ДІЛИЛИ МИ УСІ ПОТРОХУ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ І З КИМ-НЕБУДЬ

«Портфеліада» в українському парламенті, здається, скінчилася. Службовий роман «23 стільці» став відверто занудним, переговорні сторони помітно втомилися одна від одної, але набагато сильніше їх утомила невизначеність. Ніхто не хотів програвати, але кожен у результаті продемонстрував готовність поступатися. Тим паче що кожну поступку, здається, буде оплачено. Добре що арсенал коштів «політичного платежу» все ще багатий і різноманітний.

Спробуємо зробити попередні висновки. «Наша Україна» одержала десять керівних парламентських посад, принаймні три з яких (що курирують питання бюджету, законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, а також свободи слова й інформації) можна вважати ключовими. Навколо першого, нагадаємо, було зламано найбільше списів. Воно й не дивно — нагадаємо, що бюджет складає уряд, але затверджує Верховна Рада. Зазначимо також, що контроль над внесенням змін у головний фінансовий документ держави здійснює саме бюджетний комітет. Тих, хто не знає, проінформуємо: як свідчить практика, у 2/3 випадків зал голосує за редакцію документа, підготовленого профільним парламентським органом. При правильній організації праці, бюджетний комітет може суттєво вплинути на процес розподілу грошових потоків, на обсяги фінансування тих чи інших галузей, підприємств тощо. А глава комітету, вміло використовуючи надані йому повноваження, може перетворитися не лише на стратегічно важливого лобіста, а й на дуже впливового політика, на ключову фігуру у взаєминах між центральним виконавчим і вищим законодавчим органами влади. Чи посильною виявиться ноша безумовно амбіційному Петру Порошенку — ще питання. До речі, інформація про те, що на цю посаду претендував сам Ющенко, — не цілком коректна. Точніше буде сказати так: Віктор Андрійович «бронював» його, плануючи потім поступитися куму. Навіщо було потрібне таке маскування — невідомо. За однією з версій, лідер «НУ», знаючи про неоднозначне ставлення до Петра Олексійовича (зокрема і з боку значної кількості «наших») певний час камуфлював свої справжні наміри. Тим паче що на посаду головного парламентського «бюджетознавця» небезпідставно претендували більш підготовлені для цієї ролі Віктор Пинзеник і Валерій Асадчев. Але лідер фракції, незаважаючи на гул несхвалення, головного «солідариста» усе-таки пригрів. Саме позиція першого номера «НУ» вплинула на результати рейтингового голосування, за підсумками якого удачливішим від інших виявився таки Порошенко. Вибір Віктора Андрійовича свідчить або про його надмірну довіру до пана Порошенка, або про зайву довірливість вождя. Яка з гіпотез більше відповідає дійсності — покаже найближчий час.

Ще дві структури, яким доручено «опікати» силові структури й засоби масової інформації, — важливі самі по собі (чому, сподіваємося пояснювати не треба), але надзвичайно важливі саме для опозиційної сили. Мас-медіа та правоохоронні органи — структури, мало не найбільше від інших контрольовані владою. Тож опозицію, за визначенням, вони недолюблюють. Недарма ж у проекті «Договори про спільні дії у Верховній Раді четвертого скликання» саме ці два комітети пропонувалося передати опозиції. Як необхідну гарантію її нормального існування. Вибір персон, котрим фракція доручила керувати двома вказаними структурними підрозділами ВР, можна вважати вдалим. Близький до рухівських кіл івано-франківський «мажоритарник» Володимир Мойсик (котрому через два місяці «стукне» всього 45) донедавна був членом Верховного суду. Він непогано поінформований про предмет своєї майбутньої діяльності й чудово знайомий з усіма тими, з ким йому доведеться зіштовхуватися в новій ролі. До того ж, наскільки відомо, Володимир Романович не викликає в міліцейських, прокурорських, судових й інших специфічних начальників миттєвої реакції відторгнення. На відміну від багатьох інших, більш одіозних, опозиційних претендентів на посаду глави «правоохоронного» комітету, Микола Томенко знайомий із мас-медіа не з чужих вуст, мабуть, зайве агресивний для класичного чиновника. Але, можливо, саме така людина й потрібна не розпещеним надмірною любов’ю ЗМІ «нашим» на посаді керівника «пресового» комітету.

Успіхом «наших українців» можна назвати провід ще в чотирьох постійних парламентських структурах — із питань боротьби з організованою злочинністю й корупцією (як механізм доступу до інформації, так і з точки зору PR), аграрної політики та земельних відносин (як інститут лобіювання на ринку купівлі-продажу землі), промислової політики (як один із важелів впливу на Кабмін), європейської інтеграції (як ще один із джерел постійних контактів із Заходом, що в світлі проголошеного «походу в Старий Світ» і напередодні президентських виборів набуває додаткового значення). До речі, те, що «НУ» домоглася легалізації цього, не передбаченого раніше, комітету, також можна вважати її маленькою вікторією.

Глава «аграрного» комітету Іван Томич — людина маловідома в широких колах, але вельми цікава. Іван Федорович також зовсім не старий (через три тижні йому виповниться лише 44), але вже дечого встиг надивитися. Колишній заступник голови колгоспу, екс-завсектором райкому КПУ, став фермером у 30 років, за три роки до розвалу Союзу. Уже через чотири роки він стає віце-президентом Асоціації фермерських господарств, а ще через п’ять — президентом Асоціації фермерів і землевласників України. Томич встиг побувати й у Селянсько-демократичній, і в Аграрній партіях. Нині безпартійний Томич тяжіє до напівопозиційних рухівців, що не заважає йому бути вхожим до багатьох владних комітетів. Влада про нього пам’ятає і його цінує: не дуже давно отриманий орден «За заслуги» — зайве свідчення того.

Про керівника промислового комітету Юрія Єханурова ми писали багато, а тому нагадаємо лише одну важливу деталь — у різнорідній «НУ» Юрій Іванович вважається «людиною Ющенка». І те, що саме йому доручили очолити комітет, максимально «інтегрований» у виконавчу владу — примітно. Борис Тарасюк — головний (і в прямому, і в переносному значеннях цього слова) інтегратор України в ЄС також користується прихильністю вождя. Його кадрове висування — не стільки, напевно, плід лобістської роботи рідної Борису Івановичу ПРП, скільки прагнення самого Ющенка максимально використовувати знання, досвід і зв’язки екс-глави МЗС. Володимир Стретович — колишній керівник правового комітету в Раді позаминулого скликання має репутацію кваліфікованого юриста та вмілого парламентарія. Проте наскільки безболісно пройде для людини, котра чотири роки перебувала поза великою політикою, зміна амплуа, сказати складно. Не зайвим буде додати, що на цю посаду Петро Порошенко намагався «протягнути» близького до нього генерала Віктора Короля (котрий пройшов школу карного розшуку й податкової поліції), але у фракції вирішили, що два комітети для одного Петра Олексійовича — занадто. Перевагою й водночас недоліком Стретовича є те, що він не інтегрований в жодну з існуючих груп впливу всередині «НУ».

Ще три профільні «радівські» органи — з питань культури й духовності, з питань прав людини та з питань охорони здоров’я, материнства й дитинства (віддані, відповідно, екс-митцеві Лесю Танюку, екс-дипломатові Геннадію Удовенку й екс-нейрохірургу Миколі Поліщуку), мають менше значення. Вагомості фракції додає сам факт наявності в її рядах десяти керівників комітетів. Не кажучи вже про те, що це означає суттєве збільшення адміністративного ресурсу, котрий «НУ» так чи інакше зможе використовувати. Тим більше, що «наші», зважаючи на все, колотися на дрібні підрозділи наміру не мають.

На відміну від «Єдиної України», окремі представники якої давно не приховували сепаратистських настроїв. Навіть її лідер Сергій Тигипко, напевно, більше від інших зацікавлений у численності фракції й хоча б формальному збереженні її монолітності, днями з сумом визнав: фінал неминучий. Тим більше, що привселюдне добро від Президента вже отримано.

Провладний осередок ось-ось розколеться на клуби за бізнес-інтересами. У найвиграшнішому становищі опиняться, скоріш за все, «донецькі», котрі відкусили посаду першого віце-спікера (Геннадій Васильєв) і посаду глави комітету з ПЕК (Андрій Клюєв). Сам по собі портфель керівника «паливного» комітету не так значущий, як багатьом здається. Але в світлі недавнього призначення президентом «Енергоатому» Сергія Тулуба (представника того самого центру впливу) можна говорити про домінування одного фінансово-політичного угруповання в стратегічно важливій сфері. Тим більше що 38-річний Клюєв (один із найперспективніших «донецьких», котрий встиг попрацювати заступником у Віктора Януковича) має репутацію людини енергійної та цілеспрямованої. І жорсткої, що в енергобізнесі, погодьтеся, не остання справа (як не намагався Андрій Деркач, а обійти тезку у боротьбі за пост головного ПЕК у ВР не зміг). А прокурорське минуле й віце-спікерське сьогодення Геннадія Васильєва дає майбутній фракції Партії регіонів реальні шанси на встановлення «робочих» контактів із «силовиками».

До вагомих перемог блоку влади можна додати заняття позиції керівника апарату ВР. Їм став колишній міністр освіти, екс-посол у Литві і тепер вже екс-держсекретар Міністерства освіти Валентин Олександрович Зайчук. Немає сумніву, що досвідченому організатору знадобиться у його нелегкій праці і педагогічний, і дипломатичний досвід.

Ще один важливий комітет — із питань фінансів і банківської діяльності (який доручено очолити Сергію Буряку) формально також дістався провладній коаліції. Проте припустити, де саме буде Сергій Васильович після неминучого розвалу «Єди», нелегко. Відповідно до однієї з гіпотез, «брок-бізнес-банкір» може опинитися в новому депутатському об’єднанні, котре, скоріш за все, буде рівновіддалене як від затятих прибічників нинішньої влади, так і від її шалених противників.

Комітет з іноземних справ — непогане придбання для групи Сергія Тигипка—Віктора Пінчука, котра всерйоз націлилася на прем’єрську посаду. Посада глави комітету з питань будівництва, транспорту та зв’язку — здається, не більш як данина поваги перед заслугами родоначальника «ТУНДРи» Валерія Пустовойтенка. Можливо, втрачаючому вагу лідеру НДП і вдасться створити власну фракцію. Але їй, скоріш за все, буде відведено роль кадрового резерву для інших, багатших і перспективніших депутатських об’єднань. Хоча й сам по собі транспортно-будівельно-зв’язковий комітет — непоганий шанс заробити. За наявності відповідних навиків.

А ось одержання посади керівника комітету з питань екологічної політики, природокористування, надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи — мабуть, не стільки шанс заробити самим, скільки шанс не дати заробити іншим. А об’єднаним есдекам, котрим зазначена посада дісталася, таких навиків не позичати. Надзвичайні ситуації для багатьох у цій країні — просто божевільні гроші, які виходять із держбюджету, але, як правило, не доходять до тих, хто їх потребує. Що ж, представники СДПУ(о) в змозі подбати про те, аби кошти йшли лише одним каналом. Крім того, можна припустити, що тепер, коли згаданий комітет очолив соціал-демократ Іван Ризак (донедавна — перший заступник глави Закарпатської ОДА), розмовам про причетність деяких членів СДПУ(о) до вирубування лісів у Закарпатті, треба думати, буде покладено кінець. Узагалі об’єднані есдеки без особливих втрат вийшли з кадрової «м’ясорубки». Партія, котра не зуміла порадувати своїх прибічників запланованим приголомшливим успіхом на останніх парламентських виборах, вхопила дві, не найгірші посади. До того ж, очевидний вплив окремо взятої партії на верхівку всього парламенту. І не лише тому, що Олександр Зінченко виглядає підготовленішим (а, отже, й ефективнішим) парламентським начальником порівняно з Володимиром Литвином і Геннадієм Васильєвим, а й тому, що керівник парламенту все ще як і раніше залежний від керівника СДПУ(о), знавця юридичної казуїстики й любителя парламентських інтриг.

Явно виражені опоненти режиму (в особі фракцій «БЮТ» і СПУ) одержали чотири посади на двох. Юлія Володимирівна, подейкують, дуже розсердилася, що їй не дали бюджетний комітет. Але це, наскільки можна судити, було однією з головних умов, висунутих «двійкою». На наш погляд, Тимошенко і її соратникам — гріх скаржитися. Отримані ними портфелі — із розряду ключових.

Комітет із правової політики (главою якого став екс-міністр юстиції Василь Онопенко) — це реформа законодавства (зокрема й гіпотетично можлива ревізія Конституції). До того ж — це домінуюча сила в процесі затвердження суддів. І цим сказано багато, якщо не все. А одержавши ще й комітет із питань державного будівництва й місцевого самоврядування (його очолить Анатолій Матвієнко) «бютівці» фактично замкнули на собі всю правову політику, принаймні той її сегмент, який стосується реформи системи державного управління. А вона явно не за горами.

Олександра Мороза та його колег трішки шкода. Станіслав Ніколаєнко явно заслуговував більшого, ніж посада глави комітету з питань науки й освіти. Новоявленій главі постійної комісії Валентині Семенюк (при всій до неї повазі) явно буде не під силу проконтролювати процес приватизації. А сам Сан Санич явно розраховував на більш серйозні важелі впливу.

Проте 14 комітетів, отриманих «коаліцією трьох» — це вже важіль. Якщо знати, коли й куди натискати. А з шістьома посадами, відданими «за квотою» комуністам — це й зовсім гідравлічний прес. Але відхід фракції КПУ можна пророчити з так само високою імовірністю, як і розвал «Єди». Це чудово розуміла і влада, і її прибічники в парламенті: почасти тому «Єда» відносно легко погодилася віддати настільки значну кількість керівних посад «четвірці». «НУ» та її союзники це розуміли не гірше, але в їхніх міркуваннях — що більше візьмуть комуністи, то менше візьмуть «єдуни» — теж є своя логіка.

Словом, кожен одержав те, що хотів. Принаймні щодо комуністів це можна сказати з упевненістю. Найдосвідченіший у компартійних колах знавець підприємництва Станіслав Гуренко — комітет із питань управління народним (досі?) господарством, власності й інвестицій. Великодосвідчений орговик Валентин Матвєєв — комітет із питань регламенту. Профспілковий бос Василь Хара — комітет із питань соціальної політики та праці. Мегаветеран Георгій Крючков — близький його серцю комітет із питань національної безпеки та оборони. Підопічні Симоненка одержали чотири важливі посади, живильне середовище для розширення лобістської діяльності й хороший трамплін для підвищення політичного впливу. І ще дві посади глав «прохідних» комітетів у вигляді «бонусу» за твердість під час переговорів — із питань молодіжної політики, спорту й туризму (Катерина Самойлик) й у справах пенсіонерів, ветеранів й інвалідів (Петро Цибенко). Тепер комуністи — вільні політичні художники. Сезон полювання за їхніми голосами оголошується відкритим. Правда, ціна цих голосів (у світлі одержаних представниками КПУ посад) зросла.

Проте навіть тепер, коли реєстр парламентських бонз остаточно затверджено, важко розмежувати тріумфаторів і переможених. Ще складніше, певне, спрогнозувати, як саме локальні успіхи тієї чи іншої політичної сили позначаться на реалізації глобальних цілей. Оскільки сам по собі портфель глави комітету — фетиш. Спроможний, утім, перетворитися на чарівну паличку, нехай і з обмеженим діапазоном дії. Але для цього, у свою чергу, необхідно дотримуватися низки умов, потрібна концентрація зусиль не тільки щасливого володаря «трофея», а й сили, що стоїть за ним. Багато залежить від того, скільки в кожного конкретного глави комітету виявиться надійних союзників і непримиренних опонентів у ввіреній йому структурі. Багато залежить від того, наскільки кожен «головком» буде дипломатичним. І наскільки твердим.