ДО КУВЕЙТУ! І ЖОДНИХ СУМНІВІВ

Поділитися
Результат, із яким українські законодавці завершили свою палку суперечку з приводу відправки хімбатальйону на війну, перевершив очікування навіть найбільш розгнузданих оптимістів...

Результат, із яким українські законодавці завершили свою палку суперечку з приводу відправки хімбатальйону на війну, перевершив очікування навіть найбільш розгнузданих оптимістів. Ще за день до голосування максимальною цифрою, яка прогнозувалася, за умови таємного волевиявлення народних обранців, було 230. У приховуванні імен голосуючих «за» і «проти» багато хто вбачав порятунок питання. Надто вже незручним для публічного висловлення своєї точки зору здавалося воно парламентаріям. Про свій намір голосувати проти внесеного Президентом до Верховної Ради відповідного законопроекту однозначно заявили лише ліві та блок Юлії Тимошенко. Для них, судячи з висловлювань їхніх представників, не існувало жодних «але», «якщо» і «за умови». Решта парламентських груп та фракцій, починаючи з минулого понеділка, перебували у майже гамлетівських сумнівах: посилати чи не посилати. Не знайшовши відповіді, деякі народні обранці демонстрували дива винахідливості, запропонувавши перенести вирішення питання на тиждень чи проголосувати за постанову про відправку українського батальйону, додавши до неї слова «після закінчення воєнних дій».

Однак у день голосування грянула війна. А напередодні ввечері Президент запросив лідерів вірної йому «дев’ятки» поговорити на болючу тему, яка краяла депутатські серця та душі, щоб озброїти їх аргументами на користь прийняття позитивного рішення. І хто б міг подумати: у нього вийшло! Рішення глави держави про відправку 19-го окремого батальйону радіологічного, хімічного та біологічного захисту Збройних сил України для забезпечення безпеки цивільного населення Кувейту у разі застосування зброї масового ураження підтримали 253 народних депутати України.

«Я проти відправки. Чому? Дуже просто. Наведу приклад зі свого життя. 1 травня 1986 року мені, тоді керівнику тресту «Дніпротяжбудмеханізація», зателефонували з високого кабінету і веліли відправити людей до Києва на ліквідацію аварії. Якої та де, не сказали. Я відправив. Минуло чимало років. Я став мером міста Дніпропетровська. Одного разу, коли я відпочивав на дачі, а вона була там, де й усі дачі того ж самого тресту, до мене підійшли два кранівники, молоді симпатичні люди, й попросили: «Валерію Павловичу, допоможіть нам отримати квартири». Відповівши, що їм слід звернутися до керівництва тресту, а не до мене, почув: «А до Чорнобиля ви ж нас посилали». Ці слова я запам’ятав до сьогодні. Я не розумію, заради чого ми відправляємо наших людей на війну. Тому категорично проти цього», — ділився в середу своїми міркуваннями з «ДТ» глава фракції Народно-демократичної партії Валерій Пустовойтенко. А вже наступного дня безсторонній список поіменного голосування засвідчив, що фракція НДП у єдиному пориві проголосувала за відправку батальйону. Крім однієї людини. І цією людиною був... не Валерій Пустовойтенко.

Аналогічна історія й зі співголовою депутатської групи «Народний вибір» Миколою Гапочкою, який не став псувати результатів волевиявлення своїх товаришів по групі, що одноголосно схвалила законопроект. Тоді як в інтерв’ю «ДТ» висловився категорично проти: «Ми не маємо права посилати українських громадян у зону бойового конфлікту. Я зустрічав людей, які були і в Ефіопії, і на Кубі, і в Афганістані... Відправку в гарячі точки військових я вважаю неприйнятною. Якщо є добровольці і якщо їм за участь у таких заходах пропонують не дві тисячі доларів, а двісті тисяч, то це певною мірою виправдано. А все інше ми не підтримуємо. Я не бачу аргументів, чому ми маємо брати участь в акції. Що ми виграємо від цього в геополітичному масштабі? Підтримаємо Америку? Американці нас не просять це робити. Ми їм не потрібні. Кувейт? Не та держава, яка впливає на геополітику. Тоді що? Можливість сказати, що ми також орали, як та муха, сидячи на спині у вола? Плюсів я не бачу, лише мінуси. Якщо ми підтримуємо Америку, то ми маємо заявити про це відкрито. А так виходить, що заходимо у задні двері».

Однак слід визнати: звинувачуючи депутатів у розходженні їхніх слів із їхніми ж діями, важко позбутися неясного відчуття незручності перед ними. Слід віддати належне їхній мужності— ці хоча б не побоялися висловитися. Дехто з доблесних представників пропрезидентської гвардії зовсім відмовився викласти свою позицію, пославшись на термінові справи, несподіване погіршення здоров’я та інші форс-мажорні обставини. Логіка ж тих, хто не взяв приклад зі страуса, така: «У мене є два запитання: наш хімбатальйон бере участь у війні чи ліквідовує наслідки війни? Напевно, все-таки друге. І друге запитання. Війна вже розпочалася, то що краще для країн, втягнутих у воєнний конфлікт, — наявність батальйону хімічного та радіаційного захисту, хай він польський, румунський або український, чи відсутність його? Безперечно, перше. Чому тоді ми вважаємо, що коли український батальйон не поїде, то це добре для України, для арабського світу й для всіх решти?» Це думка керівника парламентського загону об’єднаних соціал-демократів Леоніда Кравчука. «Для мене дуже важливий захист українського батальйону. Хто бере на себе відповідальність за його безпеку? Це ж не ракетний чи бронетанковий підрозділ, наш батальйон має захищати цивільне населення. І я хочу, щоб ці люди повернулися додому живими та здоровими. Отже, мені повинні сказати, що, по-перше, батальйон оснащений за останнім словом техніки, по-друге, ті, хто вводить війська в Ірак, беруть український батальйон під свій захист і гарантують, що він не буде втягнутий у воєнні дії, а покликаний виконувати лише гуманітарну функцію з захисту населення. Однак для того, щоб цей захист був здійснений, батальйон потрібно послати в Кувейт». Судячи з того, що у фракції СДПУ(о) не знайшлося жодного депутата, який проголосував би проти законопроекту, есдеки задовольнилися отриманими відповідями на всі поставлені Леонідом Макаровичем у своєму коментарі запитання. До речі, стурбованість щодо безпеки та фінансування українських військовиків висловив також лідер фракції Партії промисловців та підприємців і «Трудової України» Ігор Шаров: «Відправку українського батальйону радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту ми маємо розглядати як виключно технічну й гуманітарну допомогу. Я вважаю, що ми мусимо докласти всіх зусиль до того, аби наші військові фахівці підтвердили свій професійний рівень. Оскільки це стосується зміцнення позитивного іміджу наших військових хіміків. До того ж вони виступають у цьому випадку не як військовослужбовці, що беруть участь в операції проти Іраку, а як миротворці. І командування батальйоном здійснює Генеральний штаб Збройних сил України. При цьому йдеться про контрактників. Наші миротворчі батальйони вже брали участь у врегулюванні військових конфліктів на Балканах та в африканських країнах. І це завжди лише сприяло позитивному іміджу України, а, крім того, допомагало підвищити професійну підготовку українських військових. Нині, коли війна в Іраку загрожує позбавити мільйони людей житла, викликати спалахи епідемій, ми маємо зробити все можливе, щоб якнайшвидше зупинити катастрофу. Важливе питання — визначеність, із яких джерел фінансуватиметься миротворча операція: організація безпечного перельоту в Кувейт, забезпечення нашого контингенту всіма необхідними засобами та продовольством». Солідарними з позицією свого лідера виявилися, якщо судити за списком поіменного голосування, майже всі (за винятком одного) члени фракції.

«Я переконаний, що це випробування для українських політиків — висловлення ними конкретної точки зору з цього питання, — заявив «ДТ» глава депутатської групи «Демократичні ініціативи» Степан Гавриш. — І не тому, що в них її немає. Я ще місяць тому сказав, що слід ретельно зважити, чи необхідно сьогодні підтримувати війну, не вичерпавши всіх дипломатичних способів вирішення конфлікту? Чи повинні ми відправляти в район Перської затоки український батальйон, не будучи впевненими в тому, що він може професійно виконувати свої функції, і чи не створимо ми нову після Чорнобиля проблему, пов’язану з тим, що наші хлопці виконуватимуть найбруднішу, найскладнішу роботу? І лише з’ясувавши для себе ці питання, ми зможемо зрозуміти: чи повинні ми ухвалювати, у тому числі й моральне, рішення підтримати цивільне населення на території третьої країни? І чи буде це лише підтримка на території третьої країни — чи у певній віртуальній ситуації цей батальйон може взяти участь у бойових діях? І, нарешті, чи відповідає це національним інтересам Української держави? Хто платитиме за цей батальйон? Яку компенсацію отримає Україна в майбутньому? Чи посилиться позиція України в геополітичному плані?

Позитивне у цьому те, що ми виконуватимемо миротворчу гуманітарну місію на території третьої країни, яка не є воюючою країною, згідно з існуючою угодою між Кувейтом та Україною. І захищатимемо не військові об’єкти, а цивільне населення. Мінус полягає в тому, що ми побічно підтримуємо війну в Іраку, беручи на себе певну відповідальність за цю позицію. Та парламент ухвалював рішення про відправку українського батальйону, коли війна в Іраку вже розпочалася. Я вважаю, що, беручи до уваги нашу відмову від ядерного озброєння і наслідків Чорнобиля, Україна має всі підстави для того, щоб підтримувати захист мирного населення на території третьої країни. До однозначної точки зору — підтримувати чи ні це рішення — наша депутатська група так і не прийшла». Те ж саме перед голосуванням із парламентської трибуни повідомив і «демініціативець» Іван Плющ, продемонструвавши це на особистому прикладі, ставши єдиним членом «Демініціатив», який голосував проти.

Примітно, що ті, хто виступив категорично проти відправки нашого хімбату до Кувейту, наводять практично ті ж докази, тільки в концентрованішому вираженні. І фраза глави парламентського комітету з питань нацбезпеки та оборони, комуніста Георгія Крючкова практично ідентична одному з висловлювань Степана Гавриша: «Ми проти цього рішення, оскільки його прийняття свідчить про солідаризацію зі злочинною акцією США. Мінуси в самому обгрунтуванні, котре представив Президент, де говориться про те, що зберігається певна небезпека терористичних актів на території України і проти наших об’єктів, що знаходяться за межами країни. Далі, щоправда, говориться, що, на думку спеціалістів, ймовірність цього не велика, але, проте, вона є». Однак найсерйозніший негатив, на думку Георгія Корнійовича, полягає в тому, що «юридично ми пов’язуємо себе з діями США. Причому в обгрунтуваннях так і говориться: відправляючи батальйон, ми тим самим фіксуємо свою участь в антиіракській кампанії. Це загрожує найсерйознішими наслідками». Фракція КПУ на користь рішення про відправлення батальйону не дала жодного голосу.

Говорячи про плюси й мінуси ухваленого парламентом рішення, лідер фракції соціалістів Олександр Мороз зізнавався в тому, що позитивного результату від участі України в іракській кампанії практично не бачить: «Річ у тім, що якби доля операції, спланованої США, залежала від участі чи неучасті українського батальйону, тоді ми говорили б про плюси. Тоді повага Америки до України була би підставою для отримання таких плюсів. А оскільки Президент напросився на таку участь лише з однією метою — щоб йому не згадували про продаж «кольчуг» і деякі інші речі, то яка може бути вигода у разі, скажімо, завершення операції на користь Сполучених Штатів? Та ніякої. Це суто особистісний, навіть не політичний, демарш. А друга складова цього демаршу — повна залежність депутатів із більшості від адміністрації Президента. Перед голосуванням, під час обговорення ходити, благати: «Не голосуйте!» — та все ж тупо й сліпо натискати на ті кнопки, на які велено тиснути в адміністрації. Щоб врятувати шкуру однієї людини, поступаються інтересами держави в цілому». Жоден соціаліст не проголосував за запропонований Президентом законопроект.

Настільки ж одностайні були й підопічні Юлії Тимошенко, котра заявила «ДТ»: «Для мене важливим є життя навіть однієї людини. Прирікати ж практично на смерть 531 людину — це просто безумство. З іншого боку, ми починаємо привертати увагу на землю України терористів. І хоча в парламентському залі звучали слова про миротворчу й гуманітарну місію, весь світ розуміє: Україна бере участь у чужому військовому конфлікті».

Однак найбільшу увагу журналістів і спостерігачів привернула позиція «Нашої України», котра практично й вирішила результат голосування. Без 44 «нашоукраїнців», які проголосували «за», санкції парламенту на передислокацію РХБ-батальйону із Самбора до Кувейту отримати не вдалося б. Виступ перед оголошенням голосування Віктора Ющенка увів опозицію в стан легкого трансу: якщо ми правильно зрозуміли, Віктор Андрійович за відправлення? Сам він, як виявилося, натиснувши кнопку «за» при ратифікації договору з Кувейтом, що передувала другому голосуванню, з питання про батальйон не став голосувати зовсім. Але щільне кільце з журналістської братії оточило його, щойно він вийшов із залу. На відміну від представників пропрезидентського табору, котрі старанно уникали камер і диктофонів після доконаного факту, Ющенко не став відмовчуватися: «Внаслідок того зовнішньополітичного курсу, що проводяться Україною останніми роками, ми постійно виявляємося сидячими на двох стільцях. Нам не подобається диктатура. Нам не подобається коаліція. Що нам подобається? Скажіть, ми прийняли рішення про війну чи про мир? Нічого подібного. Нас не запитували ні про те, ні про інше. Зате запитують про інше: якщо сьогодні на вулицях лежать люди, котрі потребують допомоги, жертви конфлікту, яке наше ставлення до цього? Ми подаємо руку цим людям, чи ні? Ось із цього потрібно виходити. Я це називаю політикою. Проблематичним у цьому конфлікті є те, що єдиний міжнародний інститут, котрий повинен повністю контролювати конфлікт і процедуру його вирішення, — це Рада Безпеки ООН. І в контексті війни конфлікт потрібно повернути під повний контроль Ради Безпеки. Крапка. Більше нічого не додати. І це має стати фундаментальною основою позиції офіційної влади в Україні. У рамках моральних зобов’язань, і це інше питання, ми повинні бути солідарними з жертвами. Така допомога є коректною. І вона базується на розумінні національних інтересів.

Очевидна проблема, і для нашого парламенту також, полягає в тому, що за відсутності чітко визначених стратегічних основ зовнішньої політики розгляд подібних питань у Верховній Раді несе серйозні політичні розколи. Через дезорганізовану стратегічну позицію важко дійти згоди в тактичних епізодах. Негатив навіть не в тому, що різні позиції займають політичні сили. Очевидно, ці «метастази» проникнуть і в суспільство. Я переконаний, там, де ефективна публічна влада, там, де глави держав годинами виступають з аргументами, обгрунтовуючи свою позицію, там, де відбувається широка не політиканська дискусія, суспільство не наражається на подібну небезпеку. У цьому я бачу основний негатив: професіональної, грамотної дискусії в нас не відбулося. У ній не брали участі ключові особи. Це політика подвійних стандартів. Десь ухвалюють рішення, а потім ми не можемо довідатися, якими мотивами при цьому керувалися. З іншого боку, я думаю, що гуманітарна форма участі — це все-таки демонстрація того, що ми знайшли ту сферу в досить серйозному міжнародному конфлікті, де присутність України є коректною. І потім, я думаю, що це демонстрація хоча б деякої ясності в невеличкому сегменті української зовнішньої політики. Я навіть не дивуюся такій гостроті дискусії: парламент України не звик публічно обговорювати доленосні питання зовнішньополітичного курсу. Це робилося в нас за іншою адресою. І досить часто неколегіально».

Гострота дискусії, утім, зовсім не свідчить про її належний рівень. Як видно з виступів у сесійному залі і з наведених коментарів, рідко який депутат може чітко і зі знанням зовнішньополітичних реалій сформулювати свою точку зору, не зациклюючись на морально-етичному боці справи (відразу при цьому демонстративно нехтуючи елементарні морально-етичні принципи). Адже, крім справді важливого людського чинника, в цій проблемі є вагома дещиця як зовнішньої, так і геополітики. Так, Америці потрібний будь-який привід, щоб показати світу багатонаціональність сил, які беруть участь в акції. І тому рішення про відправлення українського батальйону там очікували з нетерпінням. До речі, Німеччина, яка зайняла відкрито пацифістську позицію в іракському питанні, проте уже відправила аналогічний батальйон у той самий Кувейт. Якби наш парламент ухвалив інше рішення, в українсько-американських відносинах знову настало б похолодання після потепління, що було намітилося. При цьому в Штатах не стали б ламати голову над питанням, хто в цьому винний — парламент чи Президент. У Вашингтоні з роздратуванням знову б вимовляли слово «Україна». І вже тим паче там не стали б перейматися нашою проблемою, що полягає у відсутності ідеологічних основ у більшості партій, які населяють український парламент. «Батальйонна епопея» продемонструвала, що практично в жодній з парламентських фракцій немає усвідомленої принципової позиції, яка б базувалася на чіткому баченні місця і ролі України у світі, хоч як банально це звучить. На уявленнях про союзників країни, її інтересах і пріоритетах. Ідеологію їм заміняють вказівки Президента. Який, у свою чергу, найчастіше керується власними інтересами.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі