Гіганти церковного будівництва

Обговорення можливості створення в Україні єдиної помісної православної церкви закономірно стає гучнішим у періоди політичної напруги, коли трапляються вибори, скандали, революції. З одного боку, політики готові використовувати будь-яку трибуну, щоб «засвітити» свою ідеологічну орієнтацію, з іншого — церковники зміцнюють давні союзи й засновують нові з потенційними представниками влади. І питання єдиної помісної церкви — традиційно зручний привід зібратися й поговорити. Цікаве формулювання, з яким виступають, як правило, світські любителі єдиного православ’я, — «створення єдиної помісної церкви». Це формулювання відбиває рівень розуміння проблеми — з погляду таких ораторів, церква може бути створена, тобто церква — це щось на кшталт державного департаменту або, в найгіршому разі, громадської організації. Тобто, звичайно, створити можна що завгодно і назвати це хоч церквою, хоч цирком, але різниця між першим і другим у такому разі буде невеликою.

Церква в Україні, слава Богу, є і створювати її не треба. І в нашому випадку може йтися лише про статус цієї церкви — про помісність, автономію чи автокефалію. У сенсі «помісності» в нас усе-таки краще, ніж у багатьох, — помісних церков кілька. Отож не будемо про «боротьбу за помісність». По суті, помісною є церква, що обгодовує вірних — громадян окремої незалежної держави. У нашому випадку (відкинувши питання канонічності) на це звання може претендувати як УПЦ, так і УПЦ КП, і УАПЦ, і навіть УГКЦ. Питання автономії чи автокефалії фактично не входить у поняття помісності. Помісною може бути церква, яка є екзархатом, митрополією чи патріархатом, що перебуває у повному підпорядкуванні в якоїсь автокефальної церкви, частковому (автономна) або є самокерованою (автокефалія). Отже, митрополит Володимир із повним правом міг заявляти, що помісна православна церква в Україні є, як і патріарх Філарет міг йому опонувати в тому сенсі, що так, є, але не та.

Річ не в помісності, а в способі управління і шляхах до жаданої автокефалії. Адже автокефалія — не обов’язково неодмінний супутник помісності: помісна церква може бути автономною, а може бути й у повному підпорядкуванні в іншої помісної церкви. Наша УПЦ — приклад автономії. Її вища влада спілкується із Всесвітнім Православ’ям не прямо, як личить автокефальній помісній церкві, а через РПЦ. Вона автономна де-факто, хоча це слово не фігурує в томосі про дарування самостійності. Перспективи автономної церкви невизначені — вона може з часом «дорости» до автокефалії, а може, навпаки, повернутися у статус екзархату чи митрополичого округу. УПЦ теоретично могла б отримати автокефальний статус із рук Церкви-Матері — РПЦ. Це було б логічно з погляду церковного права, та й історично виправдано: автономія нерідко передує автокефалії. Правда, історія свідчить також про те, що вирвати цей статус із рук патріархів не дуже просто, а політика може відіграти певну роль. Тобто в окремих випадках прямий шлях — не найкоротший. Чи слід говорити, що РПЦ зовсім не поспішає відпускати УПЦ у вільне плавання.

Втім, не можна сказати, що шансів стати автокефальною українською церквою в УПЦ практично немає. Якщо віятиме попутний вітер, нескоро, але таке цілком можливе. Вже тепер всередині цієї конфесії зріє й час від часу проривається назовні прагнення до самостійності. Ієрархи цієї конфесії не можуть не розуміти того, чого не розуміють інші московські аналітики, які дають поради щодо закручування гайок та використання «церковної карти»: епоха вірних бабусь — «плетених беретів» УПЦ поступово відходить у минуле. Відбувається природна зміна поколінь, і в храмах стає дедалі більше людей, вихованих на ідеях якої не є, а все ж таки незалежності, для яких приналежність цієї церкви до «Великої Росії», у кращому разі, не означатиме нічого. Оскільки ж «Велика Росія» навряд чи відмовиться від звички втягувати у свою політику церкву, зокрема українську, очікується наростання роздратування пастви, політичні інтереси й уподобання якої не збігатимуться з тим, що їй нав’язують у церкві, куди, підкреслимо, вона зовсім не по те ходить.

Тобто в найближчому майбутньому РПЦ доведеться визначитися зі способом ведення політики в Україні. Або вона буде й надалі затверджувати для українських єпархій радикально проросійських архієреїв і тим самим посилювати роздратування своєї пастви, яке загрожує відходом частини найчутливіших в інші конфесії. Або, якщо Московський патріархат хоче зберегти велику і впливову конфесію в Україні, РПЦ доведеться лібералізувати свою політику. Якщо Україну не буде втягнуто повністю у політичну орбіту Росії, РПЦ все-таки доведеться так чи інакше піти з України. Питання тільки в тому, як вона це зробить: розсварившись на смерть чи тихо й культурно — щоб залишитися. Адже в такому разі РПЦ отримує шанс і далі зберігати вплив усередині УПЦ, а також отримати ще один союзницький голос у міжправославному діалозі, де все теж зовсім не безхмарно. РПЦ, поступившись трохи в українському питанні, натомість отримує набагато більше, ніж практикуючи й надалі тактику лобового удару. Однак для того, щоб вона поступилася, здається, і в самій РПЦ, а можливо, і у високих московських кабінетах, які їй покровительствують, має змінитися покоління. А може, й не одне.

А якого нищівного удару було б завдано «ворогу номер один» РПЦ в Україні — патріарху Філарету, якби РПЦ раптом надала УПЦ автокефальний статус! Адже саме цього найбільше й побоюється шановний патріарх. Якщо це станеться, УПЦ КП можна скасовувати через непотрібність — в України законним шляхом з’явиться помісна автокефальна церква, у канонічності якої ніхто не сумнівається. Проте, судячи з політики нинішнього керівництва РПЦ, цього не буде. Патріарх Філарет міряє колишніх колег по конфесії власною міркою — міркою людини, здатної на різкі рухи, ризиковану гру й самостійну тонку політичну інтригу. Чи то на таку інтригу нинішнє керівництво РПЦ нездатне, чи то хтось із вищих чинів не дозволяє, а тому патріарх Філарет може спати спокійно й розробляти свій шлях до помісної автокефальної церкви — шлях державних рішень.

Тих, хто скривився й подумав, що це не шлях для церкви, відсилаю до історії. Скажімо так, хотілося б вийти на такий рівень розуміння церкви та її місії, щоб назавжди відмовитися від зазначених способів ведення церковної політики. Але це нам поки що не загрожує. Державний шлях вирішення питання — це, можна сказати, наше, одвіку православне. Хоч тепер і заведено копилити губу на цезаропапізм. Патріарх Філарет звично ставить на політику і владу. Звідси його переважно світська риторика в церковних питаннях — про національну самоідентифікацію через прийняття «українського православ’я», про симфонію державної і церковної незалежності, про державну церкву, нарешті. Це риторика молодих національних держав кінця ХIХ — початку ХХ століття, з якою ми трохи припізнилися. По-перше, тому, що відтоді бажані для частини з нас європейські демократичні цінності дуже лібералізувалися — зокрема довели вимогу свободи совісті до повної секуляризації, а секуляризацію, у свою чергу, — до абсурду.

Політики, які підтримують УПЦ КП, час від часу роблять різкі рухи на підтримку свого церковного фаворита — від участі в соборах і форумах до підготовки проектів та концепцій створення помісної церкви. Час від часу вони проголошують заяви про нестабільність церковної ситуації. Ідея цивільної дестабілізації внаслідок церковної нестабільності експлуатується особливо активно прибічниками УПЦ КП, тому що це добрий привід переконати колег-політиків, владу і громадськість у необхідності державного контролю над церквою, втручання в церковне будівництво «в інтересах української державності».

Сценарій, запропонований УПЦ КП, максимально світський: УПЦ КП визнається (або, точніше, оголошується) представниками вищої державної влади Єдиною помісною православною церквою України, після чого до неї приєднуються всі бажаючі архієреї, монастирі, парафії інших конфесій. У результаті присутність інших православних церков — УПЦ і УАПЦ — поступово звужується, ці конфесії маргіналізуються чи взагалі розчиняються (УАПЦ) або ж перетворюються на екзархати іноземних церков (УПЦ). Після чого, можливо, згодом відбудеться визнання Української православної церкви Київського патріархату як помісної й автокефальної — за фактом, як це бувало з іншими помісними православними церквами. Правда, не з усіма — але про це ідеологи УПЦ КП воліють не говорити.

Фактично, вибір між шляхами, запропонованими УПЦ КП і УПЦ, — це вибір між двома державними церквами. Тому постійні апеляції святих отців до влади і політиків по обидва боки цілком логічні. Нинішня церковна влада в обох конфесіях перебуває під гнітом не тільки православної цезаропапістської традиції, а й нашого спільного радянського минулого. Звідси ця звичка вірити у владні рішення, а не у волю своєї пастви, навіть коли йдеться про формування церкви. Звідси це ставлення до церкви як до інституту, а не громади вірних чи містичного Тіла Христового. І звідси ці постійні поразки. Не так і не стільки одне від одного, як від «конкуруючих фірм» — передусім протестантських і неорелігійних громад, які діють за випробуваним принципом «мережевого маркетингу», дешево скуповують душі, поки високі ієрархи штовхаються під дверима високих кабінетів, борючись за звання єдиної і неповторної державної церкви.

Третій шлях свого часу був запропонований УАПЦ: возз’єднання з церквами діаспори, що перебувають під омофором Вселенського патріархату, і відновлення української православної церкви у складі Константинопольської, як це було до середини ХVII століття. Теоретично цей шлях міг би виявитися найбільш прийнятним у сенсі балансу між канонічними вимогами і політичним інтересом. Але в нинішніх умовах він — і найдовший, і найтриваліший. Тому що ніхто, крім представників УАПЦ (та й то не всіх) і їхніх колег у діаспорних церквах (передусім у США) в ньому не зацікавлений. Ні держава, якій доведеться спочатку витратити масу дипломатичних зусиль на досягнення домовленостей із Москвою, Фанаром та Конгресом США, який нині покровительствує Вселенському патріарху, щоб потім мати справу з погано керованою церквою із центром за кордоном. Ні Константинопольський патріарх, якому доведеться болісно шукати порозуміння з московськими колегами. Та, оскільки в цьому зацікавлені українські діаспорні єпископи, які, як це властиво українській діаспорі, дуже хочуть бути причетними до долі Великої землі, Константинопольський патріарх заплющує очі на їхні сміливі заяви в Україні, обіцяє відкрити свої подвір’я, вітає предстоятелів некононічних церков України зі святами, тим самим даючи зрозуміти, що нічого проти них не має, і навіть стверджує, що рішення про перепідпорядкування Київської митрополії Москві 1686 року — не зовсім коректне. Проте робити різкі рухи не поспішає, хоча представники як попередньої, так і (особливо) нинішньої української влади його до цього підштовхують. Так, цей шлях міг би бути важким і гарним: патріарх Варфоломій поступається вмовлянням своїх єпископів, української пастви та української влади, активізує переговори з Московським патріархатом, і той, у свою чергу, робить благородний жест — дає відмашку своїм архієреям вести переговори з УПЦ КП і УАПЦ про об’єднання: ті зустрічаються, домовляються під невсипущим наглядом Московської й Константинопольської патріархій, вирішують усі спірні питання, проводять об’єднавчий собор, після чого одержують томос про автокефалію від Московського і Константинопольського патронів (щоб ніхто не образився). Написала — і сама розчулилася...

Проте жоден із цих шляхів не буде реалізований. Принаймні найближчим часом. Тому що є маса обставин — як об’єктивних, так і суб’єктивних. І перша з них — ми ще самі не сформулювали чітко, чого саме хочемо: єдиної церкви, автокефальної церкви чи і того і іншого в одному флаконі. І хто саме хоче — влада (окремі її представники), церковники, віруючі чи вся нація в єдиному пориві? Неважко прогнозувати відсутність найближчим часом церковної єдності — реальної, а не оголошеної «наказом ВЧК». Хоча б тому, що церкви надто надійно пов’язали себе з нерелігійною — державною, національною, політичною — ідентифікацією, яка поки що єдиною в нас не стала.