комуністів!? Але це й стало для Грача фатальним. За великим рахунком, люди Грача не зібрали нормально необхідні підписи, хоча тріумфально оголосили, що зібрано понад 5 тисяч (як потім з’ясувалося, у комісії було отримано лише вісім підписних листів, на яких 5 тисяч підписів не вміщаються), і не оформили належним чином декларацію.

Хоч як дивно, але досвід їх нічого не навчив: адже лише кілька тижнів тому в Грача були негаразди з реєстрацією в Центрвиборчкомі України. Як було сказано, його декларацію про доходи було заповнено не його рукою. Вже в цьому полягала хитрість Грача, котрий намагався уникнути відповідальності за будинок. А хто взагалі може заповнити декларацію за іншу людину? Ви знаєте доходи свого сусіди? Природно, що й декларація Грача в окружну 25-ту кримську комісію виявилася не без недоліків. Та якщо в інших кандидатів, як розповідають, та ж таки 25-та окружкомісія приймала документи настільки причіпливо, що повертала їх навіть за неправильні коми, то чому інші кандидати повинні терпіти таку вільність щодо Грача? Інна Галкіна, довірена особа кандидата в депутати Тетяни Красикової, котра балотується на цьому ж окрузі, подала позов у суд... «Ми живемо в дикій країні, — говорив на мітингу лідер сімферопольських комуністів Леонід Кучеренко. — Можна подати позов проти спікера і виграти його, а Президент уже декілька днів не втручається в ситуацію...» Так ситуацію розуміють комуністи. Інші люди сприймають це як ознаку цивілізованості: Президент відповідає за свої справи, суди — за свої рішення, а спікер повинен відповідати за свої...

Та настав час проаналізувати правовий бік питання. Стверджуючи, що судову справу проти нього було підготовлено заздалегідь, Леонід Грач має рацію. Але це не виключає, що в його документах справді є порушення! Ось переді мною його апеляційна скарга у Верховний суд, де на сторінках 4 і 5 Грач пояснює, чому в його декларації є розбіжності зі справжніми даними. Але цим він підтверджує, що ці розбіжності справді Є, і суд, таким чином, правий, адже їх, за законом, не повинно бути.

З іншого боку, кримчани пам’ятають, що Леонід Іванович раніше часто, виступаючи по телебаченню, говорив: «Так, я зводжу будинок, бо хочу жити в стабільному та щасливому Криму...». Важливі ці слова: так, я зводжу будинок! А тут раптом за декларацією виходить, що ніякий будинок Леонід Іванович не будував, а той будинок, де він живе, — це чийсь подарунок (!?) його дружині... «Подарунок», між іншим, оцінюється майже в мільйон гривень! І як повинні поставитися рядові комуністи, виборці 25-го округу, котрі все життя прожили з родинами в державних квартирах на 40—70 квадратних метрах, до того, що їхній перший лідер не тільки не відрізняється партійною скромністю й живе в будинку загальною площею 674,6 (за документами міськвиконкому) метра, а навіть приховав від декларування стільки, скільки їм і не снилося — 229 метрів? Так само, як і до того, що їхній секретар не вказав доход від продажу квартири вартістю в 160 тисяч гривень, хоча її четверта частина, тобто 40 тисяч гривень, належала особисто йому? Ясна річ, ніхто не проти того, щоб Грач зводив і мав будинок, але як і кожна людина, він повинен додержуватися при цьому двох умов: використовувати для цього легальні доходи, по-друге, задекларувати їх у податковому відомстві й на виборах...

Тому все те, що говорить Грач нині, — і те, що він проросійський лідер, і те, що проти нього діє група його супротивників, і багато чого іншого — це правда. Але все це не анулює того, що його декларація містить недостовірні дані, і що законом за це передбачено скасування реєстрації та позбавлення права балотуватися. Тож суддя Олександр Опанасюк мав усі підстави скасувати рішення окружкомісії, і це суто правове рішення. Засобами права домогтися скасування судового рішення в Грача немає можливості. Та якби й було передбачено оскарження, то, виходячи з об’єктивних обставин, вищестоящий суд міг би тільки підтвердити вже прийняте рішення. Тож відсутність апеляції — тільки на руку Грачу, це відкриває йому шлях до політичного тиску на всіх, зокрема й на Президента України — безпосередньо мітингами в Криму і через Росію.

Як розвиватимуться події далі — важко передбачити. Політичні чинники можуть об’єднатися та змусити правову систему України якимось чином скасувати остаточне рішення місцевого суду й відновити реєстрацію Грача. Але як почуватиметься після цього сама правова система, та й Президент країни, і її парламент? І як це позначиться на майбутньому України? Адже і терпіння Президента, і поступливість інших політичних сил, і їхнє угодовство з комуністами з метою недопущення загострення конфлікту, — не можуть бути вічними. У четвер Рефат Чубаров сказав, що «Леонід Грач із рядової, звичайної судової ситуації вирішив зробити заручниками весь Крим, усіх кримчан, і він вирішив зірвати вибори». Він вважає, що Грачу необхідно добровільно «звільнити кримчан від своєї такої безладної, беззаконної поведінки й дати нормально проходити виборчій кампанії, а йому самому як нормальному громадянину України захищати свої інтереси в судовому порядку»...

З іншого боку, версію про те, що Грач «пішов із Криму» й уже не повернеться, знаючи його напористість, можна розглядати тільки суто гіпотетично. Можливо, у запасниках Леоніда Івановича ця версія його долі тільки десята. Всі попередні — це реальні кримські версії. Перша: комуністи зривають вибори в автономії, а після призначення нових знову висувають Грача кандидатом. Друга: комуністи домагаються визнання виборів такими, що не відбулися, в одному чи кількох округах, і на повторних знову висувають Грача та його соратників, котрі програють зараз. У будь-якому випадку, сьогодні можна сказати: якщо ситуацію з реєстрацією Грача не буде переломлено силою і його реєстрацію не буде відновлено, то він втрачає поки що тільки крісло спікера (адже в першому обраному складі глава парламенту повинен бути обраний уже до травня), але ще не мандат депутата, адже повторні вибори відбудуться вже за його участю. Однак Леонід Іванович розуміє, що Грач-депутат у Києві — це навряд чи більша величина, ніж Грач-депутат у Криму. Тут у нього більше свободи, тут він фігура, тут він авторитет, тут його коріння, а в Києві все це потрібно здобувати, і невідомо, чи здобудеш...

Київську версію можна розглядати ймовірною тільки як варіант, що базується на економічних причинах краху Грача. Якщо припустити, що Грач має рацію, коли заявляє, що нитки управління його відставкою ведуть у «київські кабінети», то це означає тільки одне: високі люди в Києві настільки багато винні Грачу економічно, що це для них стає обтяжливим і небезпечним, тож вони й вирішили просто прибрати Леоніда Івановича ніби чужими руками. Без посади він стане сумирнішим, до того ж йому завжди можна висунути претензії за сумнівне походження будинку. Спустившись із шостого поверху кримської політики, Леонід Іванович Грач стане вже не «птахом», як він полюбляє себе величати на плакатах, а просто Грачем, а людей із таким прізвищем тільки в Криму багато. Грач у Києві — це буде «птах» і того менший, оскільки бути проросійським лідером — а це, певне, єдине виграшне реноме, яке йому залишається після такого повороту у виборах! — у столиці зовсім не годиться та й непосильно для Леоніда Івановича сьогодні. Діяльність у різних псевдопатріотичних союзах — це зовсім не для Грача. Отже, Грача «переведуть» у Київ тільки в тому разі, якщо його треба буде максимально ослабити...

Проте крім цього є ще кілька проблем, які Грач уперто приховує.

Перша. Справді, Леонід Грач лідер проросійських сил у Криму, фактично Мєшков № 2. Але це, з одного боку, нічого не пояснює, бо це, по-перше, не змінює правовий бік питання, по-друге, це не могло стати й не стало причиною «атаки на Грача з Києва», як він стверджує. У Криму багато інших більш результативних проросійських лідерів, котрі, до речі, зробили для Росії та для росіян Криму набагато більше, ніж Грач, але «без шуму й пилу». І якби Київ прагнув позбутися проросійських рухів у Криму, то мішенню він обрав би, ясна річ, не Грача. І справу проти нього організовано, скоріш за все, не з київських кабінетів, а тим паче не за допомогою Мадлен Олбрайт, як заявляв Грач на мітингу в середу, а кримською опозицією, ним же самим і створеною.

З іншого боку, самі російські громади Криму відхрещуються від Грача: адже саме йому вони «зобов’язані» тим, що в конституції, написаній Грачем, російська мова перестала бути державною. І хоч скільки Грач тепер стверджував би, що він проросійський політик, хоч скільки «шпетив» би Україну з Києвом і «їхніх васалів» у Криму, як він говорить, хоч скільки обстоював би право російської мови на статус державної, росіяни Криму не подарують йому його «зрадницьку» конституцію.

Російські громади Криму висунули гасло: у Крим повинна прийти справжня російська влада, а не комуністи, котрі раз у раз змінюють політичну орієнтацію. Його «російськість» і передвиборне гасло «Грач — птах російський!» відверто критикують кримські проросійські газети. «Крымское время», приміром, пише, що «Грач вирішив вдруге експлуатувати російську ідею тому, що за душею нічого не залишилося», і що такі росіяни, як Костянтин Затулін, котрі захищають Грача, просто «купилися на його економічні чи політичні обіцянки». З Грача відверто кепкують у Москві: приміром, коли туди приїхав Валерій Горбатов, то перше, що йому сказали, було: «Якщо ви приїхали будувати міст через Керченську протоку, то скажіть Грачу, що ми ще свій на Сахалін не побудували!». Тим часом Грач проросійський тільки за обставинами. Сьогодні «прищемили хвіст» в Україні — він заявляє про свою проросійськість, а відчує охолодження Росії — буде обніматися з Україною та заявляти про своє українське коріння й відданість «нашій рідній державі та її Президенту». Так було вже багато разів, і як це називати — нехай вирішують самі читачі, але Грач є російським настільки, наскільки йому не зручно сидіти в українському кріслі. Щойно крісло стає зручнішим — Грач набирає проукраїнського забарвлення й тим більше проукраїнського, чим воно м’якше. А Мустафа Джемільов, коли Леонід Грач заявив про наміри зірвати вибори й дестабілізувати обстановку, сказав мені: «Ми завжди попереджали Київ про те, що справжнім джерелом дестабілізації обстановки в Криму є Грач і його оточення...»

Друга. Грач звик ототожнювати себе з усім Кримом й активно користується міфом про те, що він має широку підтримку. Насправді Компартія Криму — це мережа нечисленних слабосилих організацій, сильно пощипаних іншими партіями, які переманили до себе уже більшість колишніх комуністів. Ці організації, ясна річ, можна підняти на протести, але тільки якщо дозволити Грачу всліпу підпорядкувати їх собі. Грач ще може, користуючись адмінресурсом, слухняністю директорів, неосвіченістю людей, вивести на мітинг завод «Кримпродмаш», можливо, ще одне-два підприємства, але це й усе. У середу на площі була тисяча чоловік. Якщо буде вдвічі більше — це вже буде нечуваним успіхом. Але це й усе. Сто тисяч — явне перебільшення. До того ж, якщо в Грача просто запитати: а хто дав указівку зупинити роботу заводів і вивести людей на антиукраїнський мітинг? — як на площі не виявиться й тієї тисячі.

Третя. Уся ця ситуація порушує питання про рівень роботи і Леоніда Грача, і створених ним структур. Якщо таку велику частку документів кримської Верховної Ради визнано незаконною і скасовано, якщо замість роботи виходять лише конфлікти, якщо виборчкоми створено так, що діють вони тільки в інтересах комуністів, то навіщо витрачаються такі величезні кошти на існування цих органів влади, які лише заподіюють суспільству збитків? Якщо робота в Криму й далі продовжуватиметься в стилі й методами Грача, Києву рано чи пізно доведеться відповідати на це запитання. І тоді «репресії», як назвав це Грач, що відбулися 25 березня, здаватимуться блідими квіточками порівняно з тим, що муситиме зробити Київ, аби навести в Криму порядок.

Тож повалити Грача — це одне, а жити далі — це інше. Сьогодні суть питання полягає вже в тому, наскільки зможуть «Команда Куніцина», блок «За єдУ», комітет «Прозора влада» скористатися його відсутністю для формування працездатної влади? Проте питання, вважає Андрій Сенченко, стоїть чисто теоретично: адже більшість працездатних кандидатів зосереджено аж ніяк не в «блоці Грача». Навпаки, із Леонідом Івановичем міцних професіоналів практично немає, а тих, що є, оберуть у мажоритарних округах саме за їх професійні, а не політичні чесноти. Це Грач «на них їхав у владу», а не навпаки. Перспективні кадри зосереджено зараз саме в цих трьох об’єднаннях, і їх оберуть. Якщо після обрання з боку Компартії не буде тиску на депутатів, перспективи такі, що фракція комуністів стане нечисленною. Скоріш за все, ситуація розвиватиметься в тому напрямі, про який два роки тому сказав Рефат Чубаров: декомунізація України почнеться з Криму.

З проханням прокоментувати ситуацію, що склалася в автономії у зв’язку зі зняттям із передвиборного забігу лідера кримських комуністів, «ДТ» звернулося до глави КПУ Петра Симоненка.

— Для того, щоб дати оцінку останнім кримським подіям, треба повернутися до початку їх розвитку. І вже сьогодні можна стверджувати, що це була спланована акція. Спланована насамперед певним колом політичних сил. І дуже небезпечно, що ці політичні сили спираються або виконують волю криміналітету, що повертається у Крим. Це, безперечно, сьогодні дуже впливає на можливі результати виборів не лише в Криму, а й по всій Україні. Бо тенденція, чи, так би мовити, основний момент цієї виборчої кампанії полягає в тому, що кримінальний капітал намагається поєднати владу тіньової економіки та грошей із владою політичною. Це, природно, викликало загострення боротьби в тому самому Криму. Тому що з приходом Леоніда Івановича до керівництва Верховною Радою автономії спільно з правоохоронними органами були розпочаті різкі й ефективні заходи з припинення подальшого впливу різноманітних кримінальних угруповань на політичне життя і взагалі на владу в автономії. Й останні два роки в Криму було більш-менш спокійно.

Сьогодні все робиться для того, щоб зменшити реальний показник рівня довіри кримчан до наших товаришів по партії. Зокрема і в такий спосіб — зняттям із реєстрації лідера кримських комуністів. Я вважаю, наші товариші по партії правильно роблять, що звернулися до громадськості з закликом захистити громадянські й конституційні права як Грача, так і інших товаришів, яких спіткала та сама доля. Щоб уже з допомогою громадськості захистити конституційне право наших товаришів. І тут ми бачимо, що в комуністів у Криму, як і взагалі в нас в усій країні, значна підтримка серед громадян. І люди дуже гостро відреагували на те, що сьогодні відбувається в Криму, як використовують судову владу кримінальні групи та деякі політичні структури.

Небезпека полягає ще й у тому, що паралельно відбувається й інший процес: блок «Наша Україна» уклав політичний союз з деякими екстремістами з-поміж кримськотатарського народу. Як інтернаціоналісти ми шануємо цей народ за працьовитість і все те, що вони робили і продовжують робити в Криму. Та цей союз саме й призводить до того, що нагнітається обстановка, і вона може перерости у вибухонебезпечну в зв’язку з тим, що підігрівається національний чинник.

Третій момент, на який слід звернути увагу, коли ми говоримо про події в Криму, — це той чотирикутник, який утворився навколо автономії. Засоби масової інформації вже звернули увагу на те, що боротьба за Крим іде з трьох боків — Києва, Москви та Анкари. Я б не скидав із рахунку і четвертої сторони — кримінальний капітал, який прагне об’єднатися з політичною владою.

— Проте з реєстрації знімаються і представники протилежного комуністам табору — «заєдист» Сергій Куніцин, приміром.

— Якщо такі зауваження були пред’явлені Леоніду Івановичу і нашим товаришам, то чому при аналізі документів ті самі претензії не можуть бути пред’явлені й іншим? Я вважаю, що якщо комусь дорікають за неточність оформлення документів, то такий підхід має бути до всіх.

— Отже, якщо виходити з вашої логіки, з політичних сил, які стоять за зняттям із реєстрації Грача, варто виключити блок «За єдУ»?

— Треба простежити за тим, із чого все почалося. А розпочалося все з боротьби проти комуністів. З прагнення не допустити їх у Верховну Раду Криму.

— Чи потрібне, на вашу думку, президентське втручання в цю ситуацію? І чи стане Президент у неї втручатися?

— Президент повинен втручатися в ситуацію, щоб вона була стабільною з погляду захисту громадянських прав. Я маю на увазі недопущення кримінального капіталу до участі у виборчій кампанії. Щодо законності... За Конституцією, такі проблеми має розв’язувати законна влада. Та паралельно Президент сьогодні повинен сприяти тому, щоб у Криму, як і в інших регіонах, у тому числі й у місті Києві, в жодному разі не взяли гору представники криміналітету.

— Чи не боїтеся ви, Петре Миколайовичу, конкуренції з боку Леоніда Грача в боротьбі за лідерство в партії?

— У нас такого поняття, як «страх конкуренції», не існує. У нас кожен виконує те коло обов’язків, яке йому доручила обласна партійна чи республіканська партійна організація.