Дорога додому

Кажуть, коли після молитви про мир у всьому світі 30 січня Іван
Павло II за традицією випустив із вікна білого голуба, той, облетівши площу Святого Петра, повернувся до Папи. А ще кажуть, що він помер із тихим словом «Амінь» на вустах, закінчивши молитву з людьми, котрі зібралися на площі. Його вже назвали «Великим Папою». Ці слова підхопили й повторюють щоразу, коли згадують про нього. З’явиться ще багато легенд і свідків справжніх чудес. Звісно, можна чекати, що Папу Івана Павла ІІ незабаром беатифікують, а там і з канонізацією не забаряться. Чому? Дуже просто: якщо не він, то хто ж? Та що там, не чекаючи рішень суворої комісії з беатифікації, поміж собою багато людей — католиків і некатоликів — уже називають його «Святим Папою». Смерть Папи Римського Івана Павла ІІ не стала несподіванкою, але від цього чомусь не легше.

Найтриваліший понтифікат минулого століття і третій за тривалістю в історії католицької церкви був ще й надзвичайно яскравим. Вже давно жоден папа не користувався популярністю, яку можна порівняти з популярністю зірок Голлівуду та героїв Діснея. І вже напевно про жодного Папу, крім Івана Павла ІІ, не писали на нудних бетонних парканах «Папа Римський — SUPERSTAR».

Він дивився на світ світлими очима дитини, яка не втомлюється дивуватися, і старця, котрий знає ціну людині, навчився прощати її пороки, але не бажає з ними миритися. Проте саме непримиренність, яка так часто робить людину недалекою, надавала постаті Івана Павла ІІ надзвичайної ваги в очах найнесподіваніших людей. Непримиренний противник комуністичного режиму, який узяв неабияку особисту участь у поваленні цього режиму в рідній Польщі та розхитуванні його у всій Східній Європі, він викликав трепет у голосі одного з небагатьох полум’яних комуністів, які ще збереглися, — Фіделя Кастро. На його смерть — смерть католицького лідера — навдивовижу зворушливо відізвався мусульманський світ. Хоча б тому, що, коли США оголосили про «хрестовий похід» на ісламський Схід, Папа Римський засудив і війну, і заодно недоречну експлуатацію імені Христа — Бога, Що є Любов’ю. Він сам побував на цьому Сході й молився разом із ними — мусульманами і немусульманами — за всіх — мусульман і немусульман, — загиблих у нескінченних війнах, що розривають Близький Схід. Навіть ізраїльтяни, котрі сприйняли спільні молитви Папи з палестинцями як особисту образу, не можуть забути його приїзду на Святу землю, молитви в синагозі, засудження антисемітизму, кроків до примирення між іудаїзмом і католицизмом.

Утім, виступи політичних лідерів, які навперебій вихваляють покійного Папу за безустанну проповідь любові, миру та рівності, дуже швидко набивають оскому. Так і хочеться запитати: ну, хлопці, й кого з вас його слова виправили чи хоч колись зупинили? Ні, я не сумніваюся у силі молитви — тим більше в силі молитви такої людини, як Іван Павло ІІ. Просто сумно думати, що за його життя війн не поменшало, незважаючи на високі оцінки, які тепер щедро дають йому глави особливо войовничих держав. Утім, і не в них річ. Папа стукав у силу-силенну воріт — заради цього він об’їздив увесь світ, заради цього виходив до натовпу, який збирався на майданах, стадіонах, аеродромах, пустирях і просто в чистому полі. Заради цього він з’являвся на телеекранах і в радіоефірі. І якщо, почувши його слова, хтось колись зняв палець зі спускового гачка, хто скаже, що його молитви були даремними?

Проте критики не дрімають. Уже відкрито рахунок «невдачам Папи», проблемам, які він залишив у спадок католицькій церкві, «нічого не зробивши для їх розв’язання» — це й відмова Європарламенту визнати «християнське коріння європейської цивілізації», і секуляризація у Європі, й консерватизм церкви, яка відлякує паству, та й миру в усьому світі для нас, скажемо відверто, так і не вимолив. А особливо критично налаштовані пишуть про те, що Іван Павло ІІ, власне, й взагалі не зробив нічого видатного порівняно, наприклад, із Папою Іоанном ХХІІІ, котрий скликав Другий Ватиканський собор, узяв діяльну участь у врегулюванні карибської кризи й налагодив стосунки з Хрущовим і РПЦ.

Що ж, можливо, Іван Павло ІІ не був настільки блискучим політиком, як Іван ХХІІІ. Та місіонера, рівного йому, римський престол не знав із часів найпершого понтифіка апостола Петра. Саме зміщення акценту з політики на місіонерство — один із найцікавіших і найдієвіших заходів, ужитих Іваном Павлом ІІ, — зробило цю церкву настільки численною і настільки впливовою на початок ХХІ століття, коли розмови про «кінець християнства» нав’язли в зубах навіть у студентів.

Проте так уже в нас повелося: міряти досягнення з власної дзвіниці. Що ми знаємо (та й чи хочемо знати) про ті внутріцерковні проблеми, які він більш-менш успішно вирішував? І то сказати — внутрішні проблеми церкви від більшості з нас далекі. Тому й діяльність Папи ми оцінюємо не за «церковною» шкалою, а за «суспільною». Нам цікаві «популярні рішення» — що насправді сказав Папа про фільм «Страсті Христові», «реабілітація» Галілея, покаяння за гріхи синів церкви, спільні молитви з іншославними — і як на це відреагували керівники протиборчих держав. Загалом, тих, хто говорить тепер про «папський піар», публіка зрозуміє і найсправжнісінький, великий і незаперечний успіх Івана Павла ІІ спише саме на це. А вдалося йому ні багато ні мало — розширити межі католицького світу — саме за його понтифікату кількість католиків без малого потроїлася і перевищила мільярд.

Але ж куди простіше було б сидіти на теплій ватиканській печі й чекати, коли, нарешті, всі потенційні католики повірять і рівними лавами посунуть до церкви, відмовляться від гомосексуальних шлюбів, перестануть розлучатися, гамселити одне одного кийками по головах і розбещувати школярок. От тільки проблема в тому, що немає в католиків поняття «канонічної території». А була в їхнього глави церкви тверда впевненість у тому, що якщо в якійсь далекій-далекій галактиці люди коли й чули про Христа, то хіба що краєм вуха, треба летіти туди й розповісти їм докладніше. І якщо в когось немає для цього іншої назви, крім «піар», нехай розширює кругозір і збагачує лексикон.

Наша власна обмеженість іще не означає, що церква стала жертвою секуляризації — жертвою секуляризації поки що стали ми самі, якщо не можемо зрозуміти таких, загалом, нескладних речей. Секуляризація, яку зараховують до «поразок», зокрема Івана Павла ІІ, для католицької церкви саме під час його понтифікату відкрила нову можливість зайнятися тим, для чого її було створено. А створено її було не для того, щоб примушувати мирських правителів щось робити й чогось не робити, позиватися зі скандальними письменниками або оцінювати кінопродукцію. І вже, звісно, не для того, щоб компромісами й «популярними рішеннями» залучати побільше пастви. А для того, щоб нести Світло для світу. Піарити Євангеліє (якщо так зрозуміліше). І навіть якщо тебе десь послухавши, не почули, треба йти далі. Що й робив Іван Павло ІІ, долаючи величезні відстані, перетинаючи кордони політичні, культурні, конфесійні. Так, якби Папа боровся з абортами, війнами та гомосексуалізмом як такими, можна було б сказати, що він зазнав фіаско. Та він боровся не стільки «проти», скільки «за» — за кожну окремо взяту душу, безсмертну і за природою християнську.

Власне, це була основна перепона, що стояла між покійним Папою (як і всією християнською церквою) і «цивілізованим світом», який мислить вузькополітичними або вузькоділовими категоріями. З погляду політики та бізнесу, де панують торг та компроміс, уся його діяльність була, м’яко кажучи, серією невдач — «одвічно християнська» Європа секуляризується собі й далі, її церкви порожні, її лідери мало прислухалися до заяв Ватикану будь-якого ступеня різкості. Торік Нобелівський комітет саме через «консерватизм» Івана Павла ІІ відмовився розглядати його як претендента на премію Миру. Але ж він міг і «попустити» — скасувати целібат, дозволити аборти (хоча б для бідних), визнати права сексуальних меншин (вони ж тепер такі впливові), з розлученнями, знову ж таки, щось треба робити (шлюборозлучні процеси в цивілізованому світі — це модно, прибутково, загалом, прогресивно). Одне слово, ввійти в історію як великий реформатор. І виправдання було залізне — адже прийнято вважати, що саме суворість католицької церкви в питаннях моралі й відлякує від неї потенційних парафіян. Загалом, можливостей поторгуватися і пошукати компромісу — було більше ніж досить.

Та про який торг чи поступки або навіть «входження в історію» може йти мова, якщо ти виступаєш від імені Христа? І як пояснити цим «експертам», які оцінюють перемоги й поразки Папи, що саме за цю непоступливість, цю неготовність до торгу та компромісу його не лише шанували європейські католики, а й любили в пострадянських країнах, у Латинській Америці й Африці? У країнах, де культ користолюбства ще не канонізовано, не ототожнено з «прагненням до самореалізації». Може, саме ця наївна віра в ефемерне «духовне життя», непідвладне законам купівлі-продажу, і кликала понтифіка в далекі краї, подалі від занадто впевненої у своїх цінностях Західної Європи?

Можливо, це була найсильніша сторона «Папи з периферії» — як ніхто інший він розумів, що там, на кордонах затишного світу, який звично називають «цивілізованим», не просто «теж живуть люди». Що саме ці люди потребують духовного навчання і що саме вони як ніхто інший здатні сприйняти його й відгукнутися. Що вони готові боротися зі злом, а не ставитися до нього як до факту, прикриваючись фіговим листком «толерантності» — треба лише допомогти їм, указати їм шлях.

Заради них і цієї їхньої здатності він, ризикуючи своєю репутацією, допомагав польській «Солідарності». Та з падінням берлінських стін і залізних завіс історія боротьби за посткомуністичний світ для Івана Павла ІІ не закінчилася. У певному сенсі вона тільки починалася. Країни колишнього СРСР досить швидко порозумілися з усіма (або майже з усіма) колишніми політичними опонентами. Дивно припустити, щоб, скажімо, приїзд президента США, будь-кого з лідерів Західної Європи або найбільших «капіталістичних хижаків» до будь-якої з пострадянських країн викликав би якісь заперечення. Це трапилося лише з Папою Римським. Пригадайте, якими протестами з одного боку та побоюваннями з іншого супроводжувався його візит до України 2001 року. А його мрії про візит до Росії так і не судилося збутися — не з його вини. І навіщо напружувати пам’ять — цього тижня в Держдумі Росії ставилося питання про те, чи не занадто багато уваги ЗМІ «православної Росії» приділяють покійному католицькому лідеру і чи не занадто «висока» делегація (прем’єр-міністр РФ і керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополит Кирило) вирушила до Рима на похорон Папи. Дарма, що з не дуже католицьких США очікуються відразу три президенти, до того ж керівники зовсім не католицьких Ізраїлю, низки мусульманських країн і деяких країн колишнього СРСР, — зокрема Президент України В.Ющенко, — серед яких теж не так уже й багато «католицьких». Постать Папи-поляка, котрий узяв активну участь у розвалі соцтабору, залишається для Росії травматичною навіть після смерті.

Лише дві країни жорстко відмовлялися приймати Папу — Росія і Китай. І то сказати, хоч і не вірять у містику високі чини, а візити Івана Павла ІІ часто мали дивні наслідки у вигляді зміни або принаймні корекції режиму. Небезпечна це справа — чужа харизма. І ми на власні очі мали можливість бачити, як убого виглядали інші глави великих держав поруч із цим зігнутим старцем, чию державу можна обійти за кілька годин, але чию владу не порівняти з жодною земною. І все лише тому, що він із повним правом говорив від імені Бога, в той час як земні владики можуть виступати хіба що від імені своїх партнерів по бізнесу і тільки в зовсім виняткових випадках — від імені народу (і то не всього). Може, саме тому й наша українська влада під час пам’ятного візиту понтифіка до України так намагалася обмежити спілкування Папи з людьми (принаймні в Києві — у Львові це було просто немислимо), заповнюючи вулиці міліцією і закидаючи в поштові скриньки заборони підходити до вікон?

Утім, не надто його любили можновладці не лише в колишньому СНД і Китаї, хоч би що вони говорили тепер у своїх жалобних заявах і хоч би як шикувалися біля його труни в соборі Святого Петра. Їм постійно доводилося виявляти винахідливість, щоб пояснити своїм виборцям, чому Папа Римський черговий раз неправий. Одним досить було того, що він «чужий» і вже тому не може втручатися і давати оцінки. Іншим доводилося виявляти велику винахідливість, апелюючи до «прав людини», які в їхній інтерпретації чомусь далеко не завжди збігаються з заповідями Христа. Земних владик можна зрозуміти — людьми з розмитими цінностями, ізольованими одне від одного товстими прокладками «толерантності», простіше управляти.

Зате його любили різні люди — католики й некатолики, бідні й багаті, чорні й білі. Йому не треба було бути «толерантним» — любов зрівнює й об’єднує усіх незалежно від кольору шкіри, статі та віку. До толерантності ми вдаємося, мов інвалід до милиці, коли не здатні до любові. «Консерватору» Івану Павлу ІІ ця милиця була ні до чого — «раб рабів Божих», він не гребував ніким, ні на кого не намагався дивитися звисока. Виявляється, цього іноді буває предосить. Під час візиту Папи Римського до України ми самі відчули, як легко він стає для нас «своїм». Адже він так близько до серця приймав випробування й лиха, які випадали на нашу долю, і в потрібний момент знаходив кілька простих слів батьківської підтримки. Його останнє слово, звернене до України, вимовлене в дні помаранчевої революції, про те, що «у ці важкі й тривожні для нас дні він особливо молиться за нашу улюблену батьківщину», не лише підтримало тих, хто цієї підтримки потребував, — воно залишається актуальним для усіх нас. Можливо, він не був політиком. Він не вмів (або не хотів?) зачаровувати собою сильних світу цього. Але ж і сам Христос не прагнув зачарувати Ірода або Пілата. Папа Іван Павло ІІ втілив зовсім інший — споконвічний — ідеал церковного служіння, якого саме й не вистачає сучасному світу, що розколовся на дрібні уламки й загубився у виживанні та чварах.

На запитання про те, чи служитимуть молебень за упокій душі Івана Павла ІІ в православних храмах України, я почула щось на кшталт «та хто він для нас такий?». Але ж саме на це запитання відповідав усе життя понтифік: хто ми такі взагалі, щоб іти одне одному назустріч, молитися одне за одного, поводитися якщо й не шляхетно, то принаймні терпимо. Любити одне одного. Заради відповіді на це запитання він об’їздив світ від краю до краю, фактично, все своє перебування понтифіком провів у дорозі, шукав, хотів перевірити сам і показати всім нам: цей шлях веде на Небеса. Додому.