Гра втемну

Слід було бачити обличчя депутатів, які штурмували минулого тижня спочатку парламентську трибуну, а потім — електрощитову Верховної Ради. Так, деякі з них іноді набирали суворого вигляду, що личить «борцям за інтереси виборців». Перед телекамерами. Але коли камери вимикали або на пресу просто не звертали уваги, обличчя народних обранців опромінювалися світлом щирої й світлої радості.

Такий вираз можна побачити хіба що на обличчях дітей, захоплених тільки їм зрозумілою грою. Таке щастя на обличчях дорослих я спостерігав, продивляючись хроніку конфліктів на Балканах, — майже так само раділи бійці, які вперше в житті отримали справжню зброю у свої руки. Не догравшись «у партизанів» у дитинстві, багато хто з них і справжню війну сприймали як продовження дворової «війнушки». Проте пістолети й автомати в них були зовсім не дерев’яні.

Ще раз пригадав про це, коли почув зауваження одного з українських депутатів: мовляв, він не здивується, якщо у Верховній Раді дійде до стрілянини. Схоже, наші парламентарії теж грають у «війнушку», немов не помічаючи, що її жертвами вже тепер стають їхні співгромадяни, а завтра цілком може стати вся країна.

Підкидна відповідальність

Політики поки що сприймають країну головним чином як величезний майданчик для гри в квача. Квач — відповідальність за підвищення комунальних тарифів. Юлія Тимошенко їздить містами й селами, оголошуючи винними в зростанні цін міністрів і передусім прем’єра, уряд відповідає партизанськими вилазками і випадами через телевізор, перекладаючи провину на Юрія Єханурова і Юлію Тимошенко, які прем’єрствували в 2005-му. Суперечка, що більше — 130 дол. сьогодні, 95 — вчора чи 50 — позавчора, перетікає у сварку з приводу того, де тарифи зросли більше — у Донецьку, де при владі Партія регіонів, чи в Західній Україні, де більшість у місцевих радах у руках помаранчевих.

Не обходиться і без курйозів. «Як ви думаєте, хто складає більшість у міськраді Ужгорода, який установив тарифний рекорд?» — суворо запитує на селекторній нараді в понеділок Дмитро Табачник, натякаючи на причетність БЮТ. «Наша Україна» і Партія регіонів», — радісно від­повідають бютівці. Як тільки Тимошенко бадьоро рапортує про зниження тарифів в одному з міст на 15%, регіонали одразу згадують, що перед цим рішенням її однопартійців тарифи підняли в 2,5 разу, а тому 15% нікого не спасуть.

При цьому практично ніхто не згадує про те, що буде з ЖКГ наступного року чи через п’ять років. А якщо і згадує, то винятково як ще один козир у грі проти опонентів. Київський мер Леонід Черновецький, приміром, так і заявив: тарифи ми встановили на компромісному рівні, але грошей на реформу «комуналки» тепер немає і виділяти їх з інших джерел не будемо. Черкаський голова Сергій Одарич признається, що зниження тарифів обійшлося міському бюджету в 30 мільйонів. Звідки тепер і без того небагатому місту брати гроші на реформу ЖКГ, запитувати безглуздо.

Тим паче що, цілком можливо, «комунальники» зовсім скоро зажадають нових дотацій. Адже політики встигли переконати співгромадян, що не сплачувати рахунки іноді не просто вигідно, а ще й почесно. Якщо така несплата, приміром, — посильний внесок у боротьбу з ненависним мером, а тарифи підняли необгрунтовано. Тільки ось обгрунтованість новітніх — уже знижених — тарифів теж нічим і ніким не доведена. А раз так, то громадяни з чистою совістю можуть не сплачувати і далі. Михайло Бродський, який тепер закликає киян сплачувати удвічі більше при тій же якості послуг, виглядає смішно — адже нещодавно саме він агітував «ударити гривнею» по міській владі. І нагадував, що за законом тарифи можна піднімати тільки за результатами громадських слухань. Ви брали участь у слуханнях, організованих опозиціонерами? Отож.

Тягништовхай

Не здивуюся, якщо тепер опозиціонерів битимуть їхньою ж зброєю. І обвинувачувати в тому, що «їхні тарифи» — таке ж здирництво, як і тарифи від місцевої влади. Міністр праці вже натякнув, що не розуміє, як можна було підвищити ціни в два рази, якщо газ подорожчав тільки в півтора. А прем’єр пообіцяв кримінальні справи проти тих, хто підняв тарифи необгрунтовано. Якщо тепер когось справді посадять, навряд чи йому допоможе партквиток «Батьківщини». На обвинувачення в політичних репресіях тепер можна буде відповісти купою цитат із виступів Юлії Тимошенко.

Інша річ, що й така показна нещадність до «гнобителів малих українців» буде всього лише політичною демонстрацією. Як взагалі-то політичною демонстрацією є й епопея із законопроектом БЮТ, який чомусь прив’язує тарифи до середньої зарплати. Власне, самі тимошенківці це й не дуже приховують. Тим більш дивно виглядає реакція антикризової коаліції, яка мало не кістками лягає, щоб не допустити його прийняття. Кращого засобу зробити з БЮТ «страждальців за народ» — і вигадати складно. І регіонали ще дивуються, чому опозиціонери з такими щасливими обличчями юрбляться біля парламентської трибуни чи тягнуться до рубильника.

А щоб вивести опонентів на чисту воду, треба не сипати обвинуваченнями з парламентської трибуни й не слідчі комісії Верховної Ради створювати. Досить лише поцікавитися в опозиціонерів, що конкретно вони пропонують робити з ЖКГ найближчим часом і головне — у довгостроковій перспективі. Це найнеприємніше запитання і для БЮТ, і для «Нашої України». Оскільки насправді жодної виразної концепції комунальної реформи в них немає. Хіба що «думки з приводу», які взагалі-то мало відрізняються від того, чим і так займається місцева влада по всій Україні й за що самі бютівці з нашоукраїнцями ж її критикують. Та не поставлять представники антикризової коаліції це головне неприємне запитання опозиціонерам. Із банальної причини. Бо виразної концепції реформи ЖКГ немає й у регіоналів із соціалістами. Тому набагато легше штовхатися в сесійній залі й шукати давно списані мільярди.

Тим часом комунальна реформа якщо й не може претендувати на роль національної ідеї через свою надмірну «приземленість», то цілком спроможна стати національним проектом, який міг би нарешті змусити український політикум працювати на українське суспільство. І змінити саму вітчизняну політику. В якій досі змагаються харизми, гасла й технології, а не програми розвитку країни. Ось тільки чи потрібне все це українським політикам? Чи можете уявити, щоб за круглим столом на Банковій лідери парламентських фракцій говорили про комунальне господарство й тарифну політику? Аби каналізації і водопроводу присвячували універсали й дорожні карти? То ж і я думаю, що їм набагато цікавіше говорити про приєднання до НАТО, долю рідної мови і єдиної помісної церкви. Тим паче що про це говорити можна практично нескінченно.

Два тузи на мізері

Ні, звичайно, про «малого українця» вітчизняні політики пам’ятають завжди. Причому, звичайно, найбільше пам’ятають саме про того, хто одержує найменше. Саме тому мірилом любові до співгромадян вважається розмір мінімальної зарплати й мінімальної пенсії. Скільки сил і часу витратила опозиція на боротьбу за «мінімалку» ще за першого прем’єрства Януковича! Як «пенсійна карта» розігрувалася під час президентської кампанії! Торік емоцій було менше, але однаково — занижені мінімальні соціальні показники були мало не головною претензією Ющенка до бюджету на поточний рік. У результаті Верховна Рада зобов’язала уряд підняти їх за підсумками першого кварталу, і Янукович таки одержав жаданий президентський підпис.

Тепер настав час розплачуватися по боргах. Формально перший квартал закінчується 31 березня. Але на Банковій дотерпіти не змогли. Президент подав законопроект про підвищення мінімальної зарплати вже з 1 березня. Посилаючись на бравурні звіти Миколи Азарова про небачене економічне зростання. Антикризова коаліція президентську ініціативу успішно завалила — разом із «тарифним» законопроектом від БЮТ. Але співгромадянам не варто сумувати. Уже хоча б для того, щоб не дати Ющенкові й опозиції виглядати «єдиними захисниками малозабезпечених», уряд обов’язково «мінімалку» підніме. І, можливо, навіть більше, ніж пропонував президент. Янукович хоч і казав тиждень тому, що з поправками до бюджету поспішати не слід, нині стверджує, що підвищення йде за планом, затвердженим ще торік.

За пенсіонерів можна навіть порадуватися, тільки от якби таку ж турботу вітчизняні державні мужі виявляли про середній клас, що, власне, і забезпечує те саме економічне зростання!

Звичайно, політик насамперед хоче сподобатися
виборцеві. Найбільш дисциплінований український виборець — це одержувач соціальної допомоги. А той, хто може подбати про себе сам, — може в день голосування й на дільницю не прийти. Тільки в результаті виходить, що і президент, і парламент, і уряд — незалежно навіть від конкретних прізвищ — свідомо грають «на зниження» акцентів соціальної політики. У результаті обділеними виявляються навіть не підприємці, а кваліфіковані працівники. Рівень їхньої
зарплати, як і раніше, далекий від адекватного, але через те, що він усе-таки трохи вищий, ніж у малозабезпечених, їм увесь час пропонують «потерпіти». Проте «терпіти» готові не всі й не завжди. А оскільки за кордоном за ту ж роботу пропонують зарплату більшу — кількість трудових мігрантів-українців постійно зростає. У Кабміні вже хапаються за голову — через декілька років Україна може перетворитися на країну непрацюючих пенсіонерів. Уникнути цього, признаються фахівці, можна тільки в тому разі, якщо зарплата кваліфікованих працівників зросте не на відсотки, а в рази.

Тільки як це може статися, якщо політики продовжують раз за разом «розігрувати мізер». І, висловлюючись картярською мовою, навіть попередження про два тузи в прикупі їх не зупиняє. Просто для вітчизняних політиків, як і раніше, важливіше не дати тузів опонентам, навіть якщо за це треба заплатити власним програшем. «Гора» росте, зате гра не закінчується.

Хоча, скоріш за все, річ не в азарті. І урядова коаліція, і опозиція просто не знають, як діяти. Адже це мінімальну зарплату і пенсії можна встановити законом, — а середня зарплата залежить від загального стану економіки. Приватного підприємця не змусиш сплачувати більше урядовою чи президентською директивою, потрібна осмислена економічна стратегія. Тільки зі стратегіями у вітчизняному політикумі великі проблеми. І споживачам пропонують тільки те, що є в наявності. Ігри, фокуси, розіграші. Ви сидите без грошей? А ми позбавили зарплати працівників МЗС! Вам відключили воду? А ми депутатам — електрику! Ніщо так не об’єднує, як спільні злигодні. І залежність від одного рубильника.