Бути чи не бути новому НПЗ в Україні? Питання дозріло й чекає рішення уряду

От уже протягом півроку ЗМІ періодично повідомляють громадськості про різні думки з питання будівництва нового нафтопереробного заводу, не аргументуючи їх у достатньому ступені. Тому хочу висловити свою думку як фахівця на підтримку ідеї, висловленої президентом і прем’єр-міністром. І постараюся зробити це аргументовано.

За даними щорічника BP Statistical Review of World Energy June 2005, в Україні за минулий рік у загальному споживанні первинних енергоносіїв в обсязі 142,8 млн. тонн нафтового еквівалента (н.е.) на частку нафти припадало 17,4 млн. тонн н.е., що вище рівня 2003 року на 12,9%. Водночас споживання вугілля за цей же період знизилося на 2,8%, природного газу — на 0,8%, тоді як споживання атомної енергії зросло на 7,1% і гідроенергії — на 28,6% за загального зростання споживання всіх первинних енергоносіїв на 2,7%. У результаті випереджаючих темпів приросту споживання нафти порівняно з цим показником по всіх первинних енергоносіях її питома вага в загальному споживанні енергоресурсів збільшилася з 11,1% 2003 року до 12,2% 2004-го (табл. 1).

Аналіз даних, наведених у табл. 1, дає можливість оцінити роль і значення нафтового сектора в Україні й інших державах і економічних союзах світової спільноти. Так, в Україні частка нафти в енергоспоживанні значно поступається цьому показнику в країнах світу (36,8%), у тому числі в державах ЄС-25 (40,4%), ОЕСР (41%) і колишнього СРСР (16,7%). З наведених даних можна зробити також висновок про те, що Україна порівняно з іншими країнами світу не повною мірою використовує переваги використання нафти як основного у світовому ПЕК первинного енергоносія, який лідирує як за показниками життєвого циклу (на вершині циклу), так і за конкурентоспроможністю (найвищий рівень).

Водночас, якщо й в майбутньому у вітчизняному енергосекторі не підвищаться темпи зростання споживання нафти, то за показником її питомої ваги в загальному обсязі споживання Україна досягне світового рівня тільки через 25 років, тобто до того моменту, коли в більшості країн ОЕСР почнеться зворотний процес — скорочення споживання нафти через виснаження світових резервів.

Про значення нафти для сучасної економіки наочно свідчать обсяги її споживання в країнах-імпортерах цієї вуглеводневої сировини. Наприклад, 2004 року в Польщі цей показник сягнув 21,3 млн. тонн н.е. (зростання порівняно з 2003-м становило 1,4 млн. тонн н.е.), у Чеській Республіці — 9,5 млн. (0,8 млн. відповідно), у Франції — 94 млн. тонн н.е. (0,9 млн. тонн). Відзначимо, що ці й інші країни практично повністю забезпечують свою потребу за рахунок 100-відсоткового імпорту нафти.

З цього випливає друга особливість світового ПЕК. Вона характеризується орієнтацією країн ОЕСР на задоволення своєї потреби в нафтопродуктах за рахунок організації національного виробництва. Водночас в експорті цих країн переважають нафтопродукти. Як свідчить світовий досвід, економічно ефективніше завозити в країну нафту з метою її переробки на своїх НПЗ, аніж імпортувати нафтопродукти.

Як видно з даних, наведених у табл. 2 (див. стр. 10) , в Україні далеко не повністю використовують цю можливість, оскільки рівень завантаження діючих виробничих потужностей усіх НПЗ далекий від оптимального (90—92%). Тому значну частину своєї потреби в окремих високоякісних моторних паливах і оливах наша країна змушена покривати за рахунок імпорту, який сягає сотень тисяч доларів на рік. Ввезення нафтопродуктів зумовлене також низькою ефективністю переробки нафти в Україні через відсутність цілого ряду поглиблюючих вторинних процесів її переробки.

У результаті ситуації, що склалася, виробництво мазуту в цілому по Україні за шість місяців 2005 року становило 3285,7 млн. тонн, або 34,9% від загального обсягу переробки нафти (табл. 2). Через відсутність внутрішньої потреби в такому обсязі мазуту і неможливість його переробки у світлі нафтопродукти Україна змушена більшу частину мазуту експортувати в інші країни. Про надлишки виробництва мазуту в Україні можна судити також, порівнюючи наведені дані зі споживанням цього нафтопродукту в інших країнах.

Так, 2004 року світова спільнота, за винятком країн колишнього СРСР, у загальному обсязі нафтопродуктів споживала: дизельних палив — 36,0%, автомобільних бензинів — 31,5, мазуту — 11,8 й інших — 20,7%. Особливо низький рівень споживання мазуту (3,9%) у США — найбільшому світовому споживачі нафтопродуктів. У більшості випадків мазут на світових ринках купують країни з високорозвиненою нафтопереробкою для його подальшої переробки у світлі нафтопродукти. В умовах високих цін на нафту цільове виробництво мазуту стає збитковим. Тому в період світової кризи 70-х років ХХ століття країни ОЕСР, а пізніше й інші держави з перехідною економікою, розвивали свою нафтопереробку, переводячи НПЗ із простої схеми на класичну, або глибоку, де вихід світлих нафтопродуктів становив від 80 до 90% і вище.

В Україні глибина добування світлих нафтопродуктів із нафти залишається низькою (65,2%) і значно поступається рівню західних країн і навіть Російської Федерації (70%). На українських НПЗ середній показник глибини переробки нафти коливається від 46,39% (Херсонський НПЗ) до 74,2% (Надвірнянський НПЗ). На Надвірнянському НПЗ цей показник найвищий порівняно з іншими підприємствами галузі. Його було досягнуто завдяки проведеній модернізації процесів первинної переробки нафти, а також переробкою переважно української нафти, більш якісної, аніж нафта з російських родовищ. Тільки в першому півріччі 2005 року із загального обсягу переробленої нафти, або 9404,8 млн. тонн, на частку російської сировини припадало 86,4%.

У зв’язку з переходом на світові ціни Україні варто було б переорієнтуватися з російських сортів нафти на більш якісні з підвищеним вмістом світлих нафтопродуктів, як це роблять більшість країн ОЕСР.

Для оцінки життєвого рівня в статистиці ООН та інших авторитетних організацій світової спільноти використовують серед інших показник споживання нафтопродуктів на душу населення. В Україні 2004 року він становив 357 кг на одного жителя і значно поступався світовому рівню — 608 кг, у т.ч. у країнах ОЕСР — 1967 кг і Євросоюзу (на прикладі Франції) — 1535 кг.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок про те, що одним із найбільш актуальних і поки що невирішених питань розвитку ПЕК в Україні є модернізація нафтопереробної промисловості на основі інноваційних високих технологій. На мій погляд, у вирішенні цієї проблеми може бути два шляхи. Один, традиційний, пов’язаний із реконструкцією та технічним переоснащенням діючих НПЗ, і другий, інноваційний — створення нового НПЗ, який вирізняється принципово новим підходом до організації та управління виробництвом із широким використанням гнучких автоматизованих виробничих систем, які дають змогу змінювати асортимент вироблених нафтопродуктів залежно від поточних потреб ринку. У багатьох державах із високорозвиненою нафтопереробною промисловістю (наприклад, у Японії) уже створено такі проекти, окремі елементи яких успішно реалізовані на діючих НПЗ. У разі позитивного вирішення питання про будівництво нового НПЗ в Україні, при проектуванні особливу увагу необхідно звернути на включення його в схему виробництва нафтохімічних продуктів із побічних продуктів переробки нафти.

Ідея будівництва нового НПЗ в Україні виникла завдяки двом різним за своєю суттю обставинам: необхідності регулювання та впливу держави на ринок нафти та нафтопродуктів і пошуку гарантованого споживача нафти, яка надходить по нафтопроводу Одеса—Броди, в обсязі 7—8 млн. тонн на рік для забезпечення рентабельності його роботи.

Для обгрунтування одиничної потужності нового НПЗ було використано рекомендації одного зі світових лідерів галузі — Французького інституту нафти. Відповідно до його розробок, для проектування НПЗ із простою схемою переробки запропоновано одиничну потужність, що дорівнює 5 млн. тонн на рік, тоді як для НПЗ із класичною та глибокою схемою — 8 млн. тонн на рік. Таким чином, оптимальна потужність нового нафтопереробного заводу за обсягом відповідатиме кількості нафти, яка проходить по нафтопроводу Одеса—Броди, пропускна здатність якого становить 9 млн. тонн на рік.

Аналіз структури інвестицій показав, що ускладнення технологічної схеми НПЗ супроводжувалося зростанням питомих капітальних вкладень із 116 дол. за тонну за простою схемою до 184 дол. за тонну — за класичною і 306,7 дол. за тонну — за глибокою схемою переробки нафти. Водночас спостерігалося збільшення частки активної частини виробничого капіталу з 40% за простою схемою до 49,8 — за класичною і 58,5% — за глибокою схемою переробки, тоді як частка пасивної його частини (загальнозаводське господарство) значно знижувалася — з 60,3% до 50,2 і 41,5% відповідно.

Аналіз світового досвіду будівництва НПЗ із різною потужністю та глибиною переробки показав, що в період до першої світової нафтової кризи будували в основному підприємства з простою схемою переробки, чому сприяли низькі ціни на нафту і широке використання мазуту як котельного палива на електростанціях, котрий був значно дешевшим за вугілля. Наступним важливим етапом у розвитку нафтопереробки, відзначеним світовою нафтовою кризою 1970-х років і різким підвищенням світової ціни на еталонні сорти нафти (від 35,69 дол. за барель на сорт Dubai і 37,96 дол. за барель за сорт West Texas), було масове закриття старих, нерентабельних у цих умовах НПЗ із простою схемою переробки, що поступалися місцем новим нафтопереробним заводам із класичною (в основному в країнах Західної Європи) і глибокою (у США) схемою переробки.

В Україні для обгрунтування та вибору оптимальної схеми переробки нафти було розроблено математичну модель із урахуванням світової ціни на нафту й отриманої в результаті її переробки рентабельності. Виходячи з проведеного дослідження в умовах, коли світова ціна на нафту досягла і навіть перевищила 50 дол. за барель, будівництво нового НПЗ в Україні доцільно здійснювати за глибокою схемою переробки нафти. Це підтверджується також фактичними даними, коли переробка нафти зі світовою ціною понад 40 дол. за барель на НПЗ із простою схемою 2004 року була збитковою, а на НПЗ зі складною (глибокою) переробкою мала в Західній Європі маржу від 2,97 до 5,78 дол. за барель залежно від якості перероблюваної сировини.

Таким чином, для реалізації нового для України проекту знадобляться близько 2,5 млрд. дол. інвестиційних ресурсів. Водночас, за розрахунками фахівців Об’єднаного інституту економіки НАН України, для модернізації діючих в Україні підприємств до рівня НПЗ із класичною схемою знадобиться 1,5 млрд. дол. капітальних вкладень.

Будівництво в Україні нафтопереробного заводу з використанням сучасних високих технологій із переробки нафти дозволило б одночасно вирішити кілька важливих для економіки завдань: досягнення за якістю вироблюваних нафтопродуктів рівня країн—членів ЄС, що відкрило б нашій країні вихід на світові ринки; повніше забезпечення зростаючої внутрішньої потреби у високоякісних пально-мастильних матеріалах, а отже, і зниження залежності від імпорту; стимулювання інших українських НПЗ до підвищення техніко-економічного рівня виробництва; посилення регулюючих функцій держави щодо національного ринку нафти й нафтопродуктів; завантаження нафтопроводу Одеса—Броди, що сприятиме досягненню належного рівня його рентабельності; забезпечення вищої енергетичної безпеки України.

Однією з найскладніших проблем, які можуть виникнути в процесі реалізації розглянутого проекту, є забезпечення необхідного інвестування. У зв’язку з цим було використано нетрадиційні для української економіки підходи: залучення поряд із власними позикових коштів зацікавлених країн—членів ГУАМ (Грузії, Азербайджану та Молдови). Ця пропозиція базується передусім на висловленому бажанні представників уряду Азербайджану взяти участь у реалізації проекту будівництва нового НПЗ в Україні, забезпечивши його вихідною сировиною в необхідних обсягах і вищої, порівняно з російською нафтою, якості. Зацікавленість азербайджанської сторони в реалізації цього проекту пояснюється також дефіцитом національного ринку нафтопродуктів, який не можуть ліквідувати діючі в країні НПЗ, що потребують докорінної реконструкції. У Грузії також склалася несприятлива обстановка із забезпеченням її потреб у нафтопродуктах. Останнє багато в чому зв’язують із тим, що єдиний у цій країні Батумський НПЗ тривалий час простоює, а його технологічні можливості вже не дозволяють ефективно переробляти імпортовану за високими цінами нафту. Що ж стосується Молдови, яка не має власної нафтопереробки, то Україна традиційно поставляла в цю республіку широку номенклатуру нафтопродуктів.

Бажання спільно брати участь у вирішенні енергетичних проблем керівництво країн—членів ГУАМ неодноразово висловлювало на найвищому рівні.

Для успішної реалізації країнами—членами ГУАМ проекту будівництва нового НПЗ в Україні доцільно передусім визначитися у виборі інофірм, які виконали б проектні й будівельні роботи, запропонували б оптимальні для каспійської нафти технологічні схеми переробки. Водночас країни ГУАМ повинні узгодити свою пайову участь в інвестуванні проекту і розподілі готової продукції.