ЧИСЛО ЗВІРА

Ах, яке було чудове голосування! Депутатський корпус, який роздирають перманентні чвари, вельми давно не демонстрував такої завидної згуртованості, такої рідкісної одностайності. Незалежно від того, як складеться подальша доля генерала Піскуна, до кінця своєї кар’єри Святослав Михайлович має повне право вважати 4 липня червоним днем календаря. Ну хто з мешканців політичних джунглів не мріє відразу «пригнути» таку кількість декларативно впливових, демонстративно гордих і конституційно незалежних громадян? Хто не жадає випробувати солодку мить захоплення власною силою, власною владою над не останніми в цьому світі людьми?

Новий генеральний не без підстав вважає себе тріумфатором. І навіть не «конституційна» кількість депутатських скальпів повинна його тішити найбільше. Набагато важливішими трофеями виглядають кинуті до його ніг фракційні прапори. Представники 13 з 14 парламентських загонів не встояли перед натиском бравого генерала. Отже, «наші» і «донецькі», соціалісти і комуністи, есдеки і нардеми, «промисловці» і «аграрії» не лише максимально легітимізували висуванця Президента і не просто перебрали частину відповідальності за його майбутні кроки на свої плечі. На додачу до всього вони позбавили спадкоємця Потебенька необхідності бути комусь зобов’язаним. Хто конкретно вправі вважати нового керівника ГПУ своїм персональним «боржником»? Яку з «проблемних» фракцій не «вирахували» із суми, отриманої в результаті голосування, Піскун — усе одно генпрокурор.

Чомусь здається, що найбільше має бути засмучений тріумфом Піскуна той, хто... навряд чи не найсильніше за нього клопотався. Мова про Віктора Медведчука. Віктор Володимирович зробив усе від нього залежне заради майбутнього успіху начальника слідчого управління податкової міліції. І для подібного подвижництва в глави президентської адміністрації були дуже вагомі причини. По-перше, Святослава Михайловича і Віктора Володимировича (як уже писало «ДТ», і це було підтверджено пізніше цілою низкою джерел) зв’язують дуже тісні контакти. По-друге, навіщо, скажіть на милість, Медведчуку ще один «донецький» у владі? Адже у разі «прольоту» кандидата Піскуна майже напевно з’являвся шанс у кандидата Геннадія Васильєва, для якого (зважаючи на все) почесна посада першого віце-спікера дещо обтяжлива. Причому шанс непоганий. «Донецькі» (як стверджують поінформовані особи з кіл, близьких до Компартії і «Нашої України») завчасно попередили керівництво двох зазначених фракцій, що готові «розплатитися» за підтримку Геннадія Андрійовича належною їм за «квотою» посадою першого заступника глави ВР. Комуністам і «нашим» залишалося тільки з’ясувати між собою, хто сильніше хоче сісти по праву руку від Володимира Литвина — Адам Мартинюк чи Роман Безсмертний. Більш того, представники «донбаського земляцтва» нібито пропонували свої миротворчі послуги на той випадок, якби «симоненківцям» і «ющенківцям» не вдалося дійти консенсусу. Народні обранці з гірняцького краю виражали готовність владнати можливу суперечку за допомогою найрізноманітніших засобів, наявних у їхньому багатому арсеналі.

Васильєв сприймався трохи краще за Піскуна ще й тому, що він виглядав не настільки одіозно, а тому в опозиціонерів (насамперед у членів «БЮТ») до нього повинно було накопичитися не так багато неприємних запитань, як до головного карателя банку «Слов’янський». Не зайвим буде пригадати й те, що Геннадій Андрійович ходить у претендентах у головні прокурори республіки ще з часів Владислава Дацюка, і що серед тих, хто свого часу лобіював його на цю посаду, був Олександр Мороз.

«Краще Васильєв, ніж Піскун. Він менш цинічний і більш передбачуваний», — таку приватну точку зору доводилося чути з вуст цілого ряду народних обранців (які представляли, зокрема, СПУ, «БЮТ», КПУ і «НУ») ще тиждень тому. Тоді складно було уявити, що за генерал-лейтенанта податкової міліції буде віддано на десяток голосів більше, ніж потрібно для усунення від влади Президента — найбільш легітимного (відповідно до Конституції) парламентського рішення.

Чутки про те, що Піскуну буде вкрай складно пройти іспит Верховною Радою, поповзли, щойно побачило світ президентське подання на заступника голови ДПАУ. Перша чутка моментально породила другу: мовляв, за допомогою Піскуна Банкова просто «зондує» парламентський грунт, вистрілює холостим патроном, щоб наступний постріл влучив точно в ціль. Почасти такі припущення будувалися на аргументах, викладених нами трохи вище. Почасти такі розмови стимулювали «донецькі», намагаючись за допомогою подібної психологічної обробки полегшити запланований злет Васильєва. Не перешкоджав циркуляції цих чуток і Віктор Медведчук. Віктор Володимирович був упевнений в успіху Піскуна. Але (як нам здається) вважав, що перемога буде натужною, і це мало лише підвищити лобістський рейтинг нового глави адміністрації в очах Президента, який втрачає політичну пильність. Але оскільки Піскун переміг не за очками, завдяки купленому суддівству, а остаточно, технічним нокаутом, це помітно знизило ціну «штовхальних» зусиль безумовно блискучого комбінатора Медведчука. Виявилося, що у Віктора Володимировича не так багато підстав вважати себе «хрещеним» Святослава Михайловича. А в «конституційного» глави Генпрокуратури ще менше приводів вважати себе «хрещеником» глави неконституційної президентської адміністрації.

Хто справді має підстави радіти тріумфу Святослава Михайловича, так це Микола Янович. І, мабуть, він єдиний, хто вправі сподіватися на вдячність свого недавнього підопічного. Є підстави вважати, що глава ДПАУ доклав чи не найбільше зусиль для успіху операції «Піскун — генпрокурор». При цьому йому, мабуть, цілком не обов’язково було когось умовляти і вже тим більше комусь щось обіцяти. Достатньо було в розмовах із потрібними людьми в потрібний момент начебто ненавмисне нагадувати, що Піскун — «його людина». Аргумент убивчий.

У світі політики «прив’язка» когось до когось має досить умовний характер. Проте можна з достатньо високою мірою упевненості говорити про наявність зв’язок «Азаров—Піскун» і «Медведчук—Піскун». Але якщо остання «зчіпка» носить характер швидше змушений (причому для обох фігурантів), то перша виглядає цілком органічною. Святослава Михайловича і Миколу Яновича зв’язує багато що, а віднедавна зв’язує ще більше. І хоч як багато і красиво говорив новоспечений генпрокурор про автономність двох силових відомств, можна припустити, що керівники ГПУ і ДПАУ максимально «підпиратимуть» одне одного. Тому що разом їм буде не тільки легше тихо пересидіти сьогоднішній політичний день, а й спритно перебігти в день завтрашній...

Є гарна парламентська легенда про те, як керівник одного дуже специфічного відомства остаточно умовив керівника однієї дуже великої фракції голосувати за одного дуже гідного кандидата в генеральні прокурори. Високопоставлений чиновник і високорейтинговий політик мирно розмовляли біля вікна, коли останній звернув увагу першого на розкішну липу і сказав приблизно таке: «Гарне дерево, міцне... Надійне, як твоє слово. Обіцяй мені: якщо твій протеже виявиться людиною, не достойною твого поручництва, ти прикрасиш собою цю липу...» Чиновник пообіцяв. А політик стримав дану тут же обіцянку — 2/3 його фракції згодом проголосували за кандидатуру Піскуна. Який теж, до речі, не скупився на обіцянки.

Обіцянки Піскуна, хоч як це дивно пролунало, відіграли немаловажну роль у його перемозі. Практично будь-який потенційний «призначенець» охоче обіцяє парламентаріям зробити все, що можливо. І вкрай охоче обіцяє зробити те, що не можна. Проте представники нинішнього депутатського корпусу — у масі своїй люди досвідчені, а тому не занадто довірливі. Проте на дуже багатьох із них Піскун справив (як вони самі зізнавалися після зустрічей здобувача з фракціями) «несподівано приємне враження». Або, принаймні (за їхніми словами), виглядав «дивовижно переконливим». У автора цих рядків немає підстав запідозрити своїх «респондентів» у нещирості.

Аналізуючи почуте, можна зробити такі висновки. Піскун обрав, схоже, єдино правильну тональність спілкування з народними обранцями. Він не виглядав ні жалюгідним прохачем, ні самовпевненим президентським протеже. Не зривався на банальні погрози і намагався не обіцяти неможливого. Тобто тримався, за практично одностайним зізнанням, впевнено і достойно. Не уникав слизьких тем, попросивши, втім, усі проблемні питання обговорити у «фракційному форматі», а не виносити їх у зал.

Наскільки можна здогадатися, діалоги Піскуна з не вельми дружньо налаштованими депутатами мали виглядати приблизно так. Що думає кандидат про «справу 9 березня»? Він думає, що вона тягнеться недозволено довго. Переконаний, що принципово неправильно при розгляді цієї справи спиратися на старий Кримінальний кодекс. Вважає за можливе в разі потреби розглянути питання про застосування до «загратованих» унсовців амністії. Що хорошого шановний претендент може розказати про банк «Слов’янський»? Нічого хорошого. Він переконаний, що вчинив правильно, і справа тут зовсім не в політичному «замовленні», а в доказовому фактажі. Потрапили «під роздачу»? Потрапили, буває. Треба було кінці краще ховати. А коли потрапили, нехай не ображаються. «Миття» грошей, тим більше «миття» неякісне, заслуговує на кару. Все, уже покарали. Питання закрите, і повертатися до нього цілком безперспективно. Які перспективи в «справи Гонгадзе»? Закрити її за кілька місяців ніхто не обіцяє, але те, що вона «зависнула» на роки, — ганьба не лише для прокуратури, а й для всієї держави. Тому здобувач докладе максимум зусиль, щоб, принаймні, тіло якомога швидше поховали. А для того щоб усі питання про остаточну ідентифікацію останків були зняті, потенційний генпрокурор готовий співпрацювати з будь-якими органами. У тому числі із закордонними і парламентськими. Так, і з тимчасовими слідчими комісіями, сформованими з народних обранців, у тому числі. У конституційному праві парламенту на створення таких структур не можна сумніватися через відсутність закону. Тим більше що ухвалити такий закон — депутатам під силу. До речі, про Конституцію. Окремі несвідомі прокурорські працівники не бажають перебудовувати свою діяльність відповідно до вимог Основного Закону? Так їх примусять старанно вивчити свої права й обов’язки, а заодно примусять шанувати закон. До речі, про права й обов’язки. Чи має прокуратура право порушувати питання про незаконне суміщення кількох посад деякими високопоставленими громадянами, зокрема губернаторами? Нехай порушує, нехай поважає закон. А тих, хто не хоче, ми з наших одностайних рядів попросимо. Тим більше що дехто в прокуратурі явно засидівся, причому засидівся безпричинно. Зневаги до закону, так само як і халатного ставлення до контролю над дотриманням законності претендент, якщо стане прокурором, не потерпить. Зокрема, всі винні в затягуванні резонансних справ будуть суворо покарані. Незалежно від заслуг. Але тільки в тому разі, якщо провина буде доведена. Чи варто чекати перегляду деяких гучних справ? Якщо є підстави, то чому ні? У Тараса Чорновола є причина сумніватися у випадковості загибелі його батька? Що ж, це привід повернутися до розгляду. Тим більше, що він, як син, має право вважатися постраждалою стороною. А що, в прокуратури до цього часу був привід у цьому сумніватися? Ви серйозно? Ну, треба ж! Чи буде когось посаджено у «справі «Нафтогазу»? Важко сказати, тим більше, що «саджання» — не самоціль, а крайній захід, зловживати яким новий КК, до речі, не рекомендує. Зате можна з цілковитою відповідальністю заявити, що сама справа буде доведена до кінця. Чи буде подання з приводу Тимошенко? Господи, ну хто ж ставить такі питання?! Чи готовий він заприсягтися на кримінальному кодексі, що свято поважатиме законність і ніколи не стане сліпою зброєю в руках Президента? Дорогі мої, подивіться на мене: я схожий на Олександра Матросова, готового закрити амбразуру? А тепер подивіться на мене ще раз, я схожий на дурня в чужій картковій грі?..

Ще раз наголосимо: ми не беремося стверджувати, що пан генерал саме так відповідав на поставлені йому неприємні запитання. А якщо ми й угадали, то тим паче не беремося судити, наскільки новий керівник ГПУ був щирим. І вже й поготів ми не візьмемося обговорювати, скільки саме нардепів і наскільки йому повірили.

Хоча говорити про високий відсоток довірливих серед народних обранців, мабуть, виправдано. Сумно було спостерігати, як горді, сильні й багаті чолов’яги з жалюгідним виразом обличчя почесною вартою ходили за майбутнім генпрокурором. І що більше їх ставало, то менше ставало тих, що сумніваються. І то сильніше переповнювався почуттям власної значимості, власної влади без п’яти хвилин головний вершитель підприємницьких доль. Депутати від бізнесу «проштовхували» Піскуна з не меншою старанністю, ніж Кучма, Медведчук чи Азаров.

Проте головним лобістом був страх. І справа не стільки в 347 голосах «за», скільки в 8 голосах «проти». «Донецькі» Піскуна відверто не хотіли, але коли стало ясно, що завдяки голосам комуністів і «наших» той уже забезпечив собі прохідний бал, поквапилися розписатись у своїй лояльності. «Наші» не хотіли його ще більше, але також відчували, що генерал проходить, і з несамовитістю, гідною кращого застосування, поспішили «подружитися» із професійним силовиком. Та й комуністи, котрі за всіх часів вважали благом не сваритися з прокуратурою, із самого початку висловлювали готовність підтримати ставленика ненависного їм антинародного режиму. Тим паче, що якийсь бізнесмен, украй зацікавлений у дружбі з майбутнім генпрокурором (як подейкують), знайшов для вмовляння й без того «відкритих для дискусії» ленінців переконливі аргументи. У нього цих аргументів хоч греблю гати. І він визнав за краще розлучитися з частиною, побоюючись, що втратить усе.

Люди світу великих грошей стали головною рушійною силою великого успіху Піскуна. У когось земля горіла під ногами, а коли горить, друзів вибирати не заведено. Прийнято допомагати тим, хто висловлює готовність загасити. Хтось втратив можливість «виходити» на Президента, хтось — бажання, хтось зневірився в його можливостях, хтось засумнівався в його перспективах. Кому потрібна недоступно високо посаджена сивувата голова, коли поруч молода, міцна рука. Нібито відкрита для рукостискання...

Кожному з тих, хто агітував за Піскуна, хотілося вірити: коли генерал говорив, що не завжди буде сліпим знаряддям, він мав на увазі саме його. Кожен сподівався: коли Святослав Михайлович натякав, що він гравець, він натякав, що він гратиме якщо й не в його команді, то принаймні за його правилами. Кожен плекав мрію, що новий генеральний у разі чого коли й не згадає про його лобістські заслуги, то принаймні «забуде» про його можливі проблеми з законом. Або хоча б не допустить беззаконня.

І був день голосування. І під владою звіра опинилися ті, хто іменував себе мисливцями. І ім’я звірю був Страх. І страшним число його було. І рівнялося воно 347...

Віра, побудована на страху, називається, невірою. Спітнілі, тремтячі руки законодавців узаконили їхній сьогоднішній, на жаль, небезпідставний страх. І, можливо, оголосили поза законом віру в завтрашній день.