Десятиріччя у картинках

Є певна символіка в тому, що десять років тому календар обнулився одночасно з єльцинським «я втомився, я йду». Дев’яності роки вимотали людство. Дуже багато було струсів, надій, захоплень, обіймів, зруйнованих стін, розвалених пам’ятників, розвінчаних міфів, роздутих бульок, які луснули. У нове тисячоліття цивілізація ввійшла з глухою підозрою, що всьому є міра, у тому числі й надіям із захопленнями. Епоха розвалу біполярного світу була епохою адреналіну. Вона не могла тривати нескінченно, як не можна нескінченно жити на барикаді. Рано чи пізно героїчна боротьба закінчується, і починаються героїчні будні. Барикада виявляється банальною горою сміття, яку треба розчищати. Це й робило людство в нульові (вони ж двотисячні) роки ХХІ століття. Епоха ідеологічних битв закінчилася. Настала епоха прагматизму. Однак і тут без адреналіну не обійшлося.

Теракти 11 вересня

Внутрішні проблеми Росії відомі з часів Гоголя - дурні і шляхи. Зовнішні ж часто зводяться до відсутності привабливого політичного бренда, який зрівнявся б із «європейською ідеєю» та «американською мрією». «Руський світ» поки що таким брендом не став. Як і нафта по 90 доларів, що є, радше, тимчасовим подарунком долі. Як і винятково вдале місце на політичній карті, яке, з урахуванням специфічних сучасних реалій, робить Росію незамінним партнером і для ЄС, і для Америки, і для Китаю, і для Індії. З цього погляду, Путін справді «фартовий», ось тільки у світі вітряних електростанцій і електромобілів такий фарт може швидко змінитися. Чи готова до цього Росія? Очевидно, ні. Чи буде готова - покажуть «десяті».

Косово та інші прикрощі

У сучасному світі є багато націй, які претендують на винятковість, але ніхто не заслуговує її так, як Китай - нація, котра мала 9-відсоткове зростання ВВП впродовж не одного, а цілих трьох десятиріч! За цей час середній дохід китайця зріс усемеро, а економіка подвоювалася кожні вісім років. 400 мільйонів людей змогли вирватися з убогості. У безпрецедентно стислі терміни Китай став локомотивом світової економіки, її головним виробничим цехом і кредитором західного світу на чолі з Америкою. А заодно й другою за потужністю економікою світу.

Фінальний відлік пішов. Як максимум, 2030-го, а як мінімум - уже в найближчі десять років Китай може посперечатися з Америкою за світову економічну першість. Ось тільки якщо. Якщо його не підкосить одвічна дилема економік на фазі зростання. Бо чим більше працюєш - тим вище зростання. Чим вище зростання - тим вищий добробут. А чим вищий добробут - тим менше хочеться працювати за гріш. Доки бідні райони країни забезпечують промислово розвинені провінції дешевою робочою силою, і доки ці бідні райони не почали ремствувати з приводу зростання прірви в рівні добробуту, китайський мотор працюватиме. І якщо внутрішньополітичний статус-кво збережеться, то людського потенціалу Китаю вистачить надовго.

Інше питання в тому, що бути світовим виробничим цехом і бути світовою штаб-квартирою - речі досить різні. Китай звик працювати в трюмі глобальної економіки, але ще не звик стояти на її капітанському містку. І річ тут не в політичній смиренності. За останні десять років у Китаї підросла нова, націоналістично забарвлена політична еліта, в якої бажання «покермувати» більш ніж вдосталь. Ось тільки вміння та здібностей не завжди вистачає. Про що, зокрема, свідчать дедалі більші тертя в зовнішній політиці Китаю щодо сусідів.

Балачки про те, що через лічені роки нам усім доведеться вивчати китайську мову, - тема радше спекулятивна, ніж прикладна. Китаю буде важко замінити Америку на капітанському містку. Хоч як силкуйся, але його мова, культура, світосприйняття залишаються для світу «китайською грамотою». Тоді як американська поп-культура, що об’єднує світ, - це гранично спрощена і легкотравна для кожного версія такої собі загальнолюдської цивілізації. Жуйка, яка завжди під рукою. Та «легкорозчинна нірвана», над якою свого часу тонко іронізувала Індіра Ганді. Дяка Інтернету й Голлівуду! Вони познайомили нас із Брітні Спірс, Ліндсі Лохан і Періс Хілтон - найпопулярнішими особами десятиріччя, якщо вірити запитам світових «пошуковиків».

А якщо серйозно, приймімо як даність, що сучасний світ об’єктивно американізований, і це навряд чи скоро зміниться. Хоч би хто володів цим світом, його легше доїти в теперішньому вигляді, ніж перенастроювати на китайський чи якийсь інший лад.

Світова фінансова криза

Та все ж, хоч як депресивно виглядає біжучий рядок новинних агенцій, ми живемо в досить позитивний час. У двотисячні роки більшість країн світу ввійшли в період стабільного економічного зростання, яке тільки частково можна пояснити ефектом «бульки». За підсумками 2010 року, «нові ринки» показують напрочуд синхронне зростання. Поняття «глобальна гра» стало більш доступним і демократичним. До клубу глобальних гравців стоїть черга із як мінімум двох десятків кандидатів. Включно з такими яскравими, як Індія, Бразилія, Туреччина, Мексика, Індонезія, Австралія та Іран. Список можна продовжувати залежно від регіональних уподобань і рівня патріотизму в крові.

Якщо вірити редакторові «Ньюсуїк» Фаріду Закарії, у 2006-2007 роках у світі налічувалися 124(!) країни, зростання ВВП яких становило чотири і більше відсотки. Сюди входили 30 африканських країн - дві третини континенту! І хоча економічна криза 2008-2010 рр. поставила над глобальним зростанням знак запитання, загальна траєкторія розвитку йде швидше вгору, ніж униз. Залишається сподіватися, що лукавий укотре не ввергне людство в спокусу валютних маніпуляцій, воєнних авантюр, національного егоїзму та інших пороків. А коли так, то в цивілізації є підстави для обережного оптимізму.

Той-таки Закарія, швидше за все, має рацію, коли представляє «двотисячні» не як розлом в історії цивілізації, а як її вирішальний крок уперед. За його версією, сучасний світ формувався і продовжує формуватися у три етапи по висхідній траєкторії. Спочатку був «злет Заходу», який стартував в епоху Ренесансу. Потім, як логічне продовження, був «злет Америки», що стартував наприкінці ХІХ століття. Відповідно, у «десятих» людство переживе наступний етап: «злет решти». А отже… А отже, бути серед «решти» нині не так уже й зле?